Герої (не)війни

Розділ 2. Донбас. Початок

У березні 2014-го РФ почала в Україні операцію під умовною назвою «Русская весна». По суті — гібридну війну. Задум полягав у тому, щоб дестабілізувати обстановку в більшості регіонів півдня і сходу, розколоти країну або й встановити у столиці власну маріонеткову владу. Відновити Російську імперію, яку в Кремлі не уявляють без України вже сотні років. У хід пішли спочатку загони неонацистів із суміжних з Україною російських регіонів і російські патріоти в Україні — так звана п’ята колона. Задіяні були й відставні офіцери російської армії та спецслужб, які жили в Україні й очікували на час Х. Масові акції супроводжувалися потужною пропагандою про українських фашистів у Києві і Львові, про загрозу життю усіх, хто розмовляє російською мовою.

Першого березня в Донецьку під обладміністрацією мітинг. Там зранку зібралося понад 5 тисяч мітингувальників, які намагалися прорватися до будівлі. Проте їм не вдалося. Протестувальники зірвали з флагштоку український прапор і встановили там російський. Водночас кількатисячний натовп вимагав від губернатора не коритися новій владі та закликав провести референдум щодо федералізації регіону. Відбуваються «вибори» «народного губернатора». Ним стає до того нікому невідомий Павло Губарєв. У минулому член неонацистської проросійської організації, а також організатор масових заходів, тамада, «Дід Мороз».

Депутати Донецької міської ради ініціюють проведення референдуму щодо федералізації регіону.

У Миколаєві кілька тисяч осіб виходять на мітинг. Вимагають відділити Миколаївщину, Херсонщину та Одесу від України, створивши нове федеральне утворення. Стає відомо про план дестабілізації України, розроблений у Кремлі, під кодовою назвою «Русская весна».

Існування плану підтверджують події в Харкові. Натовп під російськими лозунгами атакує приміщення Харківської ОДА і захоплює його.

У Херсоні такий самий мітинг. Людей мало. Близько 400 осіб. Проти «насилля і фашизму». За «об’єднання з Білоруссю і Росією».

П’ятого березня під приводом виявлення вибухового пристрою в будівлі міліція очистила будівлю Донецької обласної адміністрації від протестувальників, над будівлею знову був вивішений український прапор. До 16:00 під адміністрацією зібралося близько 5—7 тисяч мітингувальників — прихильників референдуму, серед яких, зокрема, були присутні активісти «Народного ополчения Донбасса», «Русского блока» і провокатори з Росії (з-поміж них і колишній лідер ультраправої організації «Щит Москви» Олексій Худяков). У той же час на площі Свободи почався мітинг прихильників єдності України, що зібрав близько 7—10 тисяч мітингувальників. Через деякий час після початку мітингу під будівлею обласної адміністрації мітингувальники, очолювані Губарєвим, почали штурм будівлі, відбулися сутички з працівниками внутрішніх військ і міліції, що охороняли будівлю. Унаслідок зіткнень з міліцією прихильники референдуму знову зайняли будівлю ОДА й вивісили над нею російський прапор.

Після захоплення будівлі ОДА проросійські сили розділилися. Близько кількох сотень із них підтримали Павла Губарєва і пішли захоплювати будівлю Головного управління казначейства по Донецькій області. Спочатку вони помилково прибули до будівлі Фінансової інспекції, а далі, дійшовши до необхідної будівлі, почали її блокаду. У той же час інша група, що налічувала близько 1500 проросійських активістів, рушила в бік площі Свободи, де розпочала бійку з прихильниками єдності України. Частина прихильників референдуму (близько 200 осіб) залишилася в будівлі ОДА.

Уже наступного дня міліція звільнила будівлю Донець­кої ОДА. СБУ почало арешти осіб, які порушували конституційний лад.

На початку квітня Росія здійснила нову спробу дестабілізації.

Шостого квітня у Донецьку проросійські активісти знову захопили приміщення облдержадмінстрації. Український прапор зняли, встановили російський триколор. Міліція під час штурму поводилася пасивно, практично не перешкоджаючи нападникам, яких було небагато — близько 2 тисяч.

Паралельно активізувалися сепаратисти в Луганську. Кількатисячний натовп без бою взяв приміщення СБУ.

Сутички в Харкові.

7 квітня люди, які захопили приміщення Донецької ОДА, проголошують так звану Донецьку народну республіку.

17 квітня в центрі Донецька великий мітинг за Україну. Утім, на той час на Донбасі уже почалася справжня війна.

Коли спроби «тихої» дестабілізації не дали результату, влада Росії задіяла похідні бойові групи. Відносного успіху Росія досягла лише в частині Донецької та Луганської областей. Очевидно, невипадково — у регіоні компактно проживала велика — до 40 % — російська етнічна меншість. І хоча соціологія підтверджувала: більшість — за те, щоб Донбас залишався у складі України, за допомогою зброї та армії Росія змогла окупувати частину території.

У самому Донецьку частина людей продовжувала боротися навіть проти озброєних окупантів.

Уперше я приїхав на Донбас 2004-го. Мене питали, чи я із Західної України — через українську мову, а я відповідав, що ні, місцевий. І частина правди в цьому була. Мій дід, Віктор Криштопа, народився на Донбасі, неподалік Волновахи, і з дитинства розмовляв українською. Після закінчення Київського університету радянська влада відправила його на крайній «дикий» захід — до Івано-Франківська, перевиховувати «бандерівців». Через багато років я звідти почав зворотний рух — на схід, у бік рідного мені Донбасу. Постійні журналістські відрядження, які руйнували журналістські міфи…

Після Павлограда ти починаєш розуміти, що потрапив у шахтарське минуле цього краю. Посеред широчезної низовини то тут то там з’являються перші терикони. Великі руді конуси вибраної з глибин землі породи. Придорожніх кафе уже нема зовсім, лише кіоски, де можуть за 3 гривні приготувати розчинну каву в пластиковому стаканчику. Вечорами біля цих кіосків збирається на вечорниці молодь.

Якось на зворотному шляху ми зупинилися там, щоб купити води й відновити рівень кофеїну в крові. Сутеніло, у водія були червоні очі. Біля входу в металеву будку на прив’язі стояла «Ява». На ній тусувався хлопчина у білих штанях, білій футболці й білому ж кашкеті, зсунутому на потилицю. У правій руці він тримав пляшку з гарячим пивом, яке пінилося і витікало, а лівою обіймав дебелу старшокласницю. Коли вона сміялася, у темряві зблискували золотом її передні зуби. Інша парочка цілувалася просто біля входу в кіоск.

— Уїдемо звідси, — казав хлопець на «Яві» своїй дівчині. — Он у мене є конь, желізний конь. Я твій принц, білий принц на красному коні. Поїхали щас на край світу.

— А екзамени? Я ще не здала екзамени, — віднікувалася золотозуба дівчина. — Кромі того, у нас нєту бабла на бензін.

Це було першим свідченням того, що російськомовність цього регіону — не більше ніж міф. Хлопець на коні, тобто на «Яві», мені чимось подобався. Я був ладен їх розцілувати за цей суржик. Хлопець ковтнув пива і дав дівчині.

— Не могу я тут більше. Тісно. Тісно! Уїду. Хоч із тобою, хоч сам, але уїду.

Ми допили свою розчинну каву, викинули пластикові погарці в купу сміття на узбіччі й поїхали. Вони залишилися, зовсім не змінюючи поз, біля вогників нічного придорожнього кіоску, на мертвій «Яві» без краплі бензину, яка нікуди їх звідти не повезе. Принаймні не цієї ночі…

Далі на схід териконів більшає, а української мови меншає…

Якось я приїхав у Донецьк з трьома співробітниками-чоловіками й запропонував зустрітися великою компанією знайомій місцевій журналістці Наталці. Вона зраділа:

— Нас теж четверо: я, дві мої співробітниці й Швабра.

Я подумав, що Швабра — це якесь прізвисько, і засміявся. Але швабра була справжня. Синя.

Дівчата працювали в газеті «Салон Дона і Баса». Три молоді, красиві й відчайдушні журналістки.

Після вечері з обов’язковою в тих краях горілкою пішли погуляти на берег Кальміуса.

Там нас перестріла компанія «гопів» — короткострижених хлопців.

«Ми потєрялі золото, ви нє відєлі?» — агресивно почали вони.

У нас був інший настрій.

— Ти пам’ятаєш повстанські пісні? — запитала мене Наталка.

— Які саме? — перепитав я.

— Упівські, ті, які співав Чубай. Я їх навчила своїх дівчат.

— Лента за лентою? — перепитав я.

— Давай! — вигукнула Наталя.

І ми завели «Вже вечір вечоріє, повстанське серце б’є»!

За хвилю помітили, що «друзі», які «загубили» золото, злякано ідуть. Потім було «Пливе кача». Йшов 2006-й рік, чоловік Наталки Василь іще живий, напередодні йому вчергове розбили голову. Україна насправді була єдиною.

На початку 2016-го Путін учергове вдав із себе історика. Насварив Леніна, похвалив Сталіна. За СССР — як союз рівноправних республік. Мовляв, шкода, що не послухали Джугашвілі, який пропонував унітарну імперію з національними автономіями. І про минуле Донбасу згадав: передали Україні для чогось, хоч там росіяни жили, — для збільшення відсотків пролетаріату, мовляв. «Маячня якась», — закінчив свій спіч Путін. Справді, маячня, але саме на ній ґрунтується військова експансія Росії, тож доводиться вчергове розвінчувати ці дурниці у програмі «Машина часу» на «5 каналі». Як експертів беру істориків з Донбасу.

Зі Стеном (Станіславом Федорчуком) зустрічаємося на Хрещатику. Високий, міцний, він говорить дуже гучно (аж озираються перехожі), швидко, впевнено, при цьому з ледь вловимим акцентом. «Донбас — це Україна, — не втомлюється повторювати Станіслав, — відколи його почали заселяти козаки у XVII столітті. Основна маса колонізації — це XVII—XVIII століття. Це не були великі поселення. Територія До­нецької області — класична Слобожанщина. Перший український прапор було піднято 1917 року над Бахмутом».

Федорчук багато говорить про те, як козаки з Донбасу становили бойове ядро перших петлюрівських загонів в армії УНР, про Голодомор і про те, як його родині вдалося врятуватися тільки тому, що дід працював на шахті й отримував пайок, про русифікацію і про те, як регіон заселяли етнічні росіяни вже у ХХ столітті, врешті, про криміналізацію і неорусифікацію 90-х років ХХ століття.

2013-го політолог Станіслав Федорчук став координатором Донецького Євромайдану. У криміналізованому і нетерпимому до іншої думки місті саме Стену вдалося згуртувати під егідою Майдану різноманітні групи людей — від місцевої інтелігенції до ультрас «Шахтаря». Утім, уже в січні 2014-го збори громади у центрі Донецька стали небезпечними. 22-го числа, на День соборності, мітингувальників атакували кримінальники з битами. Станіслава, його батька і ще кількох активістів було жорстоко побито. Дбаючи за безпеку щойно народженої дитини, Стен змушений був покинути Донецьк.

Згуртовані ним люди, між тим, продовжували відстоювати український Донецьк уже в березні і навіть у квітні, коли місто окупували озброєні зайди, а місцева міліція фактично стала на їхній бік.

13 березня — перша жертва. Під час нападу озброєних «тітушок» на український мітинг вбито Дмитра Чернявського. Його зарізали ножем, коли він допомагав вибиратися з бійні, організованої російськими бандами за бездіяльності міліції, жінкам. Хлопцеві щойно виповнилося 22 роки. Мати загиблого Людмила добре запам’ятала той трагічний день:

«Він частенько ходив на мітинги. І я також. Просто в той день у мене був морально тяжкий стан. Я щось передчувала, та й сон мені дуже дивний наснився. Нібито ми з Дімою йдемо по якомусь ринку, людей багато, навколо сильний галас, якісь дзвоники лунають. А попереду — величезний ліфт і світло в ньому. Ми поспішаємо, а Дімка (він високий був) йде дуже швидко, я за ним не встигаю. Він зайшов у той ліфт. Я підбігаю до нього, але двері зачиняються, і ліфт іде вгору. Я стою, плачу і розумію, що все скінчилося. На цьому й прокинулася. Щоб розвіяти передчуття, вийшла прогулятися на місцевий ринок. А там уже були в камуфляжах закордонні кореспонденти, опитували людей. Усім роздавали листівки за Губарєва, а я відмовилась їх взяти. Пам’ятаю, як один із них на мене так глянув, що аж страшно стало. Видно було, що вони неадекватні люди… Ішла додому з думкою, аби Діму нікуди не пускати. Але ж він не сказав, що йде на площу. Говорив, що вони з хлопцями збираються в школі, щось треба обговорити. Казав, що швиденько повернеться — туди й назад. Я ж не знала, що ввечері буде мітинг, бо він від мене все приховував. Навіть в інтернет не давав глянути…

Після Діминої загибелі у нас забрали два комп’ютери, флешки з його фотографіями. Я його не раз просила зробити фото на пам’ять, а він казав, що завжди з нами. Як керівник свободівської прес-служби, фотографій робив багато, але сам залишався за кадром…

Так звані міліціонери забрали всі записи, блокноти. Де воно поділося? Думаю, свідомо знищили. Бо невигідно було розслідувати цей злочин. Як казав мій Діма, війну в Донецьку почала місцева влада, вона їй сприяла. Він більше знав, більше чув. А я тільки тривожилася за свою дитину. Думала, як щось почнеться — переконаю його десь виїхати. А виявилося, що все почалося саме з нього…»

2015-го указом Президента України Дмитрові посмертно присвоєно звання Героя України.

17 квітня у центрі Донецька новий великий проукраїнський мітинг. Близько 10 тисяч осіб збираються в центрі міста під українськими прапорами.

Попри побиття активістів, 25 квітня — ще один мітинг, який уже завершується справжнім побоїщем. На українців нападають люди в камуфляжі з битами. П’ятеро зникло безвісти. Є важко поранені й навіть загиблі.

Українці починають залишати Донецьк.

Проте не всі. Донецькі ультрас починають практично партизанський опір — без зброї. Один із героїв того часу — Віталій Овчаренко. Ультрас «Шахтаря», громадський активіст, журналіст, а згодом — боєць добробату і волонтер. У інтерв’ю виданню «ОНЛАЙН» він згадує про наїзди росіян у Донецьк, які говорили з помітним акцентом і не орієнтувалися в місті.

— Вони вахтами їздили. Ну, і ми їм допомагали додому вибиратися. Увечері йдемо групою, тип підходить: «Братіш-­братіш! Зьома-зьома! Памагите даєхать!» — «Не проблема — пішли, братан, допоможемо!» І давали йому — тільки не грошей, а по морді. А потім уже стали самі шукати цих «братиків». На автовокзалі їх багато вешталося, у районі парку Щербакова: вони ж проп’ють усе, а потім: «Зьома, дай грошей на проїзд в Ростов!» Швидко відбуцали — і розбіглися. Ось тоді партизанська війна в Донецьку і почалася — коли ультрас збиралися і вечорами робили такі маленькі зачистки міста. Крім ультрас, розбиралися з сепарами і колишні військові, і спортсмени, качки. Іноді були непорозуміння: уже в процесі бійки розумієш, що зв’язалися зі своїми. Якось у районі Критого ринку ми напали на групу. Зіткнулися, стали перемагати, і ось одного вже жорстко прибиваємо, а дивлюся, у нього футболка відкрилася, там тризуб і напис: «Я живу на своїй, Богом даній, землі!» Піднімаємо його: «Друже! Ми помилилися!» — «Та й ми помилилися, судячи з усього!» Навіть таке було. «Вечірні патрулі» вдавалися. Був такий момент, коли сепари боялися виходити не в групі за периметр свого барикадного містечка. Було в нашому середовищі й багато розмов про штурм будівлі ОДА, але свідчення про те, що у сепарів є вогнестріл, ці плани обрушили. Думаю, у разі нашого штурму вночі чоловік двісті змогли б відбити ДонОДА, але все ж тоді так на це і не зважилися.

Сімнадцятого травня Віталію теж довелося поспіхом залишати Донецьк. Його вирахували. Це було неважко: Віталій був знайомий навіть з одним із лідерів так званого ДНР Павлом Губарєвим. Розповідає про неонацизм останнього, свастику і те, яке соціальне дно завозили з Росії в Донецьк для дестабілізації.

Сидіти спокійно у Києві Віталій не міг. Пішов добровольцем у батальйон МВС. А в цей час багато його друзів продовжували «партизанити» на окупованій території.

— Місцеві, і мої друзі й знайомі теж, партизанили — допомагало знання краю, географії. Якщо їх сепари затримували, запитували: «Ви звідки?» — «Та з Текстиля´! Доїхати так-то і так-то». Їх відпускали. Сепари довго не могли повірити, що з ними борються не «правосеки-бандери зі Львова», а місцеві, донеччани. Колишні військові теж активно партизанили. Виїжджали на «сафарі» вглиб території супротивника. Знаю випадок, коли хлопці на Майдані купили якісь «козацькі» тужурки, заїхали в Донецьк, заарештували сепара і назад вибралися, а місцеві «козаки» їх навіть похвалили: «Правильно ви його!» І такий у мене знайомий був: він допомагав під час одного трагічного відступу нашим солдатам. Просто їхав, збирав їх по полях, придумував легенду і проїжджав через блокпости. Нагороджений за це. Але я обрав інший шлях — воювати офіційно. Усе одно у мене не було навичок володіння зброєю, бойового досвіду. Та й десь у глибині душі хотілося: якщо мене вб’ють, щоб мама отримала пільги. Ну, може, так егоїстично, але як є.

Далі у житті Віталія було Дебальцеве, але це окрема історія. Урешті, він сам збирається написати книжку.

Метою цього допису було показати, що мешканці Донбасу не віддали окупантам свою малу батьківщину просто так.