Герої (не)війни

Розділ 1. Крим

Над переповненим Майданом лунає: «Пливе кача… Сам не знаю, де загину…» У бік сцени тягнуться труни з убитими. Нові й нові. У очах невиплакані сльози. Під домом про пережите цієї зими нагадує спалене авто. Заснути знову не вдається — ніч минає у гарячковому відстеженні тривожних новин. Завтра таки треба піти до психолога.

Але назавтра передчуття поганих новин реалізовується. Завтра була війна. Російсько-українська. «Гібридна». Приміщення кримського парламенту й Ради міністрів захоплені «зеленими чоловічками» — очевидно, російськими спецпризначенцями.

Між тим у захоплене військовими приміщення Ради АРК Крим починають збиратися депутати. За наявною інформацією, кворуму нема. Перевірити неможливо. До залу засідань озброєні люди нікого не пускають. Між тим під дулами автоматів без журналістів і, ймовірно, без достатньої кількості депутатів починається засідання. На ньому з порушенням усіх можливих норм ухвалюють рішення про відставку уряду Могильова, призначення прем’єр-міністром АРК лідера партії «Русское единство» Сергія Аксьонова. Також недієздатна Рада буцімто голосує за проведення в Криму референдуму. Він запланований на 25 травня. Які питання буде винесено на референдум — невідомо.

Але вже ввечері 27 лютого на в’їздах на півострів з’являються бетонні блокпости. Їх охороняють озброєні люди в камуфляжі.

Уранці 28 лютого ситуація далі загострюється. Уночі заблоковано усі аеропорти Криму.

Голова ОБСЄ, міністр закордонних справ Швейцарії, висловлює стурбованість подіями в Криму. Фраза «глибоке занепокоєння» ще не викликає реготу.

Депутат Ради АРК Крим Микола Сумуліді підтверджує раніше озвучену інформацію про відсутність кворуму на засіданні 27 лютого. Мовляв, було 40 осіб за необхідних 60.

У небі пролітають російські «вертушки», їхні БТР блокують українські військові частини, але поки не пролунало жодного пострілу. Атака суто морального плану.

У суботу, 1 березня 2014-го, я саме був в автосалоні — хотів купити авто замість того, яке спалили під час Майдану. Пролунав дзвінок. Телефонувала Оля Калиновська, тоді редактор програми «Час. Підсумки дня» на «5 каналі».

— Ти новини бачив? — запитала вона.

— Від ранку ні.

— Війна починається. Виходимо на роботу, будемо марафонити.

Відтоді марафон практично не припинявся.

Поки я прибув на роботу, Рада Федерації Російської Федерації уже ухвалила своє сумнозвісне рішення про дозвіл на використання військ поза межами Росії. В Україні. На той момент ішлося про Крим. Хоча взагалі ніхто не знав, про що йдеться. Ходили чутки, що колони з російськими військами бачили уже під Запоріжжям…

«Знімайте українські прапори й переходьте на службу в РФ! Зарплата буде втричі-вчетверо вищою! У вас уряд нелегітим­ний!» — з такими пропозиціями приходять російські військові й до командирів українських частин, і до рядового складу.

І одразу перша поразка — командувач ВМС України контр-адмірал Денис Березовський переходить на бік ворога. Нема урядового зв’язку. У Києві — жодного плану дій. Паніка.

У перших числах березня 2014-го списуюся у Фейсбуці зі знайомим з Криму. Тимур. Як я колись жартував про нього: найбільший український патріот на півострові за національністю таджик. Із завжди акуратною борідкою, спортивної статури. Служив на українському флоті, був журналістом, працював у флотській телерадіокомпанії «Бриз». Ходив у плавання. Неймовірно гостинний і доброзичливий. «Заходьте в гості, я плов приготую», — запрошував, коли ми бували в Севастополі. Після цього дивився на дружину і сміявся: «Плов — лише чоловіча страва, я її сам готую». Під час листування у березні 2014-го виявилося, що з військово-морських сил він звільнився 2010-го — не міг витерпіти планомірного знищення структури при президенті Януковичі. По-військовому чітко описує хід подій:

«До відома. Нове розгортання подій із Севастополя. О шостій ранку з автовокзалу Севастополя вирушив автобус на 50 місць із «самооборонцями» у супроводі «мерседеса-­віто». Напрямок руху з’ясувати не вдалося. Зранку заблокували і морський рибний порт. На виїзді автобуса з робочими нічної зміни їх зупинили на новому блокпості. На запитання, хто ти такий, один із тих, хто зупинив, зухвало заявив: «Лєйтєнант марской пєхоти». На міліцію та СБУ покладатися не можна. Флот небоєздатний. Кораблі не мають палива, а зброя з військових частин Севастополя давно здана в арсенал. Десятки офіцерів написали рапорти. Мііжміського, міжнародного й урядового зв’язку нема. Є інформація, що готується «в’їзд» Януковича, а фактично вторгнення з боку Луганська. Мер Коваленко буде призначений губернатором, за казаками, які увійдуть із Януковичем, на його прохання увійде армія РФ».

За кілька днів Тимур вивезе сім’ю з Криму до Львова.

Читаю короткий переказ про те, що з ним відбулося потім:

«Чекав місяць, другий. У військкоматі казали, що морські офіцери наразі не потрібні. Розумів, що починається справжня війна. Чекати далі було неможливо. Пішов воювати добровольцем в «Айдар», в афганську сотню». Не претендував на жодні посади. Хоча мав звання підполковника, воював як простий боєць. У серпні, під час операції зі звільнення Хрящуватого і Новосвітлівки Луганської області, Тимур дістав поранення.

Боєць розповідає, що їхній підрозділ мав завдання два-три дні утримувати населений пункт, після чого їх мали замінити регулярні війська: «Але сталося так, що війська не підійшли і ми там пробули 16 діб. Це найдовша операція на той момент. Ми зазнали дуже значних втрат. Нас постійно обстрілювали, важкої зброї в нас не було, і нас просто нищили. Але в будь-якому разі ми тримали ці населені пункти до 27 серпня».

У ході операції довелося взяти на себе командування підрозділом (тією частиною батальйону, яка дислокувалася в Новосвітлівці).

Коли повернувся після поранення, запропонували виконувати обов’язки начальника штабу — заступника командира батальйону (штатного начальника штабу було поранено), а 7 березня 2015 року офіційно призначили на цю посаду.

Наприкінці травня призначили нове командування батальйону. А в серпні 2015 року Тимура було демобілізовано.

Після демобілізації разом із друзями створили громадську організацію «Спілка учасників бойових дій “Асоціація Комбатантів”». Допомагають атошникам, пораненим, сім’ям загиблих.

Окрім громадської діяльності, Тимур успішно розвиває український військово-документальний і художній кінематограф: зіграв поручика Андрієнка у фільмі Івана Канівця «Українська революція», став режисером і продюсером стрічки «Коли говорять тіні» (2013). Загалом Тимур зняв 16 фільмів. У вересні 2013 року взявся знімати документальний фільм «Морськими дорогами Тараса». На жаль, у зв’язку з подіями в Україні зйомки довелося призупинити.

25 грудня 2015 року «За особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, високий професіоналізм, вірність військовій присязі» Указом Президента України № 722 Тимура Баротова нагороджено орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

26 березня 2016 року Тимура нагороджено орденом «Народний Герой України».

Напруження в Криму зростає. Від ефіру відімкнули опозиційну ТРК «Чорноморка», продовжується блокування українських військових частин.

Між тим морська військова авіація в аеропорту поблизу Сак тихо вчинила справжній подвиг.

Герой — полковник Ігор Бедзай. Уранці, користуючись з нагоди, поки росіяни блокували аеропорт, він підготував і здійснив операцію з виведення військової техніки на материк. Унікальних літаків і гвинтокрилів, здатних рятувати людей, вести морську розвідку, порятунок людей і (вибачте за оксюморон) морський повітряний бій.

Бедзай зрозумів, що слід виводити техніку, коли побачив, як окупанти захопили інший український аеропорт «Бельбек» і пошкодили тамтешні літаки — просто напхали каміння у двигуни. З керівництвом у Криму не радився: не було довіри. Зателефонував у Київ, дістав добро. Подробиць не повідомляв, щоб не було витоку інформації.

— Приблизно 27 лютого у нас у Новофедорівці з’явилися перші так звані «війська самооборони», прибули на п’ятьох «КамАЗах», — згадував уже згодом тодішній керівник частини Бедзай. — Казали, що приїхали, бо у нас є зброя і вони переживають, що кримськотатарське населення її захопить і буде використовувати проти російськомовних. Ми розуміли, що це просто тупий привід. Тому запропонували таке: ми будемо з внутрішнього боку паркану захищати нашу зброю, а ви, якщо так переживаєте, із зов­нішнього ставайте й захищайте нас, щоб «вороги» не напали. На території гарнізону був готель Міністерства оборони Росії, вони їх і прихистили. Для нас це зручно, бо готель розташований посеред містечка і ми мали постійну можливість спостерігати за ними. Ми виставили на всіх шляхах навколо містечка рухомі патрулі на цивільних автомобілях і в цивільному одязі. Наші військові постійно відстежували переміщення військ навколо гарнізону. Тобто якщо якась колона завертала в наш бік, то одразу оголошували тривогу і в будь-який час доби всі прибували на робочі місця. У той момент місцеве населення ще не було підготовлене до силового варіанта. До нас усі звикли. На той момент місцеве населення до нас дуже добре ставилося. Нещодавно якраз було свято — 23 лютого. Нас вітали і керівництво місцеве, і школи, і підприємці.

Уранці 3 березня полковник зібрав льотчиків і поставив завдання: виліт за годину. Вертольоти мали злетіти просто зі стоянок, а літаки за мінімальний час запуститися й вирулити на смугу. Операція здійснювалася в режимі радіомовчання і на гранично малих висотах — через море, щоб якомога швидше вийти із зони дії російської протиповітряної оборони. Реально боялися того, що по літаках відкриє вогонь полк із Євпаторії.

— Визначили також сигнал — одне слово, яке я мав сказати в ефірі, після чого всі повинні розпочати запуск і зліт. У льотчиків була одна година. Вони ще встигли збігати додому і взяти особисті речі. О десятій годині вони отримали завдання, а об одинадцятій я дав їм сигнал по радіо. Одне слово: «Поехали!»

Командира росіян на місці не було. Він подзвонив Бедзаю на мобільний:

— Це твої полетіли?

— Мої.

— Вони повернуться?

— Я думаю, що так, але, мабуть, не сьогодні.

Бедзай сміється, коли це розповідає. Однак злетіти у повітря було не єдиним випробуванням.

— Двигуни довелося прогрівати вже під час злету, — згадував начальник штабу авіаційної ескадрильї підполковник Олег Івлєв. — Коли ми злітали, то спочатку нам намагалися зашкодити російські військовики і так звана «самооборона Криму». Намагалися перегородити злітну смугу, але їм це не вдалося. Коли ми вже були в повітрі, нас намагалася перехопити авіація ЧФ РФ. Однак завдяки використанню нами спеціального пристрою, що створює перешкоди, а також через втрату пілотами авіації Чорноморського флоту РФ в умовах інтенсивних перешкод орієнтації вони не змогли завадити льотчикам.

За годину літаки і вертольоти вже були над материком і приземлилися на Миколаївщині. Унікальну військову техніку було врятовано. Згодом, після тихої анексії Криму, перебралася на материк і вся військова частина. Точніше, не вся. На материк вийшло 300 військових, ще 50 із них потім звільнилися і повернулися до Криму жити. Усього у бригаді морської авіації служило 900 осіб.

Здавалося б, де війна, а де Кибинці? У мене в голові страшне слово «дедлайн» (ні, зовсім не мертва лінія, не лінія фронту, а всього лише кінцевий термін здачі матеріалу), а я їду на Полтавщину, під Миргород, підтримати акцію «Метро до Кибинців». Метро до Кибинців хотів запустити Михайль Семенко — поет-футурист 20-х років ХХ століття. Сам родом звідси, він потім через Владивосток перебрався у Київ, хотів звідти, з Києва, у Кибинці втекти…

Тікати з Києва!

До живих людей бігти

тонких інтелігентних

що живуть сьогодні

дихають сьогоднем

сьогоднішні нерви рвуть.

Немає нічого більш прекрасного

як сьогоднішній день —

я не дожену його тут —

кожного дня зостаюсь ззаду

тут, між своїми

М. Семенко

І от я тікаю від війни до Кибинців, у авто везу поетку Галину Танай, а ще журналіста Костю Грубича, який має у Кибинцях приготувати пісну сирну бабу, бо ж скоро Великдень. І війна, і її мертві, і живі герої йдуть із голови. Сонце, весна, і хочеться жити. Посаджена нами яблуня, здається, одразу розпускається. Серед зелені — синь ставка, де був маєток Тащинського і сільський театр на воді, і Гоголь, і той же Семенко зі своєю другою дружиною Ужвій, яка сиділа у брилі й била п’яного Михайля. І наче жодної війни навколо, і навіть не згадується, як Семенка розстріляли 1937-го за український націоналізм. У місцевій школі галас: діти наготували своїх великодніх страв, щоб вразити столичного журналіста Костю Грубича. Великий (у прямому значенні слова) чоловік — Віктор відрекомендовується: «Голова асоціації фермерів Полтавщи`ни». Він сміється:

— Гарне село, але тут тільки офіційно зареєстровано дванадцять відьом. Щось має трапитися.

Віктор, крім того що фермер і голова асоціації, ще й волонтерить. Війна і тут. У актовому залі, де діти представляють свої страви, великий стенд із фото: «Учасники АТО — випускники школи». Є й чоловік у формі з нагородами.

— Він танкіст, — каже мені Віктор після всього. — Танкісти — то біда.

І робить багатозначний жест рукою по шиї.

— А ще є батальйон ОУН, добровольці. Але знаєте що? Українські націоналісти, а жоден не говорить українською. Бо жодного українця. Усе білоруси, хорвати й руські. Москалі. Десь вони з Сибіру поприїжджали. Але хороші хлопці. ОУН!

Коли конкурс їжі завершено, директорка школи уже стоїть біля стенду «Учасники АТО».

— Оце мій брат, він зараз поранений, поки лікується. Але вже підписав контракт. Тож як тільки знімуть пластини з руки, знов повернеться на службу. Він зараз у Маруіполі. Але поранили його під Попасною. Вони їхали забирати поранених. Каже, напарник його штовхнув у плече й кричить: «Вискакуй!» І вони тільки встигли вискочить, як машина вдрєбєзги. То йому оце руку, а напарнику — ногу. Кажись, її ампутували потім.

— А оце, — директорка показує на фото молодого чоловіка, — мій син.

Артем — десантник. 25-а бригада.

— Вони в Кременчуку базуються, але регулярно їздять на передову, — каже мама із захопленням.

Показує ще одного односельця й дивується, що його батьки навіть не знають, де їхній син.

— Він не розказує.

Це показова історія. Ті, хто там, не дуже розповідають рідним, де саме вони воюють. Не тому, що таємниця, а щоб не нервувалися. Власне, Артем теж мало розказує мамі про свої пригоди.

— Він у «котлі» був. У Іловайську. То їхній начальник мені вже дещо розказав, а Артем мовчить. Майже нічого не розказує. Чому він туди пішов? Він в розиску служив. Сказав, якщо я не піду, то як я буду в очі людям дивиться? І пішов. Це десант, рота развєдки.

Школярі в цей час на трьох розігрують неполіткоректну сценку. «Москаль» дуже хоче вареників, але не знає, як вони називаються. Господиня-українка добре розуміє, чого він хоче, але не спішить допомогти сараці, аж доки не настає час йому від’їжджати.

Про 25-у бригаду, роту розвідки, де служить Артем, я прочитаю вже згодом. Вона відзначилася ще в березні 2014-го, у Криму. 60 десантників-розвідників поїхали туди в лютому, до початку російської агресії. Були на полігоні в Перевальному — у «гостях» у місцевої 36-ї бригади берегової охорони.

Вранці 5 березня до військової частини приїхав російський офіцер. Сказав, що він із Чорноморського флоту Росії. Ультимативно заявив, що українці повинні здати зброю на склади, а техніку поставити у сховища. Бо інакше, мовляв, вона потрапить до «екстремістів, які вже захопили владу в Києві». Чоловічок відрекомендував і нову «охорону» частини — «зелених чоловічків», які вже окопувалися по периметру й облаштовували кулеметні гнізда.

Розвідники дуже швидко з’ясували, що чоловік ніякий не представник ЧФ, а командир російської десантної бригади з Ульяновська.

Йому в жорсткій формі відповіли, що в разі проникнення на територію частини будуть застосовувати зброю на ураження. Російський офіцер пішов, і українці почали готуватися до оборони. Ситуація розвивалася несприятливо, бо, на відміну від 25-ї бригади, кримська 36-а поводилася пасивно, виконуючи майже всі вимоги росіян.

16 березня в Криму відбувся так званий «референдум» про злиття з Росією. Після цього вимоги окупантів стали жорсткішими: негайно здати зброю, а ні — штурм. Десантники почали готуватися до нападу. Визначили точне розташування супротивника, підготували план можливого прориву. Щоночі запускали бойову техніку, що спричинило у росіян легку паніку: у них броні не було.

Уранці 21 березня командир російської 31-ї ОДШБр висунув уже третій ультиматум: здати всю зброю й техніку до 10:00, у разі відмови буде штурм. Українські десантники замість відповіді зайняли бойові позиції. О десятій годині росіяни почали висуватися для атаки. Наші хлопці зняли зброю із запобіжників. Росіяни… зупинилися й відступили. Протягом цього і наступного днів ситуація повторювалася кілька разів. Однак росіяни, попри гру м’язами, так і не відважилися на штурм. А 24 березня вкотре прибув російський комбриг 31-ї ОДШБр і повідомив, що ухвалено політичне рішення й хлопців випускають на материкову частину України зі зброєю, технікою та боєприпасами. Українське командування підтвердило цю інформацію.

Виходячи з Перевального, розвідники 25-ї ОПДБр попередили росіян, що в разі збройних провокацій стрілятимуть на ураження. Хлопці забрали з собою все: техніку, зброю і прапор. Наші бійці тоді виграли битву нервів, вони ще не знали, що попереду справжні бої із загарбниками. Коли ж українські вояки покидали територію своєї частини, російські десантники, визнаючи їхню відвагу і мужність, віддали їм честь.

Від перших же днів війни на Донбасі 25-а бригада опинилася там. Були під Слов’янськом, брали Дебальцеве. Потім бої у напівоточенні поблизу Шахтарська, звільнення Вуглегірська та Жданівки, утримання протягом місяця плацдарму в районі Нижньої Кринки. 4 жовтня 2014-го повернулися додому, на Дніпропетровщину. А вже від січня 2015-го, відновивши боєздатність, знову виконують свій військовий обов’язок на передових позиціях.

Віктор, його дружина-волонтер і директорка школи ще щось хочуть розповісти про війну, але нам уже час вирушати на Київ. З усвідомленням того, що війна скрізь — навіть у Кибинцях.

Це відео побачила вся Україна. Росіяни хотіли чергової інформаційної перемоги. Над військовим нахімовським училищем у Севастополі мали підняти російський триколор-«аквафреш».

Усе урочисто.

— Я хочу поблагодарить весь состав за выдержку, спокойствие. Который в трудный момент не допустил нарушений общественного порядка, — бубнить у мікрофон якийсь російський офіцер.

Сьогодні російський, а вчора ще український? У Криму їх тисячі.

Саме «вчора», 20 березня 2014-го, Володимир Путін підписав указ про «відновлення» в Севастополі російського Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова та створення президентського кадетського училища. Це, по суті, незаконне перейменування та перепідпорядкування української військово-морської академії ім. Нахімова.

Після банальних промов міняють стяги. Хлопчина, який спускав український прапор, заплакав. Потім було підняття російського «аквафрешу» й андріївського хреста. Коли розгорнули останній, було чути поодинокі оплески. Курсанти стояли мовчки. І тут раптом звідкись — від головного корпусу — залунали дивні, ще не зрозумілі звуки. Усі оператори зриваються з місць і, не вимикаючи камер, біжать туди. Півтора десятка хлопців у формах стоять на вході й співають гімн України. З високо піднятими головами. Гордо, епічно. Керівництво ліцею, яке легко перейшло на бік окупантів, наказує оркестру заграти щось якомога гучніше. Але марно.

Хлопці незворушно доспівують: «…І покажем, що ми, браття, козацького роду», — віддають честь і гідно зникають у корпусі.

Після цього вони переїжджають з окупованої території на материкову Україну. У червні Кабмін України ліквідував Академію ВМС ім. Нахімова в Севастополі й відкрив факультет Військово-морських сил в Одеській національній морській академії. Однак хлопці, які заспівали гімн у Севастополі, здобули іншу освіту. У вересні 2015-го вони завершили навчання. У Британії. Про це повідомило у соціальних мережах посольство Великої Британії в Україні. «Навесні 2014 року вони поїхали на навчання до Коледжу Королівських ВМС Britannia на півдні Англії, а вчора їх успішно випустили». Ось імена цих майбутніх адміралів: Андрій Гладун, Мирослав Криворучко й Філіпп Македонський.

Я навіть не знаю, чи він іще живий, а головне — де він. Може, усе ще за місцем своєї реєстрації — на маяку? Навряд. Мені в Крим — зась, я — персона нон ґрата для Росії. Юрій Іванович, попри свою зовнішню нешкідливість, мабуть, теж. Милий старий із текою документів під пахвою. Саме таким він увірвався в моє життя на початку 2005-го. З попередженням про майбутню трагедію, у яку тоді ніхто не вірив. Він — колишній доглядач маяка біля мису Форос — оголосив одноосібну юридичну війну Чорноморському флоту Росії, базування якого в українському Севастополі тоді не піддавалося сумніву, як і міфічна братськість народів, більшість представників яких розмовляли однією мовою.

2005-й. Солдатик на чатах біля штабу ЧФ Росії в Севастополі, побачивши камеру, починає нервуватися. Смикається в різні боки, нарешті вибігає назовні й, наставивши на нас автомат, кричить:

— Камеру уберите! Убери камеру! Нельзя снимать!

Те, що Толік Кузьменко продовжує знімати і зовсім не реагує на зброю, збиває чатового з пантелику. Солдатик перелякано обертається до мене і вже без агресії, прохально продовжує:

— Скажи, чтоб камеру убрал! Я же вам по-русски говорю, камеру уберите!

Юрій Іванович Лещенко раніше в житті жодного слова не вимовив українською. Але тепер настав його момент істини:

— Не розумію, гаваріть по-украінскі!

Солдатик зникає десь у нетрях чатової будки. За хвильку виходить офіцер з червоною пов’язкою чергового на рукаві. Чемно відрекомендовується — помічник чергового по штабу. Я показую своє посвідчення.

— Заборонено, на жаль, — чистою українською каже росіянин.

— Хто забороняє? — вдаю здивування я.

— Начальство. На жаль. Перепитувати не можна.

— Але ж територія українська, — не вгавав я.

— Авжеж. Але ж ми на службі.

Я відкриваю рота, щоб продовжити дискусію, але одразу і закриваю, почувши неспростовний аргумент:

— Дупу роздеруть так, що забуду, як срати.

Рік 2009-й…

Це схоже на життя за ґратами. Він довго чекає, поки вартовий знайде ключ і відімкне хвіртку. Усі озброєні, наче от-от почнеться війна. Я впевнений, що в їхніх «калашах» бойові набої. Юрій Іванович кидається до нас з обіймами, наче до найближчих родичів. Український наглядач російського маяка на українській території. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Дон Кіхот, який бореться з вітряками, російськомовний українець, який оголосив війну Чорноморському флоту Росії. Якось на День незалежності він спробував зайти туди, за ґрати, з українським прапором. Військові кричали, що він порушує громадський порядок, і намагалися відібрати стяг. Але не мали сміливості застосувати до дідуся силу.

У нього, як завжди, цілі стоси якихось документів. Про відсутність договорів оренди на майно, яким користується російський флот. Про політичну діяльність росіян у Криму, навіть про шпигунів і провокаторів. Але нікому то не треба. Його прописка на маяку Сарич, у найпівденнішій точці Криму й України, стала водночас його перемогою і його ув’язненням. Адже навіть гостей без дозволу своїх ворогів він не може прийняти. Військовий об’єкт. Нікому то не треба. Роками. Українські моряки Севастополя розповідають такий анекдот. Приїхав якось туди 1993 року тоді ще прем’єр-міністр Леонід Кучма. Цілий день пропиячив із росіянами. Уже ввечері в аеропорту питає в командувача українських ВМС: «А ти хто будеш?» Той: «Ну як же, Леонід Данилович, я ж командувач флоту нашого». «Стоп, — зупиняється Кучма. — А з ким же я цілий день спілкувався?»

Анекдот анекдотом, але ось записана розмова колишнього керівника ВМС України Ігоря Князя: «Був випадок, коли я його проводжав на Бельбеку, а він підходить до мене й питає, чому над маяком на Форосі, поряд із його дачею, на Саричі, піднято прапор Росії. Я йому говорю, шо тому, що це територія Росії… «Как територія Росії?!» Вирішили так, щоб його не турбувати, — це вже, навєрно, його охрана, як я приїжджав, — смотрю, зняли прапор…»

Змінювалися президенти, командувачі обох флотів, а ситуація загалом та сама — Юрій Іванович живе удома на маяку, наче військовополонений.

Української мови в Севастополі ви не почуєте. А якщо заговорите, то ризикуєте наразитися щонайменше на моральні неприємності. Мирослав Мамчак, відставник ВМС України: «Як заговорив у громадському місці рідною мовою, то нарвешся на величезні неприємності… І зараз це теж є». Не дивно. Російський флот дає багатьом їжу. І фізичну, і духовну. У друкарнях видавництва «Флаг Родіни» тиражують 23 газети загальним накладом близько 2 мільйонів примірників. Багато з них розповсюджують безкоштовно. І пропаганда дає свої результати. Особливо це було помітно на спільних парадах ВМС України та Чорноморського флоту Росії. Той же Князь згадував: «96-й, даже 97-й, 98-й — нерідко після проходження наших військовослужбовців летіли і помідори, і яйця, і свист роздавався. Ето було…»

Російськомовний капітан Пєчкін, у якого кілька прогулянкових катерів, між тим, зовсім не піддається пропаганді. Він вважає, що іде невидима війна без пострілів. Між Україною і Росією. «А ви хто ж?» — запитую я. «Канєшна украінєц!» — ображено відповідає Пєчкін. Він щодня возить українських моряків із Графської пристані на протилежний берег — в ту далеку гавань, куди запхано українські кораблі. За символічну плату. «Саме за це, — скаржиться Пєчкін, — начальник українського порту, але російський патріот має на мене зуб». Пєчкін розказує про те, як відв’язували від пристані його катери, як били капітанів і штовхали їх у воду. Утім, здаватися на цій війні ні він, ні Юрій Іванович Лещенко не збираються.

Ці репортажі я написав давно, коли про можливу війну з Росією у Києві ніхто не думав. Юрій Іванович цю війну — тоді, як і зараз, гібридну, інформаційну — уже вів, один проти масованих сил ворога. Ворог його поважав і боявся.

— Я офіцер українського флоту, єдиний у під’їзді, у Севастополі. Крім мене, там живуть десять офіцерів російського флоту. Як ви думаєте, мені важко? — запитував мене Махно 2008-го.

— Думаю, нелегко, — відповідав я, згадуючи історії з відриванням кокард у громадському транспорті українським морякам Севастополя десь на початку 1990-х.

Махно гучно сміється:

— А от і ні, не вгадав. Один щось почав — я його переї… Потім другого. І тепер — поважають. Вони ж азіати по суті, за ментальністю. Нападають, тільки коли відчувають кількісну перевагу. А коли відчувають силу, одразу стають покірні і ввічливі. Так що в мене з ними чудові стосунки.

Махно на пенсії займався улюбленою справою — військовою історією. Видавав довідники про російські етнічні військові формування, які під час Другої світової війни служили на боці Німеччини. Якщо Україна дала нацизмові лише два батальйони й дивізію «Галичина», то росіяни делегували у Вермахт, СС і навіть у Абвер десятки формувань, мільйони людей. «Перше національне російське есесівське формування було в Севастополі!» — підвищує голос Махно. Він розповідає про те, як його село на Черкащині і ще сотні інших українських сіл спалили вщент російські батальйони польової поліції, зачищаючи територію, коли німці відступали. «Жглі, — переходить Махно на російську, — аж до Волині. А там пєрєсталі. А всьо патаму, шо хлопцям у схронах це дуже не сподобалося. І з дивізії Духопєльнікова до границі добігло аж 500 чоловік!»

Ми сидимо на набережній Балаклави, заходить сонце, грає так звана жива музика. Щось російське. Даємо музиканту гроші і просимо українське. Потім ще. І ще. І ще. Нарешті його репертуар вичерпано, але він гарячково згадує українські пісні.

…Що сьогодні з Вадимом Махном, я не знаю. Упевнений: усе має бути гаразд.

P. S. Криме, до побачення

Наприкінці березня 2014-го рештки українських військових частин обеззброєними і знекровленими (у кількісному сенсі) залишали Крим. Півострів став закритим для мене й мільйонів українців. Через геополітичне та історичне божевілля одного диктатора.

Можливо, це станеться, хоча не через місяць чи два і навіть не за рік-два, але я впевнений, що зможу знову повернутися на цей прекрасний шматок світу, який стане частиною України. Не тому, що в України є якісь історичні претензії на Крим — зовсім ні, як не може бути їх і в Росії чи в жодної іншої держави у світі. Просто тому, що значна частина кримчан — і найкращих — вважає Крим Україною. Своєю батьківщиною. Мовчазна ж більшість хоче просто нормального життя, яке можливе у поки що ідилічному мирному майбутті.