Герої (не)війни

Розділ 13. Брати по війні

— А скільки вона у вас? — киваю на худу руду собаку, яка вдячно тулиться до моєї ноги і підставляє під руку голову — мовляв, гладь, не соромся.

— З місяць, може. Може, трохи більше. Але вона наче як контужена, — відповідає невисокий худий і трохи спрацьований на вигляд боєць, який якраз набирає оберемок дров і прямує до кухні — критого приміщення незрозумілого призначення. Я чекаю на командира, який повинен дати дозвіл на виїзд на передову. Хоча тут, на околицях Майорська — населеного пункту, що практично впирається в окуповану Горлівку, і є передова. Ворог звідси — за кілометр, не більше, а іноді підбирається ближче. І попри те, що саме в Майорську — попередній пункт в’їзду—виїзду громадян, де прикордонники перевіряють усіх, хто їде з окупованої на мирну або навпаки територію, тут часто свистять кулі та літають гранати. То бойовики цілять у військових 42-го батальйону 57-ї бригади, які тримають тут оборону.

— А по чому видно, що собака контужена? — Я прямую услід за бійцем, а за нами — рудий пес. Тут, на території колишнього відділку міліції, ходити можна відносно спокійно. Навіть коли обстріли, сховатися є куди. Сам відділок обнесений бетонним забором у два метри заввишки та метр завтовшки. Та й приміщення поряд — рукою подати. Нирнути можна у будь-яке.

— А як вистріли чує — лякається. І труситься дуже. Але трохи вже гавкає, — співчутливо дивиться на рудого Андрій, мобілізований боєць з Одещини. — Буває, тако хотів його до живота погладити, а він скавчить. Ляканий дуже. Там вистріли як десь близько чути, то він уже ховається. Видно, попадав десь. А що, тут немає де? Тут що люди, що собаки попадали. І ніколи не знаєш, коли і куди воно прилетить.

Разом з Андрієм заходжу до імпровізованої кухні. Як і всюди на передовій, найголовніший атрибут тут — буржуйка. Андрій скидає дрова біля пічки і зазирає в казанок, у якому щось булькає. Час близиться до години дня — у хлопців скоро буде обід.

— А звати його як? — Рудий у цей час слухняно стоїть на вулиці — вочевидь, бійці його вже навчили, що кухня — табуйована для нього територія.

— Рижий. Так і получив кличку Рижий, бо не знали довго, як назвати. А потім хтось сказав: «Рижий». Рижий, та й Рижий. Хай буде.

Виходжу на вулицю. Біля кухні — величезна гільза розміром з добрячу тарілку. Як з’ясовується, це і є миска Рудого, куди бійці регулярно насипають всілякої смачнятини. Така тарілка дуже зручна, переконує Андрій. Через те що вона важка, її не здуває вітром. А вітри тут часто бувають ураганні.

— А який це калібр?

— Великий, — посміхається боєць. Я і сама бачу, що не маленький.

— Більше 150 міліметрів?

— Ага.

У гільзі — тобто мисці Рудого — залишки хліба і якоїсь страви, з чого я роблю висновок, що тварини тут, поблизу цього опорного пункту, точно не голодують.

— А він вам якось допомагає тут, на позиціях?

— Аякже. Гавкає хлопцям, коли нічого не видно вночі.

— На кого гавкає?

— На собак чужих, на людей.

— Бачте, а на нас не гавкає, — сміюся я, погладжуючи Рудого, який не відходить від мене ані на мить.

— Ну, ви ж свої, наші, — посміхається у відповідь Андрій.

Тварин Андрій любить. У нього вдома, на Одещині, у містечку Котовськ, — три собаки, два коти. А ще — свині, кури, корова. Ціле господарство, яке нині лягло на плечі його дружині, доки чоловік на передовій. Йому Рудий нагадує своїх. І не тільки він. У цей опорний пункт біля Майорська щовечора з усіх усюдин прибігають коти — годуватися.

— Котів дуже багато вночі приходить. Десь до десятка.

— Тільки вночі приходять?

— Нє, один постоянно. А вночі приходять, бо хлопці, як собі наготували, то обов’язково залишають частину. Знають, що ближче до темряви сюди прийдуть наші друзі. Вони ж теж їсти хочуть. Не завжди ту мишу вдається упіймати.

— А кажуть, що коти лікують. У вас як із цим?

— Беруть хлопці, да. На ніч. І от казали: в кого ізжога пече чи середина болить, то кіт на желудок лягає — і лікує. Усе проходить. Правда. Ми їх годуємо, вони нас — лікують.

Я виходжу у невеликий двір, де бійці рубають дрова.

З приміщення якраз випливає сіро-білий пухнастий кіт, задоволено мружить очі. Певне, щойно прокинувся.

— А ви всіх тварин підбираєте? — звертаюся я до молоденького щокатого бійця, який натхненно бореться з величезною колодою — ніяк не може її розрубати.

— Та всі, хто приходить, то ті й наші. І люди сюди приходять — ми і їх годуємо. Бо де їм узяти, якщо тут ані магазину, нічого. А поїхати в той же Артемівськ чи навіть Горлівку — то гроші, яких у них часто немає.

— І годуєте, допомагаєте?

— А що з ними робити?

— А хто ще, крім цієї собаки і кота, є?

— Котів багато приходить. Один такий здоровий, я його Сепаром називаю, ну такий вже кабан, то він ходить на сусідній пост — там його хлопці постійно годують. Іноді і до нас заглядає. Щоб разнообразіть кухню, — сміється боєць. Замахнувшись, він нарешті перемагає колоду — потужним ударом розрубує її навпіл.

А я в цей час згадую попелястого кота, якого пригріли бійці 29-го блокпосту на Луганщині. Його теж звали Сепар — ця кличка — одна з найулюбленіших серед військових на передовій. Він був контужений — погано бачив і чув і був дуже худий, коли прибився до військових. Вони його відгодували, виходили. А тварина натомість платила їм добром — щоночі виловлювала у бліндажах мишей, які ближче до осену просто скакали по бійцях — стільки набігло їх із полів.

Годували військові Сепара винятково консервами — бичками та кількою в томаті, які їм передавали у складі армійського пайка. На знак подяки, бо з його появою у бліндажах мишиних танців по головах і тілах захисників суттєво поменшало.

— Це медичний пункт?

— Ну так, для невідкладної медичної допомоги. Усе, що необхідно для допомоги. Є ін’єкційні препарати, таблетовані, все.

Звичайна шафа з ДПС, яка свого часу була у кожній радянській родині, забита медичними препаратами. Тут і знеболювальні, і противірусні, і антибіотики. А ще — шприци, бинти, вата, джгути — предмети першої необхідності на передовій, де поранити може будь-якої миті.

— Хлопці не хворіють, поранених немає?

— Слава богу, мені завжди протягом десяти місяців траплялися такі колективи, що усі здорові, богатирі. Ну так, десь поранення були, такі мілкі. Насморк був, так. А щоб дуже серйозних, то у нас таких захворювань ще не було. І дай боже, щоб і не було. Щоб хлопці всі, які прийшли здорові, вернулися до себе додому, до своїх сімей здоровими, щоб родини зустріли їх з радістю і побачили своїх героїв здоровими, щасливими. І щоб у нашій країні настав довгожданий мир.

Спілкуємося ми у звичайній кімнаті звичайного будинку, де ще донедавна, до війни, мешкали цивільні. Тепер тут квартирують військові. Цим будинкам на околицях при­фронтового міста Золоте, що на Луганщині, не пощастило. Вони опинилися на лінії зіткнення — там, куди вдень і вночі стріляють бойовики із сусідньої окупованої Михайлівки чи Первомайська. Ціла вулиця, яка веде уздовж полів Золотого, тепер порожня. За винятком військових.

«Док» — невисокий осадкуватий чоловік, з круглого обличчя якого, здається, не сходить посмішка, за штатом санінструктор. А в житті бійців 59-ї бригади, що стоять на передовій Золотого, — лікар. Та найбільший ворог мишей, яких тут, зважаючи на поля, — цілі табуни. Проти них у чоловіка два засоби:

— Миші, гризуни — це переносники інфекції, то ми стараємося їх позбавлятися. Отраву купуємо, заводимо свійських тварин, надійних: кішки, собаки — це наші надійні друзі.

Одна з таких «друзів» лежить у сусідній від імпровізованого медпункту кімнаті. Красива доглянута смугаста кицька з білим животом ліниво розкинулася на одному з ліжок. Уваги на тих, хто несподівано вдерся у її простір, вона не звертає.

— Будь ласка, наша Кицуліна, — підходить, щоб погладити, до кішки «Док».

— А де взяли? На дику вона не схожа. — Кицуліна при цьому навіть очей не відкриває.

— Домашня, прибилася. Приютили. Почула добро, ласку солдатську — не обіжаємо, кормимо її.

Нарешті кицька прокидається й солодко потягується на теплому від її тіла ліжку.

— А давно вона у вас?

— Вже два з половиною місяці.

— Як назвали?

— Кицуліна.

— Кицуліна?

— Так, у мене вдома такі кішки, то ми так вже й назвали по-свійськи — Кицуліна.

«Док» бере кішку на руки, і вона сонно тулиться до чоловіка. Що Кицуліна його улюблениця, видно неозброє­ним оком.

— А вона хоч мишей ловить? — сміюся я. Кішка в імпровізованій оселі бійців, де колись мешкали цивільні, а нині квартирують бійці, поводиться не як гостя, а як повноцінна господиня.

— Ловить, показує, що вона хороша господиня.

— А ночує з вами чи на вулиці?

— Ночує вдома. На ліжку. Кішки, вони все одно відчувають якісь негативні поля, у нашому домі вони біля кожного можуть полежати. І там у кімнаті, і тут у кімнаті. Але улюблене місце в неї — біля плити, де тепленько, — посміхається «Док», погладжуючи кішку.

В оселі, яку бійці вже трішки обжили, усе під рукою — від автомата, який зазвичай лежить біля ліжка, бо підняти по тривозі можуть будь-якої миті, до шкарпеток, які сушаться над плитою. У кутку тісної кімнати — маленький телевізор.

— А що показують? Сепар-теве? — я киваю на «зомбоящик».

— А у нас тарілка, і дивимося ми тільки українські канали. Треба ж знати, що у світі твориться, — відповідає «Док».

Він родом з Вінниччини, Бершадського району, села Тернівка. Має 25 років стажу як дільничний лікар-терапевт. Працював у Тернівській дільничній лікарні, доки повісткою не призвали на фронт.

— Маю онуків, дві дівчинки — Ліля і Вероніка. Ліля ходить у другий клас. Вероніка — 5 років, ходить у дитсадок, проживають вони в місті Умань. Дочка Олена, жінка Надія, батьки, теща — цей перелік тих, кого залишив у дома, «Док» озвучує зі світлою посмішкою на вустах. Вони всі тут світліють, коли згадують про родини.

— А чим кицьку годуєте? — відвертаю від світлих, але сумних — тому що в розлуці — спогадів «Дока», киваючи на Кицуліну на його руках.

— Чим годуємо? Солдатським. Що готуємо, те вона в нас і їсть.

— Невже всеїдна?

— Ага. І борщ їсть, і консерви, те, що нам в армію поставляють, — і бички, і сардини, і вареники, буває, коли готуємо на великі свята, то даємо. Деруни.

— То я бачу, у вас тут цілий ресторан — деруни, вареники. Хто це так балує бійців?

— У нашому домі є дуже хороші повари, в нас є навіть чоловік із позивним «Начпрод», а простіше — Ваня. Дуже готує гарно. Сам зі Львівщини, — видно, що «Доку» приємно розповідати про їхнього умільця-повара. — А так готуємо по черзі — стараємося. А Вані допомагаємо завжди — напівфабрикати готуємо, а він уже з них усе робить — борщ, суп. Готуємо, як і вдома, як будь-яка хазяйка.

У цей час вхідні двері рипають, і в кімнату, де ми спілкуємося з «Доком», заходить високий темноволосий чоловік у шапці. На руках у нього маленьке руде кошеня. Таке маленьке, що тоне у великій долоні чоловіка.

— Ой, а хто це? — Я миттю переключаюся з Кицуліни на двох нових симпатичних гостей — бійця та його рудого друга.

— Це Рижик наш, найкращі ліки для душі, — чоловік обережно, щоб не роздавити, гладить маленьке пухнасте сонечко.

— А скільки йому? — на вигляд кошеняті не більше трьох-чотирьох місяців.

— А хто його знає — маленький, — тепло посміхається чи то до мене, чи то до Рижика боєць.

— Коли ви його знайшли?

— А як приїхали, так і прибився. Десь три місяці. Це наш улюбленець.

У цей час Кицуліна, яку «Док» посадив на тумбу, намагається познайомитися з Рижиком. Шерсть на малому на­їжачується, він зіщулюється і тулиться до свого захисника. Рижик — з іншої оселі, і тут усе для нього незнайоме, крім «Лиса» — бійця, який приніс його сюди.

«Лис» родом з Житомирщини. На війні четвертий місяць — з шостої хвилі мобілізації. До війни працював на себе — виготовляв на замовлення меблі. Щойно прийшла повістка — пішов на фронт. І одразу ж потрапив на передову — у Золоте.

— Не ховалися, не тікали?

— Ну, як мені ховатися, тікати, коли у мене два зяті відвоювали. Точніше, один відвоював уже, другий військовий, то він тут постійно.

— Ну, а як родина, як дочки?

— Дочки — нормально. Жінка хвилюється, а дочки нормально — ну якщо чоловіки у них уже були тут, то вони цю школу вже пройшли. Зараз мамку свою підтримують морально.

Як з’ясовується у ході розмови, «Лис» міг потрапити на передову і раніше. Одразу як Росія анексувала Крим, чоловік пішов до місцевого військкомату — проситися на фронт — відвойовувати півострів.

— Сказали — чекай, час іще не прийшов. Ну, а потім — час прийшов. І от я тут.

«Лис» іще встиг побачити народження свого першого онука, якому нині майже рік. Крихітний Рижик, про якого він зворушливо турбується, нагадує чоловіку рідний дім. Але не кота, який у «Лиса» теж є, а маленького рудого кролика, якого ростили усім домом.

— Кролик от такого от кольору точно. Маленький, декоративний. Зараз уже виріс.

— От такий от руденький?

— Точно такого кольору. Цей геть кролика нагадує.

— Це він, напевне, на вулиці у вас і не живе? — киваю на малого Рижика. — А там, де тепленько?

— Ну, а як же його вигнати на вулицю? Тим більше, що він у нас культурний. На пісочок ходить. Хоч ніхто його не вчив. Зразу ж, з першого разу, як тільки поставили пісочок, — і все. Він тут і ходить. Щось у ньому є породисте.

Породистого в Рижику — лише довга кудлата шерсть. Певне, хтось із його батьків мав в роду «сибірських». Усе решта — типове дворове.

— Він сам вилазить до нас і спить. Його і кликати не треба, — продовжує розповідь про щасливе життя Рижика «Лис», — залізе в спальний мішок — геть потім і не витрусиш, — сміється. — А то топчеться по тобі всю ніч. Вдень висипається, а вночі грається.

— Не дає спати? — сміюся.

— Ні, чого, хватає сну.

— А мишей ловить? Кажуть, у вас тут миші.

— Миші є, але для того є більші коти, щоб ловити. Воно саме з ними, цими мишами, гралося ще б, — киває на Рижика, який якраз грається з великим пальцем «Лиса», чоловік.

— А бійці підбирають усіх тварин, що приходять до них? — у мене вже давно закралися підозри, що тваринний світ на передовій Золотого одним Рижиком та Кицуліною не обмежується. На вулиці, до того як зайти у хату, я помітила кілька дворових собак. І це лише ті, кого я побачила.

— Ну, а куди ж їх виганяти? Ну гляньте на нього — куди ж його вигнати? А сніг, а холод буде… Шкода, все ж жива душа.

— А годуєте чим? Він же маленький, йому ж, певне, молочка хочеться?

— Та ні, їсть усе. Всеїдний. Що ми їмо, те й він.

— Крім того, що душевно лікує, яку він ще тут функцію виконує?

— Сама головна — це душевна. Воно ще маленьке, щоб якусь іншу функцію виконувати. Граємося з ним. От так от погладиш — і вже легше. Дім нагадує. — «Лис» гладить руде сонечко і непомітно посміхається. Може, згадує маленького внука. Може, двох дочок та дружину, які чекають на нього вдома.

— А чого війна вас навчила?

— Чого? Та, напевне, життя любити. Радуватись кожному дню прожитому. Чого ще війна може навчити? Цінувати життя, цінувати близьких. Війна — це неприродне. Ми не народжені для війни. Ми народжені для любові й миру, — закутуючи у бушлат руде маля, невесело говорить «Лис». Разом виходимо на вулицю. Він, прощаючись, махає нам лапкою Рижика, якому війна подарувала родину. Ту, яка не скривдить, не викине, не залишить голодним.

— З тваринами зрозуміло, а з місцевими мешканцями у вас які відносини? — повертаюся до «Дока», який виходить разом із нами — провести «Лиса» і Рижика.

— Гарні. Особливо зі школярами. Ходімте, я вам покажу, що вони нам подарували, — повертаємося до оселі військових. З одного з ящиків радянського комоду «Док» витягує синьо-жовті стрічки, сплетені як браслет, і ляльки-обереги, зроблені власноруч.

— Це нам школярі подарували. І концерт для нас організували. Ми часто ходимо в школу — ділимося з ними харчами. Влаштовуємо їм патріотичні уроки. Вони нас не бояться, уже звикли. Навіть чекають нас, радіють, коли ми приходимо, — ділиться «Док».

Ця школа, про яку розповідає Док, розташована неподалік від передових позицій бійців. Туди й їдемо, щоб послухати, що про військових скажуть місцеві.

Нам назустріч виходить вчителька англійської мови Антоніна Анатоліївна — маленька жіночка з круглим щирим обличчям та кирпатим носом. Дітей у школі, каже, вже немає, — розійшлися. Попри те, що на годиннику лише дванадцята.

— Дітки ходять кожного дня до школи. Але класів у нас немає. Навчання індивідуально-групове. У класі один або двоє учнів. Узагалі в школі зараз 11 учнів з різних класів. Другого і шостого класу немає. А так в інших класах — по одному, по двоє учнів, — розповідає педагог.

— А чому так мало учнів? У Золотому ж відносно тихо останнім часом? — За даними штабу АТО, Золоте лише час від часу потрапляє у гарячі зведення з фронту. Ситуація тут — відносно інших напрямків передової — частково стабілізувалася.

— З початком нового семестру, якщо буде спокійно, то діти будуть повертатися. Багато родин повиїжджало звідси, і вони ще бояться сюди повертатися, — пояснює Антоніна Анатоліївна.

— Кажуть, що цій школі військові допомагають, так?

— Так. — Кругле обличчя Антоніни Анатоліївни розпливається у добрій посмішці.

— А як допомагають?

— Приходять до нас, з дітками спілкуються. Цукерки діткам купували, приносили, соки приносили, допо­магають.

— Дружньо живете?

— Дружньо, аякже. Ми з дітками робили такі обереги, ляльки-мотанки, готували привітання, листівки, дарували все це бійцям. Їм дуже сподобалося. А діти ще хочуть намалювати військовим малюнки.

— А Золоте — українське місто? Які тут настрої? — моє питання, вочевидь, дещо дивує Антоніну Антоліївну — колись студентку Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультету філології, яку волею долі закинуло за сотні кілометрів від столиці в область, яка нині переживає війну. Я не встигаю закінчити запитання, як вона твердо і впевнено відповідає:

— Українське місто. І настрої тут теж українські. І люди тут дружні. І з військовими дружньо живуть. А як же інакше?

Я ж повертаюся до припаркованого неподалік школи авто з думкою про те, що іноді люди оцінюють настрої та ставлення одне до одного лише виходячи зі свого особистого кола знайомств та спілкування. Тому ця оцінка, на жаль, далеко не завжди є об’єктивною.

— Це він у нас тільки вчора появився. Новий. Двоє єсть, а це новий появився.

Високий кремезний Валерій — боєць 14-ї бригади, яка стоїть на охороні Мар’їнки—Красногорівки, про нового мешканця їхніх позицій — клишоноге цуценя попелястого кольору — розповідає, не відриваючись від процесу. Чоловік чистить картоплю: за кілька годин у бійців обід. А разом із ними — і в численних тварин, кількість яких тут одразу і не зрозумієш, — стільки їх різного кольору, зросту та ваги бігає навколо.

— А звідки взявся цей малюк? — Намагаюся дотягнутися до цуценяти, яке забилося у куток біля буржуйки, звідки дістати його не так просто. Воно не боїться, а просто гріється — малому явно бракує тепла.

— Принесли. Ми з хлопцями ходили в місто і взяли. Ми ж в город виїжджаємо за сігаретами. А вони там возлє магазіна нас уже ждуть. Місцеві знають, коли ми приїжджаємо, от і приносять хто кого. Хто собак, хто котів, хто геть малих, таких, як цей, — киває на цуценя Валерій.

— І ви от так от всіх забираєте?

— Ну канєшно. А куда ж їх діть? Мєсним не хватає, шоб себе прогодувати. А тут ще ці роти.

— А що їдять?

— Що їдять? Та все їдять. Те, що ми їмо, те й вони.

Сьогодні, судячи з приготувань, брати менші будуть смакувати варену або смажену картоплю. На лаві поруч із бійцями помічаю «десерт» — банку армійської тушонки.

— І багато у вас таких біженців?

— Та багато. Троє собак. Восьмеро котів. Покидали жителі, а нам кормить нада.

— А вони як вам віддячують?

— Ну, охраняют, помогают, конечно.

— А допомагають як?

— Ну, картошку чистить поки не виміють, — нарешті відривається від процесу чищення і піднімає на мене очі Валерій. Намет-кухня вибухає сміхом.

У цей час на кухню неквапно, як господар, на кухню заходить сіро-біле невеличке кошеня, треться об ноги бійців.

— О, а цей у нас із развєдки — радісно зустрічає кота Валерій, — вєздє проскочить. Відеокамеру цепляй на него — і вперед. Бігає кругом, пару раз було і до «них» (бойовиків. — Ред.) забігав — ми в бінокль бачили.

— А звати як цього героя?

— Малявка, — гладить Валерій симпатичне кошеня. Долоня бійця якраз розміром з Малявку.

— А мишей у вас тут багато? — я швидше машинально уточнюю, ніж запитую бійців, бо вже знаю відповідь — у таких місцях вона в усіх однакова. Стоять бійці у чистому полі, яке вже кілька років поспіль нічим не засівали, як і довколишні поля. Тож єдина можливість у мишей вижити — шукати інше джерело харчування. Найближче таке джерело — армійська кухня, де є і крупи, і картопля, й інші продуктові запаси.

— О, насчьот мишей — їх тут багато. Сєрий, а покажи-но наші «запаси».

Один з бійців, який допомагає Валерію чистити картоплю, піднімається і підходить до армійської шинелі, яка висить на вході в кухню. Струшує її.

— Нет, еще ничего нету. Поздно приехали. Кормежка уже была, — підморгує він мені.

— Яка така «кормьожка»?

— Вот здесь, в тулупе, собираются мыши, и мы любим кормить этими мышами наших кошек.

— Це ви щоранку трусите цю шинель тут?

— Ну да. Это у нас такая ловушка для мышей, они здесь живут.

— Попробуй, може, вже є, — пропонує побратиму Валерій.

— Та мы ж только вытрушивали.

— І що, там, внизу коти чекають?

— Канєшно. Ми їх годуємо із самого ранку, харчі армійські економимо, — жартує інший боєць, який якраз заходить до кухні повідомити, що заступає на пост — на передову.

— Собаку будешь брать? Или пускай отдохнут сего­дня? — уже цілком серйозно запитує у бійця Валерій.

— Та пускай отдохнут. Потом возьму.

— А ви що, собак із собою на пост берете? — втручаюся у розмову я.

— А как же. Приучаем их нести службу, помогать.

— А що ви там вчите їх робити?

— Они, как и мы, дежурят, слушают. Если кто-то подлазит — дают сигнал. Они у нас вместо тепловизоров, — сміється боєць. — Надо же как-то выходить из положения, когда у тебя элементарного не хватает.

Разом із черговим виходжу на вулицю. У бійців якраз прийомна година. Волонтери привезли військовим харчі та великі каструлі.

— Ой, а у вас що, раніше каструль не було? Як же ви тут їсти готували? — ловлю на ходу маленького осадкуватого бійця з широким обличчям та очима-«ґудзиками». Позивний у нього — «Ведмедик». І він кумедно гаркавить при розмові.

— Нє, то ми раніше в бачках готували. То незручно було. В кастрюлях набагато легше. І лучче.

— А що переважно готуєте? — Раціон бійців тут на сто відсотків збігається з раціоном братів менших. Бо собаки і коти, підібрані на вулицях Красногорівки, їдять усе, що дають їм захисники. Балуваних, як з’ясувалося, тут немає. Хіба коти вранці отримують додаткову порцію м’яса — коли військові витрушують армійські бушлати.

— Супи готуємо, каші. Борщ варимо. Ну все. Все, що заказують. А взагалі раз у сутки повинно бути якесь гаряче. А там утром і каша, і макарони, і гречка, і рис. Не голодаємо. — «Вемедик», вибачившись, несе привезену волонтерами величезну каструлю до кухні. За ним хвостиком біжить Борода — мале, кумедне, волохате цуценя з довгою білою шерстю на підборідді, яка і справді схожа на бороду. Наче відчуває, що з цієї каструлі невдовзі годуватиметься і він.

Доки бійці готують обід та розвантажують автівку волонтерів, тиняюся невеличкою територією, де розташувалися військові. Неподалік кухні помічаю справжній тренажер — для пропрацювання м’язів рук та пресу. Теж — подарунок волонтерів.

— А хочете, я вам покажу, де ми живемо? — несподівано лунає позаду. Це один із бійців, які чистили картоплю на кухні, вийшовши на вулицю, помітив мої намагання ознайомитися з буденним життям на передовій.

— А давайте! — радію я такому екскурсоводу. Розібратися тут самостійно — де, що і для чого — трохи складно.

— Тільки голову бережіть, — попереджає мене боєць, прямуючи до… мосту, який розташований по прямій, але на метр вище від опорного пункту бійців. Щоб потрапити на територію, нам доводиться спускатися імпровізованими сходами.

Тільки зараз я помічаю, що простір між мостом і землею завішаний ковдрами, а коли мій провідник відкидає ряднину і, зігнувшись, навприсядки заповзає всередину, я розумію весь сенс його попередження. Так само навприсядки заповзаю у вхід. Попереду відкривається дивна картина — купа спальних мішків, ковдр, шинелей. Усі викладені акуратними рядами. Посередині — вузький прохід. На деяких «ліжках» сплять бійці — вочевидь, ті, хто чергував на передовій вночі.

Розігнутися тут можна хіба на дві третини.

— А спина не болить так «ходити»? — пошепки, щоб не розбудити тих, хто відпочиває, уточнюю я у свого провідника.

— Та ми вже звикли, — так само пошепки відповідає він. — Зате тут безпечно, — стукає по бетонному перекриттю зверху. — Нічим не проб’є.

На одному зі спальних мішків помічаю кицьку, яка, примруживши очі, уважно вивчає непроханих гостей — нас. «От кому тут найзручніше», — подумки відзначаю я.

Так само навпочіпки вибираємося з імпровізованої спальні. Ще раз оглядаючи територію опорного пункту, мовчки погоджуюсь, що більш безпечного місця, ніж «спальня» під бетонним мостом, годі шукати.

Поруч із кухнею крутиться Борода — біле симпатичне цуценя. Трохи далі, притиснувши вуха, сидить ще один невеличкий пес ясно-коричневого кольору. Безпородний, як більшість тварин на передовій. Намагаюся підійти погладити, але він швидко зникає серед дерев.

— Та ми його вже півтора місяця не можемо приручити. Наче як і живе вже з нами. Приходить їсти — ми йому тут недалеко миску поставили. Але до рук не йде. Але нічого, буде свій, — високий, під метр дев’яносто, широкоплечий кремезний юнак з геть дитячим обличчям підходить до мене познайомитися. Звати його Коля. Позивний — «Філософ». На передовій він уже не перший місяць і на практиці встиг переконатися, яку користь тут приносять собаки.

— Вночі у нас тут темно дуже буває. Нічого не видно. Кругом — ліс, поля, бур’ян. Недавно тут був зайшов до нас з того боку чоловік. Тільки з паспортом — без кошелика, без телефону, нам розказував, що мєсний, що не туда зайшов, заблудився. Так от собаки його і допомогли «вичислити». Почали гавкати — дали знати, що чужий іде. А так він міг би і пройти, бо не прямо на нас йшов, а кущами.

— Так дізналися, хто це? Бойовик, сепаратист?

— Думаю, що да. Місцеві тут не ходять — усі знають, що дорога тут перекрита. Явно, що це якісь у них були разногласія там, серед бойовиків. Може, він тікав від своїх, зайшов не туди, бо донецька прописка була у нього.

— А куди його віддали?

— На допит, куди ж іще? Міліція приїхала місцева і забрала його. А там я дальше не знаю, що з ним було.

Перед нами «Борода» з коричневим, ще не прирученим псом затівають гру — у доганялки. Вони обоє молоденькі, і їм ще хочеться гратися. Хоча тут, на війні, обом доводиться працювати — нести чергування.

— Вони переважно з міста прибиваються — продовжує розповідь про братів менших Микола. — Були ще два великих пса. Ну, вони так, приходять, буває, поїсти, на пости приходять. Чергують із бійцями. А ті їх підгодовують. Десь з боку міста приходять. Видно, там десь їхні дома, ніхто їх не кормить, то вони тут шукають їсти.

— А хтось їх навчає — нести службу, чергувати на постах?

— Якщо є час, то займаємося. У нас тут є дехто з бійців, які розуміються на дресируванні. Але не завжди час на це є. Ми ж тут постійно або на чергуванні, або відпочиваємо, або кухнею займаємося — допомагаємо тим, хто готує. Але тут бійці більше котів люблять, вони помагають нам мишей ловити, — цілком серйозно каже «Філософ».

«Коли мишей ціла армія, з якою, як і з бойовиками, потрібно боротися постійно і не покладаючи рук, тут не до жартів», — думаю я.

— Миші тут це проблема. Тут же поля були, два роки тому зерно звідси ніхто не збирав — вони й порозводилися. Ми навіть на постах стоїмо — то вони по нас чуть не бігають. Мишей дуже багато, дуже багато. Ми все ховаємо в ящики. Бо все їдять. Починаючи від цигарок. Цигарки з’їдають страшно. Ми, як тільки приїхали сюди, не знали цього. Я там запас якийсь із собою брав — все з’їли, за одну ніч, — на цих словах я не можу втриматися від сміху. Микола і сам сміється, згадуючи цю кумедну історію.

— Тут навіть у сусідів у бліндажі кицька привела п’ятьох котенят. То вони їх підгодовують, дивляться за ними. Ну, скільки їм там — тижні три. А так пізніше, коли підростуть, будемо розбирати їх по бліндажах. Щоб помагали ловити мишей, — розповідає Коля.

Він і сам, зізнається, більше любить котів. Бо вони нагадують «Філософу» дім. Особливо Малявка — сіренький кіт-розвідник, з яким я вже встигла познайомитися. У Миколи вдома — майже точна копія кота-шибеника.

— Дуже нагадує про дім. Коли подивишся на нього, погладиш — вже якось приємніше стає. Буває, з дому дзвонять, розказують, яких кіт збитків завдає чи які у нього зараз звички, а я на цього подивлюся — і вже якось легше.

— Вам тут і психолога не треба з такими котами, — жартую я.

— Да, коли рядом кіт — то хоч якась розгрузка є. А то так тут можна просто з ума зійти. Сидіти в цьому лісі, нічого не бачити.

— Тяжко?

— Тяжко, звісно ж, тяжко. — Хлопець невесело хитає головою. — Не те, що вдома. Умови життя, те, що постійно стріляють, що відповідати не можна. Що вдома давно не були, — на цих словах він важко зітхає. Вдома, як з’ясовую, Микола не був уже три місяці. — Але нічого, тримаємося. Не здамося…

Коли прощаюся з бійцями та їхніми підопічними, мені спадає на думку, що цей зв’язок між тваринами і людьми на передовій набагато більше, ніж просто дружба та турбота, як за сотні кілометрів звідти, де мир і спокій. Ті, кого волею, іронією чи примхою долі звело разом, допомагають тут, під кулями та снарядами, одне одному виживати. І що, певне, найголовніше, — лікують одне одного, не даючи душам зачерствіти та зневіритися…