Герої (не)війни

Розділ 9. Захисники. Портрети

— Давай, Валік, ти у нас самий балакучий. От і розповідай гостям, що тут і до чого, — кремезні військові 17-го батальйону 57-ї бригади, які привели нас на крайній український блокпост неподалік Горлівки, швидко знайшли «жертву» для спілкування з журналістами. Самі говорити не захотіли. «Ми тут для боїв, а не для розмов», — жартував дорогою сюди командир блокпосту.

Стрункий симпатичний юнак з великими дитячими блакитними очима підходить до нашої компанії.

— А що вам розказати? — Його безпосередність мене роззброює.

— Як тут ситуація? Де позиції ворога? Звідки і з чого стріляють?

— Там от їхні позиції знаходяться. Це по карті називається окраїна Горлівки. Рядом находиться поселок Ленінскоє. Він під Україною. Ми там бабушкам їсти возимо, машину з хлібом пропускаємо регулярно. Ну, даже сейчас можете почуть — он там як туман поднявся — дєлають регулярні простріли. Ну, потому што ілі бояться, ілі не знаю чого.

Він смішно розмовляє суржиком і трішки соромиться цього. Але в розмові хлопець відкритий і комунікабельний. 4 листопада 2015 року Валентину виповнилося 22. Свій день народження він зустрів тут, на передовій. За кілька кілометрів від Горлівки, де тиша буває вкрай рідко. А якщо і трапляється година затишшя вночі, усі, хто на посту, слухають, як ворог пересуває важку, заборонену Мінськими домовленостями техніку.

— Кажну ніч слухаємо со сторони Горловки передвіженіє тєхніки. І гусенічної, і колісної — по Горлівці їздять, катаються з місця на місце.

— А сюди, в цей бік, рухатися не пробують?

Моє запитання викликає у Валентина сміх.

— Нє, в нашу сторону вона не їде. Тому що їм тут не пройти. І вони це знають.

Обстановка на блокпосту аскетична. Як і на всіх подібних точках. Траншеї, бліндажі, стрілецька зброя, встановлена на позиціях. І необхідні на передовій дрібниці, без яких тут ніяк: бінокль, ящики з БК, патрони.

Там, де чергує Валентин, — гарна позиція. Український блокпост на висоті. Униз іде дорога до Шумів — населеного пункту у сірій зоні. Звідти часто йдуть місцеві — за продуктами та найнеобхіднішим. У Дзержинськ, який за кілька кілометрів звідси. Бійці місцевих пропускають.

— По мєсній прописці пропускаємо, канєшно. Бо там такі «дєвушки» по 90 год, їм треба і в магазин, і в больницю. Пропускаємо, — серйозно розповідає Валентин.

З місцевими бійці спілкуються. Саме від таких «дівчат», каже юнак, вони й отримують новини з сепаратистських каналів — інші тут не транслюють. Але мешканці найближчих Ленінського, Шумів та Дзержинського, каже, уже навчилися хоч трохи відрізняти брехню від правди. Усе, що почули, — і ще зі своїми коментарями — передають військовим.

— Даже місцеві кажуть: стріляють в нашу сторону, а тоді по новостям говорять — вчора ночью Горловку обстріляли українські солдати. Ну, мєсні вже розуміють, що воно не так получається, як по телевізору розказують. Та й наобіцяли їм багато чого ті, сепаратисти, а ніхто нічого не робить.

Валентин родом з Кривого Рогу. До війни працював на будівництві, підробляв прийомом вторсировини. Коли прийшла повістка, каже, навіть і не думав, йти чи не йти на війну.

— Мотивація яка була? Що я, гірше за всіх? Діти молоді, ще молодші за мене приходили, а я вдома буду сидіть? Дядько в мене воював тоже — в аеропорту. Так і я. Я думаю, годік — це небагато. Хорошо, якщо все буде хорошо.

Його рідний дядько, якому довелося захищати Донецький аеропорт, уже вдома, на відпочинку. Валентину до «дембеля» кілька місяців. У теорії. На практиці може бути і довше — якщо указ президента про демобілізацію затримається. Але трагедії з цього юнак не робить, на передовій, запевняє, готовий стояти й далі.

— Треба буде ще тут рік постояти — постою. Буду казати, що не подобається це все, але все одно буду стояти. Так само, я думаю, більша половина хлопців тут вважає.

Як з’ясовується у розмові, він ледь не з боєм пішов на війну. Його мати ходила у військкомат — просити, щоб сина не забирали. У сім’ї Валентин один.

— Я ні в кого не питав: манаття зібрав та й поїхав. Мамка одразу в воєнкомат: «Що це таке?» А я сказав, що все одно піду. Я ніколи ні в кого не питаю. Треба — то треба.

На передовій Валентин десятий місяць. У точці, де аж ніяк не розслабишся, якщо хочеш жити. В околицях Горлівки що в напрямку Дзержинського—Шумів, що в напрямку Майорська—Зайцевого спекотно завжди. Тут не одного бійця 57-ї бригади поранило. І не один загинув. Зате саме тут війна та побратими виховують патріотів. Валентин зізнається: найкраще, що зустрів на війні, — це люди. Такі, каже, про існування яких він у мирному житті й не підозрював.

— Почнемо з того, що я тут людей побачив. Ось навіть за цей прапор, — юнак демонструє синьо-жовту нашивку на рукаві, — люди деякі готові життя віддати. Причому в прямому сенсі — готові життя віддати. Я таких людей ніколи не бачив. У таких дійсно є чого повчитися. Тут дійсно краща частина України.

У них він навчався воювати: розбиратися у зброї, стріляти з автомата, не спати на чергуванні. І… не боятися ворога. Що б той не робив.

— Весь час тут було — лупили, лупили, навіть бували такі дні, що ото бігаєш, як переляканий, і не знаєш, що робить. Мені тоді ще 21 був. І от тоді мені один мужик каже: «Валік, не переживай, все буде нормально. От скільки тобі треба насолити, щоб міна прямо в тебе попала?» — На цих словах юнак сміється, вочевидь, згадуючи побратима, який йому це казав. — Ну, от таким способом я й заспокоївся. Навіть удома я ніколи такої людини не бачив, що мінометний обстріл страшний був, а він спокійно так поводиться. Психологічно людина врівноважена, підготовлена, він стоїть і каже мені таке: «Не переживай». Це дійсно показник. Показник людини. Хоча він не військовий. Він усе життя водієм робив.

Він не скаржиться на погані умови, хоча чергувати в «землі» день і ніч та ще й під кулями і снарядами — невелика радість, та не кляне державу і владу, як це робить чимало мобілізованих на передовій. І геть не зрозумієш — чи то ще до війни цей 22-річний юнак мав сильний характер та витримку, чи цього його навчили тут, на передовій.

— Вєщі видали, все є. Волонтери нам помагають, Кстаті, спасібо волонтерам усім передасте. Що помагають, не забувають нас. А так — хотілося б, звісно, щоб сонце було. Але сонця немає. Ну, нічого, дочекаємося ж, правда?

Його цінують і люблять побратими — за щирість, відкритість та добру натуру. Більшість із них старші за Валентина на десятки років. Що їхня дружба збережеться і після війни, юнак не сумнівається.

— Як комбат казав: «Атошна дружба — найкрепша дружба, яка є». Ось із Дімою я весь час воював на першому посту. Як я його можу забуть?

Дмитро, кремезний чоловік років за 30, на цих словах ствердно киває головою — мовляв, обов’язково знайдемося у мирному житті. У цей час із «сірих» Шумів піднімається жінка — місцева мешканка з «кравчучкою» в руках. Валентин спускається на дорогу. Це теж його зона відповідальності — перевірка документів у місцевих, хто йде чи їде у прифронтовий Дзержинськ.

Нам не чути розмови, але за виразами обличчя обох стає зрозуміло: ця жінка Валентинові знайома. Вона, вочевидь, із тих, хто часто ходить у Дзержинськ за продуктами або в лікарню. Між окупованою Горлівкою та підконтрольним Україні Дзержинським більшість мешканців навколишніх сіл обирають Дзержинськ. Там і продукти дешевші, і на вулицях безпечніше. Хоча ті, для кого «головне — мир», запевняють, що їх «не ображають» ані з того, ані з іншого боку.

Юнак жінку пропускає. І повертається на блокпост, де ми на нього чекаємо.

— Вам пасує військова форма, — кажу те, що давно хотілося йому сказати. Український камуфляж, покращений після першого року війни, на юнакові сидить гарно і ладно. А бронежилет і автомат гармонійно доповнюють картину. Каску Валентин не носить — як і більшість бійців на передовій. Тут її одягають, лише коли починаються серйозні обстріли. Хоча керівництво таку «вибірковість» не вітає. — Не думали залишитися в армії? Підписати контракт?

— Бути воєнним? Нє, не з моїм характером.

— А ким хочете бути? Що плануєте після демобілізації?

— Може, поступлю на якогось сварщика, вивчуся і буду працювати, може, на завод десь влаштуюсь. Та багато роботи є. Було б тільки бажання.

— А характер ваш змінила війна?

— Характер? — Валентин на мить замислюється, і його обличчя набуває геть дитячого виразу. Безпосередності, щирості та зворушливої наївності, які є в цьому хлопцеві, жодна війна не змінить, думаю я. — Та ну як сказати? Виводи там деякі зробив — і все. А так — яким був, таким залишився.

— А який ви? — мені хочеться, щоб він сам описав ті риси, які я прекрасно бачу і без підказки.

— Веселий, разговорчівий. — Він знову замислюється.

— Оптиміст? — намагаюся допомогти хлопцю я.

— Да. І війна оптимізм мій не поміняла…

— А ходімо, я вас із нашим героєм познайомлю. Він якраз у нас в штабі, приїхав документи дооформлювати. — Веселий, балакучий та легкий у спілкуванні заступник командира 17-го батальйону 57-ї бригади, що стоїть на охороні міст і сіл в околицях Горлівки, галантно відчиняє двері спортивного адмінкомплексу, що розташований у самому серці прифронтового Дзержинська. Тут нині квартирується частина бійців — з тих, хто охороняє мир та спокій у багатотисячному місті.

Дістаємося другого поверху. Наш провідник, Олег Бажан, на хвилину зазирає в одну з кімнат:

— А ходи-но сюди, тут до тебе журналісти приїхали, — викликає когось, кого мені за його широкими плечима не видно.

За хвилину в коридор виходить високий, не менше метра вісімдесяти, світловолосий худенький юнак, на вигляд років за 20. Його обличчя — усе в шрамах та синіх вкрап­леннях. Щоправда, навіть це не псує його гарні правильні риси та сором’язливу посмішку.

— Ольга, — протягую руку для знайомства.

— Коля, — відповідає він міцним рукостисканням.

Глянувши йому в очі, помічаю велику чорну пляму на одній із зіниць.

— Де це вас так? — Мені важко підібрати правильні слова, щоб і дізнатися його історію, і при цьому не зробити хлопцеві боляче. Бо я не знаю, наскільки чутливою є ця тема для цього геть юного бійця.

— 15 квітня 2015 року получилось так, що розвідрота пішла туди, в Горлівку. Їх там засікли, начався бой, нада було їх піддержувати вогнем. Ну, а я зенітчик, зенітка у нас далекострільна. І я виїхав, відстрілявся, потом, коли перезаряджався, прилетіла протитанкова управляєма ракета. І всьо…

Це «всьо» Микола промовляє з ледь помітним нервовим сміхом і швидко опускає очі. Того дня, 15 квітня, він, Микола Казаков, старший солдат 17-го батальйону 57-ї мотопіхотної бригади, разом з іншими побратимами виїхав рятувати розвідників. Виїхав без вагань. Бо потрібно було витягти тих, хто потрапив до ворожої пастки. Коли Микола перезаряджав зенітку, снаряд, що прилетів з околиць Горлівки, розірвався за кілька десятків метрів від хлопця. У повітрі. Осколками Миколі пошкодило обличчя, око та вухо.

— Я їм (бойовикам. — Ред.) усе одно більше дав. Добре, що мені попала та зенітка. То хоть знаю, що не просто так мене поранили. Щоб я там нікому не насипав, то, навєрноє, дуже сильно обіжався б, — сміється хлопець. А я натомість дивуюся його силі духу та оптимізму.

— І ви врятували розвідників?

— Ну, не знаю, кого я там врятував, не врятував. Я робив, що треба було. Так треба було. Ну, так усі тут роблять, ніхто не думає, хто там кого спасає, не спасає. В той момент треба було їхати і стріляти — їхав і стріляв. Так кожен робить.

Поранення Микола отримав поблизу позиції, з якої ми щойно повернулися. Там зараз добрий захист — укріплені окопи та бліндажі. А сам блокпост 17-го «бату» розташований на висоті, з якої гарно видно терикони Горлівки та околиці, звідки часто «прилітає» все, що надсилає на окуповану територію Росія. За майже рік перебування батальйону на передовій у нього чимало поранених. Є й убиті.

— А не думали, що вас може поранити, убити?

— Та тут в любий момент може і поранити, і вбити. Ну, якщо ще про це сидіти і думати, то я не знаю…

Його відповіді прості й щирі. А розуміння того, що потрібно робити, коли товариш у біді, швидше, певне, виховане з дитинства, ніж набуте тут, на передовій. На війні цей юнак, якому ледь виповнилося 24, провів лише півтора місяця. На початку лютого 2015-го йому прийшла повістка. А 1 березня Микола вже був на передовій — в околицях Горлівки. У цей час тут саме тривали запеклі бої.

— А які спогади у вас залишаться про війну?

— Які? Реальні, такі як є. Я не жалію ні про що, хоч би як там воно не трапилося. А як по-другому? По-любому комусь треба йти воювати. Це моральний вибір кожної людини, я так считаю. Хтось може йти — і йде. Хтось понімає, що не витримає. Психічно не витримає. Не йде. Я не осуджаю тих людей, які не йдуть і не хочуть сюди іти. Но хто може, то хай іде, тому що комусь же треба захищати Батьківщину.

На війну Микола пішов усупереч проханню та волі матері. Просто, каже, так вирішив, що він може і повинен. Нині, запевняє, мати ним пишається. «Але з важким серцем», — подумки додаю я.

Після поранення юнак три з половиною місяці не покидав лікарні. А потім ще півтора місяця проходив реабілітацію. Він переніс понад 10 операцій. І хірургічні втручання в його організм на цьому не завершилися. Він майже не бачить на праве око. Зір — лише 8 %. А в лівому вусі у нього досі отвір, який ще потрібно закрити.

— Треба робити операцію, але операцію мені не можна, тому що після реанімації у мене розвилася алергія на все — на всю анестезію. Тобто мені зараз колоти нічого не можна. А наживо — це нереально. І осколки трохи треба повирізати з лиця — їх ще 25 штук. Ну, вони не заважають особливо. Лише деякі, як от в губі — трішки мішають — він, підкладаючи язика під нижню губу, демонструє осколок — у формі кульки, який уже заріс шкірою.

Якщо не придивлятися, його майже не видно. Навіть коли Микола розмовляє.

Після важкого поранення його фінансово підтримала місцева влада. Хоча деталей того, хто, як і чим займався, щоб поставити юнака на ноги та повернути зір і слух, він не пам’ятає.

— Влада? Ну да, місцева влада можна сказати, що підтримала. У принципі, нормально підтримали. Там і больніца, і селищна рада, і райрада, і облрада. Там і якусь матеріальну допомогу давали, як мене поранило. Щось наче як 10 тисяч облрада виділила. Ну, я не знаю, я не пам’ятаю всіх цих собитій. А дальше? Дальше буде видно, як уся ця структура державна буде себе вести. Ну, от дембельнусь і поїду додому. Треба ще за поранення отримати гроші, якщо получиться.

Це його «якщо получиться» він каже як людина, яка вже зіштовхнулася з державно-бюрократичною машиною. Щоб дочасно демобілізуватися, — а після важкого поранення служити в армії Микола не може фізично — він чекав півтора місяця документів із вінницького військового госпіталя, які з рішенням військово-лікувальної комісії повинні були надійти до штабу батальйону у Дзержинськ.

Вони прийшли. Але з рішенням — «обмежено придатний», що не дозволяло звільнити Миколу з армії.

— Уже коли документи прийшли, тут у частині порадилися, що робити, як мене звільнити, бо зрозуміло, що мене потрібно звільняли, бо у мене там і з оком, і з вухом — ну, короче, проблем іще хватає. Я написав рапорт на повторне ВЛК і поїхав в Київ. Ну, а в Києві — там уже як до людини справді поставилися. Доки був у військовому госпіталі на обстеженні, знайшли все, що можна і не можна було. Навіть те, про що я навіть не знав. І вже це зараз рішення — не придатний у мирний час і обмежено придатний у військовий час — дозволяє мені звільнитися.

У нього вже чималі плани на майбутнє. Це війна, каже, навчила не сидіти довго без роботи, а рухатися вперед і дія­ти на випередження. Здаватися і опускати руки, попри численні проблеми зі здоров’ям, Микола не збирається. «Сила духу, яка, попри заперечення родини, привела на фронт цього дуже юного на вигляд хлопця, не дасть йому пропасти у житті», — спадає мені на думку.

— Я буду весною поступати, бо вищої освіти у мене немає, і зараз стоїть вибір. Я з дитинства мріяв бути психологом. Там, у себе на малій батьківщині, мені вже й роботу пропонували, без освіти навіть, типу атошникам помагати після поранень. Ну, або друге — хочу піти в політику. Треба їм там щось робити, бо що — воював зря? — Він грізно і водночас кумедно зводить брови, що мусить, певне, означати, що комфортного і безтурботного життя, принаймні місцевим політикам, Микола у недалекому майбутньому не дасть.

— Подивлюся — або психологія, або політологія. Ну, як потягну.

Він знімає верхній одяг — легку яскраво-синю куртку. У процесі розмови Миколине обличчя червоніє — чи то від напливу емоцій, чи від духоти: в адмінбудівлі, де тимчасово мешкають військові, і справді жарко. Під курткою у юнака — український камуфляж. На рукаві нашивка батальйону та позивний — «Інформатик».

— А звідки таке псевдо? — мені цікаво почути його версію, хоча я, здається, уже знаю, чому юнаку дали такий позивний.

— По-перше, тому що знаю дуже багато. — Я непомітно посміхаюся, оцінюючи його дитячий максималізм. — А по-друге, тому що ще з Рівного, з полігона, практично через мене всі держали связь з домом. Тому що молодих там майже не було, а я на «ти» з тим самим «андроїдом». І фотографії переслати чи емемес комусь відправити — то все я.

— ІТ-спеціаліст на війні це називається, — резюмуючи, сміюсь я.

— Да, щось тіпа того, — приєднується до мого сміху Микола.

Ми — я та заступник комбата — прощаємося з юнаком. А я подумки бажаю йому успіху і гарних людей на життєвому шляху. Таких, як він сам, хто без вагань та сумнівів пішов рятувати побратимів, підставивши себе під ворожий вогонь…

— Ого, нічого собі тваринка! — Першою, хто зустрічає нас на позиціях в околицях Горлівки, але цього разу вже з боку прифронтового Майорська, виявляється красива доросла вівчарка. Найкращий друг людини, а в нашому випадку — ще й захисник бійців на цьому блокпості, який гучним гавкотом сповіщає про прибуття непроханих гостей. Утім, про наш приїзд тут уже знають — по рації бійцям передали, що до них у гості їдуть журналісти.

— Доброго дня! — З бліндажа виходить невисокий плечистий боєць у бронежилеті й з автоматом на плечі. Замість каски у нього тоненька шапка. Риси обличчя у чоловіка чіткі й крупні, великі очі, ніс, губи наче висічені з каменю.

Звати його Сергій. Позивний — «Вовк». На війні він з весни 2014-го. Доброволець, що одразу зголосився йти на фронт.

— Ми сразу добровольцями пішли в АТО. Не захотіли проходить учебку, сидіть там без діла два-три місяці. Ми більше тут потрібні. Усі, хто зі мною йшов, одразу пішли на передок. Перше це був Краматорськ, а потім — Вуглегірськ.

Вовк був серед тих бійців, кого з боями виводили з Вуглегірська, коли на місто наступали росіяни. Саме російські війська — напередодні захоплення Дебальцевого — отримали наказ зачистити території довкола міста з вузловою залізничною станцією. Вуглегірськ був однією з таких територій. Саме після боїв за місто та всього, що там побачив, чоловік вирішив залишитися на передовій.

— Вивели нас звідти, з Вуглегірська, — я побачив, що вони роблять з нашею землею, з усім нашим. Чого ми повинні їм віддавати щось? Якщо ми їм віддамо оце, цю землю, то вони через місяць-два будуть уже в нас і за місяць-два всю Україну загребуть.

Він сам з Кіровоградської області. І серед його знайомих, каже, чимало тих, хто пішов на війну, і тих, хто добровільно залишився на передовій на другий рік.

— У нас сил достатньо, у нас є бажання, у нас є все. Багато хто залишився у нас з того року, багато в нашому батальйоні контрактників, і ми не жаліємо, що залишилися. Ми повинні цю війну довести до кінця. Ми считаємо її за війну, я не знаю, може, хто вважає, що це не війна. Для нас це війна, і ми її доведемо до кінця. Назад ми не відступимо.

У цей час десь неподалік тишу розриває автоматна черга. Одна, друга, третя. На обличчі Вовка не рухається жоден мускул.

— Далеко десь звідси?

— Недалеко. Але коли треба буде тікати, я скажу. Не переживайте, — іронічно посміхається він.

Блокпост, де чергує Вовк, — це десятки ящиків БК та мішків із піском, які разом утворюють такий собі захисний бар’єр, за яким у разі обстрілів ховаються бійці. Ще частина ящиків послугувала для створення бліндажу. Усі вони посічені кулями.

Їхня позиція розташована на дорозі, якою давно вже ніхто не їздить. Довкола, в тилу в українських військових, — лише ліс та чисте поле попереду. І горлівські терикони на горизонті, де бойовики та їхні поплічники ховають важку техніку.

— Чути, зараз ночі пішли тихіші. То добре чути, як вони вночі техніку прогрівають. Та й видно аж сюди дим. Ну, і техніку чуть всю ніч.

— А яка техніка?

— Важче таке: танки, «урали». Це все чуємо ми звідси дуже добре.

Десь неподалік знову гучно гупає.

— Щось важке… — чи то коментую, чи то запитую я.

— АГС прилетів, — спокійно уточнює «Вовк». — Не люблять вони мене, постійно одстрелюють.

— А що, вони вас уже знають? Встигли познайо­митися?

— Ну як. Вони ж слухають наші рації. От і вичисляють, що по позивним, що по інформації.

— А, тобто рації у нас не захищені?

«На вже майже третьому році війни що-що, а рації можна було захистити», — подумки додаю я.

— Ну чого. Захищаєм. Міняємо хвилі. Так що вони багато чого не чують.

Велика красива вівчарка ходить довкола нас колами. Уже не гавкає — розуміє, що свої. Але все одно пильно стежить за моїми рухами — щоб раптом не завдала шкоди господарю.

— А де було важче — там, у Вуглегірську, чи тут, біля Горлівки? Тут же, я так розумію, вам ані дня не дають спокійно прожити?

— Важче у Вуглегірську було. Бо там по нас працювали «гради», пушки, міномети. Тут у нас більше крупнокаліберні кулемети працюють. Хоча, — він на хвилинку замислюється, — там одним було важко, тут — іншим.

— У Вуглегірську, зрозуміло, наступали росіяни. Великими силами. Без них бойовики не взяли б ані Вуглегірськ, ані Дебальцеве. А тут, навпроти вас, хто стоїть, знаєте? — махаю в бік горлівських териконів, до яких по прямій не більше кілометра. А це означає, що «прилетіти» на ці позиції може все — від куль снайперської гвинтівки до мін різного калібру.

— Точно не сепаратисти, — констатує «Вовк». — Це навчені воєнні, бо дуже часто вони починають цю сторону по нас прострелювати, — показує він праворуч від позицій, в сторону лісопосадки. — По 5—6 кулеметів працює, а в цей час чуть — далі вони нас обходять і наближаються на 300 метрів. І з-під ствольного оружия, такого от, — піднімає вгору свій автомат «Вовк», демонструючи прикріплений на ньому «підствольнік», — закидають повністю наші позиції. Але ми вже знаємо ці їхні прийоми, і якщо тут неподалік починають працювати кулемети, то вже уважно прослідковуємо всі напрямки стрільби.

— А далеко вони звідси?

— Метрів 750. А підійти можуть набагато ближче. Якщо спати, — посміхається «Вовк». — Кулемети тут дуже часто працюють. СПГ, буває, прилітають. А так з гвинтівок вони прострілюють наші позиції практично 24 години на добу.

— Так от прямо 24?

— Да, 24 години. І тоже — 800—900 метрів від нас сидять їхні снайпери. Як ви от побачите, візьміть, — для кращої видимості «Вовк» пропонує бінокль, але дахи будівель, де знайшли схованку ворожі снайпери, мені видно неозброєним оком. — От на цих хатках вони сидять і не дають нам голову піднять. Простріли йдуть постійно. Які там Мінські договори? Для них це нічого не значить.

«Вовку» за сорок. У нього доросла дочка. І дружина вдома, яка просить бійця телефонувати, щойно випаде така нагода. Нервується. Хоча де саме її чоловік і яка в цих краях, які він захищає, обстановка, вона, як і більшість дружин військовослужбовців, вочевидь, не знає. Це принцип більшості бійців — не нервувати дарма своїх рідних. Хоча на таких блокпостах, як цей, «дарма» — не зовсім те слово, яке підходить для опису щоденних подій, що відбуваються тут.

— А що сказала дружина, коли ви вирішили підписати контракт ще на рік і залишитися на передовій?

— По поводу контракта нічого не сказала. Так що, хлопці, йдіть захищайте свою Батьківщину. Не стісняйтеся, контракт — не саме страшне. Просто подумайте, що ви там будете робить, ховаючись за своїх жінок. Ви тут потрібні, а не там, — на цих словах «Вовк» дивиться мені прямо в очі. А я розумію, що, хоч на передову разом із ним і пі­шло чимало його знайомих, чимало незнайомців (з того ж таки рідного йому Кіровограда), вочевидь, залишилося вдома, у мирних містах, де у монолозі з телевізором чи у діалозі зі знайомими від них можна почути одну і ту саму фразу — що то не їхня війна.

— А йди-но сюди, покажись, який ти у нас.

У відповідь на запрошення Володимира — високого стрункого бійця з гарними блакитними очима, приємними рисами та триденною неголеністю на обличчі з намету, який слугує тут кухнею, чимчикує руде цуценя, мале та клишоноге, найрозповсюдженішої породи — українська дворова. У нього теж блакитні очі. І чималенький животик — видно, що бійці тут тварин не ображають.

— А звати як? — гладжу я рудого, який вже заліз на руки до Володі і щось тихенько бурчить, намагаючись вмоститися зручніше.

— Оскар Донєцкій. Звати Оскар. А позивний — До­нєцкій.

— А чому Донецький? Він з Донецька прибіг?

Донецьк тут, до речі, недалеко. Кілометрів за десять по прямій. А оскільки стоять бійці на околицях Красногорівки — за містом, у полях, окупований обласний центр звідти ще ближче.

— Не знаю, може, — чухає за вухом малого Володя, — він сам до нас прибився. Кілька днів тому. Тинявся полями і прийшов — на запах чи просто відчув людей. Він ще малесенький, цуценя. — Оскар задоволено мружить очі, коли боєць у ході розмови заспокійливо гладить його по короткій шерсті. — А їсти їм тут хватає, да. Всім. Це ж біленький, і у нас ще бігає — Борода звати. Ми ж теж його цуценятком маленьким взяли. Таке замучене було. Нічого, відгодували. Тепер — ох, звір!

— А чого вчите цих братів менших?

— На пости ходити, да. Собака — це ж кращий друг людини. Вони ж відчувають все за кілометр. У нас була гарненька така собачка, але померла. Мишей травили, вона з’їла мишу отруєну і померла. Але така зла була. Усе чула — як собаки чужі підходили, лисиці.

— А тут навіть лисиці ходять?

— Ну да. — У цей час Оскара на руках у Володі починає трусити. І він ближче пригортається до захисника. На вулиці прохолодно, а мами, біля якої можна зігрітися, у цього малюка вже немає. Відтепер його родина — ці солдати, які прихистили цуценя, як і більшість покинутих тварин, що трапилися їм дорогою.

— О, дивіться — наш Оскар безхвостий.

— А що з хвостом? — Цуценя і справді практично не має хвоста.

— Куций. Такий родився. Ну все, давай шуруй у хату, — кладе на землю Оскара Володя і злегка підпихує його вперед. Рудий весело чалапає всередину — грітися. Буржуйка, на якій бійці готують їсти, — найулюбленіше місце Оскара.

— Бачте, який куций і ще й клишоногий, — сміється услід вихованцю боєць.

Ми виходимо на дорогу. Володимир сьогодні — наш провідник на передову. Крокуємо широкою дорогою, якою давно уже ніхто, крім військових машин, не їздить. І ті якщо й доїжджають, то до опорного пункту військових у лісі. Далі рухатися небезпечно — можуть підірвати.

Веде ця дорога до Донецька. Але за кілометр від позицій бійців свій блокпост встановили бойовики. Тож мирні мешканці цим шляхом проїхати ніяк не можуть — ані в одну, ані в іншу сторону.

— Тут усе вже пристріляно. Ми ж не перші тут стоїмо, а треті. І їм (бойовикам. — Ред.) не потрібно напрягатися, щоб координати якісь отримувати чи когось засилати. Вони щоночі отрабатують і йдуть спати. А ми сидимо і чека­ємо — а вдруг почнуть стріляти, нападати, а ми вже спимо собі давно. І от так вся ніч у напруженні проходить.

Шлях під ногами — суцільне болото, йти важко і незручно. Коли тут ідуть дощі, бійцям тут геть біда. В окопах болота — по коліна. А коли ще й зверху стріляють, буває, в це саме болото доводиться падати усім тілом, а іноді й зариватися обличчям.

— А тут постійно напруження? — намагаючись скинути брили болота з ніг, дорогою цікавлюся я.

— Да, завжди. — Володя на болото не зважає — йде швидко і легко, хоча взутий він у високі гумові чоботи, на вигляд важкі й незручні. «Певне, і до такого болота тут можна звикнути», — думаю я. — Особливо вночі, коли нічого не видно, то дуже важко. Вони, в принципі, працюють майже кожну ніч. Обстріли, провокації. В основному йдуть провокації. Ну, стараємося дотримуватися Мінських домовленостей. Якщо вже в крайньому випадку, коли вночі вони підповзають дуже близько, то відкриваємо вогонь у відповідь.

Підходимо до передової. Володя показує посадку за кілометр звідси, звідки зазвичай «працює» ворог. А я краєм ока помічаю зенітку, закопану в землю й накриту зеленим плащем.

— Цим відповідаєте? — киваю на зенітний комплект.

— Буває, цим, буває, з кулемета їх гатимо. А коли геть близько підповзають, то наші снайпери працюють.

Він розмовляє суржиком, а за типовими формами інфінітивів — -ть заміть -ти — неважко здогадатися, що родом Володя з Київщини. Мешкає боєць в місті Обухів, що неподалік столиці. Мобілізували його весною 2015-го, а на фронт у складі 14-ї бригади потрапив восени. На самісіньку передову.

— Ну, так получилось, — знизує Володя плечима. До свого місця служби він ставиться філософськи. — Ми не одні такі. Комусь більше повезло. А нам — так. Але ж треба стоять. Від цього нікуди не дінешся.

— А не шкодуєте, що не потрапили на другу лінію оборони? У той же Слов’янськ, Краматорськ, Артемівськ?

— Ні. Краще тут. Тут легше. Тут просто знаєш свою роботу. Відстояв, прийшов, помінявся, відпочиваєш. Через сутки знов заступив, знов пішов на позицію. У нас усе чітко, і кожен своє місце знає.

Десь ліворуч від нас розпочинається стрілянина. Спершу чути автоматні черги, потім — кулеметні, далі гупає щось серйозніше.

— Міна. «Васільок». 82-й калібр, — спокійно коментує Володимир.

— І далеко це?

— Та в кілометрі звідси. Сусідів наших «перевіряють».

— То це що, вже почалося?

— Та ні, то вони лише розминаються, — іронічно посміхається боєць.

До війни Володя займався абсолютно мирною справою — працював машиністом на обухівському заводі. Виробляв картонні упаковки для різного роду товарів.

— От думали, що потрапите з такою професією на фронт?

— Єслі чесно — ніколи в житті. Ніколи не думав, що я попаду другий раз в армію, візьму автомат в руки і ще й буду в когось стріляти. Ніколи не думав. Ну, ніхто тут не думав про це. Заставило життя. Потрібно ж це комусь робити. Багато відкосило, канєшно. Їм теж привіт. Хай готовляться мінять нас. Але багато і пішло. Ті хлопці, які не забоялися, пішли. Як то кажуть — не заховалися за жінчині спідниці й не сидять удома. Комусь це треба робити рано чи пізно. Бо всі в ній живемо — в цій країні.

Серед улюблених пояснень тих, хто косить від мобілізації, — малі діти. У Володі їх двоє. Одному майже шість. Другому немає ще й двох років.

— А як звати?

— Старшого Владік звати. А меншого — Артем. Кстаті, балакать тільки навчився. Я ще навіть і не бачив і не чув, — важко і з жалем зітхає боєць. Тут, на фронті, бійці особливо гостро переживають усе те, що відбувається у них вдома і… без них.

— А що, по телефону з вами не розмовляє?

— По телефону він стісняється, — згадавши про родину, боєць розчулюється, і Володині блакитні очі наповнюються вологою. Він, соромлячись, їх опускає долу. А я, щоб не бентежити його ще більше, роблю вигляд, що уважно оглядаю околиці, які контролюють терористи. За кілька хвилин ми знову продовжуємо розмову.

— А дружині, певне, важко з двома малими дітьми на руках?

— Канєшно, тяжко. Вони ж хлопці — не слухаються часто. Тому треба те, тому — те. Малому все ж цікаво зараз — лізе кругом, заважає мамі. То вона вже по телефону, буває, кричить: «Все вже надоїло, давай, приїжджай додому по­швидше». А я кажу: «Я ж не винуватий. Нічого, приїду скоро».

Ми топчемося на роздоріжжі. Дорога прямо веде до Донецька. Та, що праворуч, — до Красногорівки. Місто звідси видно неозброєним оком. Але в Красногорівку нам поки що не треба. А вперед — не можна. «Там уже працюють ворожі снайпери», — попереджає боєць. Та й випадкова граната, запущена бойовиками, може зачепити осколками.

— А як дружина вас відпустила? Не було проблем, сварок?

— Вона дуже переживала у перші дні. Коли я отримав повістку, коли збирався, відїжджав. А потім якось змирилася. Часом каже: «Ну, ти ж сам пішов».

— А коли це так вона каже? Ви що, скаржитеся їй?

— Нє, ну, буває, дзвоню, кажу їй: «Ой, капець, спати хочу дуже». Бо ми ж через сутки тут заступаємо, не висипаємося. І це все напруження довкола. Стрілянина. Боїшся проґавити щось, постійно вглядаєшся в цю темряву, не спиш. А вона каже: «Ти ж сам захотів». Ну да, це правда. Я нікуди від армії не тікав. Прийшла повістка — пішов. Усе. Добровільно.

— От ви кажете: «вглядаєшся». А що, у вас тепловізорів немає?

— Які тепловізори? У нас їх тут один на весь фланг. У сусідів. От коли є підозри, що хтось повзе, їм дзвонимо — просимо помогти — подивитися. А так — нє, у нас немає.

Про проблему тепловізорів на передовій тут, в околицях Мар’їнки—Красногорівки, я чула: прес-секретар 14-ї бригади розповідав. Просив передати волонтерам, щоб допомогли. Але що так все критично, я не думала. Без цієї спец­техніки тут — як без рук. Довкола суцільні поля та посадки. І хто його знає, звідки цієї ночі приповзуть бойовики. А ночі тут бувають хоч в око стрель — такі темні та непроглядні. Ближче до Красногорівки — густий очерет, який ворог також використовує як прикриття, коли запускає в український тил диверсійні групи.

— А ночніки — прилади нічого бачення у вас хоч є?

— Ночніки є. Але в них дуже погано все видно. Особ­ливо коли туман. Взагалі нічого не проглядається. От тоді нам у нагоді і стають собаки, — підморгує Водлодимир. Тому ми їх і збираємо по всіх околицях, бо вони у нас — і за тепловізори, і за ночніки, і за всю техніку, якої нам через два роки війни ніяк не дадуть.

Ліворуч знову чути постріли.

— О, це знову міномет працює, 82-ка. Люблять вони його, бачте, навіть серед білого дня стріляють. От так вони дотримуються Мінських домовленостей. Ну, то які ж можуть бути домовленості?

Ми ще кілька хвилин вдивляємося в лісосмугу, яку контролюють бойовики. З того боку тихо і спокійно. Вочевидь, цієї миті їх більше непокоять «сусіди». Бо одиночні постріли переходять у черги. Причому з обох боків. Українські військові, витримавши паузу, відкривають вогонь у відповідь.

— Ходімо, а то вони в любий момент можуть на нас вогонь перекинути. — Володя першим розвертається і прямує до опорного пункту, де мешкають бійці.

— А вас чогось війна навчила? — знову вступивши в нерівну боротьбу з болотом, намагаюся догнати мого співрозмовника.

— Навчила. — Що Володя зітхає, я бачу по його плечах, які на мить піднімаються, а потім швидко і різко опускаються. — Саме перше, напевне, навчила цінувати життя. І близьких людей, які тебе оточують. Багато чого навчила…

Догнавши нарешті Володю, я на кілька секунд зупиняю погляд на його обличчі. І мені здається, що саме цієї миті він думає про своїх хлопчиків — 6-річного Владислава і 2-річного Артемка, які так чекають на батька вдома...

— Он, бачте, той прапор? То вже «сіра» зона. Це ми його повісили — хай знають, на чиїй вони землі, — придивляючись туди, куди вказує рукою «Кока-Кола» — такий позивний у мого співрозмовника, бійця 14-ї бригади, невисокого ясноокого чоловіка з веселим і водночас хитрим виразом обличчя, — помічаю синьо-жовтий стяг, що майорить на вітру. За кілька метрів від нього помічаю ще один — червоно-чорного кольору. Але кольори на ньому вже зблякли від сонця та дощу.

— А червоно-чорний ви теж повісили? — цікавлюся у «Кока-Коли».

— Ні, червоно-чорний висів до того. Ми просто не знайшли такого, щоб замінити. Бачте, він трошки потріпався. А знайшли синьо-жовтий, розписалися на ньому і повісили. От хто був того дня на посту, усі вийшли, дружно, група ентузіастів на нульовий рубіж, і поміняли прапор. — Очі бійця при цьому сміються.

— От так взяли і вийшли? І по вас ніхто при цьому не стріляв? — Я серйозно сумніваюся в його розповіді, адже стоїмо ми метрів за 100 від стягів і вийти за розбитий металолом, який колись був чи то автомобілем, чи то трактором, нам не дозволяють. Бо далі — відкритий простір і ворожі снайпери, які люблять практикуватися у стрільбі по живих мішенях.

— Та ні. — «Кока-Кола» вже трохи дратується від мого нерозуміння. — Ми на бойовій техніці, полностью взводом вийшли, двойками-тройками пішли, зненацька, бігом-бігом, за технікою, встановили флаг, розвернулися і з прикриттям відійшли.

До нас підходить Ігор — кремезний невисокий чоловік з широким обличчям та трішки випнутою вперед нижньою щелепою. Він, як з’ясовується, брав участь у славному «поході» на «нолик» — так тут називають «нічийну» територію, яку в народі охрестили «сірою» зоною. Я прагну деталей.

— А яка їхня реакція була, бачили?

— Наверноє, шок одразу. Шок, а потім істерика і все, — обидва, і Ігор, і «Кока-Кола», вибухають сміхом.

«Кола-Кола» (у мирному житті Микола Миколайович Лиходід — позивний боєць взяв від імені-прізвища) — родом із Запорізької області. Розмовляє українською, бо дід його був з Івано-Франківщини. Мобілізували чоловіка у травні. На передовій, в околицях Красногорівки, служить із жовтня, півроку проходив навчання на військових полігонах.

Блокпост, де чергує «Кока-Кола», метрів за 800 від найближчих позицій бойовиків. Часом, розповідає боєць, ворог підходить ще ближче.

— Вони підходять от туди, де труба, бачте? До тієї труби 400 метрів — і їхній блокпост по цій трасі. А по «зеленці» вони проходять аж до балки, і потім декілька стрєлків викликають вогонь на себе, вказують напрям, де ми концентруємося, і ложать нас АГС. А з терікона работаєт снайпер. Хороша у них снайперська гвинтівка.

— Очень хорошая винтовка, лупит далеко. Возможно, ВСК («Войсковой Снайперский Комплекс» — російська 9-міліметрова снайперська гвинтівка, призначена для ведення снайперського безшумного й безполум’яного вогню. — Ред.), возможно, «утёс» (крупнокаліберний кулемет, калібр — 12,7. — Ред.), — приєднується до нашої розмови Ігор, який стояв неподалік і чув розповідь «Кока-Коли» про тактику ворога. — У них техника хорошая. А у нас, — Ігор показує старенький автомат Калашникова, який висить у нього через плече, — 80-е года. У них современное оружие.

— Це ви про снайпера говорите? — уточнюю.

— Про любое огнестрельное оружие стрелковое. У нас так не стреляет. Если брать ту же винтовку снайперскую, у них тихая она, совсем не слышно, как стреляют. Хорошее оружие.

— Ага, професійно працюють. Усі професійно, — додає «Кока-Кола». — По їхнім двіженіям, по їхній стрільбі, як вони напрям показують трасерами, вираховують наші позиції, дуже професійно працюють.

— Есть мнение, что здесь, в Донецке, где-то находится школа снайперов. И что они приезжают потом сюда и тренируются, — ділиться чутками Ігор.

— Як на полігоні?

— Ну да.

— По живих мішенях?

— По живым.

Десь неподалік гепає міна. Луна б’є по вухах.

— О, наших соседей уже накрывают, — коментує Ігор.

— У цьому будинку? — вказую я на розбомблену триповерхову будівлю навпроти позицій, де ми стоїмо.

— Нет, это «дом Павлова». Там давно уже никто не дежурит. Его разбомбили. Изначально это очень хороший ориентир был.

— Чому?

— Потому что у нас тут группа зданий — дома. Там дальше — больничка, тоже группа зданий. А это отдельно стоящее здание. Хороший ориентир, и по нему просто не надо прицеливаться, координаты выискивать, ударили и все, — пояснює тонкощі ведення вогню боєць.

— А чому «будинок Павлова»?

— По аналогии с домом Павлова в Сталинграде (будинок майже в центрі міста, який довго утримували і в якому успішно відбивалися від ворога радянські солдати. — Ред.). Потому что до последнего наши оттуда ориентировки давали. Корректировали огонь. Пока совсем уже его не разбили.

— А можна туди, ну хоч на хвилинку?

— Идемте. Но быстро. Через дорогу — перебежками. И долго мы там быть не сможем, заметят — пристрелят, — на цих словах ми швидко, попри протестні крики решти бійців, перебігаємо дорогу, яку контролюють ворожі снайпери. Підбігаємо до «будинку Павлова» — дорогою до будівлі трапляються старі осколки від «граду», численні гільзи, шматки металолому. На повній швидкості вбігаємо у будинок. Усередині — розруха і безлад. На підлозі лежать шматки бетону вперемішку з якимось одягом, на розбитих столах лежать книжки — російська белетристика. Усюди на стінах — вирви від куль та осколків. Забігаємо на третій поверх. Замість стіни і вікна у ньому — величезна діра, а на підлозі — купа цегли з розбомбленої стіни.

Ігор та Микола, ховаючись за рештки стіни, підходять до її краю. Звідси як на долоні видно і посадку, по якій бойовики підповзають до позицій українських бійців, і два українських прапори, встановлені у «сірій» зоні. Попереду, по прямій, за два кілометри від «будинку Павлова», височіють два чималеньких терикони. І рівненька площадка між ними. У Мар’їнці, де у бійців вид на терикон збоку, — його називають «крокодилом». В околицях Красногорівки, де терикон бачать по прямій, йому дали назву «сіськи» — за формою двох гострих насипів.

— Оце дві гори, а оце лєвий уступ — бачите, там, де площадка рівненька? От там їхні позиції, там, де труба видна розжарена, — «Кока-Кола» намагається додати нам «вводних», щоб ми таки побачили, звідки ведуть вогонь сепаратисти. — От оттуда вони і валять. Вони там на возвишеності, і їм дуже зручно по нас стріляти. Вони бачать нас як на долоні.

Озираюся довкола. Те, що за таким орієнтиром бойовикам було стріляти нескладно, видно із внутрішнього стану будівлі. Розумію і те, чому командири не залишили тут жодного поста.

— Гайда назад, — махає рукаю «Кока-Кола», і ми швидко біжимо напівзруйнованими сходами на вихід.

Так само швидко перебігаємо дорогу і за хвилину опиняємося під захистом купи металолому. Тут у нас уже ніхто не поцілить.

— А ким ви були до війни? — віддихавшись, запитую в Миколи Миколайовича.

— Майстер виробничого навчання групи електриків державного аграрного ліцею, — випалює він.

— Так на роботі вас чекають?

— На землі мене чекають, — махає головою «Кока-­Кола». — Поля необроблені вдома стоять.

— І багато полів?

— 20 гектарів.

— Ого, ви нічого собі фермер. І хто все це без вас обробляти буде?

— Кажу ж — нікому. Щас ще просюся, бо нада посіять. Война войною, а землю то оберігаєм яку? Яка не посіяна. Нада б посіять. Отпустіть додому… — на останніх словах «Кока-Кола» робить кумедне жалісне обличчя.

— А що на землі сієте?

— В том году садив подсолнух — хорошо дав. І пшеничка хорошо дала. Цього року ячменю оце купив дві тонни — треба посіять. От воно вам треба... — махає рукою «Кока-Кола».

— Так цікаво ж. А якщо не встигнете посіяти?

— Як не встигну — буду пальці смоктати, — сміється у відповідь боєць.

— Так що, геть нікому допомогти родині, доки чоловік на війні?

— Та ну нема кому, хоть би дров привезли додому. Жінка вдома з двома дітьми і в посадки взимку ходила, і дрова ламала. — «Кока-Кола» кумедно згинає спину і демонструє, чомусь кульгаючи, як його дружина ламала у посадках дрова.

— А дітки хоч великі?

— Хлопець у другий клас ходить. А дівчинці, Яночці, рік і 9 місяців.

— Боже, геть манюня, — виривається у мене.

— Цяця, — з любв’ю і ніжністю говорить Микола. — Цяця моя любима.

— Скучаєте?

— Ух, страшне! Дня немає такого, щоб не скучав. Да, а можна передати жінці спасіба в першу чергу, діточкам спасіба — Максиму, що учиться, і Яночці, що не хворіє. Жінку цілую, обіймаю. І всім привіт, хто підтримував. Так їх багато, так багато, що навіть не знаю, з кого почати, — саркастично закінчує передання «привітів» Микола.

— Важко вам тут, на війні?

Несподівано для мене веселий балагур Микола на це запитання відповідає філософськи:

— Кожній людині Господь дає стільки випробувань, скільки вона може перенести.

— Це ваше випробування?

— Да.

Повертаюся до його побратима Ігоря, щоб розпитати у нього, хто він і звідки. Як з’ясовується, родом чоловік зі столиці. «Троєщина», — гордо рапортує про місце проживання боєць. До війни працював на підприємстві «Київмлин» (це зізнання, враховуючи його гарні знання зброї та російських снайперських гвинтівок, мене дещо здивувало).

На війні він, як і «Кока-Кола», з жовтня 2015 року. А на запитання, яка мотивація була піти на фронт (враховуючи кількість «косарів», яких у столиці нараховується чимало), Ігор просто відповідає:

— Вы хотите услышать от меня какие-то патриотические фразы?

— Ні, хочу почути правду.

— Если не я, то кто? Надо кому-то здесь быть…

Мені нічого додати чи уточнити таку просту і коротку відповідь Ігоря. Вони всі тут, тому що «потрібно комусь» бути.

— Їсти хватає, все хватає, обуті, одіті. Практично у нас немає тут таких гострих потреб у чомусь. Усе є. — З «Хвилею», командиром роти, яка охороняє околиці Красногорівки, я спілкуюся на ходу, повертаючись з позицій та з «будинку Павлова».

Родом він із Рівного. Його дві дочки вже дорослі, одружені. Одна з них мешкає в Ірландії. І звідти щоразу телефонує батьку, щоб почути, що у нього все гаразд на фронті.

— А коли прийшла повістка, не було бажання заховатися, «відкосити», пересидіти?

Декого з бійців такі запитання обурюють. Але реалії, за яких під час шостої хвилі мобілізації в окремих областях план недовиконали на 40—60 %, підказують: «косарів» серед українських чоловіків чимало.

— Ніколи в житті не зробив би такого. Прийшла повістка — значить, треба. Хто ховається, той не українець. Я так вважаю. А хто українець, мусить зрозуміти, що Україна одна, єдина і повинна такою бути.

— А місцеві тут усі думають, що Україна єдина? Спілкуєтеся з місцевими?

Напівзруйновані оселі, у яких живуть бійці 14-ї бригади, впритул підходять до приватного сектору, де, попри обстріли та небезпеку, живе чимало народу — від стареньких бабусь до молодих дебелих чоловіків, одного з яких ми помічаємо у ході розмови з ротним. Він виходить з будинку, щоб вигуляти свого чималенького пса породи сенбернар.

— Тут є пару сімей, і я не скажу проти них жодного слова. Люди поважають нас. У Кураховому скільки разів були, ніхто проти слова не сказав. Я ще не чув. Ну, один дідок був сказав: «А чого це ви сюди приїхали?» То я з ним навіть балакать не хотів. — «Хвиля» безнадійно махає рукою.

— А як хлопці ваші почуваються? Усе ж майже півроку на передовій? Важко працювати з людьми, якщо не всі мотивовані та патріотичні?

— Якщо у мене було в розпорядженні 1200 чоловік, то чого мені з людьми не робить? Це ж не те, що я з однією людиною говорю чи з двома. Просто треба бути психологом. І все.

— А ви психолог? — уважно зазираю йому в очі.

— Кожна людина психолог, — просто відповідає «Хвиля». — І кожна людина знає, як із кожним говорить. Головне тут — щирість.

— А на передовій не плануєте залишитися після демобілізації? Зі своїми хлопцями? Підписати, приміром, контракт?

— Ні. Мене чекають удома, на роботі. Я хочу робити те, що вмію. Хочу виконувати свої обов’язки. Хліб сіяти, збирати і годувати армію…

— А у нас вдень тихенько завжди.

— Не завжди. Я була у вас вдень. Стріляли.

— Ну, то можна сказати, що тихенько. — З «Купером», високим кремезним чолов’ягою років під сорок, з рудим волоссям та зачіскою «шапочка», яка прикриває лише маківку на чисто голеній голові, — ми спілкуємося на ходу. Боєць — наш провідник. На поле, де вчора впали «гради». До того з важкої реактивної артилерії у цих краях — у полях Красногорівки — не стріляли вже місяців зо три.

— Після заходу сонця все зазвичай починається?

— Так. І до ранку.

Екіпіровка «Купера» — український камуфляж, на який досі, навіть після його доопрацювання, скаржаться бійці. Бушлат. І високі гумові чоботи. Коли армія стоїть у полях, цей вид взуття — єдино можливий і взимку, і влітку. Болото тут подекуди може доходити до колін.

За 20 хвилин прогулянки полями — благо, ця територія поблизу населеного пункту не замінована — дістаємося пункту призначення. На полі неозброєним оком видно, як падали снаряди від «граду», — вирви на відстані 50 метрів одна від одної. Розміром геть різні.

— Це тому, що «начинка» снарядів різна. Тут, — «Купер» вказує на найбільшу на полі яму заввишки з людину і діаметром метрів з півтора, — упав снаряд з протибліндажною, розривною «начинкою». А там — наступна яма в рази менша — приземлився звичайний осоколочний снаряд.

— А звідки стріляли, можна визначити?

— Та ми бачили звідки. Таке важко не побачити й не почути. Хоча все відбулося дуже швидко, — згадує боєць. Та й і по вирві видно, як і звідки падали снаряди, — показує на ями «Купер».

— Так звідки?

— Зі Старомихайлівки, неподалік Донецька. Вони там важку техніку час від часу на площадку викочують і стріляють — то по нас, то по населенню.

Усередині величезної ями знаходжу шматок від «граду». По краях вирви земля чорна — обпалена вогнем після приземлення та розриву снаряда. До крайніх осель звідси менше кілометра. Цієї ночі, подумалося мені, на цьому краю Красногорівки люди навряд чи спали.

— А як родина переживає усю цю вашу «відпустку» на сході? — поновлюється діалог про особисте життя «Купера» дорогою назад.

— Та я не дуже розказую по телефону, що тут і як тут. Навіщо? Щоб зайвий раз переживали? Вони і так дивляться постійно телевізор. Переживають.

— А хто вдома чекає?

— Дружина, дитина, батьки.

— Доросла дитина?

— Дев’ять років, дівчинка Настя.

— Пишається батьком?

— Звичайно, ще й як! — згадавши про доньку, «Купер» тепло посміхається. — Дзвонить постійно: «Коли вже будеш вдома?» — «Скоро», — кажу.

Як з’ясовую у ході розмови, до війни «Купер» працював на себе. У якій саме сфері — не уточнює. Що робитиме після демобілізації, ще не знає. Може, навіть залишиться на фронті — підпише контракт. Бо саме в армії, зізнається, бачить зміни, яких дуже бракує в мирному житті.

— А ставлення до життя у вас змінилося після того, як потрапили на передову?

— До життя не змінилося. До влади змінилося. Розчарувався трохи. Хоча є позитивні здвиги, в хорошу сторону, і в армії в тому числі. Не можу сказати, що все так погано.

— Армії у нас взагалі не було до цього.

— Да, не було.

Свого часу «Купер» проходив вишкіл у радянській армії, де опанував фах розвідника. Коли призвали до лав української армії, довелося перекваліфіковуватися.

— У начальному центрі «Десна» нас перевчали на інші спеціальності. Два місяці курси були, а потім уже по бойових частинах розподілили. Так що там нас не довчали, а фактично перевчали. Ну, то не проблема, тому що у нас у кожному підрозділі фактично всі посади мають бути взаємозамінні.

— Такий собі універсальний солдат?

— Ну, майже. Тому кожного тягнути сюди не треба. Треба тягнути тих, хто сознательно йде. Людина має розуміти, чим буде займатися і що від неї вимагають.

З місцевими «Купер» майже не спілкується — часу, каже, не має. Та й не так і часто, зізнається, бійці вибираються у місто з полів, де зосереджені їхні блокпости. Хіба за цигарками чи чимось смачненьким.

— А як спілкуєтеся з місцевими? Які настрої у них переважно?

— Настрої різні. Є люди, які радуються тому, що ми тут. Є такі, що скоса дивляться і нічого не кажуть.

— А такі, що матюкають вас тихенько, є?

— Є й такі. Але поодинокі випадки.

— Розмовляєте з людьми, пояснюєте, доносите інформацію?

— Пояснюємо, стараємося, але тут усе дуже запущено. От візьмімо Красногорівку — тут же українського телебачення ніде немає.

— І вони так далі «Рашу» і дивляться?

— І «Рашу», і «Оплот», і всю цю їхню фігню. Важко, да. Бо у них там в голові такий каламбур…

— Ну, до липня ще служити, це шоста хвиля мобілізації. А там, якщо треба буде, продовжимо службу стільки, скільки буде необхідно. Бо нас же мобілізували на особ­ливий період. І в указі не вказано термін дії цього самого періоду.

«Тренера» — широкоплечого бійця років під 50 з добрим щирим обличчям та відчутним західноукраїнським акцентом ми зустріли на КПВВ «Зайцеве». Військовослужбовці 59-ї окремої мотопіхотної бригади, де служить і наш новий знайомий, охороняють блокпост від можливого нападу та провокацій з боку бойовиків. Терористи тут геть близенько — метрів за 400 у лісосмузі, яка підходить прямо до дороги, де відкрили новий пункт пропуску.

«Тренер» родом з Коломиї, що на Івано-Франківщині. До війни він і справді тренував дітей. У дитячо-юнацькій спортивній школі. Його підопічні, хизується, не раз посідали призові місця в районі та області.

— Якраз дітки залишилися у мене — 9, 10, 11-й класи. Я треную такий вид спорту, як гандбол, і у мене дітки призери і чемпіони області у різних вікових групах. У нас дитячо-юнацька спортивна школа районного масштабу, у якій культивується шість видів спорту: бокс, вільна боротьба, лижні гонки, футбол, гандбол і плавання. І тренери працюють по району, де є кращі бази, де є кращі осередки і умови для цього.

Спортивний фах на передовій бійцю знадобився. Але, як не дивно, не фізична підготовка, яка на фронті — справа другорядна.

— Гандбол дорівнюють до такого виду спорту, як хокей і тому подібне. А це силові єдиноборства. А в силових єдиноборствах формується характер. Формується фізичний гарт і, головне, дух моральний. Бо якщо тут немає морального духу, на передовій, то немає що робити. Можна після першого ж обстрілу не тільки себе підставити, але й підвести своїх колег. Тут люди, будемо казати, не тільки фізично сильні, а й сильні духовно. Якщо людина сильна духом, вона витримає любі випробування.

Мобілізований у липні 2015-го на передову у прифронтове Золоте «Тренер» потрапив за кілька місяців — у вересні. Тут він швидко потоваришував із побратимами і місцевою фауною. Як і всюди на передовій, на цьому блокпосту у бійців чимало тварин. Серед них кудлатий Ігорьок — кумедний, нечесаний і немитий, але вірний і надійний пес, названий на честь свого господаря, за яким він — як хвостик. «Тренер» Ігорька любить і часто, зізнається, годує його смачненьким — з того, що передають рідні.

Удома в нього дружина, син, невістка і двоє маленьких онуків. Невістка — через примхи долі — родом звідси, з Луганщини. Землі, яку нині захищає «Тренер».

— Мій син був тут на роботах будівельних, познайомився з дівчиною і женився. У Луганській області. Зараз вони живуть у нас, у Західній Україні. Вони мені подарували двох чудових онуків — Ксеню і Юрчика, — і без того широке обличчя «Тренера» розпливається у посмішці.

«Якщо родом з Луганщини, значить, місцевих він трішки знає. Принаймні розуміє», — майнуло у мене в голові.

— А от різницю між заходом України і сходом, про яку так багато кажуть і пишуть, ви особисто бачите?

— З мирним населенням ми тут спілкуємося небагато, — каже «Тренер», — хіба з тими, хто проходить на шахту працювати або повертається додому. У нас тут далі є такий район Золотого, «Родіна» називається. От ми з ними і говоримо. Що я вам можу сказати? Прості робітники, прості люди, такі самі, як і ми. І, на мою думку, вони війни не хочуть. Не хочуть так само війни, як на сході, так і на заході. Їх просто в той час неправильно орієнтували, декого обдурили, будемо так казати — отою пропагандою російською, кремлівською, вони піддалися на провокації. А дехто просто слабкий духом був.

— Але ж на референдум хтось ходив? І за ДНР/ЛНР хтось голосував?

— Коли той був референдум їхній — псевдореферендум, — я думаю, що там більшість людей голосувала і ставила ті плюси-мінуси тільки під дулом автоматів. А основна маса населення, я думаю, не хотіла цього розбрату, що вони тут творили. Ми тут стоїмо не для того, щоб була війна і щоб стріляли. Ми тут тримаємо цю лінію оборони для того, щоб тут не ступила нога супостата. І щоб тут встановити мир. Тільки мир…

Ми ще кілька хвилин спілкуємося з «Тренером», який цитує вірші, присвячені побратимам. І передає вітання усім жінкам України. Розмовляти з ним мені приємно — він відкритий і щирий. І жодна війна, жодні обстріли, жодні далекі від ідеальних умови — а на передовій вони майже завжди — не змінили цього чоловіка.

Тож, вдивляючись у чесне, щире обличчя бійця, я геть не хочу говорити йому про свої спостереження. З місцевим населенням — причому як Луганщини, так і Донеччини, і з окупованих територій також, — я розмовляла багато. І зробила невтішні висновки: різниця між людьми тут, на сході, і там, на заході, таки існує. Принаймні, за кількістю тих, кому байдужа доля країни і кому все одно, «з ким і при кому жити». Головне — щоб гарно годували. І не стріляли. Тут таких, на жаль, більше…

— Я приехал осенью, в столовой было скучно, сыро и неуютно. Это то место, где люди общаются. Я позвонил своим друзьям, жене и директору, и они прислали тарелку. Мы ее покрасили, и у нас теперь кабельное телевидение.

З «Будьонним» — веселим, життєрадісним, жартівливим заступником командира 10-го батальйону 59-ї бригади по роботі з особовим складом (по-старому — замполіт) — я зустрілася в Золотому. Він зголосився супроводжувати знімальну групу, а заразом зізнався: поїхав, щоб побачитися зі своїми бійцями (штаб 10-го батальйону розташований за кілька кілометрів від передових українських позицій). Після відвідин пункту пропуску ми завітали до лісу — подивитися, як живуть та воюють бійці батальйону менш ніж за кілометр від передової. Найперше, на що звернув нашу увагу «Будьонний», — супутникова тарілка, пофарбована у колір хакі. Це його гордість, бо і тут, у глухому лісі, за кілька кілометрів від цивілізації, солдати віднедавна мають можливість дивитися українське телебачення.

До теленовин замполіт регулярно додає і свіжу пресу. От і сьогодні несе в їдальню, яка тут править і за кіно-, а іноді й за актовий зал, цілий стос газет, з-за яких його ледь видно.

— Есть солдаты, которые читают художественную литературу. Спрашивают: «А нету ничего в библиотеке почитать?»

— А що, класику читають?

— Ну почему? И классику, и детективы. Мы всё разрешаем читать. Вот и газетки сейчас будут. С удовольствием, кстати, разбирают.

Що саме за газети приніс замполіт солдатам, я продивитися не встигаю — ми швидко дістаємося до місця № 1 у списку «Будьонного». Їдальня, вона ж актовий та кінозал, — перша наша зупинка. Щоб потрапити у «святая святих», потрібно спуститися під землю.

— Мальчики, археологи! — цитує героїв фільму «Два плюс три», спускаючись крутими сходами, веселий командир. — Здрасьте, я вам телевидение привез, — це він звертається вже до місцевого шеф-кухаря, який цієї миті чаклує над велетенським казаном в імпровізованій кухні.

— Что у нас на обед? Супчик! От мы вас сейчас и покормим. — «Будьонний» широким жестом запрошує мене за великий дерев’яний стіл, розрахований щонайменше осіб на 30, а якщо потіснитися — і на всі 40.

У їдальні тепло й затишно. Нагорі — на імпровізованій підставці — невеликий телевізор, який працює через супутник, що ми бачили на вулиці. У просторій кімнаті-землянці чисто й охайно. І як штрих до майже домашньої обстановки — якщо не враховувати, що стіни у цієї оселі земляні, — сірий красивий кіт, який горнеться до ніг шеф-кухаря.

— Я армію не об’їдаю, — сміюся у відповідь на запрошення «Будьонного» на обід.

— Ой, что-то мне подсказывает, — жартівливо-критично дивиться на мене замполіт, — что вы ее ну никак не объедите.

Гречаний суп, щедро приправлений солдатською тушонкою, парує і вабить неймовірним запахом. Я аж надто швидко як для людини, принцип якої — не об’їдати армію, здаюся і даю себе вмовити — надто нестерпні пахощі гуляють підземною їдальнею. Особливо для мого абсолютно порожнього від самого ранку шлунка.

Нутрощі обпалює гаряча юшка, а я подумки зауважую, що за калорійністю ця страва, певне, поб’є всі рекорди того, що я куштувала досі. Я ще й половини миски не з’їла, як організм просигналізував, що він ситий і задоволений обідом.

Дякую шефу за смачну страву і крокую до «дошки пошани», розміщеної біля входу в їдальню. Тут висять оголошення, заяви, меню, новини батальйону та… зворушливі дитячі малюнки, яких на дошці найбільше.

— Я уже убедился: рисунки детей, как говорится, с Родины, очень помогают, очень положительно влияют на здоровье, психологическое состояние военнослужащих. Всё-таки они имеют большую, высокую энергетику, — пояснює замполіт.

«Будьонний» родом звідси, з Луганщини. З прифронтового нині міста Станиця Луганська. Щоправда, на малій Батьківщині він не живе вже десятки років — давно переїхав до столиці. Але в Станиці у нього досі батьки та найближча рідня. На питання, як їм живеться серед прихильників «русского мира», а таких в Станиці не менше половини, «Будьонний» зітхає:

— Они не вступают с ними в споры. Время всё покажет. Время расставит всё на свои места. Ну вы поймите, что эта пропаганда велась давно, и рано или поздно она должна закончиться. Почему? Потому что я, например, живу в Киеве. Я был за рубежом, я был в Италии, Греции, Болгарии, я видел Европу, и в Крыму я был, и в России я был. Я видел, как живут там люди. Может быть, те, кто здесь, и хотят быть вместе с Россией, дальше России не ездили никогда. Может быть, им стоит поехать куда-нибудь на Западную Украину, во Львов. Я в этом году впервые был во Львове. Мне так понравился город! Удивительно красивый город! И вы заметили, какая у нас сейчас тенденция пошла? Молодежь стала ездить в Одессу и во Львов. Еще шикарный город есть Полтава — мне очень нравится. Полтавские галушки и вареники… — На цих словах «Будьонний» мружиться, наче згадує смак полтавських вареників.

Щоб пахощі їдальні не відвертали і не заважали спілкуванню, йдемо нагору, де нас зустрічають свіже повітря та пахощі лісу. Якби не військова техніка, нариті довкола бліндажі та зібрані докупи залишки мін 120-го калібру, які бійці познаходили в околицях, ці позиції нагадували б такий собі «дикий» табір, який іноді влаштовують туристи, щоб втекти подалі від роботи та цивілізації.

З осені 2015-го бійці 59-ї бригади цей «табір» і все, що в ньому, майстрували власноруч — від бліндажів, які на довгі зимові місяці замінили їм спальні, до спостережного пункту, який полегшив батальйону роботу з виявлення диверсантів. Але про це пізніше. Лави, столи, ліжка — усе у цьому «таборі» зроблено з дерева. От де, сміється «Будьонний», став у пригоді його справжній фах.

— Я закінчив українську сільськогосподарську академію лісового господарства. У Києві дуже важко було у 90-х роках пристроїтися на роботу, тому в мене не було можливості працювати в лісовому господарстві. Але ті знання, які я маю, мені дуже навіть корисні тут. Я ходжу і дивлюся, яке дерево можна спиляти, а яке — ні. І підказую бійцям.

У житті «Будьонний» — головний інженер будівельної компанії. Гідна робота з гідною зарплатнею. Але на фронт пішов не замислюючись. Коли отримав повістку. Її він, зізнається, чекав.

— Я боец мобилизованной шестой волны, призван летом пришлого года. Ждал этой волны, потому что я — офицер запаса, я знал, что пройдет время добровольцев и придет время военнослужащих. И когда пришла повестка, я сказал: «Всё, я иду. Иду, потому что я родом отсюда, родом с Донбасса, и, конечно, я не могу стоять в стороне, когда происходят такие события».

Його головне завдання — не давати бійцям «скиснути», підтримувати в батальйоні моральний та психологічний дух. Хоча в умовах, коли окремі військові на передовій уже більше ніж півроку, це буває складно, зізнається «Будьонний». І тут не допоможуть ані газети, ані новини, ані навіть дитячі малюнки. У таких випадках треба працювати індивідуально, каже замполіт, який, демонструючи пошану до державної мови, час від часу переходить на українську.

— А що, треба ж показати, що я і так, і так можу розмовляти. А то скажуть — москаль з Луганщини, — підморгує він. — А з людьми, з людьми треба працювати. Усі бійці, вони тут не повинні бути на самоті. Бо, крім того, що у бійця є бойові задачі, він сумує за родиною. Треба спілкуватися, треба знати, що у нього на душі коїться. Інакше тут важко. Дуже важко. Треба його підтримувати.

Рецепти підтримки у «Будьонного» різні. Аж до геть специфічних. Іноді, сміється, геть деморалізованих він закликає подивитися на війну та їхній призов під іншим кутом.

— Тут як на курорті: ліс, свіже повітря, проста їжа. Я кажу — це табір. Чоловічий табір. Коли б ми ще так зібралися? У нас є кухня, у нас є кухар, у нас є баня, є командир. Що в нас є ще? Посилки, фільми. Усе є. Коли б ми так зібралися? Я кажу: «Хлопці, підете на дембель додому — сумувати будете». Але ж ми цей час тут уже ніколи не повернемо.

Мені здається, «Будьонний» жартує. І про ліс, і про курорт та чоловічий табір. Але його серйозне цього разу обличчя — можливо, вперше за весь час нашого знайомства — та чималий життєвий досвід підказують, що так і буде. Чимало з цих бійців ще ностальгуватимуть за цим часом. Як колись він сам після повернення з армії 30 років тому («Будьонний» служив у Туркменістані, на прикордонній заставі).

— І я десь років 20 сумував. Я знайшов усіх своїх товаришів. Командира, старшину, сержанта. Я усіх знайшов. Ми зідзвонюємося, підтримуємо один одного. Але ж того часу я уже не поверну. Ми були молоді, була енергія.

— А ходімо, я вам щось покажу! — Високий, худорлявий, на вигляд років із 30 боєць із позивним «Білий» (найімовірніше, через колір волосся) запрошує нас у ще одну «святая святих» батальйону — командний пункт. Він тут сьогодні за командира — ротний у відпустці.

Як і у випадку з їдальнею, спускаємося крутими сходами під землю. Прочинивши міцні дерев’яні двері, потрапляємо у широку кімнату — зі столом, стільцями та плакатами на стінах. Навпроти входу — низка чорно-білих екранів, на яких в онлайн-режимі видно ліс та його околиці.

— Це і є командний пункт? І що тут відбувається?

— Сюди стікається вся інформація з усіх навколишніх блокпостів, — киваючи на екрани, розповідає «Білий». — Інформація записується, можна сказати, в онлайні. Є факти, які ми фіксуємо і передаємо на штаб.

— Які, наприклад, факти?

— От наблюдали недавно ночью обстріл со сторони сепаратистів, візуально тоже було його видно. А камери, встановлені на блокпостах, цей обстріл зафіксували. Хлопці, які сидять на постах, також по рації передають інформацію. Її спершу перевіряють, а потім передають на штаб. Тобто все, звісно, побачити неможливо, але з появою цього командного пункту нам уже нічого доказувати не треба — про порушення режиму тиші з боку бойовиків. Єсть факт — ось, будь ласка…

Озираюся довкола — землянка обвішана дуже цікавими плакатами. Один із них — інформаційна кампанія проти «аватарів» — тих, хто зловживає на передовій алкоголем. «Якщо ти вирішив випити — зателефонуй родині і повідом про це…» — плакат, вочевидь, створював хтось креативний і з гарним почуттям гумору.

Навпроти — красиві полотна з вусатими козаками та написами в стилі «Рабів до раю не пускають».

— Волонтери привезли, — коментує пости та полотна «Білий». — А хочте, ми вам на пам’ять один подаруємо — про «аватарів»?

— Та я наче і не зловживаю, — сміюся у відповідь.

— А це так, щоб нас пам’ятали.

Бійці, які чергують у командному пункті, як по команді загортають у газету екземпляр «профілактичного» плакату. Я краєм ока помічаю на екранах моніторів якийсь рух. Дорослий чоловік, на вигляд років за 40, рухається лісом і потрапляє у зону видимості армійської камери.

— А це хто, диверсант? — жартую я.

— Та диверсанти тут удень не ходять, — цілком серйозно відповідає «Білий». — Це місцевий, йде з роботи додому. Вони тут недалеко всі живуть. А на роботу і з роботи — на шахту — ходять через ліс.

Щоб не заважати бійцям працювати у командному пункті, вибираємося нагору. Неподалік бійці рубають дрова. Інші старанно чистять зброю (ДШК та АГС), щоб були справні й під рукою. За півкілометра звідси — «сіра зона», і до крайніх позицій військових часто повзуть диверсанти, яких потрібно постійно відганяти.

— А ви тут скільки? — звертаюся до «Білого».

— Десятий місяць.

— Важко?

— З часом звикаєш. Навіть до цього постійного напруження й очікування. От і я звик. Така служба у нас.

Уважно дивлюся на «Білого». І за поведінкою, і за розмовою на військового чи навіть дотичної до фаху людини він не схожий.

— А ви були в армії?

— Ні, не був.

— А закінчували що?

— Київський університет будівництва та архітектури. Спеціальність — головний інженер. Після вишу працював на себе.

— А військова кафедра в університеті була?

— Ні. Коли призвали, довелося всього вчитися з нуля. Десь підчитав щось в інтернеті, десь хтось щось розказав. А проблеми всі на війні вирішував уже по факту.

— Важко було навчатися військової справи?

— Для таких людей, які хочуть вчитися, це не важко. Дійсно. Потрібно підготувати — саме головне — емоційний стан. І було б бажання захищати Батьківщину. Усього-на-всього. І все. Якщо ти не хочеш, то у тебе нічого і не получиться. А є бажання, є друзі, які підтримують тебе, то все получається.

Кілька годин тому те саме, про емоційний стан і бажання захищати Батьківщину, говорив і «Тренер» — людина, яка вірить у краще і бачить краще в людях. Можливо, і справді тут, на передовій, головне не військова підготовка?

— Але ж додому вам, певне, хочеться? — Я розумію, що моє запитання, зважаючи на строк, який уже провели в лісі ці бійці — понад 9 місяців, — звучить як знущання.

— Хочеться, але я знаю, як це — поїхати додому, посидіти там 15 діб і збиратися назад, — дещо дивує відповіддю «Білий». — Із чим це пов’язано? Це пов’язано з друзями тими, що у мене тут з’явилися, людьми, які на мене чекають як удома, так і тут. Тому як хочеться додому, так і хочеться сюди, на «передок».

Домівка «Білого» за 700 кілометрів звідси. Мешкає він на Київщині, у Миронівському районі. Удома на нього чекають троє дорослих братів і сестра.

До демобілізації йому кілька місяців. Хоча про це бійці на передовій говорити не люблять — щоб не наврочити. На фронті є свої забобони. Чим займатиметься після війни, «Білий» ще не знає. Але не виключає, що піде у політику — чистити вже з того боку авгієві стайні.

— Цілком можливо, що буду політичними справами займатися у себе в районі, тому що, дивлячись телевізор, я геть не у захваті від того, що там, на мирній території, робиться. Тому я розумію, що і там прийдеться воювати. Ручкою чи ще чимось.

Прощаючись із бійцями, я знову проходжу повз пофарбовану у колір хакі супутникову тарілку, встановлену якраз на даху землянки, де розташувалася їдальня. «Телевізор тут таки не дарма», — думаю я, згадуючи слова «Білого» про бажання навести лад у себе в районі і про те, що саме новини з Київщини підштовхнули його до такої думки…