Жах на вулиці В’язнів

Частина 19

Говорити йому все важче. Він забуває, про що. Марко, Мирон, Шура, Стьопа, Тома, Аня, особливо Аня. Усі історії переплутані. Починає світати. Віктор раптом на півслові вмовкає. Замість закінчення — хропіння. Я беру до рук його записи, гортаю, читаю. Не можу відірватися. Я б так не писав, так би ніхто не писав, навіть найгірший письменник, але з цієї пісні жодного слова не викинеш.

«Наші речі так само недовговічні, як і ми, може, навіть ще минучіші; однак у них закладена дивовижна сталість і незмінність, якої люди позбавлені; саме вони, а не ми здатні зберігати в собі минуле таким же чуттєвим, яким воно вже ніколи не постане для нас. Наші речі — це наша пам’ять. Дрібниці (такі як, скажімо, іграшковий Дід Мороз із позліткою, яка, якщо торкнутися до крихітної смішної фігурки, залишалася на шкірі) мають усі властивості машини часу, вихоплюючи із сум’яття подій конкретну мить, тим чи іншим чином прив’язану (пов’язану) саме до них.

У того Діда Мороза (чи Волохатого Миколая, як тоді називав його Марко) до маківки була причеплена шнурівка, теж укрита позліткою. Саша любила тримати іграшку за цей жовтуватий мотузок, намотувати його на пальці; притуляти річ до обличчя. Її щоки потім зблискували на світлі крихітними зірочками, наче то був грим кіноакторки. Вони почепили Діда Миколая над дверима при вході — Марко забив у деревину цвяшка, але спершу — пальця. Він заскавчав, наче побитий вуличний пес, застрибав, розмахуючи долонею та закочуючи від болю очі.

Саша співчутливо торкається хлопцевого плеча, він обертається, крізь сльози дивиться на неї та бачить — всього за крок — її великі, переливчасті очі, червонясту сітку судин у білку, чорні бездонні зіниці, розлиту нафтову пляму очних яблук. Їхнє дихання стикається: тепла вуглекислота з домішками запахів з’їдених яблук, супів, картопляного пюре чи ще якоїсь гидоти, шлункових соків: кислот і лугів… Палець синіє і брякне, біль проривається разом із пульсом, смикаючи руку, наче електророзряд. Вона гладить його долоню своєю. Підносить її до обличчя, до вуст, схиляється і злегка цілує… Йому перехоплює подих від цього лоскітливого торкання, від дмухання, що збуджує шкіру ніжністю…

Усе подальше життя він пам’ятатиме цей дотик (невинність утрачають лише раз — навіть чоловіки), жодна жінка вже не зможе витіснити зі спогадів цей хиткий розпливчатий образ, цей міф, цю легенду, мрію, яка, навіть здійснившись, не стала реальністю і, спотворивши себе ж, не вивітрила з мозку ореолу юнацької романтики.»

Більш як півроку тут зима — не температурна, не календарна й навіть не географічна, а просто — зима. Холодне, аж мокре повітря робить шерехатою шкіру обличчя та рук, холодні люди викликають шершавість духу. Терпнуть пальці, бо погано циркулює кров, у долоні заходять шпари, обвітрюються вуста. Сніг здебільшого брудний, чорношкірий…

Крихти на столі, переривчатий білий слід від олівця, що є засобом проти тарганів — таких собі всюдисущих бридких коричневих комашок із багатьма лапками й вусиками, які жеруть усе, що є довкола, — від жовтих сторінок неторканих книг до крихітних шматочків людського м’яса. Так вони (люди) і зникають — кавалок за кавальчиком їх переносять зі скелету в брудні смердючі нірки, де аж кишить від мімікрійних порухів маленьких потвор…

«Пити — це нудно, але є бодай якесь заняття». Степан слухав, а чи лише вдавав, що слухає, цих паскуд, які наввипередки хвалилися йому своєю ненавистю та ступенем її реалізації, і потроху ковтав алкоголь. Бридку горілку з дрібкою лимонного емульгатора. Він робив дрібні регулярні ковтки — так його навчив пити якийсь чи то німець, чи то австріяк. Від цього буцімто швидше п’янієш; а чи навпаки — повільніше?.. Хлопці — його ж вихованці — результат його праці — уже забріхувалися, намагаючись в азарті розмови виставити себе перед шефом якомога затятішими паскудниками.

— Ми його замочимо!!! — переможно підсумував це змагання такий собі Тося — малолітнє мудило з фарбованим у пергідролі волоссям, кульчиком у лівому вусі, окулярами-хамелеонами й пещеною посмішкою.

Степан гидливо відсахнувся — це геть невинне(!) зауваження — ішлося ж бо всього лише про моральне знищення геть чужої, незнайомої їм людини з власним світом, переконаннями, долею — чомусь злякало його. Він подумав, що ці виродки за певних умов могли би й справді, не здригнувшись, вважаючи це за чесноту, убити ворога своїх хазяїв. Бридкі лакузи, бридка горілка, очі, заплилі жиром й алкоголем. Степан уважно зазирав їм у рот, коли вони перехиляли залпом свої келишки: язик зводило судомою в передчутті гіркої пілюлі щастя, білі зуби виблискували термінаторським металом (навіть це не було справжнім). Очі заплющувалися, уста кривилися — певно, цей жест вони в когось поцупили: десь підгледіли абощо, бо не кривляться так від горілки. Потім із очманілим, дебільним виразом обличчя (вирячений погляд, роззявлена пащека) кидаються до закуски та закидають її в отвір між устами, мов кочегар — вугілля в паротяг. А як вони жують! Навіть бомжі, що вперше за кілька днів угледіли шматок хліба, поводяться вишуканіше, ніж ці новітні інтелігентики. Степан подивився на їхню статуру — нічого спільного з тим образом захланного, заляканого фізика чи хіміка — худого, високого, у великих окулярах. Викінчені піжони, ці пестунчики побуту, можуть дозволити собі по кілька годин щоденно відвідувати тренажерні зали й під орудою тренерів напомповувати собі м’язи. А що їм ліньки чекати результатів власної праці, то вони швиденько насичують себе анаболіками. У поєднанні з горілкою — вибухова суміш.

Тома сиділа в учительській, із нетерпінням, мов учениця, чекаючи кінця уроку. Це була чергова помилка — іти працювати в цю комендантську установу з військовими правилами та муштрою. Штефан чи не вперше мав рацію, завзято відраджуючи, навіть забороняючи їй удаватися до такого кроку. Переслідував він, звісно, при цьому зовсім іншу мету — йому було страшно. Його запіненість й агресивність у суперечках пояснювалася тим, що він підсвідомо відчував небезпеку — його світ був надто ненадійно вибудуваним, надто крихким, і таке випробування загрожувало руйнуванням. Відпустити Тому з дому — це було все одно, що випустити канарку з клітки. Пташка не може без неволі. Вона випурхне, загубиться, заблукає; може, її підбере хтось інший, може, їй буде в нових хазяїв навіть краще. Але що йому до цього? Він надто вже звик, приходячи додому, відчувати чиюсь присутність. Йому приємно було перевіряти міцність власного голосу, виголошуючи якісь банальні речі, — це чув ще хтось. Степан не був певен у собі, у Томі, він не був певен ні в чому. Його найдужчим бажанням було забарикадуватися та перебути облогу виборів удома, щоб ніхто його не турбував.

Але що до того Томі? Їй набридло, вона втомилася від цих потвор довкола потвори-чоловіка, від суцільної павутини помилок, від власної розгубленості. Їй потрібне пояснення, чиясь дужа рука, що розірве нитки, у яких вона борсається, і виведе на волю, на світло, їй бракує світла, вона почувається наче замкненою в похмурій вежі або в темниці. Промінчики сонця тут рідкість. Лише сирість, сірість і морок. Під вікном росте бузок, а поруч — контрасти міста — клен і каштан. Двох останніх уже кілька років ніхто не підрізає, тож їхнє збожеволіле гілляччя заступило світ, запавутинило небо. Настало затемнення, майже вічна ніч. Тома почувалася полярницею, якій будь-що необхідно дочекатися сходу світила, яке принесе нове життя, новий цикл безперервної природної круговерті, новий кальцій, нові вітаміни…

Вона нервово очікує кінця уроку, бо її запросив на каву шкільний фізик — нафталіновий Теодор Ізидорович (друге ім’я, дане при хрещенні, — Зорян — зізнався їй під час першої ж тет-а-тетівської бесіди в коридорі цей темпераментний чоловік із шапкою в’язкого густого білого волосся на голові). Він чомусь одразу вчепився в неї, як кліщ, і Томі довелося вислуховувати його безперервні звіряння — про знущання батьків у дитинстві, про нещасливий перший шлюб… Це монотонне безперервне ниття майже не завдавало їй клопоту: воно було для неї чимось на зразок музичного фону місцевих радіостанцій — абсолютно нешкідливим, але й в основному нецікавим. Було ще одне «але» — ці сповіді вона не могла ні перемкнути, ні вимкнути: уроджена делікатність не дозволяла їй перебити чоловіка чи брутально відштовхнути його.

— Знаєте, — казав Тед, як жартівливо кликали його в школі, — це повинно бути вам знайомим. Ваші очі мають у собі багато печалі. Я бачу, що ви страждали…

Для нього страждання було якоюсь незбагненною чеснотою; мазохізм перетворювався на релігію, біль — на регалії. Щастя, на думку його завжди запалених очей, — доля недоумків. Спізнати випробування дано ж лише вибраним. Він, звісно, серед достойників.

Тома скептично всміхається. Але й вона, виявляється, теж належить до касти страстотерпців.

— Це якась нова секта, що відгалузилася з християнства? — мляво цікавиться Тома, щоб бути ввічливою, але й чесною зі співбесідником та собою: його дуристика її не пройме.

— Ви іронізуєте, і це зрозуміло, — спиняється Тед, — людина, котра зазнавала багато лиха від інших, стає дуже, я б навіть сказав, надто скептичною та недовірливою. Розумна людина прикриває свій страх бути ошуканою маскою іронії… Але ж ваші очі говорять про інше. Вони тліють, проте хочуть палати, вони втомлені, запалені, проте я бачу в них не лише згарище й тлін… Я не веду мову про жодну релігію, не пропагую ніяких самокатувань чи завдавань собі фізичних страждань. Це виключно метафізика. Така собі концепція старого невдахи, що приречений на безперервні депресії в силу складу власного розуму. Ви ж теж така, я вас одразу впізнав. До речі, вони нас теж вирізняють і терпіти не можуть. Бояться. Здогадуються, що ми стоїмо на межі…

— Я вас не розумію, Теде, — здригнулася Тома.

Інколи їй ставало моторошно з ним.

Раніше Зорян ніколи не виходив за межі коридорних розмов. Як виняток, проводив її до автобуса, коли в обох одночасно закінчувалися уроки. Томі це було не зовсім приємно — колектив уже давно перетворив їх на коханців, дамочки в окулярах і навіть старшокласниці кидали на цю дивну пару багатозначні іронічні погляди. Тома почувалася винною, немовби й справді спала з Тедом. А ще вона боялася, що поголос дійде до Степана. Степана вона теж боялася. Боялася й цих суворих старших учительок, і завучки з неправильним прикусом.

— Дамаро Анатолієвно! — гукнула її та вчора зумисно через весь довгий похмурий коридор. — Підійдіть-но!

Є два види влади: природна — коли одна людина добровільно погоджується виконувати розпорядження іншої, бо розуміє, що так буде вигідно їй самій, і неприродна — це коли одна людина примушує іншу виконувати свої забаганки. Тома змушена була підкоритися. Тобто вибір у неї начебто був: не підійти, зневажити стару потворну бабегу, виплюхнути на неї всю свою накопичену на учнях і чоловікові агресію у вигляді лайки. Але що тоді? Робота, якої вона так важко, майже з боєм домагалася, стане ще однією перегорнутою сторінкою її життя. Вона згадуватиме про уніформи школярів, Теда-Зоряна, псевдоподруг із учительської як про цікаве кіно, як про щось, що трапилося не з нею. Це не належатиме їй. Це буде як штучно вживлений погляд. Якусь мить вона вагається, спокуса вчинити так надто велика, але галицька добропорядність, усотана з молоком матері, бере гору. Треба скоритися, підійти. На очах десятків учнів, що протирають до стін спини своїх огидних синіх та фіалкових форм. Певно, у них там зяють глибочезні діри, як у нявок, — думає Тома, уже всміхаючись завучці. Вона відчуває, як за кожним її кроком слідкує зграя поглядів, і від цього йти стає ще важче.

— Я вас… — починає вона ще здалеку, не наблизившись упритул, зображуючи на вустах якнайщирішу подобу усмішки.

— Ви ще новачок у нас, Дамаро! — відрубує завуч. — Тому мій обов’язок звернути вашу увагу на зовнішній вигляд…

Усмішка застигає на обличчі Томи й починає тиснути її, як намордник пса.

— На ваш, я мала ввіду, — поправляється потворна нижня щелепа, яка випинається вперед, як у вовкулаки.

Тома згадує, що її нова нібито подружка — учителька англійської з сусіднього кабінету, яка веде паралельний Томиному 9-А, — розповідала про завучку, буцімто та щоп’ятниці по чорному вбухується з фізруком та воєнруком у спортзалі й вони під вечір влаштовують п’яні оргії.

— Юпкі повинні бути нишчі колін, або брюки. Я би радила вам брюки, Дамаро Натолієвно, у вас трохи ноги той-во… ну, як би це сказати. Ви не пойміть мене привратно. Але я мушу дбати про моральні устої. Це ж уже 9 клас. А у вас є уроки і в старших. Шо вони можуть подумати? Ви подумали про те, що вони можуть подумати про вас? Я би вас просила…

Це було так, наче тебе привселюдно шмагають по обличчю. Кілька безкарних ляпасів, а ти при цьому ще й посміхаєшся. Усмішка засохла на твоєму обличчі. Зорян має рацію — вони бояться її, інстинктивно відчуваючи її інакшість. У чому вона виражається? Тома й сама не могла би пояснити. Вона ж так само, як й інші, пліткує на перервах, та й Зорян цього не цурається. Вона так само дивиться годинами телевізор, плутаючи героїв серіалів і забуваючись на кілька хвилин, ніби легким наркотиком, їхнім життям. Так само куховарить, планує разом із чоловіком місячні витрати, ходить у магазини, слідкує за модою, кохається та мріє про щось не таке. Вона так само потребує історій, заміни реальності. То в чому ж її відмінність від решти? Чому вона інакша? Радше — чим?

— Ви думаєте, що ви снобка? — проникливо зазирає їй в очі Зорян. — Але чому? Ви не краща за інших, просто інша. Є багато людей куди кмітливіших, ніж я з вами, але вони не мають цього в собі, цього тягаря, камінця на денці душі, бачення, пристрою самознищення. Ех-х!!! Якби ви знали, Томо, як мені інколи мріється повернути все, стерти й вибрати інший шлях. Був би я звичайним інженером. Ходив би на завод, пив би горілку. Грав у карти. Бив жінку. Виховував ременем дітей, схожих на себе. На літо вивозив би весь виплодок на море. Багато б їв і відростив би трудовий мозіль або опущені груди. Мабуть, мав би коханку, бо так заведено. Взірцеве життя. Взірцева смерть від апоплєксічєского удару. Або захлинутися горілкою. Або отруїтися. Магазинною. Жодних рефлексій. Жодного відчуття світу. Тільки себе…

Те, що він наважився запросити її на каву, докорінно змінювало їхні стосунки. Коли попередні проходжування й викликали плітки, то були все ж надто прозорими та платонічними. А спільне кавопиття — це негласний символ початку роману. Це якась інша спільність. До того ж, уже не зовсім прозора. Є якась вуаль утаємниченості. Щоб прослідкувати за парою, яка йде пити каву, треба її вистежувати. Це вже еротика. Томі на вибір давалися лічені секунди, бо двері вчительської саме прочинялися і, тримаючи їхню ручку, на порозі щось договорювала в коридор завуч-вовкулака.

Тома, почуваючись загнаною, заплющила очі, набрала в легені повітря і… Вона не могла йому відмовити. Та й як? На яких підставах? Це ж лише кава. Лише кава, — переконала вона себе й ствердно хитнула головою, усе ж дещо роздратована та зла на Теда, який поставив її в таке незручне становище.

Тепер вона чекає сама в порожній учительській, доки закінчиться урок Теда, бо він, йолоп, не запропонував їй зустрітися одразу в кафе, і тепер всі — уся школа — знатимуть, що вони разом пили каву. Тома пожувала цигарку, але, почувши в коридорі кроки, злякано її сховала. Її застрахали. Як школярку. Ще трохи — і вона ходитиме разом із старшокласниками, у яких пушок сіється під носом, курити в туалет. Цікаво, а чи багато дівчат курить? І де вони це роблять? У брамах? Стареньких, занедбаних двориках?

Двері відчинилися — і на порозі постав Теодор. Червоний, як зварений рак.

— Я відпустив своїх трохи скорше, — чомусь ніяково виправдався він перед Томою.

Їй стало трохи смішно. Його теж залякали.

— А як же моральні застанови? Ви ж повинні подавати приклад, Теодоре Ізидоровичу! — дещо підробляючи інтонацію завучки, гаркнула Тома.

Зорян зблід. Він вирячив на дівчину очі й, здавалося, мало не зомлів. «Ну от, маєш тобі, — спохмурніла Тома, — що й казати, чоловіки пішли ще ті!» Нарешті до нього дійшло, що вона кепкує, і він злегка всміхнувся. Йому було соромно власної слабкості перед Томою.

— Як ваша Велика Депресія? — трохи зло запитала Тома дорогою на диво мовчазного Теда.

Вона все ще не могла пробачити йому того, що він скомпрометував її. Ніби він не розуміє: вдає дурного, а чи таки справді дурний?

— Нічого, дякую, коби не гірше. А ваша? — не підводячи погляду від асфальту, промимрив Зорян.

Тома вже й не знала, що на це сказати.

Степан із задоволенням відзначив, що перестає відчувати власне тіло. Стало аж млосно й нудотно від цієї абсолютної невагомості, розмитості меж між собою та світом. Він потроху втрачав кінцівки, розчиняючись у повітрі, як марево або туман. Холодне повітря ще трохи пекло в ніздрі, але це радше була гра контрастів. Терпли вже лікті, а пальцями він міг поворушити, лише завдаючи болю своєму мозкові. Той аж перевертався в черепі, нагадуючи Степанові про його тілесність. Духа з нього й на цей раз не вийшло. Він дмухнув у нічне повітря й із захопленням простежив утворення та миттєве зникнення клубка пари. Потім ще й ще. У руках якимось дивом вигулькнула закрижаніла пляшка з-під пива. Він подивився під ноги, обмацав очима простір на кілька метрів довкола. Реальність потроху почала повертатися, світ знову виникав із нічого…

Він згадав, що пив: поволі, але багато, змішуючи різні напої. Перекладаючи їх пивом. Нічого особливого. Неподалік бринів ліхтар. Степан подумав, що чому це ліхтар бринить, він не може бриніти, це якась нісенітниця, безглуздя, але ліхтар бринів. Нікого не було, лише Степан і цей чортів ліхтар. Йому стало страшно. Він нараз відчув себе маленьким і безпомічним. Зараз будь-хто може підійти до нього й зробити йому боляче або й просто вбити, перед тим як слід познущавшись. Він смикнув головою, шукаючи шлях для втечі, але напад нудоти повернув його на лавку, де він, як з’ясувалося, сидів. Утома тягарцями висіла на повіках, і він би з радістю ліг спати просто тут, якби не люта холоднеча, що пекла в ніздрях, ці от нудота і страх. Страх примушував швидко битися серце, від чого він утомлювався ще дужче. Якби хоч десь було таксі… Він обережніше роззирнувся: навколо ані душі.

Знову нікого. Ці покидьки, як завше, вчасно спинилися, а його понесло, і вони не стали стримувати враз зницілого та смішного шефа. Не в їхніх звичках, не в правилах цього покоління красивих хлопчиків із фарбованим волоссям надиратися до безпам’ятства, щоб потім блювати на себе, утрапляти в історії. Хоча своїми вечірніми походеньками з точним переліком усіх напоїв і питних закладів вони потім чи не пишаються, розповідаючи як про звитяги… Але до дідька цих юних потвор-перевертнів із «дебільничками» у вухах, сам собі винен. Степан тупо сидів і тупо дозволяв відчаю, що прийшов нізвідки, опановувати собою. Своїм закляклим тілом. Це була глибока, як десятки маріанських западин, безнадія. Це був жах бути поглинутим ніщо. Просто зараз. Його ніхто й не знайде. Навіть не шукатимуть. Узагалі вже нікого немає. Світ — фікція, марення, галюцинація… Немає ніякого насправді, немає нічого, навіть самого немає немає… Тільки от щось чи хтось майстерно витворює перед ним перелік декорацій, учасно замінюючи одна одну…

Він подумав, що треба підвестися й іти, але продовжував тупо дивитися на ліхтар, дозволяючи зневірі не залишити від себе жодної клітини. Заплющити очі та зникнути. Замерзнути й померти від переохолодження. Десятки способів померти, тисячі хворіб чатують на нього щохвилини й щокроку. Ця крихка нитка, яка в’яже його зі світом, яка дозволяє йому вдихати різке болісне повітря, бачити світло й тіні від нього, може знічев’я обірватися. І він не знає навіщо, він ніколи не дізнається навіщо… І поруч немає нікого, хто бодай би зміг заплющити йому очі…

Степан знову побачив, як бринить ліхтар, і раптом здогадався: мобільних! Згадка про телефон принесла йому полегшення, і від думок про смерть не залишилося й сліду. Він урятований. Він має зв’язок зі світом людей, принаймні з його видимістю. Він може замовити таксі, завалитися в салон, а там уже не страшно. Там буде чиясь спина, там можна все забути, заплющитися від утоми та знати, що після сьогоднішньої смерті буде ще одне життя…

Протверезіння щоразу означується жорсткою депресією. Як би я хотів створити безперервно п’яний світ, вертеп хмільного забуття! Якби я міг, я б винайшов алкогольне самогубство й алкогольний ешафот! Світ майже щирих сліз від надміру вологи в організмі, яка от-от зміниться «сушняком»; світ порожньої відкритості та примітивної жадібності; світ жалюгідності, жалюгідний світ…

Степан знову сидить на лавчині, лише на іншій, а в його руці знову пляшка пива, як ви здогадалися, теж інша. Усе інше, може, навіть місто інше. Він не пізнає цієї вулиці й не пам’ятає, як потрапив сюди. Він падає на дно цієї божевільночорної ночі, пірнаючи все глибше й глибше, але щоразу виринаючи на поверхню. Може, ніч стала вічною?

Поволі долає якийсь підйом. Праворуч сквер, крізь полохливе гілляччя якого просвічується ще один ліхтар. Попереду малесенький готичний соборчик, крихітна копія європейської величі, із якої давно обліз тиньк й облущилася цегла. На майданчику перед костьоликом — абсолютно кругла пляма світла.

Іти догори йому не випадає — надто важко. Побитими східцями — у щілину між деревами, яка вдень, якщо він коли-небудь настане, певно, виявиться алеєю. Знову лавки, які переслідують його, як привиди предків — нащадків усіх шляхетських родин. На одній із них — загорнута в лахміття тінь. Степанові раптом стає дуже самотньо; він відчуває, що мусить заговорити до цієї згорбленої в темряві постаті, яка, можливо, єдина, крім нього, існує в цю холодну безперервну ніч… Жодного освітленого вікна, а якщо такі й трапляються, то вони лише підкреслюють його бездомність, заблуканість, закинутість у цю ніч…

Він падає поруч із нерухомим мішком, але не знає, чи той живий.

— Хто ти? — запитує хрипким неслухняним голосом.

— Я? — ворушиться поруч чиєсь тіло, але за голосом неможливо визначити: чи чоловіче, чи жіноче.

— Ти!

— Я — Марта.

— А я Стьопа, — по-простяцьки представляється колишній галицький інтелігент Степан Терешкун.

— … — мовчить тінь.

— Не спиться? — здмухує ще один клубок у світлі ліхтаря Степан.

— У-у… Що пьйош? — пожвавлюється Марта, помітивши в руках у чоловіка пляшку.

— Пиво.

— Даш глотнути? — і, не чекаючи відповіді, присмоктується до горла. — Ах-х! У горлі пересохло…

Степан, беручи пиво назад, згадує історії про те, як його приятелі підхоплювали побутовий сифіліс, і думає, що все це, певно, отак безглуздо й траплялося. Якась дурна нічна безтурботність несправжності. Якщо ж щось і трапиться, то потім можна переграти. Ще раз і ще раз… І так до безконечності. Комплекс комп’ютерної гри. Нудотне воскресіння.

Він усе ж протирає долонею обідок «горла». Тінь поруч, помітивши це, іронічно гмикає.

— У мене нема сифіліса, — каже вона, й одразу ж, — дай ще!

— Зажди!

Він присувається ближче й, обійнявши її, цілує взасос. Бомжиха дозволяє торкатися своїх уст, але на поцілунок не відповідає.

— А якщо так? — запитує Степан, набираючи в рот пива.

Марта облизує його вуста й одним потужним порухом висмоктує з нього пиво.

— Так ніби неплохо. Але так луччє, — і забирає в нього з рук пляшку.

Він думає, навіщо це робить, і не знаходить відповіді. Він надто втомився від усього, що робиться довкола, він мусить відпочити, зламати це, зламати себе, знищити, вибухнути. Слова не в’язалися купи, розсипалися, як галуззя віника.

— Що ти тут робиш? — запитав Степан в алкоголічки.

— Жду.

— Чого?

— Просто жду. Дай ще!

— Не дам, поки не розкажеш.

— Іди ти!..

— Кажи, тоді куплю ще.

— Мене сестра з хати на х… вигнала.

— І ти пішла?

— Я ключ потіряла.

— А чого в двері не грюкала?

— Я грюкала. Але вона сказала, шо як я не перестану, так вона міліцію визове. А я, як в міліцію, луччє на вокзал пойду.

— Любиш випити?

— А то хто ж не любить.

— У тебе дітей нема?

— Нє.

— Добре, — пробурмотів Степан.

Він провів рукою поміж її стегон і відчув, що збуджується. Уперше за останній час він відчував не пародію на бажання, не силувану ерекцію з обов’язку, над якою треба просто потіти, щоб не втратити її, а повноцінне чоловіче бажання володіти жінкою, пронизувати її, насаджуючи на свій паль якнайдалі. Із дружиною такого в нього ніколи не було.

— Шо ти робиш? — спитала Марта.

— Я тебе хочу.

— Тут?

— А чому б і ні…

— Не знаю, тут наші ходять…

— Хто «наші»?..

— Ну, друзья. Час який?

Степан придивився до годинника: о пів на третю.

— Скоро три.

— Ну, може, нікого й не буде, але стрьомно. Якшо чесно, я би лучше випила… Мене сестра б’є, — раптом поскаржилася вона, як учениця молодших класів учителю.

— Гаразд, зараз шось візьмемо, — незадоволено пробурмотів Степан.

Грубий хрипкий голос розвіював чари темряви, від нього зникало всіляке бажання, надходила втома.

Пішли шукати якийсь нічний магазин. На розі вулиць, якраз навпроти скверу знайшли заґратоване віконце, крізь яке просунула вино заспана кобіта. Алкоголічка на вимогу Стьопи стала за кілька кроків, у тіні граба, але, побачивши пляшку, вирвалася з темряви на світло ліхтаря. Дарма. Монстр у подертій смердючій маринарці з розпущеним волоссям. Розпухле обличчя; їй років 45, якщо не менше, але вже на межі розкладання.

Його трохи не знудило, він закашлявся й одразу ж кинувся навтьоки, безладно відмахуючись від її вигуків і спогаду про побачене, наче від самого себе…

Взаємне зніяковіння, страх і скутість рухів. Остання надія на справжність. Принаймні їм так здається… Одяг незграбно шурхотить, чіпляючись за виступи тіл, і виявляється, це ще може лякати невідомістю… Тома навіть по-дівочому прикриває груди своїми довгими пальцями, а Тед, худий, жилистий і трохи згорблений, ніяк не наважиться скинути плавки. У їхніх поцілунках щось від безтілесності середньовічних дів, плаття яких шурхотіли землею, ховаючи ноги. Вони ще не вірять у можливість спарування, у ймовірність реалізації своєї близькості. Але ж це — чи не все, що вони можуть дати одне одному, водночас відібравши одне в одного. Обмін тілами, який завершиться в пітних тимчасових обіймах утомою та бажанням спати. Але їм буде добре удвох, бо обоє скучили за хорошим сексом. Із несподіванки вони не змогли звільнити від напруження свої бажання та розкріпачити м’язи. Щомиті чекали якоїсь покари за своє щастя, грому небесного за насолоду. Вони боялися бути викритими. Їм постійно здавалося, що хтось третій незримо присутній у цій кімнаті й пильно стежить за кожним їхнім рухом, вслухається в ніжне шепотіння, принюхується до розімлілих тіл…

Його тісна гуртожитська кімната мала чи не єдину перевагу — величезне, хоча й холодне вікно. Його можна було відчинити навстіж, залізти на підвіконня, спертися спиною до заглибини в стіні, узяти в руки горня з гарячим чаєм і, заплющивши очі, вдихати цю мить… Вбирати в легені пару, вечірнє повітря, рожеві відблиски сонця на внутрішньому боці повік, звуки знадвору й запах передчасної лютневої весни та життя. Потім можна ввімкнути улюблену музику (у них випадково схожі смаки): якусь рокову альтернативу, лягти в ліжко поруч, огорнутися димом сигарет (він курить її «Мальборо», а вона його «Жетан»), зручно вмоститися під чоловіче крило й дивитися на червоне зарево. Ще година, кільканадцять хвилин… Усе, кінець. Усередині росте порожнеча й відроджується страх. Треба йти. Навшпиньках пробігти коридором, здригаючись від кожного шурхоту, щоб, бува, ніхто її не засік… Знову переховуватися, знову втікати. Знову накриватися з головою ковдрою, якщо хтось несподівано розірве їхній спільний простір непрошеним стукотом у двері. Знову не те, не те, не так!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!…

Утома. Рештки дня вибухають у сутінки кров’ю. Завтра знову буде вітряно. Тома крадькома йде вулицею. Головне: не зустріти нікого знайомого. Аж ось — гульк — за крок, просто перед нею спиняється сріблястий лімузин, дверцята якого ледь-ледь привідчиняються.

— Заходь, голубушка, давненько не бачилися, — шкірить свої золоті зуби Шура, — я как-то давно у вас не був, діла, понімаєш. А щас якраз зібрався і тебе встрітив, це ж супер.

— Супер, — погоджується Тома, якій не до жартів.

Може, вони за нею шпигували? Бачили, куди вона заходить, із ким, коли? Поставили в кімнаті жучки й усе записали на магнітну плівку? А зараз на неї чекає розплата за зраду? Але ні, Шура, якщо й знає щось, то зі Степаном цим не ділився й, мабуть, не поділиться. Надто ласо його очі позирають на Тому. Він, очевидячки, і сам не проти розважитися з нею. Тамарі на саму думку про спарування з Шурою стає зле. Напад нудоти настільки сильний, що доводиться спинити машину.

— Ну как, легше? — турботливо торкається її спини Саша.

Тамара невизначено змахує рукою й інстинктивно сахається; потім уже цілком свідомим рухом відсувається. Шура пронизливо буравить її своїми оченятами, раптом перебазовується вглиб салону й, нічого не кажучи, поринає в читання газети. Зловісну мовчанку перериває лише хряцання дверей, коли вони приїхали. Але Шура й далі нічого не каже їй, і душа Томи опиняється в п’ятах. Знає, — вирішує вона. Господи, і нащо мені було того треба?!

Чоловік уже тиждень не п’є, натомість багато курить; схуд, очі позападали ще глибше, кутики колись пишних і вишуканих вусів безсило звісились на вологе від свіжого гоління підборіддя. Томі навіть стало шкода його, коли вона якось випадково наткнулася в коридорі на цей безнадійно самотній і сумний погляд.

Того вечора вона відмовила Зорянові: дещо грубувато й роздратовано. Вона втомилася ховатися від його та своїх знайомих, вона просто втомилася жити; їй потрібна пауза, ковток справжнього свіжого повітря; урешті, вона ж нікому нічого не винна, у неї є законний чоловік, вона мусить бути з ним. Тед не заперечує, хоча й розуміє, що цим накручує коханку ще дужче, що за останні кілька років у цій жінці накипіли мегатонни невитраченої злості на життя та людей, ладні от-от вибухнути. Критична маса законсервованих емоцій, поріг флегматичності. Кипа його білого солом’яного волосся, як завше, розметана, погляд розгублено відсутній. Він знає, що вона зараз не з ним, що вона, власне, ніколи й не була з ним; відтепер обом знову час закинути на плечі важку ношу самотності й нести її, соромлячись навіть глянути один одному у вічі; почуваючись винними й звинувачуючи іншого. Радше звинувачуючи, бо найкращий захист, як відомо, і від докорів сумління в тому числі, — напад. Народна тупість.

— Чому ти завжди носиш ці пом’яті доісторичні костюми з вицвілими ліктями? — запитає Тома його якось у момент одного з відгомонів цієї короткої історії. Запитає досить неделікатно, навіть зі злістю, якої він не сподівався від неї вже почути.

— А чому ти прасуєш чоловікові його штани та сорочки, а чому ви — ти і він — знаходите час стовбичити перед люстерком, передчуваючи насолоду від ефекту власної з’яви на людські очі? — не підводячи голови й ігноруючи її голе тіло в проймі велетенських дверей гуртожитської шафи, пробурмотів Зорян.

Вона не знайшла, що йому відповісти, бо цього разу не зрозуміла його. Він її дратував дедалі дужче, бо був такий же, як вона, та ще й чоловік при цьому.

А що зостанеться йому після неї? Сидіти вечорами, як вона, на підвіконні та пити гарячий і холодний чефір, вихиляючись у вікно? Виповзати щоночі на полювання, чіпляючись своїми нудними історіями до молоденьких кобіток, які не сприйматимуть його всерйоз, перешіптуючись, гигикаючи й уважаючи за маніяка? Пити й рефлексувати над благородністю страждання та жорстокістю щастя? Тільки от суцільне нещастя, Теодоре-Зоряне, — це пекельне дно безвиході — тільки й того.

І коли відсутність проблем і лагідність довкілля призводять до зашкорублості, атрофації співчуття та засліпленості, то хронічний психічний біль — пряма доріжка до озлобленості чи божевілля. У копичці його пшеничного волосся з’являтиметься все більше білих волосинок, у кольорі шкіри на обличчі — все більше жовтих і сірих плям. Його думки занурюватимуться у власну самотність, як батискаф на дно Маріанської западини. Він кидатиметься зі своїми печалями на кожну практикантку й деяких, на своє нещастя, затягне до гуртожитської кімнати, щоб котрась, розчахнувши дверцята шафи, хазяйновито склавши руки на талії, суворо запитала:

— Ну що це за одяг, що це за старі м’яті костюми?

Якось він, медитуючи над шостим чи сьомим горням чефіру з горілкою, випаде з вікна: велика червона куля сонця перекинеться кудись за спину й одразу ж вибухне звідти в очі; кістка з правого стегна вилізе йому через живіт десь біля апендикса, й за 13 годин він помре від втрати крові, майже до кінця перебуваючи при тямі й нестерпно страждаючи…

Степана неймовірно дратував легкий хаос, що супроводжував кожен Томин порух. Він був педант і не терпів неохайності. Тому уникав кухні, де на одній із тумб завжди товклися якісь баняки, кришки, немиті тарілки й інше начиння. Крихти хліба на столі доводили його мало не до сказу, і він ошаленіло кидався до них із ганчіркою, спопеляючи потім господиню свого дому поглядом…

Усі його документи, бодай то будуть папірці з незначними записами, кожна дрібничка побуту мусили бути систематизовані й упорядковані. Це ж стосувалося людей, вчинків і подій. На його робочому столі панувала взірцева чистота, яка спростовувала всі твердження про розхристаність і недбальство творчих людей. Перекидний календар обов’язково був ще звечора перегорнутий на наступне число й очікував ранку, сперіщений чіткими короткими нотатками. Степан ретельно вів щоденник, але виключно діловий, а не для того, щоб записувати туди всі свої душевні зрухи чи інші бздури. Він майже одразу привчив Тому до того, що якість кантів на його штанях — основа його прихильності до неї протягом усього дня. А от погано випрасувана сорочка — навпаки — могла призвести до непередбачуваних наслідків.

Як виняток, Степан міг дозволити собі певну невпорядкованість думок і відчуттів, але лише коли був п’яний. Мабуть, і пив він якраз тому, що хотів відчути цю легку невагомість, оманливо близьку нереальність реальності. Сп’яніння дозволяло йому уявляти собі можливість здійснення будь-яких раптових задумів. Усі попередні плани, занесені в нотатники дрібним рівним почерком, руйнувалися, натомість виникало раптове божевілля, зреалізувати яке кортілось, наче оволодіти жінкою після кількарічної паузи, проте він зусиллям волі, зціпивши зуби, стримував себе, тішачись із самої думки про необмеженість своїх вчинкових ресурсів.

Запій не був для нього характерним, швидше це свідчило про зсув, аномальний стан, безладну втечу, капітуляцію перед дійсністю. Він не визнавав її, ховав голову в плечі, по-страусиному занурював шию в асфальт, а мозок задурював етиловими міазмами.

Якби йому забаглося розпусти, звичка до звички в коханні не дала б йому жодного шансу на плотську втіху. Його педантичність у статевому житті, про яку вже згадувалося, — це була якась покута, кара за розміреність і спланованість існування. Він не приносив жодної насолоди жінкам, і сам не одержував її. Над його випадком могли б поламати голову не один десяток психоаналітиків, але навіщо перейматися несуттєвим?..

— Ти шо собі позволяєш, казьол?! — кричав на нього, щільно причинивши за собою двері вітальні Шура, однак голос його проривав папір стін і звуки впиналися в затулені колінами вуха Томи. — Ти, бухарік поганий, алкаш йобаний!!! Тебе підшити мало, закопати, здати анонімним алкоголікам, підар! Блядь!!! Сука!!! — У розпачі, що межував із божевіллям, Шура вхопив зі столу якусь кічову амфору й пожбурив нею в зсутуленого від страху Стьопу, що забився вглиб розкішного фотелю.

Той незграбно підставив руки, затуляючи обличчя, і, на його щастя, ваза лише ковзнула долонею, відскочила від бильця крісла й із тріском розлетілася на друзки, упавши на підлогу.

— Ав-в-в! Ти шо, йобнувся?! — скрикнув Стьопа, розтираючи забиту руку.

— Сам ти йобнувся, придурок!!! — заверещав фальцетом Шура.

Тома сиділа в іншій кімнаті, обхопивши голову руками й принишкнувши, як миша під віником.

— Ти якого хріна не отвічаєш, коли до тебе на мобілку дзвонять? Якого хріна я її тобі вощє купив, казьол?! А?! Ну, ти!!! Чо’ вилупився?! Не помниш?! Бухати нада меньше! Ти шо, пацан, думаєш, шо тут тобі ігри?! Ето сєрьйозно, парінь, всьо дуже-дуже серйозно… Ніхто з нами не буде ігратися. Виїбуть і викинуть на хуй! Жити надоїло? За бабки треба платити чимось другим, роботою, напрімєр. Ніхто тебе не буде годувати за красівиє глазки…

Шура видихнув, обтер піт із чола й навіть усміхнувся.

— Я ж не то, шоб тобі зла хотів. Просто на мене самого нависають. Результати хрінові, прямо скажемо. Твої пацани работають по-мудацьки, від їхніх матеріалів кортить голосувати за Мирона, а не за нашого кандідата. Єдина класна штука була з перевищенням скорості, але ж хто це всьо організував? А, паря?

Дєло мастіра боіцця… Ну, не дрейфь, всьо буде чікі, а вазу я те нову куплю. Тільки шоб без запоїв, старий, ти ж можеш, я тєбя знаю… І без пройобів, як вчєра. Бо приб’ють, і я ні хріна не зможу зробити. А жаль буде… Жаль, — задумливо повторив Шура, вдивляючись уже кудись у вікно.

Потім вони говорили куди тихіше, і Тома, хоча вже й намагалася розрізнити слова в монотонному бурмотінні, не могла. Їй було страшно.