Жах на вулиці В’язнів

Частина 11

— Ти ж знервувався так не тому, що тебе обходить почуття її гідності? — усміхаюся я.

— Чому ні?! — Віктор усе ще був злий. — Мене обходить її гідність! Так, я цинічна потвора, але навіть у таких бувають почуття…

Ми мовчки підійшли до цілодобового кіоску й замовили ще пива.

— Куди ми йдемо? — спитав я, запереживавши, що армія ментів стане безрозмірною.

— До мене. Познайомишся з моєю Нелею. Із моєю навіть не половиною, а двома третинами, трьома четвертинами.

— Я бачу, ти не дуже хочеш говорити про Аню.

— Чому ж. Я можу тобі все розказати. Як на сповіді. Або як у поїзді. Ти ж завтра-позавтра поїдеш. Тобі можна. Слухай…

Навіть не знаю, із чого почати. Почну зі знайомства. Марко ж нас і познайомив. Після зустрічі з Шурою в нього розвинулася параноя. Він тягав мене на пиво, розказуючи про стеження. По дорозі випробовував шпигунські прийоми — різко розвертався, наприклад. У кафе раптово підходив до сусіднього столика і втуплювався в людей, які там сиділи. Словом, поводився як ідіот. Одного разу поруч з’явилася Аня. Вона вигулькнула звідкілясь з-позад його спини, обвила йому змією рук плечі, лагідно, але якось холодно притулила хлопцеву голову до своїх грудей і поцілувала в щоку. Марко незадоволено відсторонився, проте відштовхнути дівчину не наважився.

— Що ти тут робиш?.. — запитав він доволі грубо, як на те, що розмова відбувалася при свідках.

— Проходила повз, помітила тебе й вирішила привітатися. А що — це заборонено?

Мила сімейна сцена. Вона — симпатична раціональна дівчина, яка, однак, здатна на будь-які найбожевільніші вчинки задля досягнення замисленого. Мій тип. Помічаю її зацікавлений погляд, відповідаю усмішкою. Однак Марко не поспішає нас знайомити.

— Ти не пригостиш мене пивом? — усідається вона поруч із нами.

Марко кривиться. Із якогось часу він уперто уникає Ані, усіляко віднікується від зустрічей, і навіть зостаючись з нею сам-на-сам, не поспішає переходити до інтиму. Він боїться її, бо він знає, що вона пам’ятає його падіння. Вона знімала з нього обісцяні штани, вона прибирала за ним його блювотиння. Тепер ця жінка переслідує його, докоряє йому, нагадує про неприємне, про те, що слід було давно забути.

Марко думає про те, як вона змінилася за час їхнього знайомства — зі скромної, закомплексованої, невпевненої дівчини перетворилася на цілеспрямоване стерво, що ввіп’ялося в його тіло й душу, і дай же нам днесь, і не хоче відпускати. Ця історія з перервами та продовженнями тягнеться надто довго, і кожного разу, коли Марко таки наважується урвати все раз і назавжди, в останній момент він втрачає такий шанс, відступаючи перед її поразкою. Його не можуть зворушити ні її сльози, ні напади істерії, але от розпач і покора Ані роблять Марка беззахисним. Він умить відмовляється від усіх переваг, стаючи поруч із нею на коліна, співчутливо зазираючи в очі та погладжуючи по голівці.

Я знімаю окуляри, щоб протерти їх підкладкою піджака. Із моєю далекозорістю на таких жінок краще дивитися без допомоги оптичних лінз. Обличчя має кілька ґанджів, однак фігура майже досконала. Найголовніше те, що в неї живі очі: рухливі, карі бісенята, із жартівливою іскоркою. І що б вона не робила, навіть коли просто п’є чай, ці горошинки допитливо метаються від одного предмета до іншого: вона вже обсервувала стан моїх мештів (неідеальний, мушу зазначити), помітила, де сів її колишній декан, улесливо з ним привітавшись (певно, думає про аспірантуру), визначила настрій свого кавалера й вирішила, що можна його трохи подратувати. Поки ми обговорюємо стратегію номерів на час передвиборчої кампанії (я вже твердо вирішив взяти відпустку й зануритися в кампанію Маркового батька), вона, наче бешкетне дівчисько, нишпорить очима по залу, шукаючи, що б то таке встругнути. Не робить нічого, проте небезпека залишається постійно. Дивовижна жінка: здатна багато на що, вона, проте, весь час стримується на межі божевільного вчинку. В останній момент перед вибухом спиняється й починає вагатися, поки врешті бажання звар’ювати заколисується й утомлено зникає.

Аня боялася залишати п’єц увімкненим на ніч (пам’ятаючи надто про пожежу в сусідстві, яка трапилася ще за часів її раннього дитинства, — низький сизий дим, який стає все густішим, сморід розплавленої синтетики, нестерпне завивання пожежних авт, які над’їздили щоп’ять хвилин, чиїсь відчайдушні зойки, вигуки людей у чудернацьких уніформах, за кіношними діями яких вона спостерігала з безпечної віддалі батькових рук; нарешті, кілька попалених тіл, які винесли лікарі, не подбавши про те, щоб заховати їх у простирадла від пожадливо-переляканих поглядів); тож уранці в її височенній безрозмірній кімнаті панували зимні протяги. Тепло, здавалося, зберігалося лише у верхніх, злегка заокруглених схильним до химерств архітектором кутках приміщення, поміж масного темно-чорного густого, наче кілька тижнів неголене волосіння під пахвою, павутиння.

Аня працювала акушеркою в жіночій консультації за двозмінним графіком. Тричі на тиждень їй випадало чергувати по обіді; у такі дні зранку вона могла досхочу наніжитися в ліжку. Тепла перина, якою Аня обгорталася з усіх боків, щільно притискаючи до змерзлого тіла, зберігала залишки вечірнього затишку, аж доки в кімнату не поверталося після нічних мандрів сонце — за будь-якої, навіть найпохмурішої погоди, у певну мить воно з’являлося просто перед нею — величезний розплавлений диск, що пропалює хмари, віконниці, скло, очі, мозок…

Тоді схоплювалася; змерзле тіло починало тремтіти, геть укривалася гусячою шкірою. Утім, Аня полюбляла якнайдовше залишатися голою. Умикала музику — якнайгучніше, щоб помститися сусідові згори: ще безвусому пацанчику, який полюбляв стрясати стіни потужним рок-н-ролом. Вона натомість слухала дешеві «піратські» касетівки із записами бездарних попсачів, що на примітивні електронні мелодії накладали невибагливі напівримовані, здебільшого російськомовні тексти.

На журнальному столику у вічному хаосі лежали: розкидані жіночі журнали, позичені в сусідки-циганки; кілька подовгуватих коричневих дамських сигарет із напомадженими фільтрами, хоча й ще нескурені (теж позичені, до слова); набрякла, вительбушена в поспіху косметичка, із якої стирчали помада, пластмасова щітка для волосся та поламане дзеркальце, на яке вона якось необережно сіла…

Запалює якийсь шмат тканини або подертий аркуш паперу й кидає в роззявлену пащеку печі — там жадібно вибухає вогнище, пахкаючи їй в обличчя жаром. Мине ще чимало часу, поки нагріються стіни печі й уже потім повітря. Аня поспіхом вбирається…

Умиватися доводиться на кухні — над маленьким порепаним рукомийником. Із балкона до Ані долинають пронизливі крики старої циганки, яка матюкає свою доньку. Це сусідство вже давно її втомило, як, утім, і все, що пов’язане з теперішньою ситуацією, — і будинок без вигод, без комфорту, без нормальної повноцінної кухні, ванни, туалету, і робота в товаристві тупої старої докторки, яка сікається до неї з приводу чоловіків, коли ті приходять провести її додому, й вимагає скрупульозно вести безглузду й нікому не потрібну документацію…

— …Ми сьогодні влаштовуємо мітинг, — урочисто та піднесено оголошує Ані одразу після з’яви її шефиня.

— Хто — ми? — не «врубується» одразу дівчина.

— Ну, ми — партія «Акушерки — за демографічний вибух!». Я тебе запрошую… Там, десь через тиждень-другий буде атестація. Я тобі, певно, допоможу, Аню, бо сама розумієш… Ми ж усі свої. Мусимо якось давати собі раду самі. Одне одному помагати. Свій до свого по своє… Але зараз мусиш піти з нами. Нам люди потрібні. Ну, щоб виглядало. Щоб маса була… Наша головна сьогодні залишає чергувати Швадченко, а всі решта йдуть на мітинг, усе погоджено зверху. Сам губернатор дав добро…

Аня відчуває в коридорах міцний, наче від сечі, запах дешевих парфумів. Попід стінами застрахано тиснуться навпіл зламані вагітністю жінки. Наймолодшій років 14, максимум 15. Живіт уже більший, ніж вона сама. Поруч із затятим обличчям дитини — заплакана матір, яка безперервно сипле на неї докорами.

Для більшості повитух цей безглуздий мітинг — свято. Крім обіцяного продовольчого пайка (який дають у разі підписання «меморандуму» — обіцянки проголосувати за «демографічний вибух»), є ще й зайва нагода «блєснуть» своїми принадами перед сотнями чоловіків у самісінькому центрі міста. Тільки от ті чомусь не цінують їхніх відчайдушних старань — заполітизовані очі палають ненавистю, у кутиках уст густа піна злоби…

— Хочеш афоризм, старий? — вишкірює свої обкладені каменем і нальотом жовті зуби Марко, випадково уздрівши мене на вулиці (хоча яке там випадково? У цьому маленькому містечку випадково можна хіба не зустрітися). — Тільки вчора вичитав. Мені сподобалося: дуже влучно й головне — актуально.

Марко за кілька передвиборчих місяців, за які ми майже не бачилися, змінився до невпізнаваності: схуд, зблід, майже вицвів. Проте якось мобілізувався, почав щодня голитися, і погляд його, раніше такий млявий і розфокусований, тепер став запальним та наче трохи божевільним.

— Ну що ж, коли так уже не йметься — давай.

Він усміхається.

— Кожний має право на помилку. Щоб усі змогли його реалізувати, існують вибори.

— Не смішно, — кажу.

— А що, хтось обіцяв, що буде смішно? Анекдоти колись вичерпуються. Приїдаються. Гомеричний регіт зазвичай передує нервовому зриву або депресії. Перемога цілком не видна. Ми в лайні по вуха.

Я пропускаю повз вуха ці слововиливи, загалом дуже характерні для Марка. Нецікаво. Нецікаво вже все. У нас обох (а чи лише в нас?), здається, геть зникло щось дуже потрібне в житті — якийсь живчик, джерело щоденного натхнення, рушій вигадок і кмітливості, щось, що стимулює до найбуденнішої праці, що робить її стерпнішою та створює ілюзію потрібності того всього, що було, є, буде і вовіки віків. Амінь.

Передвиборчим (та й узагалі) світом править нудьга. Коли вже все приведено в стан цілковитої й остаточної бойової готовності, коли зброя нагострена й витягнена з піхов, коли забрала опущені і сурма грає — турнір розпочався! — раптом стає до млосності нецікаво, чим усе завершиться й хто, урешті-решт, переможе. Ти знаєш, що зараз, як і минулого разу, побачиш просто море крові, оголених кісток і мізків, і хто б не переміг, однаково він не подасть тобі руки завтра…

— Ти на мітинг повитух? — цікавлюся я.

Марко киває головою.

— Я теж. Уперше за кілька місяців маю справжню журналістську роботу, а не займаюся штабними збоченнями. Замовили з Києва матеріал про це курвисько. А в мене аж руки чешуться їх провчити.

Марко з розумінням знову хитає головою — але в очах його лише втома безсонних ночей, що розповзається нижче, роз’їдає обличчя, наче нерозведена кислота.

Чуємо мляву ерзацеву оркестрову музику, яка народжується десь далеко, потім раптом ближчає, вигулькує, наче з-під землі, — і вже з-за рогу вулиці назустріч нам крокують яскраві стрічки, кольорові латексові кульки з написами «…фічний виб…», «…ух демо…», зімкнені шереги з лютими обличчями кобіт передклімаксового віку, а довкола діти. Земля двигтить від по-військовому викарбуваних на асфальті кроків, від скреготіння їхніх зубів, від жадоби влади й помсти ворогам. Вони оточені вартою дітей, вони ховаються за їхніми розгубленими безжурними обличчями.

— То не Аня? — запитую я в Марка, уздрівши в натовпі знайоме обличчя.

Він, здається, мене не чує — його обличчя кам’яніє, починає синіти, наче з ним от-от має статися серцевий напад. Страх витріщує йому очі: невмотивований панічний тваринний жах перед натовпом, що насувається. Він боїться бути розчавленим, зім’ятим, потоптаним. Ще мить — і він дремене звідси, навіть не намагаючись більше вдавати, що все гаразд, не дбаючи про те, як цю безславну втечу сприйматиму я чи інші. Страх переможе його, здолає, розчавить; зведе нанівець усі плекані роками суспільні інстинкти: уміння ґречно поводитися, відповідати певним вимогам оточення, дбати про імідж.

Я, перейнявшись на мить цим враженням, хапаю його за руку, щоб уберегти від падіння, — і це несподівано діє: погляду його повертається чіткість, за кілька напружених миттєвостей зникає заціпеніння м’язів обличчя.

Натовп уже зовсім поруч, ми навіть вирізняємо на віддалі пострілу риси облич, зуби з-поміж усмішок, сивину у вусах відеооператора, криваві пелюстки в букеті чоловіка, що розгублено борсається в жіночих тенетах, марно намагаючись щось дізнатися в якоїсь товстої незворушної кобіти; чуємо гиготіння, мляві слова й шурхотіння кроків, не таких уже й чітких, як це здавалося на віддалі. Люд продовжує тупо йти, зовсім не помічаючи нас, і вже й я сам піддаюся цьому сугестивному враженню, злякано задкуючи, шпортаючись за бордюр. Але обличчя врізаються в нас, оточують нас і продовжують іти крізь нас, аж поки процесія не впирається в Аню — і вона впізнає спочатку Марка, а потім уже й мене. Її штовхають у спину, нас тіснять убік, хтось простягає руку, щоб вхопити дівчину й затягти її знову в круговерть хаосу. Я виловлюю обох — Марка й Аню — із черева безглуздого руху й тягну на узбіччя, де трохи спокійніше: лише ланцюг цікавих із виряченими очима.

— Мені здається, — раптом зроняє Марко, — інколи здається, що ми бачимо не те, що слід бачити, не основне. Ухопитися поглядом за дикий порожній вигук із нічогості — це ж слабкість, ницість… Ми дивимося на другорядне, відзначаємо прірву зайвих подробиць, але нічого посутнього не бачимо. Усе ж основне відбувається зовсім поруч: за рогом або й за спиною. Треба тільки зуміти побачити, треба лише вчасно озирнутися й не спокуситися на примітивну ходу безглуздості.

Він умовк, засоромившись сказаного, засоромившись нас із Анею, засоромившись себе.

— Може, ходімо, вип’ємо якоїсь кави чи пива? — пропоную вже й сам несміливо, уражений їхнім спільним острахом, що, наче якась моторошна таємниця, назавжди поєднав ці напівзомлілі від непевності душі.

Аня зраділо хапається за мою ідею, згоджується швидким кивком голови і, ухопившись рукою за шию та прокашлявшись, каже, що їй просто необхідно промочити горло. Ми обоє зиркаємо на Марка, який ураз похмурніє і, якось непевно буркнувши про термінову конфіденційну зустріч, уже всміхається до нас.

— А ви йдіть собі, ідіть. Може, навіть не так, — помітивши заперечення в очах Ані, яка, було, поривалася за ним, змінив тактику Марко, — ви скажете мені, де сидітимете, і я потім, коли все залагоджу, до вас приєднаюся… — він знову посміхнувся чомусь у собі. — Можете мені навіть замовити якогось світлого пива. Тільки не «Кобилянського», ти ж знаєш, я не перетравлюю цю сечу…

Він так і не підійшов. А нам було досить весело без нього. І я їй запропонував…

Намоклий від учорашнього дощу асфальт шипів під колесами автобусів. Я стояв за кілька кроків від дороги в затінку коробчини «УРО Ту» і чекав, уже не сподіваючись чогось дочекатися. Коли той, кого чекають, у кращому разі поспішає на зустріч, у найкращому разі переживає, чи його дочекаються, то на долю того, хто чекає, випадає справжня тортура: тортура невідомості, неспівбуття. Той, на кого чекають, поспішаючи, може уявляти собі, як той, хто чекає, щохвилини стурбовано зиркає на годинника й невдоволено зморщується. А той, хто чекає, не може собі уявити нічого. Він навіть у якийсь момент ладен припустити, що помилився, що ніякої зустрічі не повинно відбутися або, якщо й повинна, то в інший час або в іншому місці, або й в інший час, і в іншому місці. Його доконує непевність, його розпирають сумніви…

Переповнені людом і затраскані багном автобуси проминали мою самотню непримітну постать і мчали кудись далі, до своїх сьогоденних клопотів. Побут визначає спосіб життя цих людей. Вони зациклені на довколахатньому дріб’язку, на псевдовихованні дітей, на готуванні їжі, урешті-решт. У них постійно чогось не вистачає, усе розламується, кривиться та кришиться від недосконалості…

Нарешті, коли я вже вп’яте постановив собі, дорахувавши до сотні, повертатися в офіс, де я зостався черговим на вихідні, один із «Ікарусів» пригальмував. Дверцята відчинилися, я механічно простягнув назустріч Ані руку, на яку вона легко обперлася, щоб зіскочити…

Буває, цілі місяці тонуть у трясовині буденності, не залишаючи жодного вартісного спогаду, здається потім, що й не жив, а спав увесь той час. Однак коли ти ще не геть пропащий, то в глибині зачаєного на денці душі смутку лелієш сподівання на мить, яка виправдає це безглузде чекання, на спалах краси як очищення від нічогості. Таких миттєвостей може бути одна-дві на всеньке життя, а може й не бути зовсім. Або ж воно трапиться за твоєю спиною, і ти ніколи не відчуєш його, не встигнеш широко розплющити назустріч красі очі.

Для мене ця мить виправдання настала якраз тоді, коли Аня обома руками вхопила з приступки автобуса свою валізку і, зусиллям тримаючи торбу на рівні колін, трохи випнувши їх для зручності вперед, знову обернулася до мене. На її вустах світилася прозора усмішка зніяковіння, очі мружилися від сонця, яке, нараз вигулькнувши з-за хмар, якось по-особливому виокремило дівчину з оточення.

Понад усе я прагну зберегти свіжість і точність того спогаду, відтворити його з максимальною кількістю подробиць, знову й знову бачити його. Було прохолодно, але вона вбралася не відповідно до погоди легко: тонке бавовняне плаття й поверх нього светрик на ґудзиках. Я намагався та намагаюся за жодних обставин не вводити себе в оману, не створювати міфів, лишень щоб приховати страх суцільної недосконалості, невідворотного наступу хаосу й ніщо. Тому ніколи не вважав Аню красунею. Я завжди помічав її прищики, деяку непропорційність рис обличчя. Однак у ту мить щось так легко защемило в грудях, у душі стало вітряно й солодко, як коли потягуєшся після сну чи важкої праці. Я дивився на неї і бачив утілення недосяжності краси. Зачіска її від пориву вітру розпатлалася, кілька волосинок задуло на обличчя, і вона, оскільки руки були зайняті валізою, спробувала здмухнути їх. Довгі поли плаття розпустилися й набрякли, мов парус…

За тим я простягнув руку до її валізи, сонце заступила хмара, «Ікарус» рушив, обдавши нас густими клубами сажі. Ідилія скінчилася.

— Ну, то що, показуй… — вона зам’ялася, ладна додати «те»: знову звертаючись до мене, як колись, на «ви», але засоромилася й цієї паузи, і того, що засоромилася, і того, що все це помітив я, — свій монастир і свою келію.

Я проводив її холодними вогкими коридорами, розповідаючи всілякі небилиці, витворюючи нові міфи цього примітивного пам’ятника тлінності людських ідей і намірів. Я таємничо шепотів їй на вухо про загадкові кроки, які ми буцімто чуємо, коли пітьма огортає все навколо, про жахливі злодійства одного з партбосів, що він буцімто чинив саме тут, на місці санаторію; і вона довірливо притискалася до мене, міцно впинаючись пальцями в руку. Утім, переконаний, що аж ніяк не зі страху — не сумніваюся, вона ані на мить не вірила жодній із тих моторошних історій, які я вигадував на ходу не лише для того, щоб підтримувати розмову, але й для створення необхідної атмосфери, для витворення між нами відчуття гри, яку ми обоє приймаємо. Я раптом зрозумів, наскільки важливо для мене, щоб ця жінка не зникла раптом, а була поруч зі мною в цьому порожньому холодному приміщенні, принаймні доти, доки не з’являться інші люди, що своїм бездумним існуванням заперечать відчуття крихкості мого власного.

У маленькій комірчині з ліжком і телевізором вона спочатку відчулася затишно й просто — дозволила собі по-домашньому розкинутися на дивані, скинути з себе светра, а з мене кокетливим рухом стягти окуляри. Я розповів їй кілька почутих від Васька анекдотів, вона щиро розсміялася й вишкірила зуби, геть не дбаючи про те, який це матиме вигляд. Я потроху збуджувався, однак вона раптом заклякла й насторожилася, чи то відчувши спалах чуттєвості в мені, чи по-новому глянувши на єдине в кімнаті ліжко й відтак зрозумівши неминучість фізичної близькості між нами, яка не те що була б їй неприємною або страшною, проте означала рішучий крок, безповоротну зміну в її житті, щось на зразок одруження або розлучення. А це лякало дівчину дужче, ніж зґвалтування, бо примушувало брати відповідальність за рішення на себе.

Я просто підійшов до дівчини та поцілував її, аби припинити ці безглузді міркування та внутрішні вагання. Вона подалася назустріч, але за якийсь час, щойно я розпалився й почав шалено цілувати її шию та плечі, стягуючи бретельки плаття, знову відсторонилася. Я спробував налягти, однак її несильний опір був настільки безглуздим, що розохотив і мене.

Вона відступила в темінь, що огортала нас. Останні залишки світла швидко витікали у віконце вгорі. Я розпачливо зітхнув.

— А як же Марко? — нарешті озвучила вона свої сумніви. — Ми ж його зраджуємо…

Я вже не мав сил і потреби заперечувати. Я втомився. Мені захотілося просто плюнути на неї, вийти кудись надвір і сидіти, віддаючи розпалену голову на поталу холодного вітру. Але — що ж тут вдієш — я повівся геть інакше: соціально та розважливо, тобто спробував аргументувати непояснюване. Уже проти власної волі я шукав логічні пояснення на користь адюльтеру та перелюбу…

— Я не бачу тут зради. Зрадити можна довіру, чи дружбу, чи любов… Але не думаю, щоб Марко любив нас. Не думаю також, щоб він надто довіряв нам. Він перейнятий винятково собою. Та й чи ти любиш його? Любиш? — підійшов я впритул до неї, відчуваючи легку злість за невдало перервані ще до початку любощі; вона злякано відсахнулася. — Певно, що ж ні… Ти просто шукаєш щось, за що варто зачепитися. Ти втомилася плисти за течією і хочеш спокою. Ти почуваєшся вже старою, й усі довкола тобі про це кажуть. Якщо й не відкрито, то натякають. Твої однокласниці всі без винятку повиходили заміж і зараз успішно паряться на кухнях та пеленають дітей. Вони глибоко нещасні вдома, але твоя неприткнутість їх утішає. Вони скалозублять із тебе, вони гоноряться супроти тебе й удають щасливих, щоб підгірчити тобі пілюлю твого незаміжжя. Вони цькують тебе, вони цькують усе, що бодай трохи належить їхньому світові й не кориться цьому безглуздому закону занепадництва. Але чому ти повинна стримуватися? Чому ти повинна вдавати холодність зціплених уст і мастурбувати під простинею? Я не агітую за сексуальний синкретизм, я не раджу тобі кохатися з усіма, хто бодай трохи тобі не огидний. Але це повинно бути в тобі, у твоїх грудях, тут… — я легко торкнув її цицьку. — Ти сама мусиш відчувати, коли чуттєвість перемагає і їй варто віддатися. Це мусить бути твоє рішення, без озирання назад. Там нікого нема. Нікого й нічого. Тільки ти. Мусиш це зрозуміти та з цим жити… Мусиш обирати сама… Я все ще хочу тебе й відчуваю, що й ти хочеш мене. Правда ж? Хоч?..

Я вичерпався. На останнє речення мені не вистачило сил і повітря. Проте вона таки переконалася, її, здається, можна було переконати будь-чим і в будь-чому — важила сама процедура: тепер вона могла послатися собі на те, що здалася не одразу, а під тиском обставин. Вона вже, певно, і сама не знає, що їй потрібно, чого хоче.

Це зціплене скоцюрблене тільце тремтіло в моїх обіймах, як заляканий пташок, що впіймався в сильце, як застрахана сирота з інтернату. Її широко розплющені очі віддано й водночас благально дивилися на мене. Вони зблискували крізь темряву, не кліпали й не заплющувалися, навіть коли ми цілувалися. Вона трималася за мене цим поглядом, увіп’ялася ним у душу й не відпускала. Наче хотіла щось сказати, але не могла зронити й слова, лише вклала всі свої почуття в цей безнадійний, набряклий погляд. Він переслідував мене, коли ми кохалися. Мовчки, але гаряче, аж відчайдушно я проникав у неї, пронизував її тіло й мозок, діставав, здається, аж до цього погляду, який чомусь не мутнів і не зникав від задоволення. Її вуста привідкрилися, і з них долинуло чи то хрипіння, чи шипіння, наче звідти виривався шквал емоцій, океан відчуттів. Ми вибухнули майже водночас, химерно переплівши руки й ноги. Але очі її залишалися зі мною навіть тепер, вони продовжували звертатися й благати про щось ще й коли я засинав…

Лікар стояв спиною до мене й наче не помічав. Я подумав, що він рано списує мене, що хай усе й скінчилося для мене, хай дата смерті неминуче наближається, але ж зараз я ще живий. Із-понад його плеча я бачив, як він відкрутив кран над фарфоровим рукомийником і довго та ретельно вимиває руки. Я нараз зрозумів цей сталий потворний запах, що чув від нього й інших його колег, — цю ауру ескулапства: від них тхне милом, дешевим, найдешевшим милом. Їхні руки схиблені на гігієні. В інститутах й академіях їх примушують складати іспити з рукомийства. Їхня шкіра стає сухою і тонкою, а на горбиках під пальцями утворюються мозолі, гейби від важкої праці. Вони миють руки двадцять, п’ятдесят разів на день, а в особливо охайних ця цифра сягає сотні. Жодна бактерія не затримується на їхніх пальцях довше, ніж хвилину, але перш ніж вони змивають її, вона гине від смороду дешевого, найдешевшого мила. Може, це дуст?..

Він припинив мити руки й довго витирав їх рушником. Однак кран не закручував і продовжував нахабно ігнорувати мене, стоячи до мене спиною. Що він там хімічить? Я спробував підвестися навшпиньки й ледь не злетів під стелю. Лікар, розщіпнувши ширінку й виваливши звідти об’ємну голівку свого члена, ніжно задзюркотів у такт воді на дно рукомийника. Сеча була прозора та якась аж ніжна… Я знічено опустився. Мене вразив розмір його члена. Лікар тим часом знову ретельно мив руки.

Нарешті він обернувся й наче аж здивувався, помітивши мене.

— А-а-а-а… — непевно протягнув він. — Це ви…

У його погляді читався сум, у руках зніченість. Він не знав, куди подіти свої товсті білі долоні, із яких стирчали сірі й руді довгі волосинки. Він м’яв праву руку в лівій і навпаки. Стискав пальці до хрускоту в суглобах. Десь я вже це бачив і чув, от тільки де? Раптом я впізнав його: це той самий лікар, що радив Томі забрати з лікарні свого дідуся. Фаталіст.

— Я хіба вам ще не казав? Вам не варто звертатися до інших. Це не допоможе. Якщо хочете, звісно, воля ваша… Але рак печінки… він, розумієте, неоперабельний. Тут ніхто нічого не зарадить. Вам зосталося тільки трохи часу…

Я прокинувся вдосвіта; Аня ще спала, скорчившись на самісінькому краю ліжка — так спить людина, що не звикла ділити своє ложе з іншими, — але міцно вхопившись у мій лікоть правою рукою. Її тіло прибрало незручного положення, рука натисла на обличчі червону пляму.

Я підвівся й скривився: боліло в правому боці — очевидно, загусла від зловживання пивом і вином жовч або ж тисне на суміжні органи збільшена з тих же причин печінка. Раптом згадав сон і здригнувся. От маячня.

Підійшов до люстерка, щоб оцінити свій стан: обкладений язик, почервонілі прожилки в очах, підпухлі повіки. І ще кілька сивих волосків.

— Не люблю, коли чоловіки задивляються на себе в дзеркало, — вихопилося в неї за кілька годин, коли я, перевіряючи якість гоління, обмацував щоки та підборіддя, прискіпливо розглядаючи їхнє відображення.

Ми спинилися, погляди зіткнулися: я вже не бачив у її очах вчорашнього виразу: цього послання, що базувалося на благанні; тепер там був тупий денний переляк, передчуття невідомості. Страх життя. Її молодість ще не дійшла до тієї межі, коли переважає страх смерті. За вікном знову дощ. Повітря важке, і тягне на сон. В атмосфері передчуття конфлікту, але ми надто втомлені, ми надто багато сил витратили на те, щоб зійтися, аби одним махом зруйнувати це. Ми толеруємо різкі випади одне одного, пропускаючи їх повз вуха, бо ми вже зв’язані, наче пошлюблені наручниками злочинець і бравий охоронець закону. У нас одні кайдани на двох. Я чомусь уже переконаний, що саме вона — мій останній шанс відчути сповна життя, що вона — це мій дарунок, манна небесна, можливість знову пережити молодість, якщо не власну, то бодай її. Такого вже може не бути. Я, можливо, уже ніколи не матиму жодної жінки, окрім неї. Мої ровесниці мене не збуджують, а молодші ставляться з осторогою до мене. Їм скрізь убачається підступ. Або ж вони такі тупі, що повторюють цю ахінею про те, що «всі чоловіки однакові і їм потрібно лише одне». Таке враження, що жінкам цього не потрібно. Але врешті, навіщо себе й ще когось мордувати, переконувати, примушувати. Я витратив уже занадто багато сил… Я втомився.

А що я для неї? Навіщо я їй, цій заблудлій переляканій овечці, цьому ягнятку на заріз, котре, проте, у критичні моменти саме демонструє свої гостренькі ікла? Що я можу дати їй, крім своєї зневіри, крім оманливої певності й удавання всезнання? Крім свого поношеного тіла?.. Нічого. Але я — це все, що їй зосталося зараз. Вона заплуталася й згубилася в чужому для неї світі, у який невідомо хто її закинув, попередньо навіщось виліпивши з нічого. Господи, який дикий біль — з’явитися з нічого, трохи побути й знову канути в ту пекельну чорну пустку небуття…

Ця нічогість уже в мені, вона наростає зсередини, стискаючи нутрощі душі, обплутуючи їх метастазами відчаю. Я боюся, але не можу навіть видати цього. Знаю, що не можу врятуватися, але продовжую хаотично шукати порятунку. Тільки я вже не вірю в порятунок. Надто б це було просто, надто лагідно після всього, що було й що є. Покруч-час прискорюється, наближаючи те невідворотне агоністичне БУДЕ, якого не буде. Особистий апокаліпсис брутально банальний. Він озвірячує тебе, кидає на коліна, але це нікому не потрібно, цього ніхто не бачить, це марно й смішно. Це гидко. І ти підводишся, щоб зберегти перед кимось — перед тим самим стороннім Глядачем, на присутність якого ти потай усе ще ледь-ледь сподіваєшся й віриш понад усе, — видимість доброї гри. Гонор перемагає. Естетизація поразки все ще передбачає якийсь стимул. Стимул, що народжується з болю.

Увечері наступного дня вона повинна повернутися до міста — щоб ніхто її тут не бачив. Години спливають у мовчанці й зітханнях. Відчуваю: щось треба зробити, якось загальмувати час. Бодай промовити кілька слів, повернути їй вечірній погляд, блиск в очах… Але лінь розкладається в членах тіла чорною отрутою.

Нарешті я пропоную їй залишитися до ранку: штабники повернуться не раніше, ніж о дев’ятій, бо навіть у неділю в них є своя робота — штаб і в екзилі працює на кандидата, вони кують перемогу на різних ділянках буцімто розрізнено, але насправді чітко й злагоджено. Їхній прапор — кандидат — отримає владу, і — як наслідок — владу разом із ним отримають вони. Ті з них, кому це потрібно. Вони потраплять у верхи казана влади, де легко можна присмоктатися до якогось жирного шматка м’яса й, трохи підживившись із нього, підвестися на дещо вищий рівень.

Вона дає себе вмовити, у нас в запасі ще одна ніч, але це нічого не вирішує. Це лише пауза, це лише розтягування невідворотності. Як жуйка, із якої вже давно вибрано всі соки-емульгатори. Ти ковтаєш власну тверду слину та ремигаєш, бо нічого іншого тобі не зостається. Залишки смаку в роті тануть, у рецепторах спіднього боку щік та низу язика тільки спогад про псевдополуничність схожої на зуб подушечки, що перетворилася на понівечену заслинену масу. Але її нікуди пожбурити, і ти втомлено працюєш щелепами…

Я, щоб хоч чимось наповнити час і нашу спільну самотність, розповідаю їй варіант із жуйкою. Вона слабко всміхається, не може навіть тішитися. Це втома. Покруч-час прискорився, ми не встигаємо за ним, за нашими молодшими ровесниками, що все роблять ВЧАСНО. Ми приречені спізнюватися. І добре, коли хтось тебе дочекається на забутій зруйнованій автостанції.

Вона молодша за мене на 15 років. Вона теоретично могла би бути моєю донькою. Кажу їй і про це, щоб подолати втому. Кажу їй уже все чи майже все, що думаю. Не озвучую лише цілковито збоченських сексуальних фантазій (ще соромлюся) та не надто компліментарних висловів на її адресу (щоб не відштовхнути й не образити). І вона цінує мою відвертість, мою надвідвертість. Вона бачить цю прозорість, бачить, що за цим немає геть нічого темного та хижого, що вона може почуватися спокійно. Страх її не минає, проте вона знає, що, сівши мені на коліна, принаймні за спину свою зможе не турбуватися. Там вона в безпеці.