Герої (не)війни

Розділ 8. Дебальцеве

— Звуть мене Олександр, прізвище Чекмаз. На сьогодні я боєць 25-го батальйону «Київська Русь». Підрозділ «Варта руху». Родом із міста Миколаєва. Останніх 10 років проживаю в місті Києві. На фронті було весело, а взагалі — тяжко.

Він по-військовому чітко вимовляє кожне слово. Березень, весна. Світить сонце, але ще достатньо холодно, і мені боляче дивитися на його поранену ногу — вона в гіпсі, бинтах і теплій вовняній шкарпетці.

Ми знімали програму про В’ячеслава Чорновола. Наші тодішні партнери з Народного Руху запропонували закінчити її чимось життєствердним — мовляв, послідовники Чорновола сьогодні захищають країну на фронті. Я погодився. Зателефонував Чекмазові. Він здивувався, але погодився. Коли змінилися плани, заздалегідь зателефонував попередити. Уточнив місце і час зустрічі до найменших подробиць. З’явився із секундною точністю. Тоді я й побачив ногу і пошкодував, що не поїхав до нього у шпиталь. Але йому, здавалося, нога не заважає:

— Єдине, що хочу сказать, що Дебальцеве слили, це однозначно, — ніби побоюючись, що не встигне сказати основне, почав він. — Ми виходили останні, дев’ять днів сиділи в двойному кільці. Дякуючи нашому комбату і нашій арт-­розвідці «Зеленому» ми вийшли. Виходило нас 26 чоловік, усі вийшли живими, техніку втратили — була розбита після арт-обстрілів. По дорозі забрали ще двох бійців поранених, вивели 28 чоловік.

— А звідки саме ви виходили? — питаю.

— Саме місто Дебальцеве. На опорному пункті було нас 20 чоловік, 21… 17-го числа зранку вступили в ближній бій і тримали оборону — протівотанковий прорив з напрямку Вуглєгорська. О шостій ранку 17-го числа нас начали накривать мінами з самого міста Дебальцевого і трошки пізніше вступили в ближній бой із чеченською гвардією. До вечора тримали оборону. Протримали можливість отходу цих хлопців, які були на других позиціях за нами, і 18 лютого о п’ятій ранку покинули позиції — начали виводить своїх хлопців. Що касається штаба секції — ніякої координації нас зі штабом сектору не було, допомоги від штаба сектору ми взагалі ніякої не отримували, спілкувалися тільки з батальйонами рацією і мобільним зв’язком. Все прослуховувалось, всі наші дії. До того часу, пока ми не вимкнули телефони і не вимкнули рації, нас постійно супроводжували тяжкими артобстрілами. 30 з гаком кілометрів з хлопцями ми пройшли, але, хвалити бога, вийшли. На сьогодні находимося на докомплектовці, на лікуванні, в отпусках. Уже з’їжджаємося, сформуємося і підемо дальше оборонять нашу державу.

Я намагався розговорити його, але він і далі відповідав односкладними військовими реченнями. Відмовився сказати назву села, звідки родом, бо там живе мама, а це «юг», там будь-що може бути. Розказав, що кістяк «Варти руху» створили на Майдані 19 січня, на вулиці Грушевського. Звідти разом пішли на війну. Хто — в «Київську Русь», хто — в «Айдар».

Трохи розслабився він, лише коли оператор сховав камеру.

Розповів про чеченців, яких накрило нашою артилерією. Снаряд влучив просто в піхотинців. Тіла розкидало.

— Я просто очі протер — не повірив. Один встає. Ноги нема, він на автомат спирається і кричить: «Аллах акбар!» Моторошне видовище.

Ми говоримо ще кілька хвилин, потім Саша дивиться на годинник і каже, що йому час — процедури. І, спираючись на паличку, поволі кульгає по тій самій вулиці Грушевського, на якій почалася його війна.

— Я поважаю вибір Сергія, і я дуже ним пишаюся, дуже пишаюся, бо ми цінуємо, коли вже немає, да? Таких людей, мабуть, не зустрічала і не зустріну ніколи, бо дійсно він був дуже добрий, дуже щедра душею людина, велике серце — це про нього, велике серце… Ну, я поважаю його вчинок, бо справжній дійсно чоловік. Коли я їду в метро пізно із сумками, і ця молодь по 16—20 років навіть пожилим людям не уступає місце, я не кажу за себе вже, то мені просто стидно за таку молодь. А за нього я пишаюся. Да, немає його, немає батька, дуже жалко і дуже обідно. Саша за ним сумує, постійно каже, що наш тато герой, він на небі. Я виросту, каже, таким буду, як тато, він — копія його, а по дитячій фотографії — то взагалі. Я пишаюся ним, і я вклоняюся перед такими, як Сергій, перед його побратимами. Бо це, канєшно…

Лілія — молода красива жінка. Відходить купити синові Сашкові морозива. Ми зустрілися в Макдональдсі. Він показує мені свої іграшки — пластмасових динозаврів. Відкриває кіндер-сюрприз.

— А скільки тобі років? — питаю.

Сашко рахує на пальцях, показує п’ятірню. Потім раптом зривається і біжить вглиб залу. Повертається захекано і виправляється:

— Чотили.

Приходить Ліля з морозивом.

— У мене новий длуг! — хвалиться Сашко, показуючи на мене.

Він сирота, але чоловічою увагою не обділений, батькові побратими зробили Сашка сином полку:

— Вони постійно дзвонять: що там, як, за Сашку постоянно питають. Вобше, ми дійсно, ми брат за брата — це про них… Ми з малим їхали відпочивати і спізнились на потяг, ночували на вокзалі, і потім ми спілкувалися. І Рома, побратим, каже: «Чого ти не подзвонила?» — «Як? То вже ніч була».— «Ти що, в нас побратими по всій Україні, приїхали, поселили…» Була річниця йому, і приїхало, мабуть, чоловік 70. Мабуть, уся рота, вони автобус обклеїли, такий плакат його — «Легіонер» написано. Хто на костилях, хто з паличкою, хто одразу з передової, хто з госпіталя. Кожен приходив, і, я ж кажу, кожен тако обнімав мене, маму. І цей запах мазуту — як від Сергія десь, як звідти, як з війни запах.

Потім Ліля починає розповідати. Без передмов, швидко і впевнено — мабуть, робить це не вперше.

Вони з Сергієм з одного селища — Ставище на кордоні Київської і Житомирської областей. Знайомі з дитинства. Але одружилися, коли у Сергія Цимбала за плечами був солідний життєвий досвід. Три вищі освіти, робота в прокуратурі і служба у… Французькому легіоні.

— Його позивний був «Легіонер», бо він у Легіоні служив… Там відбір був серйозний, і пробув він там майже рік. І повернувся через те, що їхав він з товаришем, а в них домовленість була (їхали ж у зовсім чуже місце, де нікого не знають): якщо щось стається з одним, то другий теж вертається. Вони вернулись, бо товариш почав втрачати зір і не міг уже тренуватись. Так виходить, що вони вернулися. І як він мені казав колись, що там він себе бачив. Йому це подобалось, там режим, там підготовка. Це його було. Він був універсальним солдатом… чи як це сказати.

Їхні спільні фото схожі на журнальні обкладинки. Великий м’язистий чоловік і маленька красива жінка. Ідеальна пара. Ідеальні люди.

— Спортом займався і сам по собі, у нього такі фізичні дані були. Він відчував силу свою в руках і нічого не боявся… Знаєте, він така людина — мабуть, це перша людина, яку я зустріла — і поки таких не зустрічала, — яка нічого не боялася. Ну просто нічого не боявся. Нова робота, кудись поїхати — да, я поїду. Машина зламалася — да, я її стану ісправлять, хоча не знаю, чи справлю її. Когось із друзів побили — посеред ночі зібрався, всіх зібрав, поїхав розбиратись. Там товариш — не знаю, що там, але йому щось всадили, і він шукав десь, як знайти, витягнути, врятувати. Потім у нього друг був, теж, до речі, з Донбасу, мама захворіла. Він получив зарплату. У нас теж якісь сімейні платежі, а він взяв, переслав ці гроші, каже: треба маму спасти. Знаєте, так від душі все, від серця. Усе віддавав і нічого не боявся…

Не боявся кидати все і їхати на нове місце роботи. Наприклад, у прокуратуру містечка Краснодон на Луганщині.

— Малому був рік. Це було 18 вересня 2012 року, і його туди — ну, знайшлось робоче місце. Документи подав про те, що закінчив навчання і може йти працювати. А подзвонили, з’явилось місце саме там. Наче далеко, 1150 км, але він зібрався поїхати. Дуже хотів працювати. Ну, і його визвали, кілька разів. В основному він приїжджав до нас, бо я дописувала диплом. А Саша був ще маленький, йому було рік усього. Ну, важко було, не знаю, треба було дописати диплом. А потім вже весною він нас забрав. Ну, і вже з ним там жили. А потім вже він попрацював три місяці. Ну, виходить загалом рівно рік. І його направили в Черкаси. Нас забрав, і ми переїхали в Черкаси жити. Але там, коли він працював, ви знаєте, у нього було багато друзів, він був дуже комунікабельний. Він там їх завів, і, коли його не стало, мені і звідти дзвонили. Ну, там робота була така, він працював слідчим. Було не раз, що їх визивали і вони їздили на кордон — якісь там були операції. Їздив не сам, але небезпечна була така робота.

Треба їхати в Краснодон — будь ласка. Переводять у Черкаси — не проблема. Проблема з’являється тільки тоді, коли робота стає несумісною з моральними принципами.

— У серпні, 3 серпня 2013 року, ми переїхали в Черкаси. Він там пропрацював до січня місяця. 19 січня він, оскільки був спортсменом, кожного року купався в ополонці на Водохрещу. Він цій традиції не зраджував. І виходить так, що там не було такої ополонки, там купалися просто в морі, ну, не в морі, а у водосховищі. І треба було дуже далеко пройти, щоби зануритися. І він простудився, він дуже сильно простудився, навіть не міг встати. А якраз почався Майдан. Він лежав хворий і дивився, що відбувається на Майдані. А потім, коли вже встав, але ще був хворий, почались розмови, що він там має бути. Я: «Як — там? Дитині нашій немає ще двох з половиною років». А він: «Я там маю бути, там такі хлопці, такі молоді, а я тут лежу». Я його вговорила, але разів два чи три було, що в дверях просто заставала. З портфелем, у спортивному костюмі. Зубна щітка, якийсь бутерброд. Зібрався, було, що я на колінах стояла, плакала. Я не егоїстка, але я не хотіла залишитися з дитиною сама… Почали підключати уже силові структури. І ми бачили на прикладі, коли адміністрацію Черкаську почали блокувати люди, захопили її, то почали тоді міліцію, податкову і співробітників прокуратури підключать. І він каже: «Я не піду проти своїх. Я за правду — і все». І почались конфлікти на роботі. Особлива була вказівка — не їхати до Києва. Він каже: «Я не буду працювати, я маю за правду так само з хлопцями стояти на Майдані». Я його вговорювала, вговорювала, раз була розмова, другий раз. Потім він з лікарняного вже вийшов, попрацював тиждень. Батьків теж підключили: «Ну, Сєрьож, ти так хотів тут працювати, це твоє».

Потім в один день він прийшов і взяв мене за руку: «Чого ти мене не підтримуєш? Ну, хто б там що не казав, а ти одна-єдина повинна мене підтримати. Я ж тебе підтримав». У мене була мрія —дуже хотіла стати візажистом. А всі казали: нє, ти вчилась на економіста, працюй. А він поміг реалізувати мою мрію. Він зі шкури ліз тоді, назбирав кошти, він мене відправив на курси, я закінчила ті курси. Він купив мені все необхідне для цього. Я пам’ятаю, ми жили в Черкасах, він їздив в «Епіцентр», шукав лампи для мене, він шукав фотографа, який розказав, як правильно фотографувати ці роботи, він купив фотоапарат для мене. Забирав малого, щоб я на дівчатах тренувалася, потім сидів і це все коментував. Ви знаєте, він настільки така людина, він дуже добрий був, все з душею дуже робив. І він каже: «Пам’ятаєш, я ж тебе підтримав, реалізував твою мрію? Поможи тепер ти. Я хочу піти з цієї структури». І я кажу: «Раз так ти рішив, я тебе піддержу», — хоча батьки були проти. Він написав заяву і звільнився, ми переїхали до батьків. Він на Майдан кілька разів їздив зі своїми товаришами. Я не знаю, що вони там робили, я це вже потім побачила з фотографій. І єдине, що він мені сказав, що вони зустрічалися з керівниками осередка самооборони і вони з друзями планували організувати такий осередок у нас у районі. Потім було кілька зустрічей з його друзями. Вони зустрічались тут, зустрічей, мабуть, із п’ять було, обговорювали, що це офіційно треба організувати організацію, розподілити обов’язки і так далі. Усі його друзі, вони теж були спортивні такі. В принципі, такі дуже близькі були, розділяли його погляди. Але закінчилось тільки розмовами. Але цим усе не кінчилось…

Щойно почалася війна, як Сергій заявив, що піде на фронт добровольцем.

— Він прийшов і сказав: «Я записався в добровольці, і якщо я буду бачити, що є така необхідність, я піду, і ти мене не вдержиш…»

А потім літом, 21 липня, напередодні мого дня наро­дження, він прийшов додому… Приїхав якраз від батьків, поцілував сина, щось там з ним поговорив і вийшов, у нього на плечах рюкзачок просто — і все. Мене ще насторожило: стояла рамка з дитячою фотографією, він рамочку поклав, а фотографії нема… Але подумала — він часто їздив до братів, які жили там неподалік: річка, став, природа, — то я подумала, що він туди. Телефон у нього, як на зло, у той день зламався. І от 22 числа зранку просинаюся, а в нас така традиція: він ще вночі біля мене клав троянди. Я повертаю голову, а троянд немає. І в мене оце вже якийсь знак.

А тут саме відкриваються двері, батьки заходять, привітали мене. А я кажу: «Ви знате, Сєрьожі немає». А батько каже, що бачили його вчора біля воєнкомату. В мене душа в п’ятки, не знаю, що робить.

Ліля завела дитину в садочок і одразу побігла у військкомат.

— Там багато людей, якраз почали всіх призивать. Діло в тому, що його мама працювала у воєнкоматі вісім років, і вона всіх там знала. Я думала, що їй би подзвонили в разі чого. А ні. Я приходжу, ніхто нічого не каже, скрізь черги, і ніхто нікуди не впускає. А потім чую, виходить воєнком і питає якусь жінку. Ну, всі хлопці, всі чоловіки, а тут я одна бігаю. Каже: «Хто це така?» — «Жінка Цимбала». — «Якого?» — «А того ж». А, думаю, раз такі слова, значить, десь він був тут. А потім розпихнула цю чергу, забігла в кабінет і кажу: «Я від вас не вийду, поки не дізнаюсь, де мій чоловік». — «Нам не положено». А я кажу: «Положено, якщо я його жінка, я маю знати, де він. Якщо ви його десь відправили, то хоча б мали повідомити, у нас маленька дитина». Показую паспорт: «День народження в мене сьогодні, якось уже скажіть». Значить, прийшов 21-го, і вони його відправили. Кажу: «Як так, а медогляд?» А він пройшов його за дві години. Я бачу: да, дійсно, він в десять з чимось флюорографію робив, записи лікарів — він пройшов за дві години всіх лікарів. І його відправили… Бистренько зробили наказ 21-им числом і відправили в добровольчий батальйон «Київська Русь». І якраз хлопчина, який з района був призваний у той батальйон, він з ним і поїхав. Подзвонив він тільки ввечері… З якогось невідомого номера. Єдине, що він сказав: «Лілу, кохана, зі святом тебе». Ну, він мене Лілу називав, так. Не казав на мене Ліля, казав — Лілу. Перші мої слова були: «Я тобі це не пробачу. Нащо ти так зробив, чого ти мені не сказав? Ми би поговорили, щось би придумали». А він: «Я знаю, що ти би мене не пустила, ти стала би в дверях, а я б тебе послухав: сльози, дитина... А я маю бути тут. І якщо я буду сидіть дома і такі, як я, хлопці, які можуть щось зробити, то ВОНО через день-два буде під Києвом…»

Лілу не могла не провідати чоловіка. Уже за кілька днів поїхала до нього на полігон.

— Я зібралась, приготовила щось поїсти, приїхала, купила йому телефона ще одного, дві карточки, поповнила рахунок. Доїхала, йому нічого не сказала, до цієї «Десни», але мене туди не пускали на пропускній. Провів мене якийсь військовий. Обійшла всі казарми, поки знайшла ту 12-ту казарму. Кажуть: яке прізвище, ім’я, по батькові і рік народження. Знайшли, кажуть: він на полігоні. Ну, що їх уже відвезли на полігон. Кажу, що буду сидіти, поки його не привезуть. Пождала його години три-чотири, і потім змилувався один. Кажуть, визовуть його по рації. Видзвонили по рації, потім якось там їхав, і його привезли. Я помню, що я так сиділа на бровці. Сутеніло, повертаюся, бачу: йде Сєрьожка, такий великий пре.

З того часу Ліля постійно їздила на полігон.

— Розговарювали не раз, балакали, їздили з малим до нього. По три рази в тиждень продукти возили. Ждали на прохідній по кілька годин. Бувало, що виходив на п’ять хвилин, бувало, на годину, бувало, що відпускали його додому, щоб помився і виспався хоч трошки. Ну, поки був у «Десні», то, в принципі, у нього було таке рвання. Там такий дух у них був. У них в палатці там чоловік 15 жило, в основному це були з Фастова, із самооборони добровольці. Він з ними дуже здружився. Вони були всі старші за нього. Він така людина, йому було 28, а в душі наче 48. Він, у зв’язку з тим що вчився, в нього освіта була, міг знайти спільну мову з дуже багатьма людьми. І плюс те, що працював і в податковій прокуратурі, десь трошки взяв оцього, як знаходити спільну мову, вирішувати всі питання, проблеми, якось він умів усе вирішити. І з малим, і з великим, і з багатим, і з бідним, і з посадовим якимось чоловіком, і з простим. Ну, багато хто дивувався, як він так вміє, йому виходило це. Там він багато з ким здружився, турніки поробили, хлопці зай­малися, окопи ці рили.

Усі вмовляння дружини відмовитися від служби і повернутися додому були марними. Але в процесі навчання у нових друзів Сергія з’явилася ідея перевести його зі звичайного батальйону територіальної оборони у війська спеціального призначення.

— А потім хлопці підключилися: «Сєрьож, у тебе підготовка така фізична і спортивна, може, тобі у якусь краще спецслужбу, яка теж бере участь у АТО, яка може виконувати такі операції, які прості рядові солдати не роблять». І пробували його перевести в «Альфу». Вже, в принципі, говорили і, можна сказати, таки перевели. І там підготовка мала бути і перевірка впродовж трьох місяців, і весь цей час він мав бути вдома. І сталося так, що хлопців його вже відправили в АТО в кінці серпня, а ми його саме перевели з батальйону.

Кілька днів Сергій просидів удома. Йому було неспокійно. І саме на День незалежності він ухвалив рішення.

— 24 серпня він сказав: «Я не буду чекати ніяку перевірку. Да, я дуже хочу в спецпідрозділ, але там гинуть мої хлопці». Якраз вони попали в засаду — як тільки приїхали в Дебальцеве, то загинув перший побратим. І він зібрався, сказав: «Поїду — і все». Вговарювали, плакали. Я кажу: «Як же ми тут без тебе і як я з дитиною?» А він каже: «Якби я знав, що ти не справишся, то я б не їхав, я знаю, що ти справишся за нас двох». Це були його слова. Зібрався і поїхав. Брат його завіз на нашій машині в саме Дебальцеве. Казав, що дуже раділи хлопці.

Попри досвід, Сергій став на передовій звичайним солдатом-кулеметником.

— Він так вибрав, він крепкий був в руках, в нього вага була біля 130 кг — держить у руках. Позиція була одна з передових. Так він захотів. Він, знаєте, на грані ходив, адреналін завжди ловив. Наприклад, був період, коли він дуже хотів снігоход, купив він цього снігохода і їздив. Я так думаю, що він і малого покатав, бо той іще був маленький і каже, що у тата колись був снігоход і він його катав. Потім, коли ми їздили на море, він дуже глибоко ниряв, просто не боявся нічого. І я думаю, там він теж нічого не боявся. Дуже сильний був.

На день народження сина, 18 вересня 2014-го, Сергій Цимбал приїхав додому в коротку відпустку.

— Ціль основна була до сина попасти, а ще він хотів машину зробити для хлопців. Бо туди, де вони стояли, як він казав, «на передку», бо це далеко від штабу, важко довозити продукти, боєприпаси, доставити пораненого чи навіть просто з’їздити в саме Дебальцеве. Вони стояли під Дебальцевим, село Новогригорівка. І за кілька днів до того, як він мав приїхати, ми з його товаришем обдивилися всі, які можна було, машини. В Україні дорого, і ми знай­шли людину, яка займалася, для хлопців возила. Нам привезли «міцубіші», старенький такий, побитий. Сергій сам поїхав забирати авто у Київ.

Весь тиждень відпустки він витратив на ремонт автомобіля. Робив усе власноруч. Нові колеса, тюнінг, шпаклівка, електрика.

— А потім каже, що треба музику якусь. Я сиділа, качала. Він каже: «Нам із хлопцями, коли десь будемо їхать в дорозі, так на душі трошки приємніше буде».

Сергій подарував синові на день народження раніше обіцяний велосипед, затарив нову автівку продуктами і поїхав на фронт.

— Мама його провела, батьки мої провели, Саша. А я за ним їхала. Він їхав цією військовою, а я за ним їхала своєю, все ставала, просила: «Не їдь», — а він збільшив швидкість так, що його не можна було догнати, і поїхав.

5 жовтня син Саша вивчив першого свого вірша. Про кицю Муру. Зателефонував татові й розказав.

— А він за це, я вже потім взнала, поїхав у Дебальцеве, знайшов дитячий магазин і вибрав йому светрика, але не був впевнений із розміром, мені дзвонив, а я щось не взяла трубку. Він мав його пізніше взяти.

6 жовтня Сергій знову зателефонував дружині. Був утомлений. Важка ніч. Подробиць не розповідав. На всі запитання завжди казав, що все добре. Інша справа — розмови з братом. З ним ділився сумнівами.

— Каже, ще сходжу на одне завдання і буду я йти звідси, бо бачу, що щось не так робиться, нас здають, не дають відстрілюватись. Щось не так. Каже, чи буду якось допомагати хлопцям тут, чи у той самий спецпідрозділ піду, бо я бачу, що нас тут тримають просто як пушечне м’ясо, образно кажучи. Казав, я бачу, що все не так, як вони собі уявляли. Наприклад, зі сторони противника стріляють, а їм не дозволяють відкривати вогонь. Вони там побачили, що літає над ними безпілотник, а командування не дозволяло відкривати вогонь, знімати цього безпілотника. Але, каже, ми мусимо стоять, бо мирні жителі просять, щоби не йшли, кажуть: «Якби не ви…» Оцей командний дух такий, братський. Він сильно за хлопцями переймався: «Мої брати, мої хлопці…»

6 жовтня Ліля поговорила з Сергієм востаннє.

— І 6-го числа ми поговорили, потім я йому дзвонила, він був поза зоною. Я йому написала есемес: «Візьми трубку». Потім, думаю, я останню есемеску написала: «Скучила», — а вона так і не прийшла, бо він постійно був поза зоною. Я засинала кожну ніч із телефоном, бо в три ночі в них закінчувались ці перестрілки. Тоді приходила есемес, що він у зоні з’явився. Зранку прокинулася: в мене так стандартно все, Google, новості Дебальцевого, щоб щось знати. Потім з мамою здзвонилися, свекруха дуже хороша, вона як друга мама, ми з нею дуже одна одну піддержували й піддержуємо. Поїхали до неї ще під вечір, сидимо, говоримо. І тут брат передзвонив: «Що з Сєрьожою?» — «Поза зоною, мабуть, в розвідку пішов». Таке було два-три рази, ми тоді сильно переживали, а він приходив, віддзвонювався. Цього разу брат так психанув: «Дай телефон якогось побратима». Я кажу: «Чого ти психуєш?» Дала той телефон. А потім сама переживаю. Дзвоню до одного побратима — він не бере трубки, до другого, до третього. У мене були телефони, бо ми в «Десні» потоваришували, приїжджали до палатки. Ми з мамою ще подивились новини, роз’їхались. Це було 7-ме число, його вже не було, він уже помер. Ну, його вже вбили.

А восьмого зранку просинаюсь, телефона немає під подушкою. Потім знайшла телефон — без звуку, потім кажу: «Мамо, а чого телефон без звуку?» Вона: «Ми не знаємо, може, це ти випадково». — «Не може бути такого, я завжди жду Сєрьожині дзвінки». І я приходжу з Сашею на кухню, це десь було восьма година ранку, я завжди о п’ятій вставала. А тут якось так довго і спокійно спала. Подзвонила мені наша кума, це Сєрьожині друзі. Подзвонила вона, питає, як діла. Кажу: «Нормально». Каже: «Як Сєрьожа?» Кажу: «Переживаю дуже сильно, поза зоною, мабуть, у розвідці». А вона: «Як Сашуня?» Саша саме захворів, кажу: «Нормально все». Потім говоримо, і щось мені всередині так підказує: «Чого вона питає?» І чогось мені хочеться перепитать. Кажу: «Оль, чого ти запитуєш, що з Сєрьожею?» А тут крик в трубку, плач: «Сєрьожу убили!» Я такого не ждала, я, чесно кажучи, навіть коли він туди перший раз пішов, то дужче тривога була. А коли він був у відпустці, він нас із мамою запевнив, що все нормально і не треба переживати, там нічого страшного немає. І якось на душі було спокійно, спокійніше. Не знаю, хто як в таких ситуаціях реагує, але коли вона це сказала, я просто стою і нічого не можу сказати. Я не плакала, не кричала. Кажу: «Повтори, що ти сказала». —«Сєрьожу убили». — «Тепер успокойся і не плач. Скажи, що ти знаєш». — «Показали по телевізору і кажуть, що Сєрьожу убили». Кажу: «Я не вірю». Я поклала трубку, і потім моя мама в сльозах забігає й каже, що ще перевіряють, може, це неправда. Питаю: «Ви що, знали?» Каже: «Знала…» Ну, це вже був другий день. Додзвонились уже десь там до його друзів. Я в піжамі скочила в машину. Мама каже: «Хоч переодінься…» Перевділась. Приїжджаю до воєнкомату. А там уже стоїть воєнком, Сергієвий батько, брат, який його завозив туди, який нас постійно возив в «Десну», дуже піддержував. Заплакані. Стоять його друзі заплакані всі. Стоять отак всі спиною до воєнкомату, лицем до дороги і дивляться на мене. Наче як ото ждуть, що хтось приїде. По тому, що вони всі заплакані, я поняла, що це все правда. Я підходжу до воєнкома. Махаю головою: «Нє?» Він: «Да…» Кажу: «Хто вам сказав?» — «Подзвонили зі штабу». — «Коли?» — «Вчора».

Я забігла за воєнкомат, сіла. Почала обдзвонювати всіх побратимів. Усі не беруть трубку від мене. Один взяв трубку, каже: «Я не знаю». Подзвонила ще до одного, фастівського, він каже: «Я поїхав в Артемівськ, на той момент мене не було, але це правда».

Він пішов у розвідку з Хом’яком Віктором Петровичем. А це була людина старша за нього, на яку він дуже рівнявся. Віктор Петрович був снайпером, він помагав йому пристрілювати цю снайперську вінтовку. І з «Десни» вони дуже дружили, разом ходили на полювання. Сєрьожа сильно на нього рівнявся, для його він був авторитетом…

І Петрович каже: «Да, ми пішли в розвідку, він перший побачив засідку, він нас прикрив і його немає вже». Кажу: «Як це сталось?» Він каже: «Дві кулі влучило в голову — і загинув».

Я вам чесно скажу: я плакала сиділа, але на той момент я ще вірила на один процент зі ста. Потім приїхала до батьків. Звоню до мами, чую, у мами взагалі ніякий голос, каже: «Це не він, я не вірю». Я кажу: «Я тоже не вірю». Брати зібрались, поїхали за ним в Артемівськ, вони в Харків його привезли. І ми чекали до останнього. Ми навіть майже не плакали, просто не вірили, що це він.

А потім прийшов маячок — у мене на нього стояла така послуга, що я бачила, де він… І тут його ввімкнувся телефон. І, знаєте, такий момент: «А може, він живий, раз телефон…» А це телефон випадково, коли його везли, в речах увімкнули. Я одразу передзвонила. Коля, побратим — він теж недавно загинув — сказав, що то він просто збив.

Його везли, а я постійно з братами на телефоні. Брат плаче в трубку, каже: «Це наш Сєрьожа». Тоді вже все — земля з-під ніг. Привезли його 9-го числа, на другий день. Теж ловили по маячку, де вони їдуть. Скільки-то кілометрів, потім 10, 20, 300 метрів. Усі чекали, дуже багато людей було під будинком. Привезли його, поховали 10-го числа на цитадельному кладбищі.

У цей момент в очах Лілі з’являються сльози. Сашко відривається від іграшок і дивиться на маму. Вона швидко себе опановує.

— Живу двома такими, я би сказала, напрямками, цілями. Перше — син, а друге — пам’ять про Сергія. Бо, знаєте, в нас сім’я була дуже гарна, дуже любили одне одного. Малий — він копія тата. Через те хочеться оставити такий слід про нього для сина, для батьків, і щоби решта не забувала. Дуже багато зроблено, щоб пам’ять про нього лишилася. Ви це можете побачити по сторінці у Фейс­буці. Музеї, турніри, вечір пам’яті героя. То не просто так, не просто так це все далося. Дуже багато клопотань зібраних подано. Бо так виходить, що в нашій державі, коли почують про того чи іншого справді героя, то не завжди це швидко буває і не завжди це взагалі буває. Плюс різні турніри проходили у нас вдома, в нього в батьків. Про нього куточок зробили в музеї військово-історичному.

Якось в нас було, що ми вулицю перейменовували. І друзі запропонували перейменувати вулицю Радянська — це центральна, на якій він жив, виріс. Ну, хіба він не заслужив? І був момент, коли ми попросили допомогу побратимів. Вони зібрались, приїхали. Вони і так багато разів до нього приїжджали. Прямо на сесії виступили, кажуть: «Як це так? Наш побратим, канешно, ми підтримаємо». Вони молодці, на всі заходи приїжджали, на два турніри пам’яті. І на вечір пам’яті приїхали і вручили ще нагрудний знак бійця 25-го батальйону і три нагороди. Три нагороди, посмертно, за служіння українському народу, народному руху, велике серце і за жертовність…

Вони дуже його, я ж вам кажу…

А ще такий випадок вам розкажу. В соцмережах, ВКонтакті, наша сторінка, Сєрьожина. І десь новина проскочила з Дебальцевого. І жінка одна з Дебальцевого добавила собі на стіну запис про хлопців, які загинули, 25 чоловік у Дебальцевому. І її чоловік також. І я написала, що, може, ви знали щось про них. І в нас почалася переписка з ними. Вони не то що знали, вони навіть пам’ятають, як його проводжали в останню путь. Вони помнять, що позиція була біля їхнього будинку недалеко. І дітки їхні бігали, солдати їм мед давали, цукерки, шеврони. А вони, у свою чергу, помагали їм, прали форму, ще щось. Коли переїжджали вже звідти, — у них дітки 8, 4 і 3 роки — то Сєрьожа з хлопцями помагали їх вивозить з-під обстрілів. Був такий період, Сєрьожа казав, що вони мирних вивозили. Але коли він уже загинув, вони були у таборі переселенців у Дніпропетровську. Коли вони дзвонили родичам 7 жовтня (а чого запомнили 7 жовтня, бо чийсь був день народження тоді) і коли говорили по телефону, то покидали телефони, думали, що це обстріли. А потом вспомнили, що це не обстріли, то проводжали в останню путь Сергія. Оце мені писали таке. Як мама Сєрьожина читала, вона плакала.

Поки Ліля розповідає, Саша встиг замурзатися морозивом. Вона переривається, щоб дістати серветку і витерти сина. Я позираю на годинник — уже десята вечора, ми проговорили більше двох годин. Час прощатися. Питаю: «Чи потрібно підвезти?» Ліля відмовляється. Усе сама. Сергій мав рацію — вона впорається.

Указом президента Сергію Цимбалу присвоєно звання Героя України.

Одного літнього вечора, повернувшись додому, він побачив у дверях папірець. З’явитися до військкомату, терміново. Офіційно це навіть не можна вважати повісткою — ніхто її не вручив в руки, не було розписки. Тож міг не йти. А якщо й пішов, то вже у військкоматі ще була можливість — і серйозна — уникнути армії як мінімум з двох підстав. У нього не було жодного військового досвіду, навіть військової кафедри — це раз. Крім того, в його особовій справі кілька діагнозів з висновком: «Непридатний до військової служби у мирний час». «Час не мирний, — спробували б йому заперечити. — У країні війна». Та невже? Ніякої війни, лише антитерористична операція. Словом, за бажання він міг би цілком спокійно пересидіти за тисячу кілометрів від лінії фронту і навіть не відчувати докорів сумління. Як, врешті, зробили тисячі інших. Але він пішов. Офіційно — мобілізований, практично — доброволець.

Драматизму цій історії додає те, що його батько — глава російської общини Івано-Франківська. Невеликої, але доволі активної. Як і всі подібні общини Західної України, ця скаржиться на утиски за мовною ознакою, регулярно збирається у православній церкві Московського патріархату, покладає квіти до пам’ятників полеглих у Другій світовій війні.

Під час двох годин оповідей про військові будні й пригоди Коля кілька разів згадує про батька. Батько зринає у найдраматичніших місцях — наприклад, коли син разом із невеликим підрозділом опинився у повністю залишеному Дебальцевому. Я ж протягом цих двох годин цю, вочевидь, дражливу тему оминаю. Нарешті, коли я вже вимикаю диктофон, Коля просить його знову увімкнути і обов’язково додати:

— Мені тут багато закидають, що от твій тато такий-­сякий. Він за Росію. То я хочу сказати, що мій тато виховав мене як громадянина України. Коли був 1989 рік, на установчому з’їзді Руху за перебудову він казав, що «мои двое сыновей должны служить в украинской армии, не должны быть оккупантами, стрелять в протестующих». І так сталося, що це було пророче для нашої сім’ї. Якщо будеш згадувати, що в мене така родина, батько — громадський діяч, то скажи це обов’язково.

Хоча, коли Колі прийшла повістка, родина реагувала трохи стриманіше:

— Мама істерила. А тато: «Плоха, плоха, ну, харашо, ідеш — іди». Та й всьо. Ходили з мамою до церкви, ну, ми віруюча родина. Вони оцю от лампадку отак запалили, і вона цілодобово горить у церкві, і там молебень за здравіє. Дзвонив усім, кому міг, аби молилися, особливо коли під Дебальцевим ми були, у дні виходу. Та й по всьому.

Дружина розставляє на стіл чай і печиво, якого ми практично не торкнемося. Коля обіймає її:

— От вона чекала. Дзвонив їй практично щодня, а коли вона розуміла, що ситуація безпечніша, то норма збільшилася до двох дзвінків на добу.

Обоє сміються. Хоча 2014-го і на початку 2015-го їм, мабуть, було не до сміху. Повістка прийшла наприкінці липня, на початку серпня Коля опинився в частині 128-ї бригади у Мукачевому, а наприкінці місяця — у Сватовому Луганської області.

— Таке коротке було навчання? — питаю я.

— Та в мене ще нормально. Неповний місяць. А були люди, що попадали в учєбку і 15 серпня і так само з нами виїжджали. Але яка то учєбка? Разів п’ять стріляли. Ну як… Щоб привикли слухом, про прицільну стрільбу не йшлося. РПГ побачили — і то добре. Ми ж піхота, а не якась десантура.

Місяць простояли в Луганській області, біля Станиці Луганської. Минув тиждень після вторгнення регулярних військ РФ. Крім Іловайська, значні частини з’явилися і на Луганщині. Фронт сипався. Командування боялося прориву через кордон і північніше Луганська із заходом у тил. Утім, у вересні після Мінська-1 ситуація трохи заспокоїлася. Кількість обстрілів зменшилася, загроза нового вторгнення розвіялася. І вже на початку жовтня частину Колі переводять у нову гарячу точку — під Дебальцеве. Село Нікішине.

Коля розповідає про це спокійно. Урешті, сьогодні вже можна бути спокійним. На початку жовтня 2014-го Нікішине в українських ЗМІ називали не інакше як «Сталінград». Крайня точка Дебальцівського виступу, село, практично поділене навпіл між Україною і Росією.

— Поки ми були в Дебальцевому, там магазини працювали, лікарня, школи, таксисти їздили — саме місто. Спокійно. А заперли нас в то Нікішине — гражданських майже нема, чоловік 20 лишилося. Ми тримали одну вуличку. З одного боку хат шість лишилося. З другого — вісім. Заїзд в село і до перехрестя — це наші позиції. А дальше — сепаратисти, бойовики.

Обживалися прямо в покинутих будинках. Особливих труднощів це не становило — раніше тут уже жили добровольці з батальйону «Київська Русь». Заміна підрозділів на позиціях була майже як в хокеї — півгодини на все про все. І щойно добробатівці поїхали, як почалася війна: з того боку почали стріляти. З автоматів.

— Ми в перші дні стріляли в усі боки — не були навчені. Це вже потім з’явилося — спочатку послухати, придивитися, звідки летить над головою, і вже в той бік стріляти.

Коля згадує, що найбільше гинули саме в перший день служби на новому місці.

— Це найгірше, коли приїжджаєш на нову позицію. Ще не знаєш, куди дивитися, де краще пригнутися, де перебігти, звідки й куди. Спочатку був такий Андрій. Щось не можу його знайти в «Книзі пам’яті» (інтернет-сторінка, яка відстежує усіх вбитих на війні). Були поранені й привозили нових на підкріплення. Важко вдесятьох. І приїхав Андрій. І в перший же день отримав поранення. Його евакуювали, але потім помер у Кам’янці, здається.

У листопаді — знову новоприбулі. І саме їх поранили під час звичайної операції встановлення «розтяжок».

— І один з наших бувалих повів їх вперед по вулиці розтяжки ставити. І напоролися на пулємьотчика. Скосив їх. Годину ми не могли ніяк вибити цього пулємьотчика. Вони лежали прямо на вулиці. Один, як виявилося, знайшов дріт алюмінєвий і зробив собі джгут такий саморобний.

Колі важко про це говорити. З новенькими ще не встигли познайомитися. Ніхто не ризикнув життям, щоб витягти їх з-під обстрілу. І вони просто годину стікали кров’ю.

— Ми його на руках принесли. В’язали довго. Він був ще при свідомості, але вже білів, синів…

Першого звали В’ячеслав Кірічек. Народився 1971-го в Ірпені. Залишилася мати і 17-річна донька. Мабуть, розлучений. «Героям слава!» Чи що там кажуть у подібних випадках?

Інший — Сергій Долгіх, з Тернопільщини, 1980-го року народження. Мати, дружина, донька:

— Ногу роздробило, руку. А потім перевертаємо його, а там ще в районі нирок поранення. І медик каже: «Ой, це вже, напевно, все». Приїхало БМП, погрузили ми їх, відправили, а потім виявилося, що за ним не приїхала швидка… Це те, що я чув… Таке…

Уже після зустрічі Коля надсилає короткі згадки про кожного із загиблих у «Книзі пам’яті». Кожен нагороджений орденом. За мужність. Третього ступеня.

У Нікішиному Коля був два місяці. Ротація. І знову загиблі.

— Попали хлопці з п’ятнашки під обстріл. Почули бойовики звук моторів, а це їх завжди активізувало.

Проти Нового року — коротка відпустка. Шпиталь — лікувати простуджені на холоді інтимні місця — і, не дочекавшись Нового року, 28 грудня, назад — під Дебальцеве. Уже на нову позицію — шахта Єнакіївська, поруч із селом Новоорлівка.

— Новоорловка — це тоже окрема історія. Село біля шахти Єнакіївської. Наш взвод стояв два кілометри звідти. То буквально невеличке село: одна довга вулиця і ще рядом трошки коротша дорога. І там, як вважалось, сама халявна позиція, тому що там куча гражданських, тишина. Добробати стояли там якісь, чуть не водку там хлібали. А потім — хлоп! — у кінці січня, оце от після здачі аеропорту, то були двадцяті числа, приїжджають до нас і туда, в Новоорловку, по черзі (спочатку до нас, потім до них) якісь парламентьори. Біла «Нива», вийшли два тєла: «Давайте вашого главного». Наш главний, канешна, не ви­йшов, послав когось, Віталік пішов, закарпатець. І кажуть, що в Кіровське заїхала рота спецназу «Путін_ру». І ще: «Вас через два дня будуть унічтожать. І у вас є три варіанта: ілі ви просто уходітє, ілі ми імітіруєм бой, і ви уходитє, ілі ми вас тут унічтажаєм всіх, равняєм з зємльой». Тіпа вони, парламентьори, — мєсні. А там руські приїхали, «Путін_ру», крутий спецназ. Їм не хочеться, але просили передати. Наш ротний так нічого і не відповів.

Парламентарів послали на… назад. Ні з чим. «Ротний проморозився», — каже Коля. Ситуація здавалася не так страшною, як комічною. Але обіцяний штурм таки відбувся. Хоча перед тим парламентарі з’явилися знову.

— Приїхали опять ці парламентьори з оголошенням. Усім гражданським двоє суток на збори. Бо через двоє суток тут буде війна у вашому селі. Всі виїхали, може, чоловік десять лишилося в селі. Виїхали на сепарську сторону. І реально зайшла дуже така потужна група. Десь три чи чотири доби був штурм — капець. І танчиками заїхали туда, і артилерія лупила, і «градами» сипали по тій Новоорловці. Ну, капець…

Голова кругом ішла — з трьох сторін треба було наблюдати. І через нас летіло, і по нас… Там я перший раз попав під «град». Хрещення «градом». Пішов через дорогу на сусідню позицію супчику поїсти. Сарай, хлопці зварили суп. Думаю, зараз поїм гаряченького. І тут — гу-гу-гу! Як були, так і полягали. Це жесть, канєшно. Відгуркотіло, минуло 30 секунд, повилізали — і тут знову. З ревом. Один контужений тільки — дуже повезло…

А потім почався обіцяний штурм. Бій не припинявся чотири доби. Ледве встигали перезаряджати автомати і кулемети. Відстань бою — витягнута рука.

— От четверо суток там таке творилося, капець. Просто капець. Просто лізли. Буквально дійшов до паркана, зламав штахетину, — це розказував мені «Філософ», такий позивний, Олег звати, а «Філософ», бо він любить поговорити заумно, — сховався за хатою, просто собі стояв. Там не було укріплень — хати й позиції. Сепар ламає штахетину, заглядає, а «Філософ» пре три чи чотири одиночки: тух-тух-тух! Сепар падає, стогне. Хлопці ще туда дві гранати кинули, та й він затих. Уже до такого доходило, вже прямо п’ять метрів до нього. Та й таке.

У самому селі російська армія (очевидно, ішлося саме про регулярні частини РФ) залишила десять загиблих.

— І ще там коло села валялись ті, що вони не позбирали. Всьо, більше в Новоорловку вони не потикались. Але регулярно туди прилітали то артилерія, то АГС. Постоянно.

На цій позиції стояли до 16 лютого. До так званого Дебальцівського «котла». Попри постійні обстріли, був, звісно, і вільний час. Кожен розпоряджався ним по-своєму.

— Я читав книжки. «Анну Карєніну» почав, в отпуску закінчив. Хтось куховарив…

У лютому РФ почала штурм Дебальцівського виступу. У тому, що це регулярна армія РФ, Коля вже не сумнівався:

— Вони дуже грамотно все робили. Колони їздили. Ми могли б щось корєктірувати, але туман, ніч. Просто чули ляскіт цієї «гусянки». Танкові двигуни. Перед нами було місто Кіровське. Нормальне таке жиле місто. То вони його напакували — там і танки, і «гради» звідти, і артилерія. Гражданські, заправка працювала, ввечері світло у висот­ках. А ввечері з-за цих висоток — «гради». Нормальна така війна. 15-го оце перемир’я. Команда: «Збирайтеся виїжджати!» — потім відбій.

Протягом цілої ночі 12 лютого 2015-го у Мінську тривали переговори між Путіним (РФ), Порошенком (Україна), Олландом (Франція) і Меркель (Німеччина). Напередодні було масоване порушення крихкого перемир’я й обстріли Росією мирних міст — Маріуполя, Артемівська, Краматорська, автобуса під Волновахою. Десятки загиблих. Тероризм у чистому вигляді.

«Він грає брудно, проти правил», — хтось із операторів зловив розмову Порошенка з господарем мирних переговорів Лукашенком. «Я знаю», — коротко відповів той.

Чомусь чи не найбільше йшлося за Дебальцеве. Домовленості про мир не дотримували саме там. Саме напередодні переговорів російським військам таки вдалося прорватися у тил Дебальцівського виступу і захопити село Логвинове. Звідти вже можна було обстрілювати так звану дорогу життя — трасу з Артемівська. Кілька днів тривали спроби вибити росіян з Логвинова. Марні. Один знайомий каже, що в тому селі було до сотні одиниць росій­ської техніки. Знали координати і запрошували артилерію з Генштабу. Так і не дочекалися. Вистрелили, але не тим і не туди. Це вже інша історія. Станом на 15 лютого сенсу зберігати позиції не було — надто великими ставали втрати, щоб підвезти їжу чи воду. Безпечна евакуація поранених стала неможливою.

— 16 лютого ми виїхали колоною звідти. Приїхали у величезний базовий табір під Дебальцевим. Окопи, бліндажі — видно, що піхота. Офіцери пішли радитися в штаб бригади. Ми стоїмо-стоїмо — тут артилерія. Усі, як миші, — в щелі, бліндажі. Частина з наших вже того ж дня заїхала в Дебальцеве, а ми ту ніч переночували, стоячи у заправщиків у бліндажі — там в ямах вода набиралася. У них були цілодобові чергування, щоб цю воду відкачувати, відчерпувати точніше. А зранку 17-го нас теж у місто відправили. Виявилося, що місто вже не під нашим контролем.

Зайняли якусь хату, сказали тримати позиції. Попереду — уже порожнє місто. Усі висотки — найкращі позиції для снайперів — в руках ворога.

— Негарні відчуття. Слава богу, по нашій хаті не було атак. Були гранати, наводчика поранило, але піхота не йшла. У ротного був ближній бій — до 30 чоловік піхоти, танчик вийшов прямо на них. Ніякої вже евакуації поранених.

Востаннє почули рацію увечері 17-го. Ішлося про те, що потрібно буде відступити на квартал назад. Вранці 18-го зрозуміли, що рація не працює. Увімкнули мобільний зв’язок. Знайшли телефон комбата.

— А він каже: «А ви звідки дзвоните?» — «Як звідки? З Дебальцевого». — «А що ви там робите? Хлопці, я не знаю, я вже в Артьомовську, проривайтеся якось, у Дебальцевому вже нікого нема». Усі потухли. «А може, на «Поляну» (так називалася велика база)?» І на «Поляні» нікого нема.

Поради були прості — прямо, потім направо, потім наліво і знову прямо. Об’їзними сільськими дорогами. Головний орієнтир — сліди колони.

Хлопці подивилися на «Поляну», а там феєрверк — вибухають боєприпаси. Настрій — приречений, близький до панічного.

Я ще подзвонив додому, сказав, що все добре.

— Я в Дебальцевому, каже, все нормально, — сміється дружина.

— Ще татові подзвонив, той поради якісь дає: «Сіді, нє висовуйся, там улічниє бої…»

— Про улічниє бої я пам’ятаю, він казав, — вставляє дружина.

— Такий з нами був капітан Коростильов, нєвозмутімий тіп, — продовжує Коля. — І він каже: «Грузимся на «беху» та й поїхали». — «Куди поїхали?» — «Та вуличками-вуличками і виїдемо». Та й грузимося.

Коля хвалить механіка БМП, який протягом ночі кілька разів розігрівав машину. І вранці вона завелася без проблем. Поїхали вуличками. Нарвалися на танк, очевидно ворожий. Той не встиг зорієнтуватися: свої чи чужі, хлопці не чекали, рвонули далі. Вискочили на трасу — там покинута техніка. З’їхали убік, щоб обійти зайняте росіянами Логвінове. Увімкнули єдиний живий телефон з кількома поділками зарядки. Передзвонили комбату, щоб дізнатися безпечну дорогу. Знову рвонули, бо стояння на місці — вірна смерть. На якійсь галявині побачили групу вояків.

— До бою! Попригали з техніки: «Ви хто?» Там чоловік 40 піхоти. «Київська Русь» батальйон. Кричать: «Забирайтеся звідси, бо зараз артилерію на вашу «беху» пустять». А тоді, як на зло, такий сонячний-сонячний день. Усе видно. Бачили, як на горбах стоять три їхні танчики і луплять кудись прямою наводкою — там ще якась колона наша йшла.

Коля згадує, що зістрибнув із БМП, відбіг подалі й заскочив у воронку, щоб сховатися в разі обстрілу. Дивиться, а його хлопці починають знову на броню лізти і від’їж­джають.

— А мене як заціпило. Я лежу у воронці, мої поїхали, а я не можу ворухнутися. Підійшов до хлопців з «Русі», далі пішов пішки з ними. Кілька разів потрапили під мінометний обстріл. Командир був, здається, «Хотабич». Він там і загинув. Ішов попереду, міна впала. Він сів і так і завмер.

Відбувся короткий бій, загиблого просто заховали в кущах. Пішли далі.

— А що з твоєю «бехою»? — перериваю я.

— А вони доїхали. Доїхали. Хтось згадував уже на нашій території, що так рвонула, що ледве розрізнили, хто і куди. Вони молодці, по дорозі підібрали бійця, який сидів у полі. Доїхали до «швидких» — згружали його. І тут побачили, що в нього і спина, і задниця обгоріли. Певно, у шоці був. Як він на тій броні обгорілий доїхав… Але що з ним далі сталося, так уже й не дізнавалися.

За короткий час вийшов з оточення і Коля. Його нова група налічувала кілька десятків людей з різних підрозділів: «Київська Русь», «Кривбас», 128-ма бригада, ще хтось, невідомий і мовчазний. Уже на своїх позиціях — нерозбериха.

— Загрузили в «Богдан». На якомусь перехресті: «Так, хто з 128-ї — виходьте. Вам в Артемівськ. Шукайте попутку».

Вийшли просто на вулиці. Почала збиратися група. Коля увімкнув телефон і зателефонував родині й знайомим, зокрема редактору, — як журналіст захотів оповісти історію з перших уст.

— Тут якась кнайпа, вже життя нормальне. І тут раптом з-під кущів — бабах! Вилітає цілий пакет наших «градів» у сепарську сторону. Цивільна забігайлівка — і тут «гради». Я бачив, як падають, а як вилітають — не бачив… Я аж присів.

На цьому дебальцівська частина історії Колі завер­шується. Про нього ми ще згадаємо — в іншому розділі.