Жах на вулиці В’язнів

Частина 12

— Така-от історія, — зітхає Віктор. — Я люблю її, вона любить його, тобто Марка, а Марко…

Мовчить.

— А Марко? — усе ще чекаю продовження я.

— Марко? Він узагалі нікого не любить. Може, хіба, Тому. Їх, до речі, Аня познайомила, — Вікторові принаймні це здається веселим. — Розказати?

Я киваю.

— Ну, то слухай…

— Гаразд, не хочеш повертатися до себе, ходімо до мене! — майже благала Марка Аня.

Він дивився кудись в асфальт на свої брудні, жирні патли. Падали краплі холодного дощу, вода стікала сірими щоками, що спалахували від миготіння реклам нездоровою рожевизною, топилася в бороді, скрапувала на плечі наскрізь промоклого пальта. Аня спробувала розштурхати його, однак марно — п’яний мов чіп Марко, здається, навіть не впізнавав її — ним хитало, наче під час землетрусу чи на кораблі в найдужчу хитавицю. У ньому вже не спостерігалося нічого чоловічого, нічого людського — то був зомбі, тінь, неодухотворене тіло. Його ніби щойно лоботомували. Поруч проходили якісь люди, знайомі на мить зупинялися, щоб уважніше придивитися до сорому редактора або ж до дівчини, але ніхто не наважувався підійти ближче. Аня розгублено дивилася навкруги — вона не могла піти й залишити його, однак не могла й зрушити його з місця.

— Ну, будь ласка, Марчику, я тебе дуже прошу! У мене нікого немає вдома, ходімо!

Він підвів голову, подивився на неї затуманеним поглядом, знуджено скривився та застогнав. Раптом зігнувся й почав блювати — просто на тротуар на велелюдному перехресті.

— Чоловіче! Та що він робить! Гидота! — приказував якийсь старий дід, що спинився поруч.

Зібралися люди. Марко підвівся, злякано роззирнувся. Він щойно отямився й ніяк не міг второпати, як тут опинився й чому довкола зібрався натовп. Нарешті впізнав (опізнав) Аню, і вона, уловивши в його погляді благання, зраділо кинулася на допомогу: розштовхавши людей, повела Марка у вечір. Іти було далеко, однак скористатися транспортом Аня, оцінивши стан свого супутника, не зважилася. Краплі обдавали їх вогкістю, просочували одяг, із рота в снопи ліхтарного світла виривалася пара. Холоднішало. Ішли мовчки.

— Я хочу пива! — раптом спинився Марко. — Я мушу випити пива.

Він уперся й не зважав на її аргументи. Зайшли в перший-ліпший заклад, де динаміки гриміли від російськомовних блатних пісеньок, а відвідувачі, щоб докричатися один до одного крізь цей псевдомузичний фон, схилялися ротом до вух сусідів, надривали голосові зв’язки… Світло невідомого походження металося стінами в клубах сигаретного диму. Повітря, придатного для дихання, у цьому залі практично не було. Вони гепнулися в більш-менш (таки менш) тихий закуток, де Маркова голова одразу впала на стіл. Кільканадцять хвилин він проспав, потім, раптово зірвавшись, ковтнув пива та знову занурився в сон. Від нього неприємно тхнуло, і Аня думала собі, що дарма так чіплялася за цей непотріб, за цього слабкого неврівноваженого чоловіка з першими явними ознаками алкоголізму, уся цінність якого — у батькових грошах, на які, швидше за все, він уже й не претендує. Що він може дати їй, як допоможе вирватися з цієї потворної бідності? Та ніяк; надто звикнувши до комфорту й уседозволеності, цей хлопчина раптом вирішив продемонструвати комусь свій гонор, свою самодостатність і — що найсумніше — виявився неспроможний на це. Тільки от шляху назад уже нема — він упіймався в тенета звичайного провінційного життя, сприйнявши його з віддалі спокою за правду. Тільки в цій плісняві немає жодної правди, хіба та, яка з’являється після перших ста п’ятдесяти грамів горілки й коньяку. На тімені в нього крізь давно нестрижене волосся, що злиплося, проглядалася шкіра. Швидко з’явиться лисина, — сумно констатувала Аня. Тільки от що вона може тут змінити? Звідки взяти барви для іншого життя? Де знайти грошей на подорожі, на комфорт і слуг?..

Ніч огортає тіла й речі, з’єднуючи їх у єдине місиво, у коктейль невідомості, у відсутність меж. Поступово зір призвичаюється до мороку, і на протилежній стіні кімнати, у якій він невідомо як опинився, Марко бачить похилену жовтаву пляму, що нагадує формою перекошене вікно, яке знаходиться за кілька кроків — якраз навпроти. Посередині пройми світла — тінь: чорний хрест віконниці. Стеля кімнати губиться десь у високості, уздовж однієї зі стін — старі меблі, виготовлення яких, як і зведення цього будинку, орієнтовно можна приписати міжвоєнному періоду, ближче до завершення першого зі світових побоїськ. На полицях шаф — порцелянові сервізи, кришталеві вази та салатниці. Кілька книг, підібраних, судячи з назв і прізвищ авторів, геть без смаку — зовсім не для читання, а за кольором корінців, щоб пасували до інтер’єру кімнати. Марко перегортає неторкані сторінки якогось із давніх фоліантів, принюхується до запаху фарби й білого офсетного паперу, що від часу злився із запахами довкілля — пліснявою попіддашшя, випарами мишачих екскрементів… Аня спить, усміхаючись уві сні. Він надто уважно придивляється до спотворених темрявою рис обличчя дівчини. Надто чітко окреслений ніс, бліді вилиці, величезні повіки. Із напіввідкритого роту чути огидний запах їжі, що застрягла між зубами.

Марко, похитуючись, іде шукати виходок, однак швидко розуміє марнотність своїх спроб — у таких ветхих будинках туалет один на кілька сімей і розташовується десь у кутку довжелезного дворового балкончика, мережею яких обплутані всі поверхи. Проте фізіологічні потреби примушують хлопця, не гаючись, будь-що шукати виходу із ситуації. Він намацує якісь дверцята, однак на звичному місці немає ручки. Марко лапає двері вище, нижче, намагається просто штовхнути їх — усе марно. Він починає дратуватися — біль у сечовику стає нестерпним.

Раптом поруч із ним щось оживає й починає ворушитися.

— Аня! — пошепки озивається щось. — Аня! Уставай! Тут хтось є, Аня! — продовжує шепотіти незнайомий дівочий голос.

Марко раптом згадує, як він обблював звечора підлогу в цій кімнаті, і Аня, кривлячись, терла ганчіркою килимок. Потім вона його роздягала, виймала з мокрих обісцяних штанів ноги, щось роздратовано приказувала; він лише сміявся наче божевільний. Опинившись у чужому помешканні абсолютно голим, Марко спробував танцювати, у якийсь момент рвонувся до дверей, щоб продемонструвати всьому світу переваги нудистського способу життя. Аня заледве його вгамувала й, здається, дала йому труси свого батька. Марко провів однією рукою вздовж стегон — незручні сімейки надто великого розміру ледве трималися на ньому. Інша рука наполегливо шукала виходу й нарешті знайшла: як виявилося, двері складалися з двох стулок і клямка знаходилася посередині.

Із зовнішнього боку були ще одні двері, і Марко доволі довго не міг дати раду з замком. Нарешті підійшла заспана Аня в халатику й допомогла йому.

— Тримай, це ключ. Вийдеш на балкон, повернеш ліворуч і — у самісінький кінець. Там розберешся, — буркнула вона.

У цьому голосі вже не звучало жодних сентиментальних ноток. Однак Маркові ніколи було міркувати над цим — сечовик просто лускав від перенаповнення. Нічна свіжість впивалася йому в босі ноги, груди, руки. Марко затремтів, зігнувся від першого ж пориву вітру й підтюпцем кинувся до туалету…

Уранці, коли він прокинувся, поруч не було нікого. Два жіночих голоси щось з’ясовували в сусідній кімнаті, яка слугувала за кухню.

Він підвівся, пошукав речей, щоб одягтися, але не знайшов нічого. У печі, гучно гуркотячи, палав газ, однак повітря в кімнаті все одно мало низьку температуру. Марко подумав, що варто спинитися, якщо він не хоче погано закінчити. Проте, уважно прислухавшись до себе й стану організму, зрозумів, що без пива не обійдеться і цей ранок. Двері прочинилися, у приміщення ввірвалося шкварчання, шипіння, запах смаженого й — у супроводі всього цього — обличчя Ані.

— Ти вже встав? — поцікавилася вона по-діловому. — Тоді застели ліжко, на кріслі біля стола візьмеш батьковий одяг, доки твій сохнутиме. Умитися зможеш на кухні.

Двері одразу ж грюкнули, із чого Марко зробив висновок, що ним дуже незадоволені Утім, це було лише дрібним додатком до похмурого настрою. Поволі вбрався в чудернацький костюм, завузлував картату краватку й, поглянувши в люстерко в глибині старого серванта, не стримав усмішки — помнуте неголене обличчя, набряклі мішки під очима й комічний ретро-костюм перетворювали його на паяца. Крім усього, Анин батько вочевидь був десь так удвічі більшим за Марка, тож комір сорочки звисав мало не до грудей, піджак висів, як пальто, а штани напиналися, наче парашути. Що й казати, почувався він незручно.

Нарешті, позітхавши та покривившись, зважився вийти в люди — показатися на очі Ані та її невідомій родичці.

Жінки саме сиділи за столом спиною до нього й сьорбали з величезних піал гарячий чай. Із високого вікна проникало сіре, непривабливе світіння. Падав звичний для цієї пори року сніг із дощем. Марко подумав: дивовижно, усе це дуже дивно, майже неймовірно, що я, саме я, саме зараз тут, раптом тут, що вчора повинно перетворитися на сьогодні, і я знаю, що буде якесь завтра, невідомо яке, але буде, хоча й, може, без мене, тільки-от воно буде таким самим несподіваним і неймовірним, що б не сталося, яка б найбанальніша дрібниця не змінила іншу — це все одно диво…

Жінки обернулися до нього: в Ані на голові був скручений рушник (певно, вона щойно помила голову), її супутниця вбралася в синій ангоровий светр, до якого легко чіплялися всі навколишні порошинки. Із вікна тягло цівкою крижаного повітря, вітер непристойно гудів у дротах ліній електропередач, завивав у під’їзді.

— Доброго дня… — пробурмотів Марко швидше для Аниної подруги.

Та раптом залилася густим рум’янцем, її щоки ніби обдали окропом, однак хвиля почервоніння не обмежилася лицем, вона ринула догори — через ніс і скроні — до чола. Маркові чомусь стало соромно, наче він щойно сказав якусь непристойність, учинив геть нетактовно. Він опустив погляд, знайшов рукомийник і зайшовся відтирати обличчя від сну та перепою. Вода, як і все довкола, відгонила кригою, від неї стягувало льодом шкіру, умерзали в череп очі…

Аня підвелася, щоб подати рушника, уперше за ранок усміхнулася й запросила до столу:

— Сідай, горе ти моє… Знайомтеся…

Марко зайняв місце поміж жінками, трохи ближче до незнайомки. Стіл був настільки вузьким, що він мимохіть торкнувся ліктем її грудей, потім, сахнувшись такої несподіваної близькості, зачепив плечем плече.

— Це — Тамара, моя подруга і — як це? — двоюрідна сестра. Кузина. От.

Марко пробурмотів щось про те, що йому дуже приємно та спробував вклонитися, однак у голові запаморочилося, і він лише натягнуто всміхнувся до її великих очей.

— Ну, а це, Томо, твій нічний кошмар… Ну, і мій теж, Марко.

Бідність, скрізь жахлива, безпросвітна бідність. Довжелезні черги в ОВІР за закордонними паспортами, ажіотаж із візами. Натовпи заробітчан у потягах й автобусах. Клітчасті й смугасті, червоні та сині сумки, наладовані товаром чи особистими речами. Частина з цих людей зникає на нелегальних роботах у якійсь Чехії чи Словаччині. І з кінцями…

Аня нічого не знала про долю свого батька вже кілька років. Марко раптом відчувся незручно, завеликий одяг почав тиснути на нього, в’їдатися в шкіру.

— Із міліції щось чути? — тихо спитала Тома.

Аня лише заперечливо похитала головою.

— А мати? — прохрипів Марко, який не пам’ятав, чи йому коли що про неї розповідали.

— Що мати? — не зрозуміла Аня. — Вона в Італії, миє посуд у дешевому кабаку в Салєрно. Я ж тобі, здається, розповідала. Ні?.. Живе поруч із морем, а бачить воду раз чи два на тиждень. Робота без вихідних… У суботу, пише, тарілки найбрудніші й найжирніші. Кляті макаронники жеруть свої спагеті скрізь і всюди. За будь-якої погоди. У спеку з їхніх масних чорнявих тіл скапує на столи смалець… А платня мізерна. Телефон дорогий, тож розмовляємо ми з нею не частіше, як раз на місяць. А з батьком вони давно розлучені… Хоча останні роки перед від’їздом, уже після розлучення, їм доводилося спати на одному ліжку… — Аня трохи подумала, потім додала: — Мама була закохана в Америку, марила нею. Спеціально вишукувала знайомих і коханців, що хоч раз там були. Тільки от не склалося, надто дорого коштує, щоб туди вирватися. А після Аль-Каїди закрилася не одна контора з фальшивими паспортами та візами… Таке-то. Тепер смажиться під палючим італійським сонцем. Засмагати можна й узимку. Шкіра в неї смуглява стала, як у циганки. Вона нещодавно фото прислала, я Томі вже показувала…

Аня зітхнула, втупившись у підлогу. Потім підвелася й почала щось безладно переставляти з місця на місце.

— Ти чай будеш? — через плече запитала вона в Марка.

— А кави не буде?.. — невдоволено скривився він.

— Ні. У цьому домі міцні чайні традиції. Крім того, я б тобі не радила після вчорашнього напомповувати себе кофеїном. Його й у чайних листках забагато…

— Я перепрошую, Тамаро, за ніч… Просто не міг собі уявити… — буркнув Марко, уникаючи дивитися на свою сусідку за столом.

— Та ні, це ви вибачте. У мене просто так склалися обставини, що ніде було подітися. От я й вирішила, що зможу заночувати тут: Аня раніше боялася залишатися сама, у мене навіть ключ є з тих пір, коли нам було необхідне товариство одна одної… Я просто злякалася, коли…

Марко зиркнув на неї — великі очі, трохи нерівний, скошений ніс, високе чоло… Гарна, — подумав він. Краща за сестру, із такою не соромно на людях з’явитися…

— А ви… Я перепрошую, що втручаюся, це, звісно, особисте, але… чим ви займаєтеся?

Марко знову напівобернувся до дівчини й устиг упіймати її зацікавлений погляд, який одразу, щойно їхні очі перетнулися, сполохано сахнувся.

— Журналістика… Дитяча мрія… Марні сподівання досягти правди.

— А-а-а-а… — протягла Тома. — Ясно.

— Що ясно?! — чомусь скипів і надто голосно (аж обернулася від плити й пильно глянула на них Аня) спитав Марко.

— Та ні, я перепрошую, якщо… — знітилася Тома. — Але в мене чоловік — журналіст. Степан Терешкун, може, чули?

— Степан? Як же, чому ж не чув, чув… — Марко спохмурнів: частково тому, що довідався, що дівчина одружена, частково тому, що дізнався, хто її чоловік.

Треба бути обережним із цією кралею, нічого зайвого, — вирішив хлопець. — От гад, мудачисько! Таку жінку відхопив, козел!..