Жах на вулиці В’язнів

Частина 8

— Батько… Мирон незадоволено розгортав носаком черевика з лакованою шкірою попіл від вогнища, мачуха щось недоладно торохкотіла — ця красива ефектна кобіта ніяк не могла позбутися комплексів непостійності та меншовартості і, щоб якось виправдати свою присутність у їхньому житті, намагалася бути тим, ким бути не могла, — дотепною та розумною жінкою, якої, як їй здавалося, потребував Марковий тато. Він же, як недурний чоловік, обрав її якраз за ті риси, що були притаманні Олександрі насправді, — тихість, непоказність, сором’язливість і надійність. Його дратували її безглузді ескапади, устрявання в розмови, дурнуваті жарти. Він знервовано смикав плечем, але не казав нічого — це не входило в його правила: примушувати людей бути такими, якими вони мали би бути. Новий дім, який вони щойно придбали, був неподалік від центру міста, однак, відділений від автомагістралей кількома кварталами, ховався на тихій пошарпаній вуличці, у затінку занедбаного саду. Батько вже жалкував про покупку, зроблену під тиском дружини, — Маркова мама померла від раку через кілька років після народження сина. Під парканом гавкав приблуда-пес. Великий кудлатий собака з поплямленою болотом, нечесаною шерстю — чудовим прихистком для бліх — утік від господарів і повернувся на місце свого постійного проживання. Він кілька днів не їв і, помітивши людей, радісно загавкав і замахав хвостом.

— Я ж казав тим придуркам, щоб вони забрали свого пса! — зірвався на крик тато.

Він був не в гуморі. Його дратувало все: буркотіння чийогось авта з вулиці, завивання на даху і деревах котів, що їх почав віддано ганяти двором пес, якому Сандра наважилася (всупереч волі господаря) відчинити хвіртку. Марко сміявся, а старому було не до сміху, йому пекло в грудях, підгиналися коліна й паморичилося в очах. Присів на ґанок, обтер піт із чола. Нікому до нього, здавалося, не було діла — дружина, нараз здитинівши, кинулася за псом, який аж заливався гавкотом, підліток-син приєднався до цього тваринного божевілля. Їм було добре — вони занурилися в себе, пірнули у свою квітучу юність, а його полишили, про нього забули. Він відчув дикий біль — біль розуміння того, що ти живеш і нічого не можеш із цим вдіяти. Рвучкий вітер намагався зірвати з голови Саші капелюшка, і вона змушена була притримувати його рукою, а іншою підкочувала плаття, яке пасувало би поважній дамі, а не дівчинці з розпашілим обличчям; воно їй заважало, й вона залюбки проміняла б його на джинси чи спортивний костюм. Старий раптом зрозумів, що їх практично ніщо не єднає, що цей шлюб — фікція, безглуздий результат його настирливості, дівчисько просто не мало шансу щось вирішувати, у неї не було вибору між ним і не ним. Та й сам він чи любить її, чи знає і приймає такою, яка вона насправді? Чи вистачає в нього часу на її маленькі, юнацькі відрухи? Він затулив обличчя долонями й зітхнув. Усе кришилося й випадало з-під ніг. Краще не знати правди, не усвідомлювати, що це лише чергова помилка в ланцюгу випадковостей його безглуздого життя…

Маркові подобалося залишатися з мачухою. Він ще не розумів чи просто не хотів розуміти, що потроху закохується в жінку свого батька — не набагато й старшу за нього, наївну та комічну дівчину без досвіду… Сандра ж, відчитавши його почування безпомильним жіночим чуттям, із невідомо звідки набутими професійними кокетством і сучарством зайшлася мордувати свого пасинка. Узагалі, одним із найбільших шоків після одруження для неї стали обов’язки матері щодо прищавого закомплексованого підлітка, який любив слухати гучний рок-н-рол і годинами просиджувати перед телевізором. Тепер же, коли вона трохи освоїлася на новому місці й навіть стала розкутішою, її вже не дивувала закоханість хлопця. Це збуджувало її, лестило, завдавало приємності, урешті, просто тішило й викликало азарт. Щось таке…

Вона щоранку готувала якісь марципани на ще не відремонтованій кухні, а потім ішла до магазину, де обов’язково купувала кілька кілограмів ліверу псові, що, попри всі старання старого, твердо тримався хати. Прогнати його здавалося вже неможливою річчю. Варто було лише зазирнути у великі довірливі очі, схилену набік голову та роззявлену пащеку з висолопленим заслиненим язиком…

Марко тієї весни майже не бачив батька — він прокидався під гуркіт його авта, що довго розверталося у дворі, незграбно висувалося на вулицю й лише там набирало ходу. Марко не міг собі пояснити, чому цей деренчливий звук викликав у нього стільки роздратування. Він зовсім не поспішав до школи, переконаний, що всі свої спізнення та прогули легко спише на якусь хворобу, а в межовому випадку застосує важку артилерію — викличе на допомогу батька. Це безвідмовний варіант, оскільки всі вчителі знають, хто його батько, то навіть без фактичної присутності останнього (батько відвідував синову школу не частіше, як двічі на рік), співчувають Маркові й ставляться до нього обережно та навіть улесливо. Їхня надмірна лагідність, звичайно, протиставляла хлопця решті класу, і він хоч-не-хоч опинився в ізоляції. Та чи потрібне йому таке товариство? Чи не повинен він, як представник вищої раси, іншої соціальної верстви уникати чорношкірих, нігерів і подібної швалі? Так то воно так, тільки от соціальний (чи ще як його називають — стадний, особливої різниці в термінах немає) інстинкт — річ уперта й непоступлива. І будь-який гонор не в змозі впоратися з простим дитячим бажанням бути з кимось, гратися, відчувати чиюсь увагу. А може, це лише те страшне (з віком воно, утім, притуплюється) стадне відчуття втраченості та відсутності — лише бачачи себе самого в комусь, у чиїхось очах, ти живеш; у словах та іграх зникає, ховається страх небуття.

Будинок був ветхий, однак попри грошовитість батько не поспішав із ремонтом, із чого і Марко, і Сандра зробили висновок, що їхнє перебування в цьому двоповерховому особняку тимчасове. Ніщо так не псує людину, як розуміння тимчасовості. Тимчасова тимчасовість навіює асоціації з постійною — смертю, а отже, лякає і викликає агресію — до себе та світу. Крім того, відчуття непостійності зриває всі внутрішні гальма, звільняє від усіх табу, моральних імперативів та засторог і відкриває настіж двері, за якими — усі потаємні бажання.

Зроби лише крок, лише простягни руку — все, що збувалося раніше тільки у снах, стане твоїм. Після нас — хоч потоп, кінець невблаганно наближається, летить назустріч із швидкістю світла, світ огортає морок збочень, тож чому не віддатися насолоді ще одного. Якби Саша зуміла оцінити ситуацію як слід і не вдавала з себе досвідчену курву, а була такою насправді, то вона змогла б зупинити це, вчасно обірвати будь-які контакти, установити для хлопця межу. Марка пожирало відверте бажання, він уже не міг приховувати своєї закоханості ні від самої дівчини, ні, якби татові вдалося хоч раз повернутися раніше й пильніше придивитися до сина, від її чоловіка. Але батько з головою поринув у заводські справи, неприємності чекали на нього скрізь, вороги обступали старого звідусіль, і йому доводилося шалено боронитися, згадуючи про рідню лише в автомобілі, який віз його, напівпритомного, додому.

Він, не знімаючи одягу, падав у ліжко, і доки Сандра, зітхаючи, його роздягала, грузьким старечим голосом (вона з жахом дивилася на в’януче під сорочкою тіло, обвислі м’язи, павутину зморщок на грудях і животі, який поволі набрякав, наче там зароджувалося якесь нове, геть відмінне від теперішнього — активного — життя) розповідав про всі події дня в хронологічному порядку. Звітував не так перед нею, як самому собі намагався дати оцінку, перетасувавши все ще раз, спокійно, із віддалі ліжка дійти якогось висновку і нарешті вирішити проблеми виробництва, над яким зависла раптова загроза бути поглинутим великим закордонним монстром. Сандра, зрозумівши, що чоловік пояснює всі ці економічні тонкощі не їй, а собі й зовсім не сподівається на її поради, навпаки, дратується, коли вона необережно щось коментує, перестала його слухати й уже геть не звертала уваги на це монотонне бурмотіння, яке інколи плавно перетворювалося в хропіння. Вона не брала близько до серця можливе банкрутство чоловіка, її не обходила бідність, бо вона звикла до напівголоду, і раптова доля попелюшки була швидше казковим збігом, надлишком, що рано чи пізно урветься та поверне все на свої споконвічні місця. Її не могли переймати проблеми боротьби за виживання якогось заводу з постійно закопченими високими трубами, велетенськими цехами та тисячами робітників у брудних робах і з чорними нігтями, що походжали територією, наче не мали іншої роботи. Їй були геть байдужі гроші іноземного конкурента, що заповзявся знищити справу її чоловіка й уклинювався для цього в місцеву владу, пропонував хабарі чиновникам, спотворював думку громадськості через пресу. Вона жила вже якимось інакшим життям, яке дедалі більше віддалялося, розминалося з його. Гра ж із Марком захоплювала — сколихувала все єство приємним дрожем. Та й, урешті, навіщо шукати виправдань, вдавати, що нічого не відбувається, пояснювати все материнською турботою, коли йдеться зовсім про інше — про сильний статевий потяг, про вибух чуттєвості, який спопеляє і його, і її. А що далі, за цією інцестуальною межею — уже однаково. Це ж як убивство, як самогубство — чи є сенс загадувати наперед, аналізувати ситуацію, думати про наслідки? Настає межа, за якою байдуже до всього, крім реалізації божевільного задуму. І тільки в безумстві знетямлені знаходять свою збоченську логіку, якісь свої, неадекватні для суспільства правила, свою, анормальну систему цінностей і знаків.

Саша й Марко не залишили цей світ нараз, в одну мить. Спочатку вони почали триматися за руки під час обідів. Й ініціатива цього належала їй — старшій, володарці будинку та ситуації. Він червонів при дотиках, здригався, укривався гусячою шкірою, тремтів. Вона усміхалася, фіксуючи все це, однак нервувалася й сама. Обоє потроху переставали помічати існування іншого світу. На якийсь час він зникав за стінами цієї загубленої в тіні занедбаного саду вілли.

Весніло, усе починало отримувати свої запахи, які викликали в пам’яті щось таке до болю знайоме — запах попередніх весен, вічне відродження. Дзижчали бджоли, шалено цвіли яблуні… Шалено світило сонце. Марко майже зовсім перестав відвідувати школу й присвячував себе виключно мачусі. Його смішило та лякало це слово — «мачуха». Воно було чи не єдиним, що зупиняло його. Він уже не згадував про батька, забував, що Саша — не його, а татова дружина. Марко конав, коли вона не помічала або умисно уникала його. Він не міг ні на чому зосередитися. Із рук випадали книги, що не читалися. Не слухалася музика, не дивився телевізор. Запалений мозок продукував лише одне видиво в різних варіаціях — він і вона разом. Він розповідає їй якусь нещодавно вичитану історію, вона захоплено слухає… Потім… він погано уявляв собі це «потім», але знав, що воно мусить бути якимось особливим і вкрай приємним. А після того вони обов’язково втечуть. Батько кинеться за ними навздогін, і разом із ним коханців будуть переслідувати якісь наймані детективи. Їх вистежуватимуть усією країною. Маркові доведеться працювати, щоб якось забезпечити її, і вона почне шкодувати, що пішла з ним, що добровільно відмовилася від безжурного життя… Або й не пошкодує і буде відданою до кінця. Хоча це нецікаво, тут не вистачатиме юнацького трагізму. Крім того, зрозуміло, що вони набриднуть одне одному й почнуть з’ясовувати стосунки. Вона шалено його ревнуватиме. І небезпідставно, треба зазначити. Від нього будуть у захваті всі жінки довкруг. І він не зможе відмовляти їм у… Марко дивився кудись за вікно кухні, поки Саша, насвистуючи якусь попсову пісеньку, варила йому каву. Й обов’язково слід приперчити все жахливим фіналом — з’являється батько разом із зграєю найманих убивць-детективів. Їх розлучають, усі плачуть, і Марко залишається сам біля спаленого та зруйнованого вщент будиночка — схожого на цей. Цвітуть яблуні, вітер розганяє з попелища хмари їдкого диму. Кінець фільму…

Вони п’ють каву й розмовляють про море, де Саша ніколи не була. Вона навмисно обирає ті теми, які близькі хлопцеві, щоб розвинути в ньому певність. Усміхається і слухає, як він розповідає, вигадуючи якісь історії, що з ним буцімто траплялися. Саша зручно вмощує спину у фотелі, простягає ноги вперед, укладає їх на табуретку поруч із ногами хлопця, помічає, як він запинається, червоніє, відшукуючи в пам’яті нитку розповіді, кількаразово повторює останнє слово. У неї високо здіймаються груди. Обоє збуджені до неможливості, але й цього разу нічого не буде — у них не вистачить сміливості перейти цю межу, ні він, ні вона не готові зробити першого кроку й чекають цього від іншого, щоб потім виправдати себе перед собою та звинуватити партнера. Крім того, він боїться відмови, йому страшно, що, може статися, він усе переплутав, що насправді вона зовсім не відчуває того ж, що він; і як тоді жити далі після марної спроби поцілунку, ляпаса і… Він дивиться на її ноги, що торкаються його литок, ворушаться, немов скубонуть, і йому забиває подих. Він уже не може розмовляти чи, тим паче, щось вигадувати. Він видихся й мовчить. Вона відкриває, було, рота, щоб перервати це, зробити природнішим і звичнішим, однак не може поворухнутися. Вони сидять заклякши, страждаючи від нерухомості, але бояться розігнутися, щоб, бува, не урвати контакт тіл. Швидко вечоріє, кухню заповнює морок, вони наче розчиняються і стають недосяжними одне для одного. Нарешті вона роздратовано встає, нічого не кажучи, іде до мийки й починає гуркотіти посудом. Марко не розуміє — чи це просто вибрик жіночих гормонів, чи вона злоститься на нього за бездіяльність. Він розгублено зітхає й у гнітючому настрої шкутильгає нагору — у свою кімнату. Подивитися відик — і спати. А назавтра — мовби нічого й не було — усе розпочнеться спочатку, і невідомо, чи й настане коли-небудь розрішення, чи все триватиме лише на рівні дотиків і поглядів, які заперечуватимуть слова. Із якогось часу Саша стала регулярно розводитися про свого чоловіка. Вона, погладжуючи хлопцеві руку, казала йому, як вона любить його батька і який той чудовий.

— Ти повинен бути щасливий, що маєш такого тата, — повторювала вона, і він не знав чому вірити — тому, що сказано, чи тому, як сказано.

Пса вони зазвичай вигулювали удвох — він, як мужчина, вів перед, тримаючи за повідок, вона тулилися до його руки, знову ж таки, щоб додати йому певності, примусити відчути себе сильним, справжнім чоловіком. Марко гонорово роздивлявся навкруги — мовляв, дивіться на нас, бачите, яку класну кралю я веду під руку. Але нікому до них у цьому відгалуженні міста не було діла.

Здавалося, що навкруги ніхто не живе. Будинки стояли занедбані й без жодних ознак життя. Сади потребували руки дбайливого садівника, поруйновані дахи з дірками — теслі. Ґрунтова дорога під ногами рясніла весняними калюжами, і взуття після дощових прогулянок доводилося довго відтирати від багна під потужним гарячим струменем. Пес, щойно його виводили за хвіртку, наче казився: він рвався з ланцюга й безоглядно нісся вперед, траскаючи навсібіч багном. Наздоганяючи звіра, обоє раділи, як діти. Утім, чому «як»? — вони ж і були дітьми. Коли Саша виїздила на закупи в службовому авті чоловіка і Марко залишався сам, він знуджено блукав величезним будинком — порожніми брудними кімнатами, закутаними в павутиння, коридорами з претензією на елітарність й аристократизм. Він усміхався й намагався собі уявити тих людей, що жили тут раніше. Якісь принци крові, що марили себе королями Прикарпаття, чи просто божевільні, закохані в XIX століття й упевнені, що колесо історії можна завиграшки повернути у зворотний бік. Тут велися неквапні розмови про сенс життя, а в цій кімнаті її колишні власники, певно, не раз кохалися, шепотіли пристрасних слів, вульгарних і сороміцьких. Якщо уважно прислухатися, здається, відгомін цього шепотіння ледь-ледь скубоче вуха. Та ні, то шелестіння листя з саду. Село в місті. Провінція в провінції…