Жах на вулиці В’язнів

Частина 1

Я не хотів їхати. Мав плани на вихідні. Але редактор наполягав. «Ніхто, крім тебе, не зможе», — сказав він, апелюючи до мого самолюбства. «Там така історія! Убивство, вибори, мафія, містика! Усе, як ти любиш!» — заохочував він. Словом, я не зумів сказати «ні». Пошкодував уже в потязі: холодний вагон кишів тарганами. На пероні мене ніхто не зустрів. Я постояв кілька хвилин, поки платформа спорожніла, а потяг рушив далі. Обіцяного помічника (місцевого журналіста) ніде не було видно. Крім мене, на пероні був тільки бродячий пес, який кілька разів незлостиво гавкнув у мій бік.

— Може, це ти — Вікторе? — запитав я в собаки.

— Гав! — заперечив той.

Я поволі рушив у бік вокзалу, собака несміливо побіг за мною.

У залі нікого не було, мої кроки гучно відлунювали в порожнечі. Собака, який усе ще мене супроводжував, раптом зупинився й загарчав.

— Ти чого, Вікторе? — запитав я.

Пес вишкірювався в бік темного коридору. Я подивився туди й побачив їх — із десяток людей у формі сиділи вздовж стіни. У руках тримали автомати. Внутрішні війська. Поводилися, утім, зовсім неагресивно, мали потомлений вигляд.

Місто за стінами вокзалу випромінювало мир і спокій, аж до нудьги. Біля входу, ліниво очікуючи, курили таксисти, із кафе навпроти лунала якась гидка музика та п’яні вигуки. Я підійшов до таксистів і запитав, як пройти до редакції «Прикарпатського кур’єра». Ті одразу навперебій запропонували підвезти. Я лише заперечливо усміхнувся — знав, що дістатися туди можна пішки хвилин за п’ять. Мені неохоче показали дорогу, і я пішов. Містечко мені подобалося. Без пафосу й галасу. Мало людей, мало авт. Кілька старих, ще австрійських кам’яниць, багато скверів. Про недавні вибори нагадував лише один бігборд. Із боку вокзалу на мене дивилося товстувате й огидне лице переможця кампанії, із пухкими губами та незрячим поглядом. Воно обіцяло СТАБІЛЬНІСТЬ. Пройшовши трохи далі, я вирішив озирнутись і побачив, що на звороті того ж бігборду зображена жертва. Плакат намагалися віддерти, але частина лиця вбитого збереглася. Повна протилежність кандидата від влади — сухий, жилавий чоловік із глибоко запалими очима та сумним поглядом…

За кілька кроків — редакція. Відчинено й порожньо. Коридор, потім великий кабінет на шість — сім робочих місць. У кутку багато порожніх пляшок, деякі комп’ютери ввімкнені й гудуть. У кінці ньюз-руму кабінет редактора. Теж відчинено й теж порожньо.

— Є тут хто живий? — запитав я невпевнено.

Десь у глибині прочинилися двері, у ньюз-рум зайшли двоє — чоловік і жінка, обом років 40–45.

— Я шукаю Віктора… — почав я.

— Це я… — відповів чоловік. — А ви…

— Я…

Він ляснув себе рукою по чолу й засміявся. Від обох тхнуло алкоголем — це о десятій ранку.

— Ви повинні були мене зустріти! — сказав я знервовано.

— Повинен був. Та не нервуйтеся так. Розслабтеся. У будь-якому разі ви від мене залежні, тому приберіть із лиця цю кислу міну й ходіть із нами.

— Куди?

— На кухню.

У мене навіть не вистачило сил заперечити.

— Слава, — подала мені руку жінка. — Відповідальний секретар.

Відповідальний секретар по-старому — людина, яка відповідає за верстку газети. На кухні було майже затишно. Газова плита, холодильник, стіл. На столі пляшка, чарки й закуска.

— Вип’єте з нами? — швидше констатував, ніж запитав Віктор, дістаючи з шафки ще одну чарку. — Ми тут святкуємо завершення цього всього.

Я впав на стілець і зітхнув.

Віктор усміхнувся, налив і підняв чарку.

— Ну, за упокій душі небіжчика.

Випили не цокаючись.

— То що ви хочете? — запитав у мене Віктор.

— Правду, — сказав я.

Він якось гидко засміявся. Потім встав і театрально почав говорити:

— Усе, що тобі потрібно, — це правда. Але не щоденна здрібніла правдочка, яка вгризається в очі щокроку, шматуючи тіло й дух, не та, що плаває на поверхні, як шматок лайна, а якась інша — потаємна, прихована за діями та бездіяльністю, за хаосом днів, за світлом вікон. Причому озвучити цю правду може лише хтось зовні. Біда лише, що той хтось теж чекає на одкровення від іншого, а інший — від ще іншого… Так ми й помираємо, не дізнавшись найголовнішого, не почувши чогось вкрай важливого, бо ж єдина інколи доступна нам правда — це смерть…

Я виглянув у вікно — у смітнику порпалися безпритульні, трохи далі на пустирі бавилися у футбол діти. Зеленіли дерева, весніло. Відчуття сюрреалізму було повне.

— Славко, сходи по ще одну пляшку, нам багато треба розказати гостю, — сказав Віктор, і Слава безмовно підкорилася.

— Отже, ви хочете правди? — перепитав він, коли за жінкою зачинилися двері.

Я не відповів, але він продовжив.

— Давайте я почну з нашого редактора, Марка. Ну, і про Аню треба розповісти…

…Не було навіть збудження; просто він відчував потребу бодай щось зробити.

— Ходімо, — пробурмотів Марко невпевнено (це було чи не єдине, що їх поєднувало, — цілковита непевність у вчинках, словах, навіть намірах).

— Куди? — так само нечітко, ледь ворушачи губами, озвалася Анна.

Він лише роздратовано хитнув головою — мовляв, швидше, ніколи говорити.

— Не треба… — прошепотіла вона.

Слова суперечили вчинкам — вона слухняно вийшла за ним у коридор, і це ще більше його влютило.

У тихе пообіддя офіс ніби вимер — до них не долинало жодного звуку, який би свідчив про чиюсь присутність. Він рвучко смикнув перекошені дверцята з великою літерою «М», схожою на емблему метрополітену. Порожньо.

Аня нерішуче стояла на порозі.

— Заходь, — наполегливо й нетерпляче змахнув рукою, — ну, на що ж ти чекаєш?!

— Я не хочу, — здавалося, вона зараз заплаче.

У цю мить він майже ненавидів її пухке, із прищиками обличчя; спалах якоїсь невмотивованої агресії до жінки, світу й себе засліпив очі, аж хотілося трощити ногами двері, бити стільці й, біжучи світ за очі, щодуху кричати, кричати, кричати… Він ухопив її за руку й потяг за собою. Вона не пручалася. Проте це дратувало його ще дужче. Тремтячими руками зачинив дверцята, педантично перевірив, чи надійно.

— Роздягайся! — похмуро звелів безнадійно закляклій супутниці.

— Не треба, — захитала вона головою, — я не хочу.

Він поцілував її. Губи мали присмак гуми. Було майже бридко, але він продовжував. Жінка задоволено терлася обличчям до його рота, і він подумав, що недарма називав її кішкою — щось муркітливе у ній, певно, є. Руками тим часом намагався дати раду з її одягом — наосліп розщіпав ґудзик за ґудзиком ширінку джинсів. Пальці тремтіли, але все ще не від збудження — швидше від нетерпіння. Дрож охопив його всього, від п’ят до потилиці — він уявив собі, як хтось підходить до туалету, смикає за ручку, потім, почувши його зрадливо-тремтяче «зайнято!», чекає під дверима, насвистуючи якусь попсову мелодію. «Ти ще довго?» — набридливо запитає той хтось за хвилину, а потім грюкатиме кулаками, ногами, урешті, зніме від нетерплячки двері з завіс. Вона так само боялася чогось — може, як і він, потенційної чужої присутності, а може, його або себе. Із її боку не було жодних відчуттів. Ще кілька разів пробурмотіла «може, не треба?», а потім дозволила йому робити все, що забагнеться. Він стягнув її джинси до литок, свої — до колін. Трохи довго мордувався з трусиками. Потім обернув її обличчям до клозету, підняв догори светра, оголивши спину.

— Нахилися! — звелів, і вона підкорилася.

Було сухо, він зайшов важко, майже з болем. Обоє водночас зітхнули, із видимим полегшенням. Він покрутив тазом, входячи в неї під різними кутами й відчуваючи м’яке невибагливе вдоволення. Потім відсторонився й кілька разів штовхнув її щосили. Вона похитнулася і, щоб не втратити рівновагу, ухопилася руками за унітаз. Він дивився на її зад, розсував рукою сідниці й думав, що все це паскудно та нецікаво, що він знову робить не те, що слід; але що слід, він і сам не знав; знав лише, що це — не те. Він щось утрачає, губиться в днях, які змінюють один одного, наче сни в пекучий літній день перед грозою — важкі й непідвладні, безперервні та тоскні.

Вона похитувалася від його поштовхів, і все, що бачила, — це жовте дно унітаза зі смужкою брудної води, яке то наближалося, то віддалялося. Звідти випаровувався м’який сморід, пом’якшений ароматизатором.

Нарешті він відчув наближення кінця — унизу все затвердло, а голову наповнило туманом… У цю ж мить, ніби накликані його уявою, у коридорі почулися чиїсь гострі, пронизливі кроки. Обоє завмерли, здавалося, навіть дихання їхнє урвалося. Кроки спинилися зовсім поруч, біля дверей, вони, все ще з’єднані в одне ціле (вона продовжувала опиратися долонями на унітаз, лише обернула до дверей обличчя), відчували вібрацію повітря від руки, яка саме потяглася до ручки дверей. Секунда і… скрипнули двері жіночого туалету. Марко трохи не зареготав. Він навіть наважився ще кілька разів штовхнути Аню, щоб його плоть, бува, не заклякла від довгого чекання. За перегородкою хтось шморгнув носом, зашарудів одягом, знову шморгнув, потім почулося зітхання та звук, характерний для сідання. Потужний струмінь сечі вдарив по воді, затим настала секундна тиша. Легкий стогін і знову зітхання. Щось хлюпнуло, ніби у воду впав камінь. До коханців долинули звуки шматування паперу, втирання його в тіло, ще кілька зітхань і шморгань. Потім усе нарешті стихло — двері зачинилися, кроки повернулися в небуття.

Без зайвих слів Марко повернувся до перерваного акту, але було ще гірше. Він таки кінчив, але якось напружено, неповноцінно — частина сперми, здається, пішла в сечовик.

Марко вийшов із неї та втомлено прихилився до дверей, витираючи свій обм’яклий фалос рукою. Дівчина продовжувала нерухомо стояти в тій самій, тепер уже неприродній позі — високо задерши дупу, зігнувшись головою до унітаза. Марко хотів гукнути її і щось сказати— якусь дурницю, просто щоб почути свій голос і побачити бодай якусь її реакцію на те, що сталося. Але коли він уже простягнув руку, щоб торкнутися напівоголеної дівочої спини, та раптом здригнулася, напружилися, наче від удару електрострумом; крізь шкіру проступив рельєф м’язів, а з горла вирвалося клекотіння. Вона блювала…

Він знервовано натягнув штани й важко зітхнув — це було вже геть недоречно.

Віктор закінчив розповідь і налив у чарки. Я запитав його, звідки він усе це знає, він засміявся, але тут якраз повернулася Слава з пляшкою та кількома банками консерви. Віктор обійняв жінку та спробував її поцілувати, вона відсторонилася.

— Ти ж знаєш про Аню і Марка? — запитав. — Нашому гостю цікаво.

— Вони коханці, — сказала Слава. — Це всі знають. Чи ти про що?

— Про туалет, — засміявся Віктор. — Це ж ти була в сусідній кабінці?

Слава схопила зі столу кілька газет і вдарила Віктора в плече. Він знову зареготав. Був уже мені неприємним. Типовий представник провінційних журналістів — пропитий, цинічний, самовпевнений, чи точніше такий, що намагається вдавати із себе самовпевненого. А насправді невдаха, утрачене покоління, загублена душа.

Він налив ще Славі й знову підняв чарку. Я заперечливо похитав головою.

— Та розслабтеся ви. І буде легше. Я ж бачу, що ви думаєте. Мовляв, приїхав у провінцію, а тут якісь невдахи-алкаші. Але ви вже тут. На одному човні з нами, принаймні поки що. Ви можете або тікати звідси вже, або принаймні спробувати зануритися разом із нами в наше лайно. Побачити світ таким, яким бачимо його ми. А для цього випийте. Випийте, так буде легше слухати те, що я вам розповідатиму.

Було щось у його голосі, що примусило мене прислухатися. Я взяв до рук чарку й ми без тостів випили.

— Я не знаю, що він вам казав, але це правда, — сказала почервоніла від алкоголю Слава.

Стало чути чиїсь кроки. Слава відчинила двері. У коридорі стояла жінка в жалобному вбранні. Дарма що не в білому, вона була схожа на привида.

— Тома? — запитав Віктор. — Що сталося? У тебе… У Вас хтось…

— Помер, — мляво відказала жінка. — Помер Степан.

— Як?

— Як-як? Просто: обв’язав собі руки та шию мотузкою, натяг на голову поліетиленовий пакет — щоб краще бачити! — і стрибнув в озеро… А ще записку залишив, щоб ніхто не засумнівався в його надздібностях…

— Нічого не розумію…

— Я теж, — якось злісно сказала вона.

— Тобто ти маєш на увазі, що його…

— Тобто я нічого й нікого не маю на увазі. Я втомилася щось мати на увазі. Мені сказали, що це самогубство. У міліції сказали, так що я вже не можу нічого мати на увазі. Та й навіщо?

Віктор дістав ще одну чарку, але Тома заперечливо похитала головою.

— Я хотіла запитати, де Марко.

— Не знаємо.

— Тоді я піду. Піду.

Віктор простягнув у її бік руку з чаркою, але вона вже зникла у дверях.

— Хто це? — запитав я. — І що сталося?

— Це Тома, — відповів Віктор. — Хочете її історію?

Я кивнув.

— Ну, тоді слухайте. Це саме той випадок, коли кажуть, що лихо наодинці не ходить…