Герої (не)війни

Розділ 7. Іловайськ. Пройти і вижити

— В батальон я пришел 15 мая 2014 года. На тот момент я был директором-соучредителем собственной компании с офисом в центре Донецка. Я наблюдал со стороны, как это все происходило. Какие люди выходили на площади и какая мотивация была у Антимайдана. Я знал людей, которые управляли всеми этими процессами. Ну, и, собственно, моя позиция была совершенно иная.

Дмитро з позивним «Камиш» — невисокий блакитноокий чоловік спортивної статури років за сорок — родом з Донбасу. Як і чимало з тих, хто у перші місяці російської агресії на сході України поповнив батальйон «Донбас», на той час один із перших та найпопулярніших добровольчих батальйонів країни. Хто насправді стояв за мітингами в Донецьку та Луганську, де майоріли російські прапори та розгортали плакати на кшталт «Россия, приди и спаси», Дмитру було добре відомо.

— Организовали всё это те люди, которые хотели реабилитировать, «обелить» себя после Майдана. Даже не реабилитировать, а показать Киеву реальную власть на Донбассе. Продемонстрировать, насколько они управляют данным регионом, для того чтобы составить какой-то противовес. Ни для кого не секрет, что в первую очередь это Ринат Ахметов и его люди. Но ситуацию там они удержать не смогли, потому что уголовниками с автоматами управлять на самом деле очень сложно. У них все жизненные принципы и подходы построены только на преобладании силы. И воспринимают они, соответственно, только позицию силы. А так как они — в результате прихода «русского мира» и помощи России — стали сильными, то авторитеты для них потеряли вес. Им они стали не нужны.

З ким він, Дмитро визначився одразу й про свій вибір заявив на Євромайдані в Донецьку — постійно відвідував українські зібрання та допомагав чим міг активістам. Драма розігралася у нього на роботі. Його партнеру, як з’ясувалося, ближчими виявилися цінності Росії та сепаратистів, які її підтримали. Колектив теж розділився на дві частини.

— Я был за Майдан, я был против власти Януковича. Против того беспредела, который они творили в стране. Я часто участвовал в тендерах на госзакупки, поэтому видел, что происходит на самом деле. А происходило разграбление.

Спершу він лише спостерігав, як схід країни — з легкої руки та за активної допомоги Росії — охоплювали сепаратистські рухи. А коли окупанти зайняли Крим, а довкола Донецька з’явилися блокпости та озброєні люди, Дмитро вирішив: потрібно й собі брати до рук зброю для захисту родини та рідної землі. Те, як він шукав, до кого б приєднатися, чоловік згадує із посмішкою.

— Когда прозвучало в Интернете, что есть мобилизационные пункты, Нацгвардия, внутренние войска, я позвонил туда и спросил: куда идти? Они ответили: а где у вас ближайшая часть внутренних войск? Ближайшая была в Донецке. И вот представьте картину: еду я из офиса на шестисотом мерседесе, в костюме, галстуке, останавливаюсь возле военной части, захожу и говорю:

— Хочу в добровольцы.

На меня смотрят как на душевнобольного.

— Добровольцем куда?

— Как куда? Родину защищать.

— По контракту служить хотите?

— Да нет, быстренько защитим и дальше своими делами заниматься.

Трагічність і водночас комічність ситуації полягала в тому, що в той час, коли Росія вже озброювала сепаратистів на сході та надсилала до країни своїх інструкторів та кураторів, на Донбасі не знали, що робити і куди посилати добровольців, які приходили у військові частини проситися на фронт. А таких було чимало. Дмитра вийшов зустрічати командир частини та його зам. Чемно записали телефон та пообіцяли зателефонувати. Але дзвінка від них чоловік так і не дочекався. Дочекався лише, коли з Донецька почали виводити внутрішні війська.

— После этого я сложил полномочия, передал управляющие документы своему компаньону, который оказался сепаратистских взглядов, попрощался с коллективом и 15 числа со спортивной сумкой приехал в расположение батальона «Донбасс», лагерь «Дружба» Великоновоселковского района.

У «Донбасі» його прийняли без зайвих запитань. На той час чимало місцевих — з Донецької та Луганської областей — уже встигли поповнити лави добровольчого батальйону. Далі була війна. Важка і затяжна. А не «швиденький захист Батьківщини», як думалось багатьом бійцям, хто добровільно попросився на фронт. Серед світлих моментів були звільнення Артемівська і вдячність та сльози місцевих, коли бійці йшли з міста. Бої за Попасну та Лисичанськ. І поступове просування до Іловайська — на ту мить стратегічно важливого міста, яке з’єднувало залізницею частково окуповані Донецьку і Луганську області та сусідню державу-­агресора. Отримати контроль над Іловайськом означало відрізати сепаратистів від постачання зброї й боєприпасів з Росії та здобути велику моральну перевагу і перемогу над ворогом. Тож операцію зі звільнення міста планували ретельно та в деталях. У теорії — на папері — усе було грамотно і зайвих питань ні в кого не викликало, ані в керівниц­тва сектору, ані в бійців.

— Было совместное планирование командования ВСУ и командования сектора. От батальона «Донбасс» в планировании участвовал «Бишут» — мой непосредственный командир, командир штурмовой группы батальона. И на самом деле операция была спланирована правильно.

Але те, що на папері здається ідеальним, не завжди таким є на практиці. 19 серпня батальйон «Донбас» увійшов у місто. Причому увійшов достатньо легко, згадує Дмитро. Бійці зайшли з полів, звідки сепаратисти їх не очікували, тож важких боїв на підступах до Іловайська не було. Добровольці зайняли півміста — якраз до залізниці, яка проходила посередині й ділила Іловайськ на дві частини. Розташувалися бійці у місцевій школі, яка на той час не працювала. Просуватися далі вони не могли — військова техніка через географічні особливості подолати залізницю не могла. Та й людський ресурс у «Донбасі» був обмежений. Скільки ж сил та зброї у бойовиків, не знав ніхто.

По обіді частина батальйону рушила в центр міста, щоб за допомогою розвідки боєм зрозуміти, що на них чекає далі. Ще одне завдання, яке вони виконували, було узгоджене зі Збройними Силами — розчистити шлях для підкріплення, яке повинно були зайти у місто з флангів.

— Мы дошли уже до штаба ДНР и там приняли бой. В этот момент происходил прорыв группы со стороны Виноградного. Полк «Днепр-1», батальон «Азов» и другие добровольческие силы должны были штурмовать фланги с объединенными силами ВСУ. И по плану эти силы должны были составлять 30 «коробок», 30 танков должно было быть с ними. На самом деле ВСУ смогли обеспечить только 2 танка. И то один был с какими-то дефектами.

Події 19 серпня «Камиш» згадує з сумною посмішкою на вустах. Ознайомлений із планом звільнення Іловайська, він не сумнівається: якби того дня підкріплення прийшло саме такими силами, як обіцяли в штабі, місто б вдалося повністю очистити від бойовиків та вивісити на адмінбудівлях центру український прапор. Але не так сталося, як гадалося, — прорватися в місто підкріплення не змогло. І відтоді все пішло не так.

— С этого момента начинается перекос операции. И наиболее, наверное, масштабная ошибка командования в том, что не было предусмотрено запасного плана. Дальше уже начинаются какие-то невнятные команды. Основная команда: «Держитесь! Защищайте город по мере сил и возможностей». И вот уже вплоть до 29 числа не было четких указаний, кому, как действовать, потому что командование уже поняло, что теми силами, которые были, мы город взять не сможем.

Але й ті сили, які прибували на допомогу «Донбасу» до напівокупованого Іловайська, практично не знали, куди і для чого їдуть. Більшість була переконана, що їх відправили у вже звільнене місто — ловити там залишки сепаратистів та місцевих заколотників.

— К нам приехали «Днепр-1», до 50 человек, «Свитязь», в количестве от 20 до 40 человек каждого подразделения. И ребята, когда выгружались из автобуса, — числа 23-го они, по-моему, приехали — с удивлением смотрели на уже разбитую школу, сгоревшую технику. И говорят:

— Пацаны, а что у вас?

— Как что? Война.

— Как война? Нам сказали, что мы просто приедем, попатрулируем, зачистим город, наведем порядок и уедем обратно.

Головне підґрунтя такої реакції бійці «Донбасу» з’ясували, коли зайшли у всесвітню мережу. Інформаційні стрічки рябили повідомленнями Генштабу про те, що Іловайськ уже під контролем української армії. У місті тривають зачистки. Але правда була в тому, що й ті півміста, які зайняли бійці, утримати ставало дедалі важче. А розвідка батальйону повідомляла про постійне пересування російських військ. Удень маленькими колонами по дві-три одиниці, вночі — великими групами на броні.

— Первый раз их мы увидели 19 числа, когда прорвались на сторону противника через пешеходный мостик. Мы прошли с боями один перекресток, вышли на второй, закрепились. С этого перекрестка выскочил «уазик» с АГС и пулеметом. Экипаж был — три человека. Мы их уничтожили. Подошли к ним, увидели, что это пацаны по лет 19, в майках, тельняшках, с наколками «ВДВ РФ», в беретах. Это были российские десантники.

А далі інформацію про просування російських військ розвідка добровольців приносила регулярно. Щоправда, більше ніж на два-три кілометри від Іловайська бійці віді­йти не могли — надто ризикованим був маневр. Але навіть на невеликій відстані від міста картина вимальовувалася досить чітка — під Іловайськ з боку російського кордону підтягувалися чималі сили.

— 24 числа поступила информация о том, что идет масштабная колона, 76 единиц бронетехники плюс личный состав на броне. Если идет бронеколонна со штурмовыми группами на броне, это штурмовая операция.

«Це розуміли усі, хто на той час був в Іловайську», — хитає головою Дмитро. Але ніяк не могли або не хотіли зрозуміти це в штабі. Їх називали дезертирами, звинувачували в інформаційних провокаціях та переконували: російські війська ніколи не перейдуть кордон. Потім закликали не панікувати й триматися. І знову кричали в трубку про паніку й погрожували трибуналом. А коли Дмитро з побратимами 25 серпня вирушив у розвідку за наказом штабу сектору, стало зрозуміло: вони вже в оточенні.

— Моя группа была выдвинута на укрепление позиции «Днепра-1» в район Многополья, я уже подчинялся непосредственно командующему сектора Борису Хомчаку и комбату Берёзе. Выполняли мы разные операции, и одна из задач была — найти пути для возможного выхода из окружения. На тот момент мы уже понимали, что числа 26—27 у нас было двойное сплошное кольцо окружения. Все дороги, вплоть до грунтовых, были под наблюдением противника, были окопаны батареи, танки, БМД, ПТУР (противотанковая управляемая ракета. — Ред.) расставлены. А местность везде даже не холмистая, а сплошные поля — абсолютно открытая и абсолютно простреливаемая.

Утім, Дмитро переконаний: навіть за таких обставин вийти з оточення було можна. Якби 24—25 серпня чи то Генштаб, чи то командування сектору або навіть батальйону ухвалили рішення йти на прорив. Утримувати Іловайськ сенсу не було. Та й не тримали вони там нічого, окрім школи, де забарикадувалися й відбивали численні атаки ворога, зокрема й артилерійські. Їх урятував би навіть відхід у район Многопілля — населеного пункту у менш ніж 10 кілометрах від Іловайська, оскільки там було більше оперативного простору та можливостей відбивати атаки ворога.

— Там можно было во взаимодействии с ВСУ проводить какие-то контрмеры, контратаки, уничтожать артиллерию, но все до последнего топтались на месте, Генштаб не принимал никакого решения. Гелетей кричал в трубку: «Держитесь, у вас всё есть!» На самом деле у нас ничего не было, артиллерию от нас отвели, БК заканчивались, на руках были только автоматы и гранатометы.

Через подвійне оточення Іловайська російськими військами допомоги зовні можна було не чекати. Резервні підрозділи 51-ї й 92-ї механізованих бригад, які йшли на підмогу, прорватися через позиції противника не змогли. Але про це оточені противником добровольці дізналися вже згодом. На той момент — 28 серпня — захоплені в потрійне кільце бійці та їхнє керівництво дістали запрошення на перемовини.

— Мы вернулись как раз с разведвыхода, я спустился в штаб и в этот момент услышал по рации, по закрытому каналу разведки, приглашение выйти на переговоры. Полковник, который командовал разведкой, с удивлением спросил: «Вы кто? Обозначьтесь».

Там с усмешкой ему ответили: «Мы — противоборствующая сторона».

Потом, правда, тот, кто вышел на связь, признался, что он майор ВС РФ. Сказал: у вас есть пленные, у нас есть пленные, давайте как-то договариваться об обмене, надо разговаривать. И вот с этого момента пошел диалог.

Упродовж діалогу, згадує Дмитро, українське командування з’ясувало, що їхні рації росіяни слухають уже давно. І що розташування та переміщення українських сил, як і їхня кількість в Іловайську, для російської армії давно не таємниця.

— На вопрос Хомчака: «Как вы вышли на закрытый канал?» — они со смехом ответили: — Мы вас слушаем с момента вашего захода сюда. Все ваши телефонные переговоры, всю вашу радиосвязь мы отлично слышим и знаем, что вы делаете. Знаем, сколько вас, сколько у вас техники, сколько потерь и так далее.

Такими ж смішними, на перший погляд, були й вимоги росіян: вихід з Іловайська так званим «зеленим коридором» пішки — без автомобілів і військової техніки. Це тоді, як до найближчих позицій українських військ було близько 40 кілометрів. Але це були не жарти. За інших умов жодних гарантій агресори не давали. Захисники — бійці батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», 93-ї та 17-ї бригади — вирішили прориватися з боєм.

— Единственное, о чем мы очень сильно сожалеем, — это то, что 19 августа, когда у нас был трехчасовой бой в центре Иловайска, мы потеряли своего командира, «Бишута». На тот момент это был единственный грамотный военачальник, которому мы верили и доверяли, потому что все боевые операции, которыми руководил Тарас, заканчивались всегда успешно. Если он чувствовал ловушку или подвох, то всегда принимал вовремя либо маневр, либо отход. Всегда было правильное взвешенное решение.

29 серпня вранці усі війська, які були в Іловайську, вишикувалися у дві колони. Важкої техніки в батальйону не було — лише розбиті автобуси та легкі джипи. Проблеми були і з БК. Не бракувало хіба гранатометів, згадує Дмитро. За кілька десятків хвилин росіяни почали «підганяти» бійців — стріляти в бік колони з мінометів. Нарешті колона рушила і навіть проїхала кілька кілометрів без особливих проблем — серед суцільної тиші та під уважними поглядами росіян. Вони наче чогось вичікували. Але так тривало недовго. Поблизу села Червоносільське росіяни різко і за командою відкрили вогонь. Першою розстріляли автівку, яка йшла в голові колони. Це був «КамАЗ» із бійцями. Дмитро згадує, що бачив, як розліталися тіла побратимів із підбитого авто. Потім відкрили вогонь по машині, що замикала групу. Щоб відрізати шлях назад.

— Говорить о том, чтобы там какая-то паника была, не могу, потому что Хомчак сказал по рации: «Решительно с боем!» Поэтому, когда мы услышали первые звуки выстрелов, понимали, что никто нас отсюда не выпустит, потому и патроны в патронниках были, и морально готовы были. И как только начался плотный стрелковый бой с правого фланга, мы все спешились, залегли, дали ответку, загнали их опять в окопы, запрыгнули в машины, скатились в Червоносельское, согнали с их машин два экипажа, запрыгнули в самый правый дом на самой-самой передовой позиции. Там была окопана БМД, чуть дальше стоял БТР. Мы настолько быстро туда заскочили, что их экипажи, испугавшись, бросили машины и сбежали. Потом они на протяжении всего дня пытались вернуть в процессе стрелкового боя экипажи на позиции, но мы им не давали подойти к машинам, потому что думали, что они тоже нам могут пригодиться.

У Червоносільське — невеличкий хутірець із кількома десятками осель — встигло заскочити кілька сотень бійців. Ховаючись від стрілецького вогню та артилерії, українські добровольці, як з’ясувалося згодом, зуміли добряче прорідити лави російської армії. На всі штурми та атаки бійці відповідали щільним вогнем. По обіді Дмитра поранило в шию осколками від гранати, яка прилетіла у двір, де вони засіли. Він одразу й не помітив, що стікає кров’ю. А згодом — через кровотечу — втратив свідомість. І побратими відтягнули його у підвал.

— Уже ближе к вечеру я очнулся из-за того, что нахожусь сам и вокруг абсолютная тишина. Собравшись с силами, вышел из подвала, побрел по полям, встретил ребят раненых, они сказали:

— Нам — туда.

Я увидел пригорок, увидел там какой-то белый флаг. Смотрю — там несколько человек стоит. Оказывается, за это время прошли какие-то переговоры с россиянами, они согласились принимать раненых, оказывать им помощь и передавать в Красный Крест.

Але спершу росіяни чекали, доки на місце зібрання підтягнуться всі поранені. Доки чекали інших, ті, у кого рани були важкі, почали помирати, згадує Дмитро. У когось почалася істерика. Але відвозити українських бійців до пункту першої допомоги росіяни не поспішали.

— Полковник Лиса, на тот момент он еще майор был, который командовал российскими войсками, он истерически тоже кричал: «Подождите, мне надо сначала своих вывезти, вы мне тут столько пацанов положили. У меня только «двухсотых» три «КамАЗа». И «третсотых» уже не помню сколько. Много».

Поэтому нам пришлось ждать, пока они вывезут всех своих, потом вывезли нас — уже ночью, привезли в поле — под Кутейниково, приехали эфэсбэшники, начали избивать, кричать: «“Донбасс” уничтожим, расстреляем».

Серед поранених українців був медик з позивним «Терапевт», який, доки росіяни вивозили своїх, надавав побратимам першу допомогу. Саме завдяки йому та його принциповості бійців не покинули, попри обіцянку, помирати серед поля.

— Они спросили: «Кто может оперировать?» «Терапевт» сказал: «Я». Значит, давай, грузись к нам в машину, поедем, мы там сделали полевой госпиталь, сейчас будешь наших оперировать. Он говорит: «Так у меня своих тяжелых много». Российского майора это разозлило. Он крикнул: «Так что, добить?» Но «Терапевт», молодец, настоял: «Я своих не брошу. Что мне с ними делать?» Говорят: «Ладно, грузите их тоже к нам в машину, а ты садись с нами». Он сел, уехал, и мы больше его не видели. Какова его дальнейшая судьба, мы не знаем.

Дмитро уже й не думав, що колись побачить свою родину — дружину, доньку та маленького сина. Іще до прориву та розстрілу колони він, як йому здавалося, востаннє говорив із дружиною, яка переповідала йому новини: до оточених в Іловайську українських бійців ішла підмога, але прорвати кільце російської армії їм не вдалося. Ще тоді Дмитро попрощався з жінкою, як думав, назавжди. Попросив берегти дітей…

Його, як і більшість поранених, після добового російського полону передали Червоному Хресту. Після жорстокого розстрілу колони росіяни таки пішли на діалог із вищим керівництвом української армії й погодилися віддати поранених військових.

— Я позвонил еще из Волновахи и сказал, что уже еду домой. И часа в два ночи я уже был дома. А утром, 1-го сентября, я с осколками в шее, с перемотанной шеей уже привел детей в школу на линейку.

Свій дивовижний порятунок у той час, коли чимало його побратимів лягло на полі бою, Дмитро вважає авансом.

— Бог миловал, значит, для чего-то я еще нужен.

Можливо, тому страшні події в Іловайську, розстріли та полон не відбили у чоловіка бажання захищати Батьківщину. Після тривалого лікування та реабілітації він знову повернувся у «Донбас». Згодом служив у силах спеціальних операцій та в полку «Дніпро-1».

На грудях у нього медаль — подяка від Центру звільнення заручників. Під час роботи в ССО (сили спеціальних операцій. — Ред.) він часто забезпечував безпеку переговірників та власне заручників, яких міняли на військовополонених українців, захоплених у ході бойових дій.

Нині свій бойовий досвід Дмитро використовує для аналітичної роботи. Допомагає обробляти та систематизувати дані, які надходять з фронту.

Він, як і більшість тих, хто вижив в Іловайському «котлі», уважно стежить за розслідуванням, яке веде військова прокуратура. Для нього принципово, щоб ті, хто восени 2014-го очолював Міноборони та Генштаб і не забезпечив нормального підкріплення, не дав вчасного наказу на вихід, не сприйняв розвіддані про оточення Іловайська російськими військами, відповіли за законом і по справедливості.

— Наказать виновных сейчас — это предупредить в дальнейшем такую ситуацию. Потому что Иловайск стал первым сигналом о том, что нужно менять Генштаб. О том, что наши военачальники, наше командование не способно в гибридной войне, как они ее любят называть, и в войне в целом принимать адекватные решения. Не умеют у нас оперативно мыслить и оперативно принимать грамотные, взвешенные решения.

На річницю Іловайська він із побратимами приходив на Майдан та під Адміністрацію Президента нагадати владі, що винні у трагедії не покарані. І що ніхто і ніщо не забуте.

— Они получили повышение на должностях, они получили звания. Некоторые из них получили даже звания генерала армии — непонятно только, за какие заслуги?

Він ніколи не був близьким до військової справи. І ніколи не думав, що візьме в руки автомат. Але сьогодні Дмитро спокійно констатує: на війні буде стільки, скільки це буде потрібно. Хоча миру він, хто побував у самісінькому пеклі війни, чекає як ніхто.

— Чего хочется? Если честно — закончить войну и вернуться в бизнес.

— В Донецьк?

— Нет, в Донецке я уже жить не смогу. Слишком много предателей оказалось на моей Родине.

— Ті, хто вас оточував?

— Да. И даже те люди, которые там нейтрально относятся к ситуации, они, я так считаю, тоже предатели. Только пассивные. Отдавать свою Родину на растерзание молча — это же тоже предательство, да?

Його партнер, який симпатизував Росії та сепаратистам, нині в столиці. Утік від «братів-слов’ян», які невдовзі після початку війни прийшли до нього, щоб реалізувати один із принципів «русского православия» — поділись із ближнім своїм.

— В Иловайск мы заходили два раза. Первый раз это была разведка боем. Нужно было определить, какие силы там находились, какой численности, с чем мы вообще можем там столкнуться. Это один из главных военных приемов для того, чтобы получить информацию. 10 августа мы атаковали главный въезд в Иловайск. В ходе боя взяли два блокпоста. Когда подошли к третьему, огонь стал более мощным и перекрестным, нас накрыли с трех сторон, у нас появились «двухсотые». Разведдиверсионная группа гээрушников зашла к нам в тыл, в результате чего мы тоже понесли потери. После этого командование приняло решение о том, что бой в этот день необходимо прекратить, отойти, изучить диспозицию противника, подготовиться и уже прорываться в город.

Високий, широкоплечий, із суворим обличчям та широкою ходою Ігор Гевко, а серед побратимів — «Брокер», свій позивний отримав на згадку про мирне життя. Він понад 15 років був активним учасником ринку цінних паперів. Свого часу очолював державне підприємство та обій­мав посаду одного з топ-менеджерів в іноземній компанії. Після кризи 2008-го року діяльність на ринку цінних паперів припинив, займався оцінкою майна. А після Євромайдану, анексії Криму та початку бойових дій на сході України мешканець столиці покинув підприємницьку діяльність і пішов на фронт — добровольцем у батальйон «Донбас».

— Произошел Майдан, он обострил все чувства, сознание, понимание того, что в этой жизни нужно что-то менять. И люди, которые это понимают, должны иметь смелость, мужество и энергию участвовать в жизни общества, для того чтобы эти изменения произошли в лучшую сторону, — так свій «похід» на схід пояснює Ігор.

У батальйон він приїхав наприкінці травня. І після трьох місяців боїв за міста Донбасу разом із побратимами дійшов до Іловайська.

— 17-го числа мы опять выдвинулись в сторону Иловайска, 18-го зашли в Грабское, это в двух километрах от Иловайска, произвели там зачистку, переночевали и с утра выдвинулись на Иловайск. В город мы вошли практически без боя, со стороны полей, в обход. Тут же заняли левую часть города — до железнодорожного полотна. Сначала в школе разместились, а потом и по частному сектору рассредоточились.

Власними силами взяти сорокатисячне місто батальйон не міг, та й не знав він, скільки сил в Іловайську сконцентрував ворог. Саме місто, згадує «Брокер», було серйозним укріпрайоном через чималу кількість у ньому бетонних та цегляних будинків — ідеальних споруд для засад та оборони.

Дев’ятнадцятого серпня частина батальйону вирушила у центр, щоб провести розвідку боєм і дізнатися, які сили по той бік залізниці концентрують бойовики. А ще — розчис­тити дорогу підкріпленню, яке батальйону обіцяли у штабі.

— У нас была задача — дойти до центра, занять милицию, прокуратуру и администрацию. И удерживать их до похода наших сил с другой стороны Иловайска. Оттуда долж­ны были зайти около 30 «коробочек». Это БМД (бойова машина десанта. — Ред.), БМП, БТР, танки. Если бы этих 30 «коробочек» зашли, как было обещано, мы бы в этот день город и освободили.

Але все не так пішло ще на стадії форсування пішохідного мостика — через залізницю. Бійців батальйону накрили мінами, гранатами, з дахів будинків, що з протилежного боку від залізниці, влучно стріляв снайпер. У ході бою був поранений командир батальйону Семен Семенченко і ще кілька побратимів, згадує Ігор.

Відпочивши і перегрупувавшись, бійці знову пішли на штурм і з боєм таки пройшли пішохідний міст. За мостом бійці захопили у полон кілька заручників і, роззброївши їх, передали побратимам.

До центру вони рухалися кількома групами і паралельно один одному. Тоді, згадує Ігор, він уперше зрозумів, що ніякі не деенерівці тримають це місто.

— Мы их видели. Чеченцев, кадыровцев мы видели своими глазами. Мы слышали их «Аллах акбар», слышали на ломаном русском: «Укропы, сдавайтесь, вы здесь все ляжете». Они работали профессионально, что и говорить. Вплоть до того, что расставляли «секреты» так, что заметить их было очень трудно.

Ближче до центру бійці «Донбасу» змушені були вступити у бій — важкий, серйозний і з першими втратами. На очах в Ігоря був убитий командир його взводу — боєць із позивним «Шульц», доброволець з міста Ірпінь, що під Києвом. Він хотів забрати його тіло, але побратими відтягнули його назад — «Шульц» лежав на відкритій місцевості, яку повністю прострілювали. І той, хто ризикнув би піти за його тілом, сам би ліг поруч.

У них закінчувався боєкомплект. І командир штурмової групи — боєць із позивним «Бішут», нині відомий активіст та організатор акцій на підтримку добровольців Тарас Костанчук, — дав групі наказ відступати.

— Когда мы развернулись и начали двигаться назад, в центр города начали залетать «ГАЗ-66» и «коробочки», но не из Многополья, откуда должно было подойти подкрепление Вооруженных сил Украины, а из Харцызска. Это была группа «Моторолы», батальон «Восток», кадыровцы, они прочесывали все улицы на БМД и БТР и простреливали все перекрестки со всех сторон. В таком режиме мы возвращались за железную дорогу. В ту часть города, которую мы контролировали. По пути мы потеряли нашего командира, «Бишута»…

А далі потягнулися важкі дні очікувань. Розвідка щодня приносила звістки з передової про активний рух ворожих колон — важкої військової техніки та особового складу на броні. Перемовини зі штабом та передання їм тривожної інформації нічого не давала — у керівництві АТО та Генштабі давали лише один наказ — триматися. І, здавалося, не вірили словам бійців про серйозні сили росіян, які дедалі ближче підступали до Іловайська. У тому, що це були кадрові російські військові, в батальйоні «Донбас» сумнівів не мали. По-перше, згадує Ігор, бачили їх у боях. По-друге, вони самі взяли у полон російських військових. І те, що вони зі Збройних сил РФ, полонені не приховували.

28 серпня, коли розвідка вже доповіла про оточення Іловайська російськими військами, з Генштабу нарешті надійшов наказ про вихід із міста. На той час у бійців уже закінчилася їжа і вони харчувалися тим, що знаходили на городах поблизу опорних пунктів.

Зі зброї у батальйону була лише стрілецька та ручні протитанкові гранатомети. Ані мінометів, ані навіть станкових протитанкових гранатометів у добровольців не було — втратили у боях. Скрутно було і з боєкомплектами.

— На тот момент мы уже были в тройном кольце окру­жения — это значит, что ни продовольствия, ни боеприпасов, ни раненых мы не могли получать или передавать на «большую землю». То есть у нас уже не было никакого контакта прямого с «большой землей» и задача была просто выйти, — згадує ті дні Ігор.

Двадцять дев’ятого серпня о сьомій ранку колона український військ у складі добровольчих батальйонів «Донбас», «Дніпро», «Світязь», «Херсон», 93-ї та 17-ї бригад Збройних Сил України вишикувалися на виїзді з Іловайська.

Генерал Руслан Хомчак — командувач сектору — виїхав на перемовини з російським керівництвом. Перемовини тривали більше години, пригадує Ігор. А потім по рації бійці почули пропозицію росіян — здатися і, склавши зброю, аж до автоматів та пістолетів, пішки пройти так званим зеленим коридором до найближчих позицій української армії. Пропозиція була явно знущальною — російське оточення простягнулося на кілька десятків кілометрів. Та й обманювати себе, довіряючи словам росіян, ніхто не збирався.

Після того як генерал Хомчак повернувся з перемовин, бійці звернулися до нього із запитанням: «Ваше рішення, командире»? На це він відповів: «Будемо прориватися з боєм».

Далі все відбувалося дуже швидко. І запам’яталося бійцям на все життя, каже Ігор…

— Было такое впечатление, что атмосфера и жизнь остановилась. Не было ни ветра, ни шороха, только солнце, голубое небо, абсолютная тишина, и все понимали, куда они идут. Ну, может, кто-то и не очень понимал, кто-то все-таки надеялся на эту фразу, которая называлась «зеленый коридор». Многие командиры, я так думаю, не очень понимали, что будет дальше. Просто люди были готовы больше к выходу, чем к серьёзному бою.

Але іншого виходу, аніж прориватися з боєм, у бійців просто не було, тим більше що російські мінометники вже почали підганяти колону — стріляти за позиції військових, щоб ті навіть і не думали повертатися в Іловайськ.

За словами «Брокера», колона рушила на робочій швидкості в бік населеного пункту Многопілля. І навіть проїхала кілька кілометрів у відносній тиші та спокої. А коли у декого з бійців з’явилася надія на те, що росіяни таки випустять їх з оточення, по колоні вистрелила артилерія.

— Всё это происходило очень быстро, практически молниеносно. Всё начало лететь, взрываться. Поскольку батальон «Донбасс», по общевойсковой системе, — это пехотный батальон, он находился сзади. Техника, которая взрывалась, создавала пробку, но останавливаться на дороге было нельзя. Иначе — смерть. Мы эти пробки объезжали, двигались дальше. Как мы узнали уже потом, эти выстрелы россияне производили с помощью лазерных прицелов — это, по сути, стопроцентное попадание в цель. Стреляли из танков, ПТУР, ракетных установок, крупнокалиберных пулеметов. Засада у них была организована очень грамотно и плотно. Если с одной стороны стояли пушки, то с другой заходили танки.

Погибло очень много людей. Когда в бронированную машину прямой наводкой попадает кумулятивный заряд, артиллерийский снаряд, всё превращается в груду металлолома, 15, 20, 30 человек, которые там находятся, все погибают, причем без шансов на спасение. Весь ужас был в том, что всё это происходило в режиме реального времени. Но останавливаться было нельзя, нужно было вести бой, защищать себя и товарищей, которые находились рядом, давать отпор агрессору. Потому что хотелось жить…

Вони прорвалася через щільний вогонь першого розстрілу і зуміли дістатися Червоносільського — маленького хутірця у кілька сотень хатин, який трапився їм дорогою. Рухатися далі бійці не могли — поблизу хутора росіяни, перезарядившись, накрили залишки колони вдруге. І єдиним порятунком було заховатися у хатах і зайняти кругову оборону.

— Все, кто выжил или выживал в этом расстреле, свернули налево, в поле, в кукурузу, в огороды и вышли на этот хутор Черновосельское, где тут же заняли круговую оборону и продолжили вести бой против атакующих российских войск.

Їх було близько двох сотень. Тих, хто під щільним вогнем встиг прорватися до хутора та заховатися у крайніх оселях. Українські бійці не лише зуміли організувати оборону, а й раз у раз відбивали хвилю атак ворога. Їх поливали вогнем з усього, що на той час росіяни підтягнули до хутора, — танків, мінометів, ПТУР, крупнокаліберних кулеметів. З боку добровольців, каже Ігор, основними силами, хто взяв на себе роль оборони та захисту, стали гранатометники. Хвалити бога, протитанкових ручних гранатометів у них ще було вдосталь. Вони ж, знекровлені та загнані у глухий кут, ще зуміли взяти у полон танкістів. Вісім полонених із підбитого танка виявилися кадровими російськими військовими із Псковської дивізії повітряно-десантних військ.

Вони протрималися до обіду. А по обіді добровольцям запропонували здатися в полон. Інакше погрожували спалити весь хутір. Щоб підкріпити свої слова «залізними» аргументами, росіяни організували так званий «попереджувальний» вогонь по лінії уздовж хутора. Як потім з’ясували добровольці, вели вони його з території сусідньої держави — Російської Федерації. Стріляли далекобійною артилерією — НОН та «градами». Цей вогонь повинен був довести всю серйозність російських намірів.

Більшість із тих, хто тримав оборону на хуторі Червоносільському, по обіді 29 серпня вирішили здатися в полон — щоб вижити. Ігор з трьома побратимами — Сетом, Пушкіним та Дмитром — обрали для себе інший шлях.

— Был разговор с самим с собой, ну, и со всеми теми, с кем можно было поговорить тихо в течение 10—15 минут. Потом мы приготовились к тому, что мы останемся. Конечно, мы продумывали возможность выхода. Перед этим я целую ночь общался с командирами — с «Лермонтом», с «Дедом», интересовался разведданными — какие силы находятся вокруг нас и где возможная точка выхода. Казалось, что ее нет. Поэтому мы приготовились к последнему бою.

Вони мовчки проводжали усіх, хто виходив з хутора здаватися. Чимало серед їхніх побратимів було поранено, зокрема й «Дід» — командир третьої роти. У ході бою його поранило в ногу і в руку. Коли він проходив повз четвірку, яка у повному бойовому озброєнні морально готувалася до останнього бою, на хвилину зупинився, обійняв і попросив «не дурити». А зрозумівши усю серйозність їхніх намірів, розповів їм про «точку виходу» — зону, яку не видно з боку противника.

Вони заховали усю зброю, яку мали, за спину і пішли тим же шляхом, яким виходила більшість поранених — здаватися в полон. Дісталися вказаного «Дідом» місця і звернули в улоговину. Вони й справді знайшли цю мертву зону — точку, де їхнього відхилення з наміченого для полонених маршруту не помітив жоден російський солдат.

Було близько п’ятої по обіді, пригадує Ігор. І попри те, що сонце було вже не в зеніті, на вулиці було дуже спекотно — близько 35 °С в тіні. Улоговиною вони дісталися до води — невеличкий струмок переходив у річку, а довкола нього, на рівні стоп, пояса, грудей — усюди були розтяжки. Росіяни часу не гаяли. Доки готували засаду, паралельно по периметру оточення вони всюди ставили розтяжки — на випадок, якщо дехто із українських військових таки зуміє вирватися з оточення.

Їх урятували напнуті як струни нерви і миттєва реакція. Усі пастки бійці помічали ще до того, як наступити чи зачепити міну — приховану смерть. У міні-групі була людина, яка проходила курси сапера і могла впоратися з усім, що траплялося їм дорогою.

— Мы постоянно ожидали, что вот-вот за нами будет погоня, и никто не понимал, сколько оставалось времени на жизнь. Мы зашли в реку и пошли по ней, чтобы спрятать следы. Дальше она становилась все глубже, берега все выше, камыш, трава. В камыш мы и спрятались — напротив высокой отвесной земляной стены метра под три. Решили отдохнуть и посоветоваться, что же делать дальше. Потому что в районе хутора были слышны выстрелы, взрывы гранат. Мы понимали, что там идет «зачистка» и россияне искали тех, кто мог или остаться, или сбежать оттуда.

Доки бійці відпочивали, на берег виїхав БТР з російськими військовими на броні. Ігор із побратимами розуміли: якщо їх «засікли» і зараз дадуть залп по очерету, шансів на виживання у них нуль. Але окупанти не стріляли, лише проїхалися берегом. З їхньої розмови добровольці зрозуміли, що цю групу послали саме на «зачистку» та пошуки таких, як вони, — тих, хто не прийшов здаватися, натомість намагався вибратися з «котла» самостійно.

Сидячи в очереті, вони дочекалися сутінок — найкращого часу доби для подальшого таємного пересування. Адже тоді, коли існує оптичний обман зору, зрозуміти, чи то хтось рухається, чи тобі просто щось ввижається, дуже складно.

Далі група рухалася плазом, оскільки поле було викошене і будь-який рух над ним був помітний далеко попереду. Після подолання цієї перешкоди і розпочався їхній довгий і практично нереальний шлях на волю.

Рухалися бійці переважно вночі або глибоким надвечір’ям, у сутінках. Удень спали у безпечних місцях. У лі­сопосадки не заходили, адже з військового досвіду знали: організувавши щільне оточення Іловайська, росіяни потурбувалися і про «секрети» — замасковані серед дерев і непомітні для людського ока точки, де чергували кілька військових — розвідники чи засада.

Усе, що пам’ятає Ігор із того часу, — поля, поля, поля. А на них — соняшники, які на той час уже майже достигли. І вони для них були ідеальним маскуванням. Іти потрібно було обережно — навіть за кілометри від Іловайська всюди були розтяжки.

Харчувалися вони раз на добу — тим, що знаходили на людських городах. У населені пункти бійці майже не заходили. Знали, що всі вони під контролем бойовиків. Городи в тій місцевості, згадує Ігор, були дуже бідні. І добровольці практично завжди були голодні.

— В первую ночь повезло — мы нашли арбузы. И когда мы их съели, было такое ощущение, что ты съел миску борща украинского. Такое вот было насыщение — и калорийное, и энергетическое. Дальше было хуже — один кочан капусты на человека в сутки, жменя морковки, килограмм помидоров. Просто мы больше ничего не находили. Да и там, на тех огородах, больше ничего и не было.

Але якщо із одноразовим харчуванням на добу вони ще якось мирилися, то відсутність води бійців виснажувала і забирала сили. Пили вони теж раз на добу — вночі, коли мали можливість тихо зайти у село. Якщо знаходили воду — напивалися доти, доки волога вже не лізла їм у горло. Але бувало й таке, що на колодязях на околицях населених пунктів висіли замки. І тоді втікачі шукали виноград, яким так-сяк заміняли воду.

Перші дні Ігорю з побратимами щастило рухатися практично без пригод, якщо не брати до уваги убоге харчування та подекуди проблеми з водою. Але однієї ночі фортуна відвернулася від них. Утікачі несподівано натрапили на російський «секрет», який їх зупинив.

— По голосу это была молодежь, то есть какие-то двадцатилетние бойцы. Ну, первый раз нам повезло. Это была ночь. И нас не было видно — в смысле, в какую форму мы одеты, какие у нас знаки отличия. А два человека из нашей группы — они разговаривали на чистом русском языке — объяснили этим солдатам, что мы — военная разведка Российской Федерации. И эта молодежь нам поверила. Боевиков, то есть всяких там «моторол», местных из числа так называемых дээнеровцев, там не было. Они в основном базировались в селах — выполняли там полицейские функции.

Далі команда рухалася обережніше. Знала: у кожній лісосмузі, що траплялася на їхньому шляху, є щонайменше два «секрети», два нічних «дозори». І чергували вони цілодобово. На посту стояли винятково росіяни. І в кожному «секреті» була важка військова техніка — бойова машина піхоти чи бронетранспортер. На запитання: «На скільки кілометрів вони розтягнулися від Іловайська?» — Ігор незворушно відповідає:

— Десятки. Я же говорю — у нас было тройное кольцо окружения.

За добу вони проходили від п’яти до восьми кілометрів. Відстань, яку за нормальної ходи людина долає за півтори-дві години. Але рухатися швидше бійці не могли. Скошені поля їм доводилося долати поповзом. А лісосмуги просто оминати, часом роблячи при цьому чималенький гак.

Через кілька днів дороги вони знову натрапили на лісосмугу, оминути яку не було жодної можливості. У тому, що там теж захований «секрет» з російськими військо­вими, Ігор з побратимами майже не сумнівалися. Але вирішили знову ризикнути. Вони розтягнулися на певну дистанцію, спробувавши уникнути зустрічі з окупантами. Не вдалося.

— Это было уже серьезно, по-настоящему. Там были взрослые воины, вышел командир, минимум лет 30—35, и начал отдавать команды: «Стой, кто идет? Руки вверх, оружие на землю». С точки зрения военного времени и той ситуации, которая была, он действовал именно так, как нужно было. А мы, в свою очередь, начали действовать неадекватно. В чем эта неадекватность проявлялась? В таких фразах, как «Да брось ты, мы свои, мы разведка. Лучше дай воды». То есть мы опять сыграли на неожиданности и наглости. И на определенное время ввели его и под­чиненных в замешательство, потому что он действовал исключительно по уставу, по инструкции. Но потом наступил критический момент, когда он сказал: «Стой, стрелять буду». И приготовился стрелять. Дальше всё произошло очень быстро, практически молниеносно. Другого выхода, кроме как стрелять на поражение, у нас не было. Мы уничтожили этот «секрет». Первым, конечно, лёг их командир. При этом было непонятно, сколько их там и скольких точно мы положили. По-моему, как минимум троих. И мы понимали, что там, в этой лесополосе, стоит то ли БМД, то ли БТР в «зеленке», которую не видно, потому что ночь. Поэтому задача не стояла уничтожить полностью «секрет», сделать «зачистку». Дальше-то что? А дальше еще десятки километров пешком? Никто не уйдет, окружат, уничтожат или, как минимум, возьмут в плен, поэтому останавливаться в том бою было просто нельзя. Это было бы глупо. После того как мы уничтожили командира и часть «секрета», отбежали метров на 10—20, развернулись и еще раз атаковали «секрет», а потом побежали. Как я уже понял потом, мы побежали в разные стороны — вправо побежала одна группа, а я ушел влево.

Услід утікачам тишу прорізав крупнокаліберний кулемет. Тікаючи, за звуком куль Ігор визначив — калібр кулемета був щонайменше 14 міліметрів. А це означало, що в разі влучення такої кулі «трьохсотих» не буває. Як не дивно, посміхається він, ця думка його тішила й зігрівала. Бо лежати пораненим і корчитися від болю він зовсім не хотів. Тим більше не хотів потрапляти до ворога. А інших варіантів у разі поранення бути не могло.

Утім, за характерами пострілів — в’ялих і не дуже інтенсивних — Ігор зрозумів: той, хто стріляв з кулемета, був поранений. І стріляв він швидше за інерцією, не цілячись.

Стрілянина поблизу «секрета» підняла на ноги підмогу, що базувалася неподалік. Над полем, яким тікали добровольці з «Донбасу», засвистіла освітлювальна ракета. Ігор біг, не зупиняючись, у напівзігнутому стані, розуміючи, що, якщо у ворогів є тепловізор, засікти його й відкрити по рухомій цілі вогонь не так уже й складно. За кілька хвилин над полем задзижчав безпілотник. А ще трішки по тому стало чути шум бронетранспортера, який ішов під літальним апаратом. Росіяни, швидко зорієнтувавшись, вислали групу «зачистки».

— Я перебежал одно поле. А на следующем укрылся. Группа «зачистки» нарезала где-то кругов восемь по вспаханному полю, просмотрела всю эту плоскость, но меня они не нашли. Дальше я уже пошел сам.

Ігор ішов цілу ніч — щоб його не наздогнали переслідувачі. А на ранок вийшов на річку Кальміус. І вже уздовж річки, яка слугувала йому орієнтиром, доброволець дістався населеного пункту Старобешево, яке бойовики з росіянами захопили за два дні до їхнього виходу з Іловайська — 27 серпня. Щоб відрізати шлях добровольцям та заблокувати будь-яку можливість, надіслали до Іловайська підкріплення.

Хто та як прихистив його у Старобешевому, боєць розповідати не хоче — щоб не нашкодити тим небайдужим, хто врятував йому життя. Лише констатує: у мирну частину України він повернувся 25 вересня — майже через місяць після того, як покинув Іловайськ. З окупованої частини Донбасу його вивезли за допомогою маріупольських волонтерів і на їхньому ж автомобілі.

Троє його побратимів, з якими Ігор виходив з полону і з якими розділився в ту ніч, коли вони знищили ворожий «секрет», повернулися до своїх родин 18 вересня. Живими.

Їхнє неймовірне виживання у дні, кожен з яких міг стати для них останнім, Ігор інакше як дивом не називає.

— Каждый из нас, кто выжил, — это чудо! То есть если задать мне вопрос: «А почему ты выжил?» — я отвечу: «Не знаю, наверное, Бог помог». Потому что за тот короткий период времени было очень много случаев, когда шансов на жизнь не было в принципе. Начиная с момента прямого расстрела, когда десятки людей просто разрывало на части у тебя на глазах, и заканчивая одиночным выходом, где мы попали на ночной «секрет» российских вооруженных сил, удачно его уничтожив, хотя они могли нас расстрелять. И потом еще, когда я шел один, сталкиваясь с разного рода опасностью. Вплоть до того, что меня могли просто сдать или расстрелять. Чудо!

Сьогодні Ігор відійшов від військових справ і займається справами побратимів-добровольців, допомагаючи їм з роботою, оформленням статусу учасника АТО, отриманням пільг та землі. Цю структуру — благодійну організацію для підтримки ветеранів АТО під назвою «Справедливість» — бійці «Донбасу» організували самостійно, щоб захистити свої права та права побратимів.

— Когда ты понимаешь, что вышел из пекла, что ты однажды уже умер и жизнь дала тебе второй шанс, этот шанс нужно использовать во благо общества, во благо справедливости, — пояснює свою участь в організації «Брокер».

Але попри абсолютно мирне наразі життя він не відхрещується від можливості повернутися на фронт. Якщо там, каже, буде загострення. Або якщо українська армія нарешті піде у наступ — щоб вигнати з рідної землі окупанта. Того, який у серпні 2014-го поклав сотні життів під містом Іловайськ.

У Ігоря на грудях — відзнака Національної гвардії України. Медалі за Іловайськ у нього — як і у більшості тих, хто вийшов з «котла» живим і зі зброєю в руках, — немає. Через загибель під час розстрілу колони майже усіх командирів «Донбасу» виписати нагородні листи бійцям нікому. І чи хтось колись комусь їх випише — невідомо. Але Ігор сподівається, що колись цей процес таки зсунеться з мертвої точки. І коли це трапиться, він, посміхаючись, висловлює сподівання, що і його у цьому списку не забудуть.

P. S. За офіційними даними, в Іловайському «котлі» загинуло 366 українських військовослужбовців — як Збройних Сил, так і добровольчих батальйонів. З них 249 були поранені, 128 — взяті у полон. Понад 150 бійців досі вважають такими, що зникли безвісти.

У результаті оточення під Іловайськом 17-а танкова, 51-а і 93-я механізовані бригади втратили 10 танків, 36 БМП, 1 САУ. У Секторі Д в результаті наступу російських військ втрачено 19 буксирувальних гаубиць «Мста-Б» і Д-20. Це не враховуючи втрат українських військ поза кільцем оточення.

Серед головних причин, які призвели до Іловайської трагедії, тимчасова слідча комісія Верховної ради України назвала неадекватні дії міністра оборони В. В. Гелетея і начальника Генерального штабу — Головнокомандувача Збройних Сил України В. М. Муженка, а також помилкові кадрові рішення у Збройних Силах України.

— Я тоді був ще такий — з поглядами на Росію. Думав, що нам треба триматися разом, що там сила братніх народів. Ну, а потім хлопці — а я на той час навчався в Луганську, де разом зі мною на факультеті були хлопці і з Західної України, і з Центральної, — мені відкрили очі. Вони кажуть: ти живеш в Україні, у нас Батьківщина — Україна. Відповідно, хто ми? Ми — українці. І відтоді я почав підтримували Україну.

Про свою любов до братів-росіян Ігор, невисокий темноволосий і темноокий юнак років близько тридцяти, розповідає з посмішкою. Роки по тому, коли воюватиме в батальйоні «Донбас», він на собі відчує всю глибину цієї «любові».

До студентських років, які змінили його ставлення до України, він, каже, просто був як усі. Ті, хто більше 20 років вірив у Росію та її виняткову роль у долі України. Таким, каже, їх — мешканців Донецької та Луганської областей — «годували» з перших років незалежності.

Ігор родом з Донеччини, з невеличкого шахтарського містечка, називати яке він не хоче — там досі залишаються його рідні. Щоб у них не було проблем через нього, юнак не показує обличчя, коли розповідає свою історію.

Останні кілька років перед війною Ігор провів у Донецьку — працював там після закінчення вишу. Там же ви­йшов на свій перший у житті Майдан — на підтримку України та її європейського руху. Таких як він, у Донецьку та області, каже, було небагато. Тож їм щоразу під час зібрань на євромайданах доводилося відвойовувати своє місце під сонцем — коли мирно, а коли з бійкою. Навесні 2014-го активісти Євромайдану помітили в руках у «тітушок», які майже завжди оточували по периметру кожне зібрання патріотів, першу зброю.

— І ми почали розуміти, що люди, які стоять проти нас, уже озброюються, у них уже з’являється реальна зброя і що просто мітингами все це не закінчиться. Я вирішив, що треба діяти радикальніше і вже самому потрібно брати автомат до рук і йти захищати свою Батьківщину.

Ігор був одним із перших добровольців «Донбасу» — до батальйону він прийшов у квітні. Тож разом із ним пройшов усі гарячі точки — брав участь у звільненні Артемівська, Попасної, Лисичанська, Мар’їнки, Курахового. У середині серпня батальйон дійшов до Іловайська…

Юнак не переповідає усіх тих подій, які вони пережили в напівокупованому місті. Лише зітхає: було важко. Особливо в останні перед «виходом» дні, коли у добровольців не було ані води, ані їжі — харчі доводилося збирати по людських городах. Згадує він лише вихід із міста. Бо це те, що йому, як і багатьом із тих, хто пережив жахи так званого «зеленого коридору», ще не раз приходитиме у нічних кошмарах.

— Перший снаряд, який росіяни випустили в нашу колону, влучив у «КамАЗ» із пораненими. Я не думаю, що вони не бачили, куди били. Червоний хрест на білому прапорі над машиною було видно дуже далеко. Тобто били спеціально. Нас обстрілювали прямою наводкою. З танків, гармат, «градів». На відстані. З двох боків.

Ігорю пощастило вижити у розстрілі. Він був серед тих, кого росіяни взяли в полон. Коли він згадує російських військових, посміхається. Бо знає: частина його земляків не вірить, що війну на Донбасі ведуть саме сусіди, а не повсталі прихильники так званої Донецької республіки. Він росіян не лише бачив, а й допитував: ще в Іловайську «Донбас» взяв у полон російських десантників і танкістів. Відео їхнього допиту досі можна знайти у соцмережах та на безкоштовних відеоканалах. Вони — частина добровольців та кадрові російські військові — 29 серпня помінялися місцями. Після розстрілу колони, яка виходила з Іловайська, у полон потрапили сотні українських бійців.

— Спочатку ми були в росіян, кадрових військових. Ми потрапили в полон з умовою, що — слово офіцера давав один із підполковників чи полковників, не пам’ятаю — нас не передадуть деенерівцям.

Що таке слово російського офіцера, українські бійці зрозуміли наступного дня, коли, знехтувавши обіцянкою, росіяни передали полонених бригаді «Мотороли». Бойовики ДНР перевезли заручників у підвали донецького СБУ. Там уже сиділи сотні полонених — як добровольців з інших батальйонів, так і військових Збройних Сил. Це було колиш­нє бомбосховище, згадує Ігор, перенасичене сирістю, де гостро відчувалася нестача свіжого повітря. З часом це позначилося на здоров’ї тих, хто сидів у підвалі, — у більшості пожовтіли руки й обличчя, почало випадати волосся. До всього цього харчі були гірші за собачі. А що таке вітаміни, полонені майже забули.

Їх було більше сотні — полонених після Іловайського «котла» бійців батальйону «Донбас», яких тримали у сирих підвалах. Плюс військові Збройних Сил. Найбільше, каже Ігор, били та знущалися над офіцерами, добровольцями та місцевими, хто виступив проти терористичних республік.

— Дуже сильно били офіцерів.

— А звідки вони дізналися, хто серед вас — офіцери?

— У них були списки. Приховувати інформацію взагалі не було жодного сенсу. Бо всі списки нашого батальйону злили повністю. З адресами, телефонами, навіть ідентифікаційні коди були у них. Почали викликати офіцерів і сильно їх бити. Я думаю, це робили з метою залякати інших. Інших викликали на допити якісь. Там теж били і намагалися дізнатися, якщо хтось там побачив фотографію в інтернеті, де людина ця була, приміром, з червоно-чорним прапором, чи це не правосєк. У них чомусь все зводилося до одного — до правосєків. Тому били. Комусь просто попадало — розважалися так.

Ігоря били за те, що він місцевий і замість того, щоб підтримати так звану ДНР, пішов у добровольці — захищати рідну землю. Били професійно — по найболючіших точках — переважно по колінах, ліктях, ребрах, печінці. Усю нелюбов бойовиків до мешканців Донбасу, які пішли у добровольці, мали змогу побачити медики, які лікували Ігоря після звільнення з полону. З підвалів донецького СБУ юнак вийшов у лютому 2015-го. Через півроку після того, як його туди кинули.

— Звільнили мене 23 лютого — якраз на мій двадцять сьомий день народження. Навесні мені прооперували коліно — через постійні удари там утворилася пухлина. Мені ще пощастило, що вийшов з донецького підвалу живим і відносно здоровим. Шанс бути вбитим або просто закатованим там був завжди.

Він уже майже півроку розмовляє винятково українською — причому чистою, без русизмів та суржику. Хоча 29 років до цього спілкувався лише російською. Розмовляти українською Ігор заохочує і своїх друзів — багато хто бере з нього приклад.

У квітні 2016-го минуло два роки відтоді, як Ігор востаннє був удома — у невеличкому шахтарському містечку на Донеччині, яке нині окуповане бойовиками. Їхати туди знову він не ризикує. Знає: його ім’я та прізвище у списках «карателів».

— За словами сепаратистів, мене внесли в усі списки і в разі повторної спроби перетнути оцей умовний кордон сказали, що як мінімум посадять на пожиттєве, як максимум — розстріляють.

Його родина — батько та мати — досі мешкають там, під окупацією. Ігор, каже, і радий був би забрати їх сюди, до столиці, але ані фінансів, ані житла у нього немає.

— Були спроби, були намагання забрати, але… По-перше, треба кудись забрати, а не просто забрати в нікуди. Держава — я на неї трішки ображений, що є, то є, — не забезпечила переселенців хоча б мінімальними умовами. Якийсь там кредит з мінімальними відсотками на купівлю свого житла. Робота, щоб цей кредит виплачувати. Щоб вони змогли якось налагодити життя на мирній території.

Він час від часу телефонує своїм знайомим та близьким туди, на окуповану територію. І вкотре переконується: ситуація там не змінюється. Хто ходив з російськими прапорами у квітні 2014-го, той і нині підтримує окупантів. Бо інформацію більшість із них отримує з російських же новин, на які мешканців Донбасу «підсадили» багато років тому.

— Росія вела всі ці роки на Донбасі правильну пропаганду. Людям розказували про те, що вони годують всю Україну, хоча насправді так не було. Що постійно там намагаються утискати мову. Показували, що вони гірші, ніж ті, хто живе в Центральній або Західній Україні. І з часом усе це дало свої плоди. Мотивація моїх знайомих, хто підтримував Росію, була переважно така: вони увійдуть до складу Росії. Так, як це було з Кримом. Хоча ще тоді, на початку бойових дій, я їм казав, що ніхто вас нікуди не візьме. Нікому ви не потрібні.

Таких, як Ігор, — патріотичних, україноорієнтованих, а для окупованого Донбасу інакодумних, — там теж не бракує, переконує юнак. А головна причина їхньої мовчанки, відсутності активних дій та протестів, каже, — страх за власне життя. І життя рідних.

— Ті, хто проукраїнські, вони налякані. Це не якась там правова держава, у якій ти можеш вийти, висловити свою позицію, і тобі за це нічого не буде. Або максимум тебе та твоїх друзів розженуть. Там за це можна потрапити в підвал, там можна просто зникнути безслідно. Багато способів по­збутися людей. І тому там панує страх.

Після виходу з полону Ігор залишив військову службу. Пішов у «Справедливість» — громадське об’єднання ветеранів АТО. Крім Ігоря, у цій організації чимало бійців «Донбасу», які після війни твердо встали на ноги і хочуть допомогти у цьому і своїм побратимам. Вони опікуються усіма, хто до них звернеться. Але в пріоритеті у «Справедливості» — саме побратими з батальйону.

Ігорю громадське об’єднання допомогло з житлом. Тимчасовим. Проблема житла — одна з найгостріших та найактуальніших для тих бійців, які раніше мешкали на сході і яким нині нікуди повертатися.

Навесні 2016-го Ігор, уже як вимушений переселенець, пішов до столичного військкомату — ставати на реєстрацію. «Якщо все ж оголосять сьому хвилю мобілізації, щоб про мене не забули», — жартує він.

— Тобто ви готові повернутися на передову? — уточнюю я, згадуючи його розповідь про Іловайськ, розстріл колони, загибель товаришів у нього на очах і півроку полону, де над хлопцем знущалися, били й катували.

— Так, готовий, — просто відповідає Ігор. — Я хоч і противник мобілізації, але якщо треба буде, то повернусь на передову. Бо туди ідуть хлопці набагато молодші за мене, яким 18, 19 років. То невже я, уже з досвідом, у віці під 30, буду відсиджуватися у мирній столиці?

— Я тоді повів так би мовити групу, штурмову групу окрему. Це було два взводи і два відділення розвідників з двома командирами взводів, і один командир був у розвідників. А я очолював команду всієї цієї групи, яка висувалася в місто для того, щоб допомогти нашим побратимам з інших батальйонів зайти через північ та схід в Іловайськ і всім разом очистити місто від ворогів. Бо ми на той час, 19 серпня, уже зайшли в місто, свою частину завдання виконали, захопили ліву частину Іловайська й чекали. Наш батальйон уже закріпився, окопався, розпочав зачистку, перевірку території, будівель. Ми вибили всі вогневі точки ворога з цього боку, який контролювали.

Цей невисокий, із виразним обличчям і живими очима чоловік — той самий Тарас Костанчук із позивним «Бішут», про якого бійці батальйону «Донбас» згадують щоразу, коли розповідають про Іловайськ. Славу гарного командира та розумного стратега він заслужив іще з весни 2014-го, коли разом із батальйоном звільняв міста Донбасу. Саме тому «Бішуту» й довірили керувати операцією 19 серпня, завданням якої було розвідати обстановку, дістатися центру міста та звільнити шляхи підкріпленню, яке «Донбас» очікував цього дня. Фактично їм відводили роль «приманки», яка повинна була взяти основний удар ворожих сил на себе, розповідає Тарас.

— І от було прийнято рішення — я повів штурмовиків для того, щоб атакувати з тилу фактично укріплення деенерівців, для того щоб вони на нас відтяглися і таким чином Збройні Сили України мали можливість увійти в місто.

Але, рушивши до центру, бійці зустріли неочікувано потужні та підготовлені сили ворога, який був готовий і до атаки, і до бою. Тож просуватися вглиб міста бійцям «Донбасу» довелося, відбиваючи постійні атаки.

З боку ворога дуже професійно працювали кулеметники, згадує Тарас. У ході важкого бою батальйон зазнав втрат — загинули бійці з позивними «Скіф» та «Шульц». Останній — від пострілу снайпера, якого трохи згодом добровольці знищили.

По обіді в Іловайськ прибуло підкріплення. Але не з боку української армії. У місто увірвалися загони бойовиків на БТР та «ГАЗ-66». Хоча за планом цього не повинно було трапитися. Очікувалося, що додаткові сили української армії на бронетехніці, які повинні були у цей час оточувати Іловайськ, мусили відсікти вороже підкріплення з боку Тореза та Донецька і не дати йому зайти в місто.

У них уже закінчувалися БК. А в Тараса заклинив автомат. Підкріплення з боку української армії, яке очікували з двох боків, так і не прибуло. «Бішут» дав команду відступати. Сам ішов останнім, замикаючи колону і перевіряючи, чи не залишили кого дорогою назад.

— Я залишився і став кричати: «Усі відійшли? “Артист” відійшов?» Це командир взводу, який трішки інше завдання у цей час виконував. Начебто всі. І от доки дивився, перевіряв, чи всі відійшли, у цю мить краєм ока помітив, як повз мене проїжджає БТР. Потім був кулеметний вогонь. І все, більше нічого не пам’ятаю.

Його поранило у голову, але завдяки шолому Тарас залишився живим. Куля пробила шолом, але кевлар уповільнив її хід та розвернув. Вона застрягла у черепі, затампонувавши таким чином рану. Коли Тарас прийшов до тями, ледь відкрив очі — з рани текла кров і, заливаючи повіки, стікала на обличчя. Поряд із ним на одній нозі стрибав Нікітос — боєць із його групи, якому куля пошкодила коліно. Він і розповів, що трапилося, доки командир був непритомним. Коли Тараса підстрелили і він упав, Нікітос закричав: «Стійте, командира поранило!» Але прорватися до тих, хто залишився позаду, решта бійців уже не могла — їх з усіх боків відсікли ворожим вогнем з кулемета.

Коли Тарас підвівся, почув, як по рації кричать його бійці: «“Бішута” втратили, потрібно повернутися!» Його постійно викликали на радіозв’язок, щоб зрозуміти, чи живий він і де взагалі є, — команда «Донбасу» втратила з виду і Тараса, і Нікітоса. Але командир не відповідав. Розумів: якщо його бійці спробують за ними повернутися, загинуть усі.

Тарас обійняв Нікітоса, щоб тому було легше пересуватися, взяв рацію та усю зброю, яка була при них, і вони побігли назустріч вогню, щоб контролювати напрямок куль та не бути застреленими у спину. Заскочили у перший під’їзд, що трапився їм дорогою, та штовхнули перші двері в квартиру. Вони виявилися відчиненими.

— Я затягнув Нікітоса, кинув його на ліжко, сам упав, двері закрив — і все. Перше, що зробили, — почали роздирати йому штанину — ну, щоб рану перев’язати, у нього було наскрізне поранення в коліно. Добре, що у нас був із собою «Гемастоп» американський, ми йому засипали рану, він справді зупинив кров, затампонували все це, я перев’язав. Ну, а себе навіть не зачіпав, тобто рана як скоринкою взялася, так я до неї і не торкався, щоб знову не почала кровити. І щойно ми впоралися з ранами, чую голос з ванної: «Хто тут?» Я — туди. Там — бабуся. «Ой, — кажу, — бабусю, доброго дня. Ви не бійтеся, ми солдати, все нормально, ми тут перечекаємо, тому що там бій був», — ну, так коротко почав їй усе пояснювати. Дивлюсь — старенька, маленька така, а вона: «Та нічого, хлопчики, усе нормально, я зрозуміла, ховайтесь, сидіть тихо, усе буде добре». З цього почалось наше співіснування.

Як з’ясували згодом бійці, цього дня у багатоповерхівці баба Валя — так звали літню жінку, у квартиру до якої вони забігли, — була сама у всьому будинку. Коли в центрі міста зав’язався бій, усі, хто тут мешкав, спустилися в підвал. Старенька просто не мала сил, аби зійти сходами вниз. Тож і залишилася в квартирі, заховавшись у ванній. Там її і знайшов Тарас.

Але такий збіг, що саме у квартиру баби Валі Тарас із Нікітосом увірвалися, що вона була відчинена і що там була старенька, яка навіть не думала здіймати шум і видавати бійців росіянам, — Тараса не дивувало. Бо згодом, доки вони ділили кілька десятків квадратних метрів з мешканкою Іловайська, сталося стільки дивного, що мить знайомства вже не викликала жодних запитань.

— Там було стільки збігів, ну, таких, наче, на перший погляд, абсолютно неймовірних і нереальних! От якби я це побачив у кіно, то сказав би, що це режисер, сценарист придумали, що в житті такого не буває. Але тепер я уже переконався в тому, що в житті бувають речі набагато неймовірніші, ніж те, що придумують сценаристи в кіно.

Тарас, усе це промовляючи, активно жестикулює і посміхається. Наче досі не вірить у те, що трапилося з ними в ті дні.

Так вони почали жити разом: Тарас, Нікітос і бабуся Валя. В однокімнатній квартирі. В оточенні ворогів. Чекати підтримки не було звідки. І Тарас це знав. Але найперше потрібно було потурбуватися про утилізацію заляпаного кров’ю камуфляжу, берців, бронежилетів — на випадок, якщо раптом хтось таки завітає до бабусі в гості.

Камуфляж та жилет Тарас ретельно порізав на маленькі смужки. Розфасував їх по пакетиках, які дала бабця, і кілька ночей поспіль виносив на смітник. Так він позбувся форми. А от що робити з плитами від бронежилета, які аж ніяк не можна було викинути так просто на смітник, щоб не «засвітитися» і не спровокувати ретельний поквартирний обшук, Тарас не знав.

— І от ходжу як з писаною торбою по кімнаті з цими плитами і думаю, що з ними робити. І тут баба Валя, яка весь час спостерігала за моїми муками, каже: «А ти поклади їх в кульочок, відсунь шафу, а на шафі забий цвяшок. Повісь на цей цвяшок кульочок і присунь шафу до стіни». «Геніально, — кажу, — самі придумали?» — а вона: «Так це ж нічого, нормально. Якщо заглядають під шафу — нічого немає. Подивились на шафі — теж нічого немає. А за шафу ніхто і не підлізе, щоб зрозуміти, наскільки близько чи далеко вона стоїть від стіни».

Так само баба Валя напоумила Тараса, куди заховати рацію. Викидати її командир не хотів. Усе сподівався, що до Іловайська найближчими днями зайде підкріплення українських військ і вони хоч по рації почують, коли «свої» будуть у цій частині міста. Вимкнуту рацію — щоб не садити батарею — баба Валя порадила покласти зверху на люстру. Так «Бішут» і зробив, дивуючись гострому та ясному розуму старенької.

Їх шукали. Оскільки за розмовами по рації українських військових, які росіяни прослуховували від перших днів, окупанти зрозуміли, що командир, який проводив операцію 19 серпня, залишився пораненим десь на окупованій території. І якщо у «Донбасі» ще могли подумати, що Тарас загинув, росіяни та бойовики напевно знали, що він живий. Бо тіла його не знайшли. І серед їхніх полонених його також не було.

— Шукали кругом, дивом не знайшли. Ходили по під’їздах. Заходили і до старенької до квартири, питали: «Баб Валь, у вас тут все спокійно?» — «Да всё спокойно, сыночки». — «Никого лишнего?» — «Да нет, кто там ко мне придет?!» Ми при цьому — я з пістолетом під дверима, Нікітос з автоматом — у ліжку, а вона їм каже, що «всё спокойно, всё хорошо».

Поверхом вище над квартирою старенької жив деенерівець, який щодня ходив на «роботу». Тож він інколи, пробігаючи, запитував, чи все нормально у сусідки. Але у більшості квартир, згадує Тарас, мешкали жінки. Чоловіків у будинку майже не було. Хто виїхав, хто поповнив лави бойовиків.

Серед найбільших незручностей, які завдавали чимало клопотів, було прострелене коліно Нікітоса. Ходити самостійно він майже не міг. А постійно таскати його по квартирі Тарасові теж було важко. Якось — через кілька днів після їхнього «співіснування» — боєць чи то собі, чи то Тарасу сказав:

— Мені б якась підтримка, будь-що, щоб я міг хоча б у туалет самостійно ходити.

На це баба Валя відповіла:

— А ти за шафою подивися — там колись у мене милиці були. Підкрутиш трішки — зробиш вищими — по зросту. І все.

— У кіно б я сказав — ото справді, придумали, як його в ногу поранило, так у бабусі білий рояль в кущах випадково виявився, — жартує Тарас. — Але ж насправді так: я подивився за шафою — і справді милиці. Я їх трішки переробив, зафіксував, і от уже на п’ятий-шостий день Нікітос почав сам ходити до туалету. Сам виходив на балкон, підкурював якісь там бички тихенько, щоб його ніхто не побачив. І таких неймовірних, на перший погляд, речей було багато.

Але найкумеднішими, з чого досі сміється Тарас, у ті дні були випадкові знайомства з сусідами. Жінки до баби Валі заходили регулярно. Через те що старенькій важко було спускатися по сходах, сусідки заносили їй хліб, а іноді й такий-сякий харч.

Уперше Тарас випадково зіткнувся з сусідкою знизу. Вона зайшла у квартиру, не попередивши про себе дзвінком у двері, і одразу натрапила на Тараса. Перелякавшись, жінка вибігла з квартири і рвонула до себе. Тарас — за нею. І замість того, щоб просити її мовчати про несподіваних гостей баби Валі, він попросив у неї допомоги — чоловічого одягу, щоб було у що вбратися йому та Нікітосу. Вона дала одяг сина, а розговорившись, розповіла йому про родину, яка мешкає в Одесі, про себе та покійного чоловіка. Так вони потоваришували. Сусідка стала приносити їм хліб, який брала немовбито для баби Валі. А іноді варила їм їсти — то суп принесе, то кашу. Але, як з’ясувалося згодом, знайомства з сусідами баби Валі для поранених бійців лише розпочалися.

— Випадково приходить ще одна сусідка, з іншого під’їзду. Заходить — і одразу на мене натрапила. Я такий:

— Доброго дня.

— Доброго дня. А, це ви?

Я кажу:

— Хто — ви?

— А ми вас бачили, це ви — командир, який був тут, коли бій був в центрі. Я вас упізнала. А що вам треба?

— Та нічого такого, хіба якщо одяг є? Бо у нас майже немає одягу. І в баби Валі немає.

— Зараз.

Побігла — купу сорочок, купу брюк принесла, шкарпетки — переодягнув Нікітоса, передягнувся сам. Стала приносити теж їжу.

— Я вам ось тут супчик зварила.

Ми ось цю миску на трьох поділимо і їмо.

Тарас щиро сміється, коли розповідає про перипетії із сусідками. Хоча тоді, зізнається, йому було не до сміху. Ніхто не знав, як поводитиметься та чи інша жінка. І чи не піде вона до комендатури ДНР та не розповість про поранених бойовикам або росіянам.

Але найбільше сусідки, які вже роззнайомилися з тимчасовими гостями баби Валі, застерігали Тараса та Нікітоса від зустрічі з тьотьою Женею — сусідкою зверху, всі родичі якої були в Росії і яка, за їхніми словами, ненавиділа всіх і все: українську владу, війну, українську армію і таке інше. Але зустрічі з нею, сміється Тарас, як у поганому детективі, уникнути якраз і не вдалося.

— Ясно, що тьотя Женя припхалася. Тьотя Женя прийшла, побачила нас, сказала все, що думає про українську владу, потім сказала все, що думає про ДНР, ЛНР, які вони козли, сволота і так далі. Я сказав: «О, правильно, всі козли, розв’язали війну, а ми страждаємо». Потім запитав її, де у неї діти? Розповів, що моя сестра мешкає у Санкт-Петербурзі, дядько теж родом з Росії. Ми почали з нею багато розмовляти. Вона нам книжки принесла, щоб не було сумно. І стала нашим хорошим другом!

Друзями Тарас із Нікітосом стали усім, з ким познайомилися. Вони не лише розмовляли з жінками, а й допомагали їм. Наприкінці серпня, коли російська артилерія уже накривала добровольчі батальйони мінами та снарядами від «градів», змушуючи українську сторону піти на переговори, Тарас, переодягнувшись у лахміття, ходив по квартирах і затягував вікна знайомих жінок плівкою. Майже всі шибки були вибиті. Бути впізнаним і впійманим він не боявся — не він один займався таким ремонтом нашвидкуруч. До Іловайська навіть приїжджали родичі жінок та бабусь, які в такий спосіб латали їм вікна.

А ще Тарас розмовляв зі своїми новими знайомими, пояснюючи їм, хто насправді розпочав цю війну, хто стріляє та руйнує мирні квартали міста.

— Якось від нас метрів 15 було пряме попадання в квартиру. Я думав, що будинок розвалиться — такий потужний був удар та хвиля від нього. Нікітос на цих милицях у ванну разом із бабусею чкуркнув. Після цього приходять наші знайомі жінки і кажуть:

— Для чого ж це ваші нас обстрілюють?

— Це не наші, — кажу.

— Як не ваші?

Починаю пояснювати:

— Дивіться, звідки прилетіло. Бачте, куди попадає?

Я їм почав траєкторію малювати, розповідати про відстані, на які летять міни, снаряди від «градів». А потім кажу — бачте, що вони вночі роблять? А вони вночі притягували артилерійську установку, встановлювали її посеред подвір’я і лупили з неї так, що все скло вилітало в будинках довкола. Відстріляють там цілу вантажівку боєприпасів в наш бік — і забираються. Я кажу: «Ви бачте, звідки стріляють? А чому? А тому що вони точно знають, що наші сюди не будуть стріляти. Тому що це житлові будинки».

Були і зворушливі моменти, про які Тарас згадує з теплом і вдячністю. На День незалежності, 24 серпня, через п’ять днів після того, як поранені потрапили в квартиру баби Валі, старенька вирішила влаштувати їм свято. Спек­ла запіканку з того, що було серед її запасів, та зробила… лимонад.

— Вона взяла десь соду, лимонну кислоту, цукор, змішала все це. Я навіть і забув про таке. Ми в дитинстві щось таке подібне робили — у моєї бабусі в Каховці. Вона цей лимонад зробила, пришла в кімнату, де ми були, і каже: «А піди на кухню, візьми там щось, я для вас приготувала». Я пішов — бачу, а дві склянки лимонаду стоїть — для мене й Нікітоса. Я спробував — ну таке вже смачне! Ну жуть яке смачне! Солодке, з бульбашками, справжній лимонад. З дитинства такого не пив!

Бабусі Валі було близько 90 років. Вік її Тарас із Нікітосом дізналися з однієї неймовірної розповіді, яка дуже здивувала та вразила бійців.

Якось увечері, коли поранені розмовляли зі старенькою, вона зізналася, що хлопці не перші, кого бабуся переховувала. 1943-го баба Валя, тоді ще 17-річна дівчина, ховала у себе… есесівця.

Я кажу:

— Да не може бути.

А вона мені:

— Та я вам кажу. Мені було 17 років. А цей есесівець дезертирував з підрозділу СС, який стояв в Іловайську. Казав, що не міг більше на все те, що творили есесівці, дивитися. Він у мене тут жив якийсь час. А потім, коли вже почалися бої за звільнення Іловайська, він взяв пістолет, вийшов — і більше я його не бачила.

За кілька тижнів, коли Тарас зрозумів, що операція зі звільнення Іловайська провалилася і чекати українських військ у цьому місті марно, він зв’язався з певними людьми, яких наразі називає партизанськими загонами, що добровільно діють на окупованих територіях. Попросив привезти сім-карту та телефон, з якого зробив один-єдиний дзвінок, пояснивши, де вони і що потрібно робити.

Потім сімку знищив. А телефон розібрав.

Тарас не розповідає усіх подробиць операції з їхнього звільнення. Каже — дізнатися все можна буде лише після завершення війни. Бо ті патріоти, які допомогли йому та Нікітосу вибратися, досі діють на тих територіях. Уточнює лише, що план, як вибратися з Іловайська, він розробив сам.

Спершу Тарас вирішив відправити на мирну територію Нікітоса. Для цього чоловікові привезли документи — справжні, з його фотографією та пропискою в Донецькій області, старенький одяг та сумку з інструментами, щоб він міг вдати із себе чийогось родича, який приїхав у розбитий Іловайськ лагодити рідним вікна.

Найбільшою проблемою було прострелене коліно. Якби рану помітили, усе маскування було б даремне. Тарас і тут вигадав цілу історію.

— Я йому перемотав коліно, дуже щільно, а внизу, на гомілці, зробив сіточку йодову. Тому що в будь-якому разі нога внизу теж була розпухлою. Кажу: «Тепер ти на милицях виходиш, наче сідаєш в таксі» (а за ним спеціальне таксі приїхало). З собою — сумка з інструментами, наче він приїжджав ремонтували вікна, тому що дуже багато сюди приїжджало чоловіків із Донецька, Макіївки родичам допомагати тут ліквідовувати наслідки цих обстрілів. Кажу: «Ти приїжджав до бабусі ремонтувати вікна. Чому шкутильгаєш? Тому що підвернув ногу. Ніхто не додумається підняти штанину і подивитися, що там з коліном. Ти піднімеш колошу, покажеш йодову сітку, покажеш, що напухла нога, тому ти кульгаєш», — Тарас і сам, розповідаючи це, демонструє, як показував Нікітосу припадати на ногу, щоб подумали, що він її підвернув.

Усе трапилося саме так, як і казав Тарас. Приїхало таксі, забрало Нікітоса, на одному з блокпостів дорогою до Донецька їх зупинили бойовики. Нетверезі. Поцікавилися, що з ногою, а побачивши припухлість та йодову сітку, відпустили бійця. Діставшись Донецька, Нікітос сів на рейсовий автобус і без перешкод доїхав до Дніпропетровська. Нині боєць із родиною мешкає в Києві.

Ще за тиждень привезли документи і «Бішута». Якісну підробку з його фотографією та потрібною пропискою — Донецька область. Сам Тарас — мешканець Києва. Привезли і одяг та взуття, який йому, сміється, ще довелося «доробляти».

— Я там ботінки молотком сидів розбивав, щоб зробити з них старі. Такі, як треба. Відростив щетину — зробився стареньким. Кепочку натягнув, тому що ж рана на голові. А пов’язку не можна. Тому просто кепку одягнув. Ну, а на крайній випадок, якщо запитають, що з головою, скажу, що вдарився, там же обстріли були. Каменюка по голові вдарила, розбила, бачте, це вже давно було, засохло. А чому не лікую? Та не хочу. А хто там буде лікувати? Для цього ж і гроші треба. А в мене немає. Тобто придумав цілу історію. Ну от приїхало за мною таксі. Сів, поїхав на Донецьк. Були блокпости з бойовиками, перевіряли документи, перевіряли, хто, звідки і чому приїхав в Іловайськ. Дивилися сумку з інструментами — побачили там молоток, склоріз, усе як треба. Я все пояснив, розказав. Так і доїхав до Донецька. Сів на рейсовий автобус, за цими ж документами пройшов три блокпости і виїхав до Дніпропетровська.

Але після неймовірного порятунку Тараса з міста для нього іловайська історія лише розпочалася. Наступні 12 місяців «Бішут» присвятив своїм побратимам, яких взяли в полон російські війська. Він вів переговори, витягував бійців по одному, міняв їх на бойовиків, яких, у свою чергу, захоп­лювали в полон українські військові.

— Цілий рік велася робота, доки нашого останнього не віддали. Останній, у звільненні якого я безпосередньо брав участь, — це «Семерка». Здоровенний такий доброволець, наш снайпер. Домовитися про його звільнення було надзвичайно складно. Ми їздили туди, на окуповану територію, домовлялися, брали в полон чужих, бойовиків у сенсі, — ми їх тримали, потім віддавали, обмінювали. І все це ніколи нікому не розголошувалося. Оце я кожен раз лютував, коли оці дурниці починалися: у ЗМІ якісь там патріоти, якісь там переговірники розповідали, що ми там це зробили, ми тих на тих міняємо — не міняємо. Усе це робиться тишком-нишком, тоді це максимальний результат.

Нині він займається реабілітацією побратимів, юридичною допомогою в отриманні статусу та пільг учасника бойових дій, влаштуванням колишніх бійців на роботу.

А ще Тарас — один з організаторів акцій, які час від часу нагадують владі про її обов’язок — прозоро та справедливо розслідувати події серпня 2014-го, коли від рук російських військових загинули сотні українських бійців. І за це ніхто не прийняв жодного покарання.

Він знає, що таке людина, яка пройшла війну. Тому намагається максимально контролювати своїх побратимів та колег — щоб їх ніхто не втягнув у сумнівні акції та протести. Спроби вже були. Та й підґрунтя в країні, каже, недалеке від революційного.

— Людина, яка добровільно взяла зброю, готова на все задля країни. У них мало сірого. У них — чорне і біле. Зрозумійте, вони ті, хто пройшов війну, хто бачив загибель своїх товаришів, друзів, тому природно, що у них вимоги категоричні, відчуття справедливості найвище, це такий собі оголений нерв суспільства. А оголений нерв чіпати не можна, тому що він — болить.

Але запам’ятайте: вони останні візьмуть зброю в руки. Оце точно. Вони візьмуть її, коли напевно побачать, що в країні всередині щось таке відбувається, коїться, що треба брати зброю в руки, щоб захистити саму державність країни. У цьому випадку — без сумніву.

Тарас — один зі співзасновників громадського об’єднання учасників АТО «Справедливість». Чимало бійців, з якими «Бішут» пройшов війну, — у цій же організації. Разом вони допомагають побратимам з житлом, отриманням статусу, землі, захистом своїх прав. Нещодавно за допомогою та під тиском тієї ж «Справедливості» Верхов­на Рада ухвалила закон, яким дорівняла права добровольців-резервістів, що брали участь у бойових діях у перший рік війни, до військовослужбовців. А це значить, що ті, хто пішов на фронт за власним бажанням і добровільно, зможуть отримувати таку ж пенсію та соціальні виплати, як і призвані на військову службу українці.

На грудях у Тараса знак — «Іловайськ—2014». Його добровольці виготовили самостійно і роздали усім побратимам, хто справді був у пеклі війни у серпні 2014-го.

— У кого є такий знак, той точно був в Іловайську. Жодних «липових» бійців з таким знаком ви не знайдете, — переконує Тарас.

Тих, хто пройшов Іловайськ — і бійців «Донбасу», і військовослужбовців, і добровольців інших батальйонів, — «Бішут» називає найсвідомішими людьми країни. Патріотами, які й сьогодні будь-якої миті, щойно надійде команда, знову встануть на захист держави.

— От вони кажуть: ми ж робили на фронті все, що потрібно було для держави. От і зараз — тільки дайте команду, це однозначно, вони тут же візьмуть зброю в руки і поїдуть звільняти Донецьк, Луганськ, а якщо треба — і Крим. Ціною знову життів, поранень. Треба — і на Москву підуть. Це такі — найсвідоміші люди України. Вони жили і живуть за цим принципом: хто, як не ми?

P. S.

— Ти ж знаєш про Іловайськ, про нараду в кабінеті Корбана? — питає мене Ю.

Я хитаю, це вже давно не таємниця.

— Але, мабуть, не знаєш про ГОК в Іловайську, який і був основною метою цієї «операції». Для Коломойського.