Жах на вулиці В’язнів

Частина 4

— Тома вибралася на цвинтар десь за два тижні. Вона не могла би й собі самій пояснити, навіщо збирається в цю безглузду подорож до потойбіччя, однак солодкавість нічогонероблення вже надто втомила її. Не вистачало сил позбутися речей чоловіка — вона мало не заплакала біля старої джинсової куртки, у якій він зустрічав її ще за часів студентства — такий високий, незігнутий і веселий. Вона намагалася пригадати собі риси його обличчя — вигнуті брови, довгі й тонкі, жіночі вії, затуманений алкоголем погляд — ні, це не те, на початку він був інакший… Вона струсонула головою, наче відганяючи нав’язливий образ із набряклим животом, що одразу викликав зі шмаття спогадів інший труп — дідовий. Чоловік розпливався в її уяві, тонув у трясовині небуття, пожирався потворою часу. Вона спробувала відшукати в пам’яті, доки не пізно, що ж її в ньому приваблювало. Чоло? Високе, гладке, утяте над скронями трикутничками пишного волосся (коли він почав пити, воно стало крихким і подушка щоранку залишала їй від його тіла лише ворсинистий залишок, наче від вилинялого кота)?.. Запах? Запах молодого дужого тіла, який потім зметаморфозився у сморід передчасного розкладання?.. Музика, якої довкола нього було завжди доволі, навіть у смерті? Цей нестримний знервований блюз, що завивав, як самотній вовк у місячну ніч? Цей моцартівський реквієм, який, як він розповідав ще на початку їхніх зустрічей, слухав його батько в день смерті матері?..

Але не було вже нічого, геть нічого, навіть найкращі миттєвості, навіть його «я тебе люблю» спотворювалися хропінням і блюванням на кухонний стіл, жовтолицими колегами, що гучно матюкалися цілу ніч і, проспавши кілька хвилин під ранок, похмелялися розведеним спиртом і йшли в темінь, щоб за кілька днів повернутися галасливою компанією, неначе до себе додому. Вона втомилася, вона втомилася від нього й зараз почувала протиприродну полегкість від того, що його нема. Це страшно — тішитися самотності, тішитися тому, що мертвяк навідує тебе лише вночі у важких сумнівах, що каменем лягають на серце. Це страшно — жити в очікуванні, але вже без сподівання на краще, просто чекати невідь на що, просто виконувати якісь тяглі звичайні дії — чистити картоплю тупим ножем (він так довго обіцяв його загострити), терти до крові з пальців червоні буряки, дивитися у вікно на сусідських дітей (він казав, що ще не готовий стати батьком), які, вибравши серед себе найслабшого, починають спроквола його тлумити — спочатку словами, потім жестами, далі руками і, нарешті, розійшовшись (апетит розпалюється під час їжі?), ногами. До першої крові, до непритомності, до смерті…

Вона довго вибирала квіти — суботній ринок цвів, як оранжерея, — пекучі пластмасові пелюстки відвертали увагу від бляклих неповноцінних «живих» квітів. Вона минала ромашки, айстри, тюльпани, гвоздики, рожі, лілії, минала цілі колонії невідомих їй рослин, утікала від яскравих кольорів, бо боялася їхньої надмірної життєвості, що, на її думку, не пасувала б цвинтарю, компрометувала її, звинувачувала в недостатній жалобності, свідчила б проти неї на суді мертвяків проти живих.

Нарешті вона визначилася — купила в непоказної жіночки в сірій куртці та сірій хустці непоказні сірі «цвіточки» за кілька сірих монет. Зайшла в автобус, присіла біля вікна, потім підвелася, щоб звільнити місце морщинистій бабульці зі смердючим кошиком, яка, очевидно, поверталася з базарних торгів додому — у приміське село, поруч із яким містилося кладовище. Автобус — старий Ікарус — поволі пікся під весняним сонцем, очікуючи всіх, хто бажає відвідати царство мертвих, — а таких із кожною хвилиною ставало все більше, вони потроху скупчувалися біля дверцят, наповнювали своїм жалобним вбранням і постпохоронними настроями салон, їхнє чорноколірне шепотіння повзло поміж убогих букетиків із парною кількістю квітів, виривалося крізь прочинені дверцята, під якими докурювали останні сигарети кілька чоловіків у пом’ятих піджаках. Від цих людей, які раптово віднаходили серед натовпу знайомих, віяло дивовижним спокоєм і впокореністю, вони утворювали якесь товариство, що його однозначно поєднувала смерть. Тома жахнулася того, що вона і тут залишається самотньою — її ніхто не знав, не впізнавав, не гукав радісно. Вона обернулася на чиїсь схлипи — позад неї беземоційно, методично плакала жінка невизначеного віку — її вроду приховували чорні блузка, хустка та довга спідниця. Почервонілі очі жінка намагалася приховати сонцезахисними окулярами, однак сльози витікали з-під лінз, розтікалися канавками зморщок, тонули в кутиках уст. Тома, заворожено стежачи за жінкою, краєчком ока зафіксувала, як та на якусь мить прочинила рот, висолопила язика й злизала сльози — наче ковтнула щось смачне. Кров, скажімо, — чомусь подумала Тома й здригнулася. Автобус нарешті зітхнув дверима й поволі рушив, важко розхитуючись на поворотах. Тома втупилася у свої безсмертники й уже ні на кого не звертала уваги аж до кінця подорожі…

За іржавою дротяною огорожею, що відділяла кладовище від поля, сіріли гектари трави. Метрів за сто на північ починався ліс, тобто його залишки; та частина цвинтаря була болотистішою, однак чомусь вважалася елітарною, певно, через те, що в так званих центральних секторах, де колись ховали перших небіжчиків ще на початку XX століття, містилися склепи для родин місцевих польських аристократів — там навіть земля цінувалася більше, і забронювати кілька квадратних метрів для свого померлого родича у цій частині кладовища могли лише найбагатші. Виходить, що теза про рівність у смерті — чергова байка, якою для чогось утішають бідноту. У потойбіччі, як і в житті, своя ієрархія — не менш ница та несправедлива. Ще далі, праворуч від лісосмуги, у траві викреслювалася злітно-посадкова смуга аеродрому. Повітря над бетонним настилом згущувалося й витворювало якесь марево, полудневу фата-моргану. Літаки сюди, однак, уже давно не літали. Час від часу, перед наїздом якихось чиновників із військових відомств, озивалися лише винищувачі місцевого авіаполку, що починали цілодобово гуркотіти над містом, не даючи людям ні нормально спати, ні працювати. Однак і це швидко вщухало, оскільки комісія, як правило, навіть не перевіряла вміння пілотів літати, а обмежувалася звіркою деяких паперів, пиятикою з місцевими полковниками та генералами й відвідинами борделю.

Тома повільно плелася довгими «вулицями» міста мертвих, ніяк не пригадуючи точного розташування могил — тоді, коли відбувалися похорони, її привозив автобус і вона, природно, не зауважувала дороги. Тепер же довелося, полум’яніючи від сорому, шукати когось із працівників кладовища, щоб з’ясувати, де розташовується 86-ий сектор. Неголений дід у сорочці з закоченими по лікоть рукавами саме набирав у відро воду з цистерни. Над краником, із якого сочилася брудна цівка, висів клапоть паперу з написом: «Технічна рідина, не для внутрішнього вживання».

— Ви не підкажете, мені до вас порадили, де тут 86-ий сектор?.. — запинаючись, швидко випалила Тома.

Дід, не відводячи погляду від відра й цівки води, щось пробурмотів і махнув рукою кудись убік, немов не вказуючи напрям, а просто проганяючи дівчину. Тома не розчула відповіді, проте повторювати своє запитання не наважилася, а рушила кудись углиб, сподіваючись знайти серед цього лісу хрестів необхідний їй.

Орієнтирів у неї було кілька. Найголовніший — свіжість могил. На старих секторах, де небіжчики спочивали вже рік і більше, на гробиках виростали надгробки й пам’ятники. В одних місцях бовваніли солідні монументи, деінде споруди тріскалися й заглиблювалися в землю, услід за мерцями. Тома пошукала очима ділянки, де земля ще не встигла всохнути після скопування, вінки над надгробками ще не встигли вицвісти. Але й таких секторів було чимало. Вона рушила вздовж них прямою заасфальтованою алеєю. Вітер дув просто в обличчя, здіймав куряву, сипав піском в очі, зривав одежу, примушував мружитися. Тома вперто йшла вперед.

Нарешті одна з ділянок здалася їй знайомою — вона впізнала єврейську тумбу по сусідству з могилою діда, рушила вглиб, переступаючи через буйну рослинність, і нарешті опинилася поруч із хрестом, що означував місце останнього прихистку рідної їй колись істоти. Поклала квіти на насип, поруч із вінками, яким спробувала дати лад. Сіла навпочіпки, спробувала уявити собі діда та побалакати з ним так, наче він живий. Однак нічого не виходило. Вітер уперто пронизував мізки, сонце крізь чорний берет пропікало голову. Нічого не хотілося. Вона встала, зробила кілька кроків праворуч й опинилася перед могилкою чоловіка — ще охайною і чистенькою. Хрест, однак, уже встигли обгадити ворони, які цього разу сиділи на одному зі слупів і бентежно вишукували чергову жертву — якнайсвіжішого пофарбування хрест, щоб їхній послід на ньому виглядав якнайконтрастніше.

Тома схилилася до фотокартки, із якої до неї та інших крізь смерть усміхалося обличчя небіжчика. Але воно було якимось кам’яним і мертвим, як він. Уже давно мертвим… Вона недбало поклала квіти, підвелася. У голові від довгого сидіння навпочіпки запаморочилося… Зітхнула й уже хотіла, було, забиратися геть, думаючи про непотрібність свого сюди навідування, коли раптом згадала, що слід запалити свічки. Вийняла надламані шматки воску з кишені, обережно розгорнула хустку, у якій те зберігала, але в неї не виявилося ні сірників, ні запальнички. Озирнулася в пошуках людей, але довкола не було майже нікого, хто б викликав у неї довіру. Надто засмучені або надто байдужі обличчя. Радісні усмішки якихось дітей, що бавляться на могилі дідуся… Вона подивилася крізь огорожу на поле, далі — на летовище, зітхнула. Раптом у полі зору опинився чоловік років сорока, вродливий, із пишними, пещеними вусами, злегка неголений. Піддавшись миттєвому замилуванню цими вусами, рушила до нього. Зробила кілька кроків, потім спантеличено спинилася: що ж це я? навіщо? і чому саме до нього? Однак, переконавши себе, що свічки таки треба запалити, а для цього, безумовно, необхідні сірники, вона вже рішучіше закрокувала повз порослі кропивою могили до власника вусів…

До чоловіка залишалося кілька кроків, коли він, відчувши, що на нього хтось дивиться, підвів голову й втупився в Тамару своїм якимось імлистим поглядом. Його карі очі мімікрійно переливалися на сонці, він примружувався, немов слабозрячий. Чоловік придивлявся до Томи, наче до давньої знайомої, що її трохи збентежило.

— Я перепрошую, — вдруге за кілька хвилин почервоніла вона. — Я… у мене тут чоловік і дід… дідусь, тобто… От, і мені потрібні сірники, якщо ваша ласка… Якщо вони у вас, звісно, є... — чоловік продовжував пильно вивчати Тому, від чого вона ще більше зашарілася, подивилася на аеропорт і для чогось додала: — Я поверну, обов’язково.

— Прошу, — якось так лагідно простягнув він їй руку з запальничкою, що вона здригнулася. Передаючи предмет із рук до рук, він ледь помітно погладив її долоню самим тільки краєчком пальця — професійний жест досвідченого ловеласа.

Коли йшла назад, до своїх могил, у неї тремтіли ноги, вона шпорталася, відчуваючи на спині цей важкий чоловічий погляд й усмішку з-під пишних шевченківських вусів.

Свічки довго не займалися, вітер, немов знущаючись, задував полум’я запальнички, зривав його з фітиля. Нарешті вона дочекалася кількасекундного затишшя, шаркнула кременем і, не чекаючи чергового пориву, почала швидко-швидко бубоніти якоїсь із молитов.

Із другою свічкою було важче. Вона вперто не займалася, крім того, здається, щось пошкодилося в запальничці. Тома знервовано терла великим пальцем до коліщатка й натискала на важіль, однак вогник не спалахував. У кращому разі свистів газ. Вона непомітно для себе почала бавитися з цією ще маловідомою для неї іграшкою — у дитинстві забавок у неї практично не було, казок ніхто не розповідав, тож надолужувала згаяне вона вже згодом — в університеті чи коли залишалася сама вдома. Тепер ця інфантильність прохопилася тут — попри відкритість простору, вона відчулася тут самотньою та водночас ув’язненою. Раптом позаду стало чути чиїсь кроки — вони скрадливо шурхотіли по гравію доріжки. Тома рвучко озирнулася — до неї підходив вусань й усміхався. Він вибачливо розвів руками — вони в нього були довгі й великі, із міцними широкими долонями.

— У мене тут дружина, — ще раз усміхнувшись, уже майже ніяково промовив він. — Мене Степаном кликати… звати. Я подумав, що, може, вам допомогти? — Тома витріщилася на нього й не знала, що відповісти. — Ну, із запальничкою… Вона в мене трохи вередлива. Лише мене слухається. Дозвольте, — знову усміхнувся він, але цього разу ширше, розтягнувши обличчям уста разом із вусами.

Тома ще нічого не встигла відповісти, як Степан уже присів поруч із нею, лагідно взяв із її рук проклятущу запальничку й швидким рухом викресав із неї полум’я. Затуливши його руками, вправно наблизив до свічки, і за секунду вогник уже радісно стрибав на її кінці. Тома не встигла навіть отямитися — події раптово захопили її у свій вир і, затиснувши лещатами випадковості, кинули в невідомість майбутнього.

— Не буду вам заважати, — делікатно підвівся Степан, однак на секунду зам’явся, наче сподіваючись, що його затримають.

Проте Тамара була надто спантеличена його існуванням і його вусами — вона не могла втямити, як таке могло трапитися з нею і чому саме з нею, адже вона не вірила в можливість доленосних випадків (хоча, із іншого боку, усе її дотеперішнє життя було всього лише невдатним випадком).

— А все ж дозвольте поцікавитися вашим ім’ям… — ненав’язливо, майже сором’язливо озвався Степан.

Вона помітила в нього сиве волосся. Шевелюра, утім, була ще доволі густа, вітер розвіював її, задував патла в обличчя.

— Тома… Тамара, — виправилася вона.

— Гарне ім’я… На все вам добре, — так само лагідно озвався чоловік і, ледь помітно вклонившись, відійшов.

Тома втупилася поглядом у його постать і ні про що інше не могла думати. Вона раптом відчула щось жахливо п’янке й невідворотне. Це було як вітер, як слово «свобода», як автомобіль на повній швидкості, як відвідини порнофільму в юності чи як квиток у подорож без можливості повернутися…

Її пройняли його пещені, пишні вуса, його делікатність і вроджений аристократизм. Її здивувала думка про можливість якогось розвитку — це було соромно, але водночас солодко й приємно — уявляти нову зустріч. Тома раптом зрозуміла, що все її єство зараз потребує чоловіка, байдуже навіть якого.

До Степана підійшов якийсь чоловічок у широкому чорному плащі й крислатому капелюсі. Він ішов поволі, по-качиному перевалюючись із правої на ліву — і навпаки. Витягнув із кишень товсті, але короткі рученята, привітався зі Степаном, коротко про щось переговорив, гучно засміявся, виблискуючи золотими зубами. У незнайомця теж були вусики, однак, на відміну від Степанових, ці — чорні й вузькі — чомусь геть не сподобалися Томі. Вона раптом відчула тривогу, страх перед цією особою, немов він міг завдати їй шкоди просто тут і вже. Вона поволі позадкувала, весь час озираючись на двох чоловіків, які щось жваво обговорювали. Необережно зачепила плечем стареньку жіночку, у якої тремтіли руки з квітами, вибачилася і, на мить зустрівшись поглядом із випадковою перехожого, відчула пекучий біль, сором і жаль. Вона вже не згадувала Степанове обличчя, вона бачила лише ці очі — неймовірно глибокі й сумні, за якими, здавалося, ховається таємниця небуття. Тома здригнулася, вона ніяк не могла відігнати від себе нав’язливий спогад. Асфальт на алеї в старих секторах потріскався, місцями здувся. На автобусній зупинці за ворітьми цвинтаря вже юрмилися люди. Обідрані, нещасні, сутулі, майже всі вони (і навіть діти) відзначалися різними фізичними ґанджами — хтось, присівши на благеньку лавчину, притуляв до щоки холодні дерев’яні милиці. У когось набрякли ноги, руки, посиніло обличчя. Тома не на жарт злякалася — її оточували потвори, виродки, яких позбавили можливості думати та вибирати. Підійшла до гурту, подивилася на обрій, де вирізьблювалося зображення (обіцянка) гір. Люди довкола сперечалися про політику. Завжди в таких випадках знаходиться один націоналістично налаштований дідок, який усіх інших вважає «комуняками», кричить, плюється, готовий вибрати очі кожному, хто проти нинішньої влади. Інший обов’язково російською відповість, що за комуністів він би отримував нормальну пенсію. Діди зчеплюються, натовп довкола ділиться — спочатку виключно на прибічників одного й другого (сиплються прокльони, аж бризкає слина), потім за дрібнішими політичними симпатіями.

Тамара насилу стримується, щоб не втекти, але не може навіть затулити вуха, аби не чути цих образ і неаргументованих, виснуваних лише на емоціях, шиплячих вигуків. Вона відходить набік, боячись, що зараз розпочнеться бойня, у яку примусять включитися і її. Особливо її непокоїть он той голомозий молодик в окулярах, із недобрим божевільним блиском в очах, який усім торочить про якогось Соскіна й про бомбу, що він має на мера, а потім тикає в обличчя посвідченням газотранспортного підприємства, щоб його не вважали за самозванця.

«Ви знаєте? Соскін же пропонував унікальний спосіб — чотирьох патріархів замкнути в підземеллі й не випускати. Трьох нам не потрібно. Тільки один!» «Це не винахід — так уже тисячу років обирають папу», — необережно заперечує якийсь побожний дідок. «Що ви мелете! Греко-католицизм себе вичерпав! Уже давно ніхто в Римі не визнавав наших владик патріархами, вони тільки тут себе патріархами кличуть, а насправді — лише кардинали! Стануть кардиналами й тішаться, придурки!»

Тома злякано відступала, однак божевільні (чи збожеволілі) обступали її та продовжували затягувати в дискусію. Вона вдавала глухоніму, намагалася абстрагуватися, проте любов народу до балачок на політичні теми нестримна. Запахло смаженим, себто кров’ю.

Автострадою, здіймаючи куряву, мчали авта. Одне з них — шикарний лімузин із шістьома дверцятами — раптом спинилося поруч із Томою. Натовп враз умовк, відступив, обережно роздивляючись диво. Із передніх дверцят вайлувато висунувся короткострижений водій із дуже потворною пикою, підійшов до оторопілої Томи і, рикнувши їй «пра-ашу», прочинив задні дверцята. Дівчина сахнулася, відступила на кілька кроків, але з салону визирнув Степан, і вона вже без вагань кинулася всередину. Тома чомусь злякано захлопнула за собою дверцята, у її уяві снували юрми бунтівників, що кидаються до дорогих «мерседесів» і ролс-ройсів, розхитують їх, б’ють залізяччям у вікна, витягують із салонів багатіїв і починають розривати тих на шматки. Кров затраскує розлючений натовп, люди скаженіють, виють від задоволення…

— Паєхалі! — гукнув водієві чоловік у капелюсі, що сидів напроти Томи й усміхався, спостерігаючи за її реакціями. — Паєхалі, скарєє, казьол!

Проте ніхто їх не атакував, не наздоганяв, лише кілька чоловіків заздрісно сплюнули крізь зуби, а кілька гучно лайнулися навздогін, сподіваючись, що їх почують і настрій пасажирам авта буде зіпсуто.

Чорновусий запропонував Тамарі бокал шампанського й представився:

— Шура. Саша. Олександр, — знову засміявся він усіма своїми золотими зубами й, помітивши розгублений погляд Томи, що топився в його ротовій порожнині, пояснив: — У молодості я був слішком активним — от і не вберіг зубов. Зато щас… я вже могу позволіть собі охрану. А це, як ви могли самі увідєть, не послідня нужда нашого врємєні. Демократія — зло. Люди не панімають свободи, їм нужні ліш палка і хліб, шоб не виздихали з голоду. Охлос, вонюче бидло! — раптом скривилося в гримасу ненависті обличчя чорновуса. — Ізвіняюсь, просто не люблю селянської тупості, етого, як говорить один мій знакомий, грунтівства у чистом виді. Ненавижу. Але ви пийте, пийте. З Стьопою ви, я так панімаю, уже знакомі?

Не дочекавшись відповіді, Шура знову засміявся, ковтнув якоїсь рідини зі свого келиха й занурився в читання газети.

Степан весь цей час мовчки сидів поруч із Томою. Протягом розмови із власником авта вона несвідомо підсувалася ближче до нього, шукаючи захисту. Однак, поглянувши на свого нового знайомого зараз, вона знову (вкотре за день) сахнулася. Чоловік тремтів, його чоло заливав піт, волосся злиплося в жмутки й незграбно звисало. Неголеність, яка на вулиці додавала йому шарму, тепер видавалася ознакою недбалості, а то й занепадництва. Проте найгірше було не це — його погляд не виражав зараз нічого, крім приреченості, панічного страху, безвиході, зневіри й ще невідомо чого. Він жалібно усміхнувся до Томи, немов вибачаючись за те, що вона застала його таким. Степан уже не давав, а лише потребував допомоги, як потерпілий у корабельній катастрофі.

— Я завжди вважав, що найважливіше, принаймні дуже важливо, — це комфорт і відсутність побутових проблем. Вони перешкоджали мені бути щасливим. Я страждав від нестатків, я не зміг урятувати життя своєї дружини, я не зміг їй нічого дати, як і своїй дитині. Отож, я став фетишистом, я перетворив своє життя — як це не пафосно буде звучати — на служіння панові долару. Я бачив довкола себе так багато багатіїв. Ви ж їх теж бачите і теж думаєте — я не гірший, я кращий. Чому так повинно бути, чому все, скрізь — несправедливість. Я заслуговую на краще, я мушу мати те ж, що і вони. Вам ніколи не здавалося, що великі гроші крутяться поруч і варто докласти лише якихось незначних зусиль, як вони стануть вашими? Лише б знати, де вона — ваша ніша. Ви хто будете за фахом, якщо не секрет?

— Економіст, — пробурмотіла спантеличена Тома, яка вже й не знала, що думати.

— Ще раз дуже приємно. Я — журналіст. Найдавніша професія, насправді. Тільки-но з’явилася повія, і ще не знала вона, що повія, як мусив з’явитися хтось, хто б про це сказав вголос і сформував громадську думку. Тільки з’явилася мова — з’явилися глашатаї… Утім, це все дурниці. Насправді я не люблю своєї професії та своєї роботи. Я надриваюся і продаюся, — він промовисто поглянув в бік чорновуса, що з головою уткнувся в газету й читав не відриваючись, — заради копійчаного заробітку. Я втомився, але виходу з цього лахміття й суцільної брехні вже немає. І не буде… крім загальнодоступного, звісно.

— Ва-ам куда? — почулося з-за спини в Томи, і вона аж підстрибнула від несподіванки. Але то був лише водій.

Вона бездумно назвала адресу. Лімузин здригнувся, повернув.

— Вип’ємо за знайомство! — запропонував Степан і підійняв до рівня обличчя склянку, у якій коливалася сіра рідина. — Я щойно наговорив вам багато зайвих, нецікавих речей, ви вже вибачте, сам не знаю навіщо. Я справді хотів справити на вас якнайкраще враження. Ви мені подобаєтеся, у вас дуже проникливий і лагідний погляд.

Тома, яка не чула компліментів від чоловіків зроду-віку, зашарілася й трохи не захлинулася надто газованим шампанським. Мерседес спинився. Вона поставила склянку на столик, принюхалася й відчула в повітрі різкий неприємний запах шкіри — усе всередині було оббито якоюсь червонуватою цупкою тканиною.

— От ви й приїхали, — озвався зі свого кутка Шура. — Це путішествіє для вас безплатне. За мой щот. Но, прашу вас — без комплексов, не чуствуйте себя обязаними. Єсть граніца, за которой дно стає поверхностю і наоборот. Найкоштовніші подарунки нічого не важать. Інколи дорожчі проліски. На все вам добре.

— Бувайте, — стиснув їй руку Степан. — Я сподіваюся, ми з вами ще зустрінемося. Світ тісний, а надто наше місто.

— Щасливо! — пробурмотіла Тома вже з вулиці.

За мить дверцята хряснули, лімузин тихо рушив і швидко зник, залишивши по собі лише делікатний слід протекторів на шматках глини перекопаної вулиці під її будинком. Наче й нічого не було. Немов фікція, фата-моргана…