Жах на вулиці В’язнів

Частина 20

— Прокидайся, бігом, давай-давай, нам час їхати, — термосить мене Віктор.

— Що таке?! Дай поспати, хоч трохи! — відмахуюсь я.

Голова болить, але найгірше не це, а якийсь шум у всьому тілі; це нагадує хитавицю на морі.

— Та нема коли. Випий пива, це поможе. Давай, раз, залпом, і все буде добре.

Я дивлюся на пляшку, яку він підсунув мені під ніс, і відсуваю її.

— Що таке? — питаю. — Звідки поспіх?

— По-перше, дванадцята година. Час розплати.

— Ну, і хєр із ним, — кажу я. — Буду спати ще добу.

— А по-друге, нам терміново треба в Кобилянськ. Нас чекає бусік.

— Нам? — перепитую я. — Мені нікуди не треба.

— Як не треба? Ти вчора весь день повторював це слово — треба. І це треба тобі більше. Потрапиш на місце злочину.

Я таки встаю.

Починаю вдягатися.

— Що це за жанр? — питаю, ховаючи аркуші з його писаниною. — Детектив, мелодрама?

— Х..ня, — відказує Віктор. — Реальність страшніша за соцреалізм.

На вулиці нас чекає бус. За кермом Вася — чоловік у квадратних окулярах. Десять хвилин — і ми за межами містечка. Дорога веде через ліс, земля здувається, перетворюється на гори. Раптом галявина, розвалена зупинка з кількома керамічним плитками. Напис — «УРО Т». Звертаємо з траси.

— Тут це й було, — каже Вася.

Мені стає зле. Прошу зупинити.

— Уже недалеко. Пройдемося по свіжому повітрю, — каже Віктор.

Я вискакую та починаю блювати.

Віктор виходить, його теж вириває, зовсім поруч.

Вася кричить через вікно, мовляв, ми його дістали, він чекатиме на місці.

— Я тобі не все віддав, основне залишив у себе. Але раз ти прочитав першу частину, можу дати тобі й другу, ось про це місце, — Віктор крутиться й махає рукою на ліс і споруди. — Про смерть Мирона.

Я прочитаю це значно пізніше, уже в Києві, тоді було не до цього.

«Усі приготування скінчились, усі коліщатка приведені до ладу, залишилося лише дочекатися команди „старт“ і, заплющивши очі, віддатися дводенній невідомості, щоб дізнатися про справжній та остаточний результат кількамісячної праці. Хлопці злегка бліді, Васько аж прикусив губу, але в його окулярах, як завше, блимають сторінки інтернет-видань. Юрист за звичкою мовчить. Я осторонь, у тіні, розглядаю нігті на пальцях рук і нервово їх обдираю. Біла рвана роговиця падає на лінолеум, наче воші з немитої голови бомжа. Мирон ходить суміжними кімнатами взад-вперед із дивовижною монотонністю, наче маятник під старовинним годинником. Час від часу в його роті спалахує вогник цигарки: сьогодні ніхто вже не дотримується правил техніки безпеки. Перемога за крок, зовсім близько. Однак Миронові, здається, не йметься щось робити. Вимушена бездіяльність його гнітить. Він хвилюється, от тільки чи за результат нашої спільної праці? Хлопці загадують бажання: поїхати хоч раз до Києва, вирватися з цієї клятої провінції. А якщо Мирон стане депутатом, затинаючись, пошепки, боячись наврочити, каже хтось із нас, то хотілося б спробувати навіть закинути якір у столиці. Може, він підшукає для нас роботу? Мирон Павлович невизначено стенає плечима: інші ніколи його не обходили, це було лише тісто, із якого ліплять ту чи іншу справу. Він відчув підступний холодок у грудях: у перемогу надто вірилося, надто багато факторів грало на нього…»

Навечір він розпускає нас у місто або додому: слід відпочити, набратися сил, післязавтра розпочнеться останній, але найвиснажливіший етап: спостерігати за виборами на дільницях, зокрема сільських, перевіряти кожну комісію, кожен закуток передгірського краю. А потім безсонна ніч підрахунку голосів. Утомлений холодний світанок пере… Але ще кільканадцять годин, ще трохи треба потерпіти.

Я разом із Васьком зголошуюся на похід у місто, але маю твердий намір повернутися на ніч у штаб, щоб як слід виспатися. Проте нікому нічого не кажу, із досвіду знаючи про марність спроб порозуміння між людьми.

Васько йде на півкроку попереду, час від часу озираючись на мене, щоб переконатися в тому, що слова, які безугавно сиплються йому з рота, знаходять адресата. Я майже нічого не чую, бо вітер, що дме нам у спину, забирає з собою закінчення його фраз, крім того, навіть не намагаюся зважати на остогидлу балаканину про піар конкурентів, зокрема владного кандидата М., на якого працюють чи не всі тутешні пресовики. Нецікаво. Усе нецікаво. Як важко жити поміж людей, які живуть чимось іншим. Тобі доводиться або вдавати, що розділяєш їхні вподобання, катуючи себе, або ж відкрито сказати «ні» і під недоброзичливі мовчазні погляди в спину піти в самотність. Я завжди еквілібрую десь поміж першим і другим. Чим далі, тим більше схиляюся до того, що найправильніший варіант — останній.

— Чому ти постійно мовчиш, старий? — питають мене в лоба його тонкі трапецевидні окуляри, що віддзеркалюють якусь скрипучу червону неонову рекламу. Це стається десь після другої чи третьої чарки ананасової горілки в дешевому генделику. — Ти знаєш, що це мене дратує?

Що я повинен йому сказати? Що не вперше чую такі зізнання? Що мені просто обридло говорити чи пояснювати комусь щось? Що справа в дитячих комплексах і надмірній недовірливості та замкненості?

Немає грошей, пальці намацують у кишені замість гаманця горішки, що невідомо як там опинилися. Холодне пиво ріже пальці правої руки, пляшкою стікає блідий морозяний піт. Відкорковуємо просто до паркана з нерівномірно вкладеними штахетинами. Васько зазирає під корок.

— Ти — жертва реклами! — чомусь регочуся я.

П’яна інфантильність. Злегка заплітається язик, вдаряючись у зуби й намацуючи в заглибинках жовті пластмасові пломби.

— Хто ти? — питає він.

— А ти хто?

Я вдивляюся у відблиски темряви в його трапецевидних окулярах. Ніч. Відображення моєї ночі. Відвертаємося й ідемо. Друзів із нас не вийде. Добре. Друзів не варто мати, бо ти відповідальний за них, а вони — за тебе, а з відповідальності ніколи нічого доброго не виходило, бо врешті це стає так обтяжливо та тоскно, що хочеться просто плюнути комусь із них бодай на черевик, щоб він образився й сказав тобі все, що про тебе (проти тебе) думав увесь той час, поки любив тебе. І вийде, що він (та й ти також) леліяв у пам’яті мегатонни дріб’язкових прорахунків, зривів, недоречностей. Сміттєзвалища пам’яті.

Ми бредемо вулицями, раз по раз провалюючись ногами в глибокі вибоїни, де причаїлися бридкі брудні калюжі. Мої штани, певно, схожі на камуфляж розвідника, його — так само. Я вже майже не розрізняю Васькової фігури поруч зі своєю, бо раптово зникло освітлення, і тільки відблиск темряви в його окулярах та важкий п’яний віддих — наслідування мого власного — вказують на те, що він усе ще поруч.

Я хочу повернутися в штаб, але втома притягує мене до бруківки з минулого сторіччя, і я падаю навзнак. Васько схиляється, щоб допомогти мені звестися на ноги, хапає мене за руку, щодуху тягне, аж червоніють від напруги окуляри, але чую нудотний тріск порваної на рукаві тканини й починаю реготати. Він усе ще натужно дихає, смикає дужче й, урешті, сам опиняється на землі з гучним матом. Я продовжую реготатися.

Сидимо на вкопаних у землю бордюрах, уже майже світає, а може, то так лише здається через якесь зарево незрозумілого походження на Сході. Таксі? У цій дірі посеред ночі немає таксі. Мусимо йти пішки. Васько раптом згадує, що має десь неподалік одну сумнівну знайому. «Ходімо», — великодушно пропонує він, я ж лише заперечливо хитаю головою. «А я йду», — розпачливо зводиться він на рівні ноги. Із хвилю стоїть погойдуючись, наче гіпнотизер чи загіпнотизований. Потім простягає мені руку для потиску та раптом зникає. Я розплющую очі й бачу, що також кудись іду. Поволі, навпрошки. Дороги перекопані, довкола якісь жовті катки, грейдери й інша будівельна техніка. Тінь лісу на околиці темніша, ніж ніщо ночі. Ще хвилин десь так 15, 10, 5…

— Алло!.. Алло!..

Тиша.

Номер мобільника знають лише свої. Отже, можуть дізнатися всі. У кожного найближчого є свої найближчі, а в того — ще свої. Компроміси знайомств у наш час заходять надто далеко. Люди, доведені до відчаю самотності, об’єднуються з собі подібними вже за геть сумнівними та смішними ознаками: професійна, ідеологічна, навіть статева.

Знову дзвінок. Визначник номера не спрацьовує. Може, не відгукуватися?

— Алло!

— Алло, — украдливо шепоче голос на тому боці, щоб поскуботати Миронові барабанні перетинки. — Ти сам?

— Хто це?

— А ти как думаєш? A-а?.. Я, Шура. Все, як договарювалися. Ми щас прибудем з моїм кандідатом і все буде чікі-чікі. Все, как договарівались. Ти помниш: 25 кусків йому і 5 мені — за посрєдництво.

— Ладно.

Кінець розмови.

Кінець. Ще яких кілька хвилин утоми — й буде по всьому. Він навіть не помітить, як вони під’їхали: тихо, маскуючись темрявою та не вмикаючи фар. Двоє в чорному навшпиньки ввійдуть у корпус, рипнувши старезними та поіржавілими дверима. Важкий скрипучий звук потойбіччя виведе його з задуми, і він зрозуміє, що час настав. Підійде до дверей офісу, візьметься за клямку й раптом докумекає, що щось не так. Щось: тиша, темінь, інтуїція. Замість того, щоб вийти, він причаїться й поволі проверне ключ у замку. Клац. Похапцем крок назад. І раптом — бах!!! Двері розлітаються на щепки. Ба-ба-бах!!! Порвана, ніби іграшкова, дощечка падає йому до ніг. Жовтаве світло освітлює дві чорні фігури в проймі з чорними (він уявляв собі зброю інакше, та взагалі це сон якийсь!) автоматами. Один (із чорними-чорними зіницями) зводить зброю на Мирона та стріляє. Кандидат в останню мить кидається вбік, до дверей, що ведуть углиб. Черга прошиває раму. Він чимдуж біжить, розуміючи намарність своїх спроб урятуватися, йому важко розігнатися у вузьких кімнатках, довго возиться з замком на «чорнових» дверях, перестрибує через сходинки, плутає сліди порожніми приміщеннями… Чує за спиною хекання кілерів (це сон, сон, сон, цього не може бути насправді, треба перестати бігти, і тоді він зможе нарешті прокинутися, отямитися від цього жахіття), тихе клацання пострілів (певно, є глушник). Бачить, як розлітається від куль, що влучили, цегла на стіні. Раптом бачить кров, власну кров. Так і є, сон, — устигає ще подумати, бо не відчуває болю, тільки слабкість, яка підкошує ноги, аж тоді нарешті дикий спалах, що зносить голову…

(Субота, ранок)

Марко ошелешено відсунувся від Ані, рефлекторно взяв до рук виделку — перше, що впало в око, що було найближче (мусив же він бодай щось зробити!) — й одразу ж захотів їсти.

— І давно ти дізналася? — із раптовим збайдужінням, яке холодно контрастувало зі щойно пережитим шоком, запитав Марко, обводячи поглядом кухню в пошуках поживи.

Із виделкою в руці він мав трохи моторошний, але загалом кумедний вигляд, й Аня пирснула.

— То давно? — грізно повернув він голову до неї.

Їй стало страшно. Вона раптом відчула, що він знає все: про її вагання, про цей страх, узагалі все — і насамперед про той вік-енд у горах із Віктором.

— Учора я повторила тест, можу тобі показати.

— Не треба… — милостиво пробурмотів він, відчиняючи дверцята холодильника.

На поличках було майже порожньо. Трохи смерділо зіпсутою ковбасою. Він уважно придивлявся до напівпорожніх банок від смальцю, джему, компоту, ще там якоїсь біди, але все це не здавалося йому стравним. Звідкілясь згори загорлав гучний рок-н-рол. Нарешті на найвищій полиці, під самою морозильною камерою, його очі знайшли пакет від майонезу й радісно заблищали. Він швидко потягнув їдло, але перш ніж нанести його на хліб, уважно переглянув написи на упаковці, зокрема термін зберігання. Лише впевнившись, що все гаразд, потис на пакет, і біло-жовтий майонез змійкою виповз на відламану скоринку хліба. Зуби жадібно увіп’ялися в харч, майонез стік із бутерброда й полився підборіддям. Він змахнув його долонею й одразу ж облизав замочені пальці. Хотів відригнути, але в останній момент уловив, що це буде читатися; крім того, вийде надто награно й вульгарно. Залишатися естетом у цій кухні зі свідомістю, обтяженою такою новиною, усе ж було надто складно. Він відчув, як йому підкошуються ноги, як він гине, стікаючи кров’ю, лімфою та лоєм. Відбувалося щось незрозуміле. У його життя прийшла випадковість, непотрібна, незапланована випадковість, яка його (те саме життя) геть спотворювала, нищила, спопеляла. Він радий був би щось удіяти, але для цього слід було прийняти рішення. Відкрити дівчині обійми — понад його сили, відштовхнути її — ницо. То що ж діяти, бо щось треба… Сумнівів у тому, що дитина його, у Марка майже не було. Тож ухопитися за це він не міг. Залишалося, дивлячись кудись убік, запропонувати їй зробити аборт. Проте він і цього не міг. Уста вже привідкрилися, готові вивергнути з себе продуману фразу, але голос не підкорився й із горла вирвалося лише сипіння. Хліб застрягав у стравоході, десь поруч із серцем, і душив його. Чому вона сама не здогадається, чому сама не скаже те, що хоче він? — із раптовою зненавистю до жінки подумав Марко. Крізь сльози в очах випалив:

— Я не хочу. Я не можу! Не можу й усе, і край!.. Цього взагалі не може бути!

— Може, любий, — тихо, але водночас якось лунко сказала Аня.

Він підхопився, однак майже одразу сів.

— Ні, я не можу так, ти зрозумій, не можу. Я гультяй, я фук, я перекотиполе. Я не можу.

Вона вперто мовчала, зціпивши зуби. Вона знала, але мовчала, і змушувала його говорити далі. Не хотіла спростити йому завдання.

— Ну, зрозумій ти нарешті. Життя — це потворно, це мука, це жах, у який я не маю права нікого занурювати!!!

— Звідки ти знаєш, на що ти маєш право, а на що не маєш?! — вибухнула сплеском уже й вона.

Він зітхнув і подивився крізь високе вікно в старезний, порослий мохом дворик. Жити тут? Носити смугасті сімейки її зниклого батька, курити ночами на кухні в цілковитій темряві, вибігати в мороз на балкон, щоб відлити. А коли в туалеті хтось є? Сцяти просто крізь поручні у двір? А потім схоплюватися на крики дитинчати, бігти, спіткаючись за власне взуття, до газової плити, щоб розігріти молоко. Час від часу напиватися до чортиків і зливати свою зненависть на ній. Що далі — годі й уявляти. Не те, не те, не те…

— Я йду, — нарешті вичавив він із себе й подивився на неї.

Вона нічого не сказала, лише глипнула на нього блискучим від передсліззя поглядом, щоб потім сховати його, утупивши в стіл. Стіл був поміж ними. Щоб вийти, Маркові потрібно було обійти і стіл, і її. Потім залишити обох за спиною. Кілька кроків — і свобода. Але він знову не міг. Пересилював себе, проте щось куди вагоміше за земне тяжіння вперто притискало його дупу до стільця. Він чекав від неї якоїсь згоди, капітуляції. Може, навіть сліз, може, агресії, краще агресії, вона виправдовує. Але не було геть нічого, навіть рок-н-рольщик згори заткався й стало тихо-тихо. Німо. Світ умер…

Тут у двері постукали: не порушуючи тиші, майже ніжно. Відтак ще раз, трохи гучніше: Марко зраділо підвівся — здавалося, це був його порятунок. Але схопилася й Аня; управно випередивши хлопця, вона підскочила до дверей, прочинила їх — і зробила крок назад.

— Привіт, ти не са…? — увірвалася в квартиру з застряглим у горлі запитанням Тома. На мить сцена та її учасники знову завмерли, чомусь почуваючись незручно. Потім Аня грюкнула дверима, і все поволі зарухалося.

Марко підхопився, зробив крок назустріч, потім раптом спинився. Тома, налякана його поривом, теж завмерла посеред кухні. Вона вже готова була відступити перед цим почервонілим чоловічим поглядом, але за спиною стояла Аня, яка наступала їй на п’яти.

— Сідай, — вказала вона на порожній стілець, звертаючись, очевидно, до сестри.

Та розгублено подивилася на Аню, потім на Марка, який стояв ні в сих ні в тих. Тепер його вже ігнорували, викреслювали зі свого замкненого світу, і коли він ще яку хвилину тому тільки й прагнув цього, то тепер чувся скривдженим. Піти просто так, не залишивши за собою права на останнє слово, — це мало вигляд поразки. Кров прилинула йому до голови, серце активно розпомповувало тілом лють.

Він озирнувся й сів, вирішивши, що нікуди не піде, доки не розставить всі крапки, не висловиться якнайзрозуміліше. Чого саме він хотів — цього Марко пояснити не міг.

Якщо ж би йому спало на думку досікатися справжніх причин свого залишання, то першою в списку, безумовно, мусила значитись присутність Томи з її блідими ненапомадженими вустами й швидким поглядом, що, як сполоханий заєць, ні на чому не спинявся довше, ніж кілька миттєвостей. Це, певно, була якась хвороба очей — вона безперервно кліпала, нервово сіпаючи повіками, аж від цього болісно примружувався той, хто дивився на неї.

— Будеш чай? — монотонно озвалася Аня, яка була наразі єдиною, хто наважувався говорити, а отже, удавати, що все гаразд.

Тома мовчки кивнула, потім ковтнула слину й нарешті спробувала озватися й собі:

— Міцнішого в тебе нічого нема?

— ??? — Аня спинилася біля рукомийника та здивовано обернулася, округливши очі.

— Можна навіть горілку.

— Щось трапилося? — нарешті подав голос Марко, якому, очевидно, якраз і йшлося про те, щоб почути себе, переконатися в тому, що він насправді існує тут, і помітити реакцію на це присутніх.

Тома закліпала просто в нього частіше, і щоразу, як повіки розтулялися, очі наче прострілювали Марка. Прошитий такою чергою та не удостоєний відповіді, він геть утратив певність у собі й лише глибше втиснувся в стілець, майже втонувши в ньому.

— Він збожеволів, просто збожеволів… — нарешті проказала Тома, усе ще дивлячись крізь Марка, але ні до кого конкретно не звертаючись і незрозуміло кого маючи на увазі…

— Тобі з цукром чи без? Лимон давати? — проігнорувавши попередню фразу, поцікавилася Аня.

— Байдуже. Усе байдуже… — не відповідаючи, а думаючи про щось своє, просто у відгомін запитання, промовила Тома. — Я вже не можу більше. Я надто втомилася жити…

Марко раптом відчув себе поруч із нею дитиною, хлопчаком, що закохався в старшу кобіту та якимось дивом опинився поруч із нею…

Аня поставила на стіл три горнятка, мовчки залила густу, майже чорну, заварку й знову кудись віддалилася від столу. Тома витягла з кишені плаща, якого не знімала, пачку сигарет, Марко помітив, як у неї тремтять пальці, одразу ж упали у вічі зморшки на обличчі й тіні під очима (п’є, — чомусь одразу подумав він), закурила. Зробила кілька жадібних затяжок і після третьої, майже астматичної, несподівано продовжила наче для себе…

— Цілу ніч невідомо де тинявся, повернувся попід ранок… Я вже спала, якщо чесно, мені давно байдуже до його нічних походеньок, хоча ще трохи переймаюся, чомусь постійно в таких випадках уявляю, як мені потелефонують на роботу вранці, холодним голосом запитають, чи такий-то, такий-то — мій чоловік, потім скажуть, що їм шкода, але є всі підстави вважати, що він мертвий, його вбили п’яні хулігани за десять гривень, товкли штахетами з цвяхами по голові, але він був п’яний, тож, можливо, сам був винуватцем конфлікту. Попросять прийти на опізнення… Або що… Після Бориса я майже впевнена, що так повинно закінчуватися все, узагалі все… Але він повертається, щоразу гидкіший і гидкіший… Сьогодні я чула виття якихось псів надворі й погано спала. Він увірвався десь о третій чи четвертій, напівроздягнений, із брудними руками — певно, десь падав. На мої запитання нічого не відповів, наче й не чув їх. Очі безтямно вирячив і наче щось згадував, потім почав метатися хатою, перекидаючи весь одяг у шафах. Я кричала, прохала, благала, але він не звертав на мене жодної уваги… Я кинулася до нього — він грубо відштовхнув. Вуса обвисли, щетина чотириденна, але занедбана, гидка, бомжівська. Останнім часом він так не опускався, дбав про себе, намагався бути презентабельним, особливо після того епізоду, коли його нажахали трохи… Щось шукав, але не міг знайти. Постійно бурмотів, повторюючи раз у раз якісь слова, ніби заклинання… Потім грубо виштовхав мене у двері й зачинився. Я грюкала, кричала — усе намарне… Він збожеволів. Це на нього геть не схоже. Він навіть п’яний таким не буває, а це щось…

Аня підійшла до столу з білим, приіржавілим чайничком, тримаючи його в руці за руків’я, обгорнуте пропаленим у кутику вафельним рушничком.

— Дякую. Дай мені таки горілки. І собі налий, ти ж маєш, я знаю… — продовжила Тома. — Я стільки часу це все тримала в собі, мені ж ні з ким поговорити… Але я далі не можу. Колись треба наважитися на якийсь учинок. Досить накопичувати помилки. Тільки я втомилася. Я страшенно втомилася…

Аня байдуже стенула плечима й вийшла до кімнати, певно, по горілку…

Марко розтулив, було, рота, щоб щось сказати, але ж що? Що він може їй запропонувати? Якусь банальщину, дурні співчуття, яких вона не потребує? Вона ж нічого не потребує. Вона куди сильніша за нього, стоїчніша та старша.

— Не переймайтеся так, воно вам ні до чого. Просто це паскудно — жити без ніг, без волі до пересування. Куди тебе закине черговим штормом, там і приростаєш, пускаєш коріння… Я вже нічого з цим не вдію…

— Як хочете, як хочеш… — Марко вже був готовий запропонувати їй переїхати до нього, але раптом урвав, засоромившись, згадавши Аню та її стан.

— Хочеш мене трахнути? — раптом втупилася вона в нього почервонілими від недосипання очима.

Але запитала тихо, так, щоб не почула Аня в сусідній кімнаті. Недопалок кинула просто на підлогу.

Марко знітився, відвів погляд убік, униз, націливши його якраз на тліючий згарок дорогого «Марльборо».

— Ну, що ж ти? Га? Адже б хотів трахати, я це знаю. Жінки такі речі відчувають одразу…

Вона вмовкла, бо ввійшла Аня з пляшкою та чарками.

— Ти що, не будеш? — здивувалася, майже обурилася Тома, помітивши, що чарки лише дві.

Аня заперечливо захитала головою. Відколи з’явилася Тома, дівчина промовила від сили три — чотири речення.

— Та що з тобою? Що з вами всіма?! — раптом вигукнула Тома й сама злякалася цього вибуху емоцій. — Перепрошую. Я просто втомилася…

Вона сьорбнула чаю та потяглася рукою до вже початої пляшки.

— Палена? — запитала в Ані, кліпаючи на неї.

Аня тільки стенула плечима, дивлячись у вікно. Марко делікатно відібрав із рук Томи пляшку, вона дозволила. Розлив. Тома струсонула головою, ніби відганяючи якусь думку чи то першу муху в сезоні… Відкинула волосся за вуха, і Марко прикипів поглядом до її великих потворних сережок…

Томина агресія зникла так само раптово, як і з’явилася. Вона задрижала всім тілом, стислася на кріслі…

— Щось холодно, — жалібно проказала.

— Увімкнути опалення? — холодно й неприсутньо запитала Аня.

Тома ствердно кивнула, проте без жодного наміру випровадити сестру. Коли та зникла за дверима, Тома вже якось розпачливо обернулася до Марка:

— Що ж мені робити?

Марко не знав. Він хотів би запропонувати якусь раду, але її чи то не було зовсім, чи він нічого не міг придумати.

— Може, кинеш чоловіка? — несміливо озвався.

Тома не відповіла, поринувши в себе. Вона тримала обома руками горня з чаєм, обертаючи його довкола осі, і задивлялася на дно. Поволі підносила до носа, робила великий гучний ковток і злегка всміхалася.

— То що, вип’ємо? — відчув потребу якось нагадати про себе Марко, піднявши келишок.

Тома отямилася, зиркнула на Марка, далі на кришталь, узяла чарку до рук, понюхала її вміст.

— Палена, — констатувала швидше для себе.

— За тебе, — пробурмотів Марко.

— За мене, — в унісон йому відізвалася Тома, — хай буде за мене, я цього потребую…

Вона знову здригнулася, ніби від раптового подуву вітру, й залпом вихилила горілку. Одразу ж запила чаєм.

— А що з нею? — запитала вона в Марка, скосивши погляд на кімнату.

— Здається, вагітна, — зітхнув він і запустив долоню у волосся.

— А-а-а, — якось байдуже протягла Тома, — ясно. Від тебе?

— Не знаю, напевно…

— Ну, так, — багатозначно сказала вона й знову сьорбнула…

Увійшла Аня.

— Зараз стане тепліше, — пообіцяла вона.

— Дякую, — відповіла Тома, — дякую, — для чогось повторила раз, — дякую, — ще раз, — дуже-дуже дякую…

Марко сидів ні в сих ні в тих. Хотілося піти, але щось стримувало, міцно притиснувши до стільця. Із вулиці знову долинав гамір. Якесь чуже, неспівмірне з їхнім, життя розвивалося, тривало, як звично, зовсім поруч, за якийсь крок. Чужі діти бавилися, билися, верещали, гукали тата чи маму; двоє чоловіків у робах пили пиво за столиком та розмовляли; поруч ще якісь жіночки, одна з яких із килимком і тріпачкою; на вході у двір чомусь стояв міліціянт в неприродно яскравій, майже святковій уніформі: буденне життя старого дворика. Обмежений і закостенілий світ, куці проблеми, надто далекі для героїв цієї повісті…

— Я, мабуть, піду, — раптом заквапилася Тома. — Мені здається, щось трапилося. Щось мусило трапитися. Щось щемить… Краще б це вже все було позаду, — зітхнула вона, підводячись.

Ніхто її не зупиняв.

— Я теж, — закашлявся раптом Марко, — я теж іду. Мені треба вийти…

Аня не зронила до нього й слова. Просто сіла та дивилася поперед себе. Їй було страшно самотності, що прийде за цим, порожнечі кімнати, звуків знадвору, чужих, безглуздих звуків, які створюють ілюзію життя, ілюзію того, що воно існує десь поза нею, десь поза цією кімнатою… І що тоді: притулятися до шибки кухні, відстежувати одноманітні рухи знайомих, сусідів, слідкувати за черговим етапом цих смішних драм, щоб переконати себе, що її випадок — не унікальний, а можливо, навіть ще смішніший і мізерніший, як їхні. Але вони не відчувають цього розпачу, цієї порожнечі. Вони шукають собі якесь заняття, заливаються горілкою, ідуть одне до одного й про щось триндять. А їй ні до кого йти, вона сама, геть сама…

Грюкнули двері, вона на мить прийшла до тями, відчула, як похололо всередині від усвідомлення того, що зроблено щось не так, що вона припустилася якоїсь помилки. Може, треба було втримати хоч когось із них — уже байдуже: його чи її, просто терпіти їхню присутність. Це менш нестерпно, ніж ненависний рок-н-рол згори, ніж тиша й цокотіння дзиґарів… Вона не пам’ятала, скільки минуло часу, доки отямилася: почула кроки поруч із дверима. Чужі кроки, хода людини, яка вперше в цій будівлі. Хтось наче шукав чиєсь помешкання. Анине серце прискорилося від непевного передчуття: чи не її квартиру намагається знайти незнайомець. Уся аж завмерла, болісно очікуючи, от він кашлянув, зробив крок убік, і їй стало зле, вона стислася, напружилася, подумки повертаючи людину зі сходів до своїх дверей.

І людина з-за дверей подалася на цей телекінез, повернулася й навіть тихо постукала.

Аня секунду чекала, вагаючись, чи не здалося їй, потім кинулася до дверей. Кров прилинула їй до голови. Одна думка швидко змінювала іншу: повернувся Марко, Тома, хто то?

На порозі — я, її бліда шкіра виказує хвилювання, легке розчарування, ще щось, чого мені не розібрати.

— Можна? — запитую я для годиться й, не чекаючи відповіді, рухаюся далі. — Ми багато що робимо для годиться, може, краще б від цього відмовитися? Га? — продовжую я свої думки вголос, щоб якось увійти в розмову, заповнити шок від своєї з’яви.

Вона дивиться на мене злегка перелякано, на мої подерті рукави, багно на штанях і плечах.

— Усе гаразд, це така нова мода — ходити в дранті, удавати бомжа… Навмисне. Усім у пику. Тим, хто тягнеться до комфорту й міряє людей за товщиною гаманця чи якістю кредитної картки. У тебе є кредитна картка?

— Ні… — бурмоче Аня, спантеличена моїм спічем.

— А Марка в тебе, бачу, теж немає?

Вона стенає плечима.

— Я чомусь подумав, що він у тебе, коли не застав його вдома.

— Він був тут, але пішов, — спромагається вона на скупу констатацію, не вдаючись у подробиці.

— У нього помер батько. Загинув, — кажу я, тупо дивлячись під ноги й думаючи, що не розумію цієї фрази та не вірю їй. Я ще не навчився вірити в смерть. Поки сам живий, цього не збагнеш, виходить, ніколи не збагнеш…

— Як? — мляво дивується вона, і я розумію, що їй байдуже.

Утім, за хвильку вона, поміркувавши, втямлює, що це значить: смерть Маркового тата, і її очі спалахують. Зрозумівши, що я помітив цю зміну в ній, вона трохи злоститься:

— То що сталося? — майже грубо запитує вона в мене.

— Його вбили. Розстріляли. Дві черги в спину з автоматичної нарізної зброї. Крові було більше, ніж в американських фільмах… — від спогаду мені стало зле, і я відчув, як на очі попри бажання накочуються сльози.

Вона навіть не вдає розпач чи жаль, утім, це добре, це плюс їй, це значить, що вона принаймні буває щирою.

— Сядь, будь ласка. Я зараз зроблю тобі чаю…

Я падаю на стілець, ще теплий після Томиного тіла. Бачу недопалок на підлозі…

— Тут був ще хтось? — запитую в її спини.

— Моя сестра. Кузина. Тамара, жінка Терешкуна, ти мав би його знати. Він, здається, збожеволів…

Я вже нічому не дивуюся.

— Я вагітна, — усе ще стоячи спиною до мене, випалює вона.

Не бачу її обличчя при цьому — але здогадуюся, що воно змінилося в кольорі, що вона аж засапалася, промовивши це…

— Від кого? — холодно запитую я, дивлячись кудись поміж її лопаток, на складку в халаті…

Із крана витікає струмінь води — і це єдина її відповідь.

— Від мене? Чи від Марка?

Вона не обертається. Спина здригається — схлипує. Їй не вистачає сил збрехати мені й сказати, що вона впевнена в тому, що дитина — моя. Вона, як і завжди, ні в чому не впевнена. Я підводжуся, наближаюся до неї, простягаю руки, щоб обійняти, але відсмикую їх. Пробую ще раз, уже відчуваю тепло її шкіри, майже торкнувшись її халату, але щось не пускає, заважає…

— Мені потрібно в щось переодягтись, — кажу я.

Щось робити, знаходити якусь спільну прагматичну ціль — інколи найкраща рада в складних ситуаціях. Вона, розтираючи сльози руками (раптом згадую, що щойно мало сам не зарюмсав) по щоках, іде в кімнату, я — за нею. Уперто дивлюся поміж лопаток…

Марко наздоганяє Тому на вулиці:

— Куди ти?

— Не знаю, може, додому, він, певно, уже переказився й заснув. Я теж хочу спати, дика втома… Але не знаю…

Вона нерішуче спиняється, однозначно очікуючи від нього якоїсь пропозиції…

— Я би тобі не радив. Ходімо до мене… — нарешті насмілюється він.

— Слухай… Те, що я там сказала, вибач… Ти мене неправильно зрозумів, я не така… І взагалі, мені зараз гидко навіть думати про такі речі…

Марко почервонів…

— Ні, справді, вибач, але я просто дуже втомлена та знервована. Це стрес, навіть шок… Ти тут не допоможеш… Ми надто мало знайомі. Я так не можу… Ще раз вибач.

— Я ж не цей. Просто ходімо, ти ж мусиш десь перебути, перечекати… А щодо малознайомі — то це ще як сказати. Мені з тобою легко, таке враження, що знаю тебе давно…

Тома вагається. Видно, що повертатися додому їй не хочеться.

— Гаразд. У тебе кава є?

— Звичайно.

— Я просто посиджу в тебе, подрімаю в кріслі, не сперечайся, для мене цього достатньо, я звикла. Я просто маю алергію до ліжка, я не зможу туди лягти, надто багато поганого для мене з цим асоціюється. Не сьогодні принаймні. Мусиш це зрозуміти…

Марко погоджується, і вони йдуть. Поволі, бо треба підійматися вгору. Він інколи підтримує її за лікоть, коли вона похитується від перевтоми. Здебільшого мовчать.

— Ти вибач, я не маю сил говорити. Якщо хочеш, кажи щось сам. Про Аню, про себе, що хочеш, мені однаково. Я слухатиму, але не обіцяю, що уважно, й тим паче, не обіцяю, що запам’ятаю. Та й думаю, це не так важливо…

Марко зосереджено мовчить. Вони йдуть довгою вузькою вуличкою, над якою звисають високі старі будинки. У вікнах незвично порожньо, як на цей час. На вулиці майже немає людей.

— Що ж це? — дивується він. — Чого така пустка?

— Вони бояться, — бурмоче вкрай знесилена Тома, — вони всі просто бояться. Їх застрахали. І тебе, і мене теж, нас, правда, трохи менше, ми не такі піддатливі… Ми ще опираємося. А вони, — вона показує пальцем на брудне обличчя хлопчака, що полохливо визирнуло з-за брами й одразу ж сховалося там, — вони ні, вони дозволяють себе страхати, навіть трохи люблять це. Генетичний мазохізм…

— Я знаю, я все це знаю, — каже Марко, уже майже несучи її, бо жінка всією вагою свого тіла спирається на нього. — Ти справді помовч, ми вже майже прийшли, зараз поспиш, і тобі стане краще…

Назустріч їм чітким маршовим кроком виходить патруль міліціянтів, убраних по-святковому. Їх десятеро, кашкети насунуті на очі, тому обличчя майже відсутні; цих людей відрізняє один від одного лише зріст і конституція тіла. Марко злякано штовхає Тому вбік.

— Не штовхай мене. Я не боюся цих йолопів. Хай лише спробують мене не пропустити! Я їх не боюся! — шипить вона, але все це тихо — так, щоб, крім Марка, ніхто не чув.

Старший із міліціянтів підозріло зиркає на них — Марко відчуває цей злий погляд із-під кашкета просто фізично: його аж проймає дрож.

— Мудрий в гору не піде!.. — сильніше штовхає він уперту Тому на узбіччя й вона, хоча й неохоче, але кориться. Удавання бунту, причому п’яне, — думає собі Марко, проте йому соромно, що він таки злякався.

Одразу за шерегою суворих польських будинків — якісь безнадійні похмурі «хрущовки», ціле поле низьких сіро-коричневих п’ятиповерхівок, однаково нещасних, неповноцінних… Квартали бідоти, злиднів і розсадники майбутніх злочинців.

На межі цього району — будинок, де мешкає Марко.

— Заходимо…

Темрява, різкий запах сечовиння й калу: останній схожий на запах попсутої квашеної капусти. Сирість, від якої Тому знову кидає у дрож. Коли очі призвичаюються до темряви, вони бачать біля тумби з поштовими скриньками якогось дивного з вигляду чоловіка, який щось там наче шукає, уважно придивляючись до кожного ящичка. Марко не особливо добре знає сусідів, але чомусь упевнений, що цей чоловік — зайда, що він тут уперше і по цифрах на поштових скриньках намагається розшукати якусь квартиру, бодай дізнатися, чи вона в цьому під’їзді.

— Ви когось шукаєте? — грізно запитує він у чоловіка, підійшовши з-за спини.

Той злякано озирається, мружиться…

— Я-я… — починає затинатися він… — так. Мені потрібен… Марко Миронович.

— Це я… — настає черга оторопіти від здивування Маркові.

— А-а-а… — не менш здивований чоловік не знає, із чого розпочати.

Певно, як і багато схожих на нього нерішучих людей, він уже склав собі план дій: як знайде квартиру потрібного йому чоловіка, зайде, привітається, відрекомендується, підготує плацдарм і нарешті пояснить, у чому річ і що йому потрібно від Марка. Але несподіванка збила його з пантелику. Він розгубився. Помітивши це й зрозумівши причину такого збентеження, Марко запропонував йому зайти до квартири.

Він підіймався сходами попереду, указуючи дорогу, а позаду нього пленталася дивна кавалькада — ледве переставляючи ноги, Тома та якийсь аж наїжачений, спохмурнілий чоловічок.

— Прошу, заходьте…

Тома без запрошення, не роззуваючись, пройшла в кімнату, де гепнулась у фотель.

Марко тим часом придивлявся до чоловіка, який нерішуче завмер біля вхідних дверей.

— Ну ж бо! Заходьте! — поквапив його Марко.

Той обережно переступив через поріг. Це був невисокий лисий чолов’яга в окулярах років сімдесяти — сімдесяти п’яти, замість вбрання на ньому висіло якесь потворне лахміття. Від чоловіка трохи тхнуло, але попри те все він намагався триматися гідно…

— Мене звати Пантелеймон, — почав він, — Пантелеймон Франкович…

— Марко, дуже приємно, — не без сумніву потис простягнену йому руку хлопець…

— Мені також… Річ у тім, що ваш батько… Ваш батько помер…

І все, і нічого більше. Нічого не змінилося. Цього можна було б і не сказати, це вже все одно сталося. У нього підкосилися ноги, але він не впав, це було б театрально — упасти зараз, а він уже віддавна поводився так, буцімто за ним слідкує камера. Це був фільм для одного глядача, яким, звісно, був він же, Марко. Грати тільки перед самим собою. Грати в життя, грати по-справжньому, без позерства й кічухи… У голові гуло… Для одного дня все ж забагато. У пам’яті прокрутилося кілька незначних епізодів, пов’язаних із батьком, — як вони разом вудили рибу, ще в дитинстві, як грали в м’яча…

— Як це сталося? — його голосом хтось поставив банальне й обов’язкове, але несуттєве зараз питання.

Він не потребував цієї відповіді, але запитав інстинктивно, щоб не здатися неґречним чи непоштивим сином, і це тепер, після всього, що між ними було!

— Кажуть, що його застрелили. Убили. Сьогодні вночі… Я не знаю, — старий шамкав, йому бракувало зубів у роті, — я там живу, у санаторії, де в них був штаб. Мене просто попросили, я з ним раз говорив, він мені поміг із внучкою увидеться…

І нічого більше, все інше тане, тоне…

Треба б їхати туди, до тіла, але навіщо? Що цим уже зміниш?..

Не було ні розпачу, ні жалю, ні каяття. Він спробував відшукати хоч щось із цього в собі, але не виходило — лише порожнеча, лише байдужість. Звідкись здаля підходили сльози, але до рівня очей їм не вистачало тиску й вони стрягли в горлі. Він скривився та напружився, намагаючись заплакати, щоб бодай щось зробити. Подумалося: оце і є визначальним у всьому, що з ним діється: порожнеча й намагання її бодай чимось заповнити, бодай якось… Звідси всі помилки, звідси все інше. Але це — приреченість, цього не подолати…

У грудях набрякала куля болю, що заважала дихати.

— Ви проходьте, — нарешті зрозумівши, що сліз із себе не витисне, озвався Марко до дідугана.

Той продовжував стояти при вході, й Маркові довелося його злегка підштовхнути в спину. Зайшли до кімнати. Тома вбраною спала у фотелі, якось дивно скоцюрбившись. Уві сні вона здригалася й щось бурмотіла.

Марко зняв із ліжка плед, накинув його на жінку, майже силоміць усадив діда на інше крісло, а сам вийшов на кухню. Визирнув у вікно. Справді: нічого не змінилося. Ті ж діти на вулиці, що й десять хвилин тому. Але батька вже нема. З’явилося відчуття провини. Ніколи не розумів старого, ніколи навіть не намагався зрозуміти. Знову спливла в пам’яті риболовля з дитинства: якісь хащі поза містом, безперервне скрекотіння жаб, цілі хори жаб, комарі та зелене плесо.

— Тат, можна скупатися?

— Тс, не можна, усю рибу перелякаєш.

— Я тихенько.

— Я кому сказав — ні!

Маркові не вистачало терпцю довго сидіти біля вудилища й слідкувати за поплавком. Він раз по раз витягував жилку, щоб перевірити, чи є на гачку наживка. Злостився, коли батько витягував рибину, бо в самого нічого не виходило.

— Дай мені свою вудку!

— Бери. Але справа не у вудці — у тобі…

Усе, ніколи більше вони не рибалитимуть разом. Розум відмовлявся це приймати та розуміти. Пам’ять, щоб не розбурхувати жаль, відганяла спогади про батька… Але сльози нарешті з’явилися, він несподівано відчув на вустах цей знайомий солоний присмак і… почав їх пити… Він злизував вологу зі щік і губів і жадібно ковтав, як спраглий у пустелі останні краплі рідини…

Хтось прийшов: Марко отямився від надривного дзеленчання дзвоника. Прилад аж почервонів від натуги…

— Хто? — боязко прохрипів він із-під дверей.

— Свої, відчиняй! — гукнув я.

Його злякані почервонілі очі, розгубленість у рухах рук, майже розпач. Він благально позирає на Аню, котра стоїть у мене за спиною, сподіваючись почути хоч щось, що мало би слугувати поясненням, виправданням… Але нема нічого. Констатація. Із цим неможливо змиритися, у такій ситуації немає природної поведінки. Усе, що б не відбувалося, це лише гра, це лише страх і розпач…

— Мені шкода, — бурмочу я… — він якось згадував про тебе…

Марко підводить погляд, у якому стоїть якесь невимовлене запитання. Очевидно, він досі сподівався, що йдеться про якийсь розіграш, що все це неправда, сон, що він щось переплутав або переплутав усе той дідуган із притулку… Але тепер до цієї серії помилок додаються ще й мої слова, і він уже не має сил опиратися правді, він пускає її у свій мозок, до нього нарешті приходить усвідомлення втрати… Він щось згадує — очі наповнюються муттю минулого — і раптом звідти бризкає рідина: щось схоже на сльози, але чомусь жовтуваті, а може, то мені лише здається…

Аня похнюплено підходить до нього, і він обіймає її, стрясаючись у риданнях… У коридор убігає заспана Тома, яка щойно прокинулася й ще нічого не розуміє, у дверях стоїть не менш знічений дід. Перш ніж пізнати мене, він довго й пильно дивиться мені в очі, потім оглядає мешти, куртку, яку мені люб’язно позичила Аня, штани. Підходить ближче…

— Щось сталося? — запитує Тома, кліпаючи то на Марка, то на мене, то на Аню.

Усі мовчать, похнюпивши голови… Марко прочиняє рот:

— У мене… вбили… — він умовкає, бо все ще не вірить, усе ще сумнівається…

— Кого вбили?.. — пошепки запитує Тома, ми швидше здогадуємося, що саме вона проказала за порухами її вуст, ніж чуємо…

Приїздить великим бусиком Васько. Загальмований Марко відчиняє йому двері, вітається за руку, пропускає за спину, немов давнього знайомого, й уважно, якось аж надакуратно причиняє дверцята. Окуляри Васька зблискують напроти вікна, він бере мене під руку, відводить набік, щось шепоче про те, що міг би відвезти з собою мене, Марка й ще кількох чоловік, але в бусику тільки вісім місць, наголошує він. Я обводжу поглядом кімнату й чомусь перераховую всіх: я — один, Марко — два, Тома — три, Аня — чотири, дід — п’ять, Васько — шість. Мені й на гадку не спадає, що хтось може мати інші плани, що смерть Маркового тата для жінок — чужа та байдужа, що навіть мені вже все одно, і я міг би спокійно зостатися, бо тілові Мирона моя шана не потрібна, так я гадав тоді, так я гадаю й зараз, але чомусь, навіть не спитавшись нічиєї згоди, я майже силоміць загнав їх у бусик, і вони не сміли пручатися, замкнені, знічені, збуджені та водночас притуплені, загальмовані, вони мовчки корилися, згинаючи голову й горблячись, одне по одному лізли в бусик, Тома сіла біля вікна й одразу ж втупилася в його проріз, поруч із нею гепнувся напівпритомний Марко, який, схоже, уперто міркував про те, як йому слід зараз повестися, яку модель поведінки обрати… Дідові довелося подати руку, щоб підсадити немічне тіло, його підборіддя тремтіло, судини, які проступали крізь надтонку шкіру обличчя, набрякли… Нарешті Аня, вона озирається на мене, потім зиркає на Марка, але одразу ображено відвертається від нього, бо він весь поглинутий власними думками й нікого не помічає…

Бути стає важче, ніж не бути. Усе тіло якесь аж зайве, воно муляє душу зовні чи навпаки: опіки душі при терті до внутрішньої поверхні тіла ранять… Бусик харчить, заводиться з другої спроби, рушає. Васько відчиняє дверцята, висовує свої окуляри назовні, вихиляється, щоб побачити, що там позад нього, ще кілька маневрів, нарешті виїхали з двору. Прищаві пацани вороже зиркають на нас із-під густих брів, ще густіших на фоні лисих черепів, і недбало спльовують після кожної затяжки дешевої сигарети. Ще кілька хвилин — і місто позаду. Якщо озирнутися, видно безкінечні масивні стіни панельних кварталів, телевежу, що здіймається над усім цим фалічним символом майже до хмар…

Марко мріє про втечу від себе, про пожирання часу, він хоче, щоб швидше настало завтра, позавтра, щоб хтось ножицями монтажу вирізав із його життя сьогодні та все, що з цим сьогодні пов’язане. Нікому, це треба перетерпіти… Він уже не вірить у настання майбутнього, він хоче й не може уявити собі того, що станеться за кілька хвилин, коли вони прибудуть на місце… Щільно зачинені двері майбутнього, і жодної шпарки у них. Васько флегматично кермує, у його окулярах, як і на лобовому склі бусика, відбиваються перекинуті догори ногами голі дерева та небо в прогалинах гілля, і туман, що сидить у заглибинах рельєфу при дорозі в очікуванні вечора… Якісь люди з сапками на клаптиках городів, зігнуті навпіл, усе якесь малокрівне, астматичне… Огортає жаль, коли дивишся на ці неоковирні будівлі, тонкі труби, бруд, потрісканість… Васько різко звертає, побачивши вибоїну; усіх підкидає, від несподіванки падаємо одне на одного; на якусь мить затягнуті плівкою очі спалахують, звертають увагу на інших… Але…

Раптово починаються гори, земля стає дибки. Димка у верхівках ялиць та сосен при шпилях… Дорога тягнеться вгору, бусик затихає, майже спиняється, здається, він навіть починає відкочуватися назад, але Васько вправним рухом перемикає передачу на нижчу, й автобус натужно вгризається в полотно дороги, поволі повзучи догори… Довкола блідо-зелені високі сосни, крізь відчинене біля водія вікно в салон вривається різкий, але приємний запах хвої… Аж не віриться, що ми їдемо в гості до трупа… Я намагаюся згадати обличчя Мирона, але нічого не виходить. Образ блідий, розпливчатий, крізь короткі білі смуги на асфальті посередині дороги бачу хіба його очі, вони найяскравіші, сумні, карі очі, такі гарячі й водночас крижані, холодні, глибокі, як бездонне озеро в горах… І більше нічого. За кілька місяців ніхто вже не зможе згадати його без фотографії, навіть син, особливо син, бо він уже намагається забути батька… Тисне вказівними пальцями на скроні — стирає, хапається за пасма волосся — от-от висмикне з корінням, але ні — це лише марнотний театр перед собою. Йому не позбутися тіні батька, якого зрадив… Йому не позбутися себе, своєї безвинної вини…

Довкола — лиш ліс, час від часу повз нас прошмигує зустрічне або супутнє авто, Тома щось каже у вухо Маркові, він слабко всміхається, Аня ревниво пантрує за обома… Дорога різко завертає, у кущах над розламаною зупинкою бачимо напис «УРО Т», приїхали…

Подаю руку дідові, потім Ані, услід за нею зістрибує Марко й допомагає злізти Томі. На подвір’ї кільканадцять міліціонерів, пес із настовбурченими вухами, висолопивши язика, натягує повідок і гавкає на нас. Один із цих типів у блакитній уніформі наближається, собака метається на прив’язі, бризкаючи слиною…

Із бусика виходить Васько й іде навперейми міліціянтові. Притримуючи офіцера за лікоть, відводить його набік і щось пояснює. Чоловік у формі недовірливо слухає, підозріло зиркаючи в наш бік. Хмари розступаються, і стає сонячно-сонячно. Усі мружаться. У вікнах центрального корпусу — зморшкуваті беззубі обличчя. Їх усіх зачинили, на дверях — озброєна охорона. Якийсь хлопчина заціпеніло ввіп’явся пальцями в автомат, інший чухає свіжострижений газон власного черепа…

— Ходімо, — каже нам Васько. — Але швидше.

Крокуємо алеєю: розбитими плитами, порослими травою. На плечах і спинах відчуваємо погляди — захованих у хащах міліціянтів і старих, що пантрують і за нами, і одне за одним. У повітрі — відчуття напруги. Хочеться озирнутися, але знаємо, що не можна, потрібно притримуватися якогось неоголошеного правила: ми вдаємо, що не відчуваємо цих поглядів. Марко угнув голову в плечі, зігнувся, на нього аж шкода дивитися. Він іде наче під прицілом, здається, от-от має прогриміти постріл і він замертво впаде… Проте нічого не відбувається, і це гнітить його навіть дужче, ніж якби хтось справді поцілив у нього. При вході в штаб ще два озброєних автоматами солдатики внутрішніх військ. Камуфляжні форми завеликі на цих хлопчаків: смішно віддуваються рукави й штанки, настовбурчився живіт. Я дивлюся на їхні автомати та думаю, що варто комусь із них не витримати психологічного навантаження, зірватися — і він легко може прошити чергою нас усіх… Смерть зовсім поруч, за який крок, смерть така ж реальна, як і тіло в штабі, як і потріскані плити під ногами… Залізна смерть у масці блідого пуху над губами, блідо-червоних прищів на чолі та щоках… Марко дивиться на ці прищі, уявляє собі цих хлопчаків перед люстерком, як вони чавлять свою шкіру, тиснучи гній пальцями, і раптом згадує, як робив це колись сам або як це робила Аня в його квартирі перед трюмо, коли він найдужче її ненавидів… Але все це не має жодного значення, усе це зайве та недоречне, проте що може бути доречного за таких обставин, які думки вважати правильними й гідними? — Марко розгублено озирається через Томине плече на мене, шукаючи якоїсь поради: в очах його біль і майже розпач. Зараз — ще кілька кроків сходами догори, повз щепки розтрощених дверей, лінолеумом, мимохідь увімкнених комп’ютерів, шаф із дбайливо поскладаними документами — і все вирішиться для нього само собою. Там, наприкінці, у глухому куті на двох табуретках стоїть труна…

Дешева вбога труна жовтого дерева з багатьма сучками. Свіжолакована — у затхлому повітрі отруйні випари, від яких пече в носі. Марко нажахано спиняється на порозі. Він ще відмовляється впускати це в себе — цю голу кімнату без жодного вмеблювання, цю кров на стіні, ці роздовбані кулями цеглини, цю голу огидну правду. Тіло прикрите простирадлом — із головою. На ще одній табуретці поруч із труною сидить черговий солдатик і байдуже курить. Він тримає коротенький недопалок двома пальцями майже при губах і жадібно вдихає дим. У нього немає очей: просто дві цятки під бровами по обидва боки носа… Маркове лице кривиться, я відчуваю, як він із останніх сил опирається потокові сліз, як вони накопичуються перед цією греблею свідомості, нарешті долають її та спадають назовні водоспадом вологи… Він підходить до розстріляної стіни, тулиться до неї обличчям і стрясається в напівістеричному риданні. Тиша, крізь яку виразно чути схлипування. Солдатик жбурляє свого недопалка на підлогу, встає та поволі йде. Проходячи повз Марка, який продовжує схлипувати, недовірливо зиркає на нього, невдоволено хитає головою та зникає зовсім. Але присутність цих людей із автоматами відчувається й надалі, від неї, як і від потрощених кулями стін, уже нікуди подітися. Погляд прикипає до плями крові, його крові… Я підходжу (не можу й собі пояснити, навіщо це роблю) до труни, різко відгортаю простирадло й гидливо відстрибую на крок… Усі стоять заціпенілі, зсутулені й дивляться на цей жах широко розплющеними очима: якесь наче здуте — як луснута кулька — тіло Мирона в подертому піджаку, сіре, без кровинки, обличчя, череп місцями обстрижений — довкола дірок від куль. І з одної з цих чорних зяючих проваль вилазять, звиваючись, хробаки. Маленькі білі черви. Їх багато. Рана просто кишить ними, цими потворними гидкими створіннями, вони мерзенно рухаються, якісь такі кругленькі та вгодовані…

Відчуваю, що мене верне. Томі теж стає зле, і вона, відвернувшись, кілька разів зригує. Аня вирячається на черв’яків і незворушно стоїть на місці. Дід, який якогось дідька поперся за нами, погано бачить і тому не розуміє нічого. Марко, відчувши, що щось негаразд, перестає ридати, обертається… Робить крок, потім другий назустріч батьковому тілу… Наче намагаючись щось заперечити, хитає головою: раз, другий. Долоні стискаються в кулаки…

Учасно з’являється Васько, який підбігає до труни та засмикує простирадло…

Тепер усе майже гаразд — можна навіть спробувати переконати себе в тому, що те, що ми щойно бачили, — нормально або, якщо й ненормально, то насправді його немає, від утоми ми перебільшили, то лише гра уяви, а не справжні черви…

Сморід лаку, яким гробар недбало змастив дошки труни, перекриває інший запах — запах смерті, запах гниття й розкладання. Запах жаху… Марко заламує руки, до нього підходить Тома та щось шепоче. Шукаю очима Аню — перекошені вуста, лівий кутик губів опущений додолу, погляд мутний, нестямний… Вона — от хто справді не відчуває майже нічого — спокійна до смерті, перейнята собою… Вона озирається, і я не встигаю відвести погляд; вона перехоплює його й значуще киває головою: знає, що я знаю. Підходить:

— Слухай, а де ми будемо спати?

Я стенаю плечима, проте запитання справді доречне. В офісі можна помістити двох людей, а от ще трьом доведеться шукати прихистку. Я роззираюся в пошуках Васька: є люди, котрі мають чітке, конкретне мислення, і він належить саме до них. Жодна метафізика їх не обходить, вони не переймаються світоглядними проблемами, не терзаються пошуками глибинного сенсу, спокійно ставляться до смерті, але в той же час вони логічні й управні у вирішенні побутових проблем…

Навіть присутність смерті не може примусити нас забути про речі дріб’язкові чи щоденні, навпаки — схололе тіло якнайшвидше апелює до рутинних клопотів: необхідно домовитися про місце на цвинтарі, купити труну, замовити вінок тощо… Дивлячись на Васька, я раптом зрозумів, що голодний. Подумав, що це, певно, ознака остаточного цинізму, але подумав якось мляво, байдуже… Я не їв уже кільканадцять годин, і в шлунку щось клекотіло та посмоктувало… Раптом згадав черв’яків із голови Мирона, чорну діру, якої просто не може бути в черепі, хіба що то кров, яка запеклася; контрастно чорне провалля на фоні легкої сивини. Його рідке коротке волосся, схоже на щетину, і ця дірка, а довкола неї біла-біла знекровлена шкіра (у цій сірятині всі стають такими безколірними, але в мертвотності таки є своя барва — радше зеленувата)… Я подивився на простирадло, із-під якого проступали контури тіла: ніс, рельєф чола… А довкола все неозначено, напнуто, як вітрило… Хтось поволі ходить у сусідній кімнаті — натужно скриплять дошки підлоги; десь цокотить годинник; чиєсь шепотіння на фоні абсолютної тиші гучне, контрастне, аж до болю у вухах… Секундна стрілка важко зсувається з місця, завмирає — пауза в часі, подих вічності… Навідуються — не лише до мене, до всіх, хто є тут: я бачу це в зіщулених зіницях — думки про безчасся, про те, що на табуретках поруч із нами — провалля нічогості, яке наблизилося до кожного на небезпечно близьку віддаль, увірвалося у свідомість, поскубало шкіру, увійшло в мозок… Це безглуздо, це незрозуміло для нас, непояснювано, і саме тому може статися з кожним, таки станеться з кожним, але може статися будь-коли, будь-якої миті, хай зараз, світ довкола — сама крихкість і непевність…

Підходжу до Васька та шепочу йому:

— Слухай, треба якось залагодити справу з нічлігом…

Він, розуміючи, хитає головою, дивлячись у бік тіла… Про дірки в голові та червів мовчимо, це, як і все межове, — наразі табу…

— Щось придумаємо. В офісі можуть заночувати двоє, а решту впхаємо десь у притулку до старих… Перетерпиться, крім того, думаю, хтось міг би залишитися тут на ніч…

— Лише не я, я й так майже не спав… Потім, здалося би поїсти…

— Ну, тут теж тільки одна рада — знайома тобі їдальня…

— Ясно, — кажу я і зиркаю на Аню з Томою: як то це сподобається їм?

Аня заклякає на порозі, і я змушений легко її підштовхнути долонею в спину. Торкаюся пальцями заглибини між лопатками, де хребет, вона по-котячи вигинається, благально озирається:

— Ми що, будемо їсти тут?

— А що вдієш? — кажу я.

Дзенькіт десятків ложок, що вдаряються об миски, сьорбання, гуркіт стільців, які відсуваються, хрипкі потворні голоси, запах відмирання, передсмертні пейзажі. Не для вразливих.

— Мене зараз знудить! — скаржиться Аня. — Здається, це токсикоз.

Я стенаю плечима. Якби не втома, я, може б, співчував їй, переймався її станом, а так — повна атрофація відчуттів… У темному кутку, на стільці з обдертою обшивкою, сидить ще один солдат — та ж абсолютно безглузда тут маскувальна форма, автомат Калашникова на колінах, войовничий берет і штучні, ніби іграшкові, зіниці, які я бачу крізь темряву на дуже великій віддалі. У цьому є щось протиприродне, так не мало би бути… Але байдуже. Вільного столика немає, ми мусимо сидіти окремо одне від одного, підсівши до дідів і бабусь… Аня дивиться вже благально. Я лише зводжу догори брови. Вона кривиться та відвертається.

І знову ця атмосфера задухи та помиїв, сечовини й блювотиння, паркінсони й альцгеймери, альцгеймери й паркінсони. Тремтячі: руки, пальці, підборіддя, губи, брови… Тик… Лисі повіки, більма на очах… Вони вдивляються кудись, куди наші погляди зазирнути вже не в силах…

Жадібно жую хліб, ковтаю великі шматки, давлюся. Єдина мета: якнайшвидше набити шлунок і заснути, бодай трохи поспати. Очі злипаються, обертаюся до Ані, як вона? Ніби незле, освоїлася, намагається догукатися до якоїсь бабці-паркінсонихи, та аж дужче розкрила рота, щоб почути, заклала вухо долонею, скрутивши її трубкою, ніби слуховий апарат. Де там. Їх зраджує все, вони — уже майже не вони в цій резервації минулого, у цьому пункті прийому зношених тіл… Бабця усміхається, показує Ані свою перуку, оголюючи яйцеподібний череп… Щось це мені нагадує: фотокартки в книгах про Другу світову війну: Аушвіц. Усе повторюється. Методи інші. Гуманніші. Людянізм із капіталістичним обличчям, — раптом озивається до мене Альцгеймер, який щойно сходив під себе: бачу як швидко збільшується калюжа біля його правої штанки: росте, видовжується, маленьке озерце, утім, доволі смердюче… А мої щелепи в цей час мужньо жують гумові макарони: головне — напхатися по зав’язку, наступного разу годуватимуть не скоро…

Поки ми їли, хтось прибрав із небіжчика простирадло… Тепер можна спокійно зазирати в обличчя смерті. Гачкуватий ніс, запалі очі… Через освітлення вони здаються якимись інакшими — довшими, ширшими, повіки наче не щільно причинені, й здається, що крізь їхнє забрало небіжчик усе ще може спостерігати за нашими смішними сновиганнями довкола нього; раптом пригадую, що ще жодного разу не бачив його із заплющеними очима. Та й як це могло статися? Наші стосунки ніколи не відзначалися особливою довірливістю, найінтимніший момент — у його автомобілі, коли він говорив про Марка, а все інше — якісь незначні делікатні зауваження. Інколи він цікавився моїми особистими справами, але з настільки неприсутнім виразом обличчя, що нічого іншого, як банальне кількаслів’я у відповідь, говорити не випадало. Утім, він пам’ятав про тебе все, яке б мале місце в його житті ти не займав, — уроджена шляхетність і витренувана до безпомильності пам’ять, що працювала за своїми, незрозумілими звичайній людині, законами. У цьому, здається, і полягала його геніальність — у структурі мозку, у звертанні уваги на кожну дрібницю, яка його оточує. Певно, це жахливо — жити, нічого не забуваючи. Кожна недоречність, кожна помилка займають у тобі стільки ж місця, як і все приємне, що траплялося з тобою чи іншими, і все це водночас, і скрізь, і вовіки віків. Амінь. Збожеволіти можна. А він не божеволів. Просто ніс це з собою. Тому, певно, й мав дедалі втомленіший вигляд. Жодних записників, а знав напам’ять усі наші дні народження, про які чув лиш раз, улюблені напої та страви (замовляв їх сам), імена дружин, колір їхнього волосся та діагнози дітей; а ще в його голові знаходилося місце для безлічі телефонних номерів, найнезначніших фраз, що він їх міг відтворити за рік чи два, коли їх уже не пам’ятав навіть той, хто промовив; не міг забути жодної своєї обіцянки й тому змушений був їх виконувати, але й про виконане він пам’ятав надто добре… А ще він, напевно, пам’ятав усі нічні кошмари, кожного персонажа прочитаних книжок, шкільних учителів і вчительок, колір своїх перших штанців, колег по групі в дитсадку… Він зберігав у міжнейронному просторі імена всіх працівників заводу, що їх особисто приймав на роботу, паспортні дані, телефони, адреси, факти біографії, освіта, несть інформації… Жах!!! Яким важким здавався цей пласт, якою нестерпною ноша. І як байдуже йому було до кожного з них, із нас, наші обличчя, викарбувані в його мізках, були для нього ніби й різними, але рівноцінними; ніхто його не приваблював, ні до кого він не відчував бодай чогось схожого на любов. Дружини? Їх він, очевидно, просто теж приймав на роботу, попередньо відібравши, провівши певне тестування… Але ні, не може все бути настільки раціоналізованим, комп’ютеризованим і тому — парадокс — абсурдним. Щось у цих файлах пам’яті мусило давати збої, якась незбагненна туга гризла його, робила понурим. Невловиме та непояснюване відчуття самотности примушувало вдаватися до нелогічних кроків…

Раптом я згадав про хробаків і миттєво перевів погляд на дірку в черепі: чорна пляма на вилисілій кругом шкірі й… нічого. Мороз по крижах…

— І ніяких черв’яків… Здалося… — пробурмотів я вголос.

— Колективна галюцинація… — так само пошепки проказав Марко, що стояв спиною до мене в іншій частині кімнати, зовсім поруч із труною, але я почув його, і він почув мене, бо інакше би він не сказав того, що сказав, і аж прошепотівши свої слова, він обернувся, щоб подивитися, який ефект вони матимуть, якщо взагалі матимуть…

— Тут був судмедексперт, мене попросили вийти, а коли я зайшов, не було вже нікого… Ось… — немов вибачаючись, прошепотів потрісканими вустами Марко.

Смерть близьких (як і їхня хвороба) завжди приносить відчуття провини — ми ж бо живі (здорові). Ми ще є, а це якась фікція, обман, помилка… А ще вина перед собою та спогадом про мертвого про недоказане, недороблене, недовідчуте, недо, недо…

— Мені якось казали, що не можна залишати мертвих самих, поряд із тілом мусить бути бодай одна людина… — вкусив він себе за губу, очевидно, не вперше, бо вона вже мала чорнуватий колір… — Постійно мусить бути. А мене повели їсти, туди, у ту гидку їдальню, підійшов цей чоловік в окулярах… Я думав, що експерт буде довго, мені так сказав той чоловік, а я не опирався, він був такий наполегливий, а я лінивий… Потім там, коли їв, коли не міг їсти, бо гидко, раптом захвилювався, не міг навіть задля пристойності залишатися й пішов сюди, ледь не заблукав, бо не запам’ятав усіх цих переходів, а мене вже ніхто не вів назад, і я спочатку швидко йшов, а потім біг, ніби це дуже важливо, я відчував так, ніби дуже-дуже важливо, хоча тепер не знаю… Просто мені постійно згадувалися ці слова, що мер…, тобто тіл…, не можу так про нього, про тата… Але ці слова, вони гули в голові, а я не пам’ятаю навіть, хто їх сказав. Мабуть вона, Сандра, Саша… Хтось би її повідомив, я не знаю, де вона… Бідна Саша… От… А коли я прийшов — нікого не було. Порожнеча й він, але вже без простирадла. Мені інколи стає так байдуже, ти собі навіть не уявляєш. А інколи так шкода, що сльози… — він, наче намагаючись продемонструвати, шморгнув, очі зволожилися. — Сльози. Ну, так. Шкода себе, але ж думаю про нього, згадую його… Нічого ж не пам’ятаю. Зовсім нічого, одні й ті ж епізоди. Навіть пам’ять зраджує… І це тіло, це ж не він, воно чуже, розумієш, воно не його. Його підмінили, його взагалі, певно, ніколи не існувало. Були лише якісь люди, що грали його, а це один із тих акторів, актор-невдаха… Ніби лялька. Так хочеться взяти до рук його руку й щось із нею робити, якось переставляти, кидати…

Марко раптом умовк: у коридорі стало чути чиєсь шаркання, і в дверях з’явився солдатик внутрішніх військ, цього разу інший, але не менш жалюгідний і безособовий: розчавлені прищики довкола рота й на скронях, злякані очі, темний пушок над губами, безглузда коротка стрижка з прогалинами… Він, шаркаючи своїми завеликими черевиками по лінолеуму, поволі бреде до «своєї» табуретки — поруч із труною, і розмови припиняються, і все, і по всьому…

Усе, що трапилося далі (а чи трапилося? чи не відбувалося протягом усього цього — і не лише цього — часу, якась карколомна містифікація або вистава, коли задля того, щоб одурити мене, витрачено мільярдні суми на повсякчасну зміну декорацій, платню акторам, сценаристам і режисерам; і все це — навіщо ж? — лише з однією метою: переконати мене в тому, що світ існує, що він дійсний, і що він — це те, що я бачу… А насправді ж за ширмами стін, землі та неба — лише порожнеча нічогості!!! Й актори теж несправжні, вони пробуксовують, і з того я роблю висновок, що це лише зображення, відеофікції, чергова омана моєї свідомості…), я сприймав у притупленому стані напівсну. Фіксував події словами, але, коли вже було по всьому, я соромився обговорювати ті події з будь-ким, особливо з іншими свідками цього жахіття, бо не був певен, що будь-що з баченого не наснилося мені… Й інші теж мовчали та мовчать, відводячи очі. Певно, відчувають той самий сором, що й я. І нехай…

Замилування тілом мертвого… Некрофільська естетика… «Дивись на нього, дивись щосили, бо завтра його вже не буде…» — шепоче хтось (Маркові? мені?). «Запам’ятайте його! Поки не пізно!..» — нав’язливо свистить той же голос (чий?). Це була жінка, але я не пам’ятаю її обличчя (Тома? Аня? чи котрась із старушенцій, що вони, щойно стемніло, окупували офіс, і їхні м’яті обличчя то тут, то там шамотіли, йойкали і завивали?), натомість пам’ятаю своє роздратування: смикнув плечем Марко, навіщо пам’ятати труп? Живі прагнуть якнайшвидше забути про смерть, забутися…

Ніч, свічки, віск із яких падає на долоню, на мить приводячи до тями, фокусуючи думки та погляд: біля узголів’я тіла — священик, який щось також шепоче: уста всіх присутніх ворушаться…

Потім очі злипаються… Звідкілясь зринає Васько, ставить свою долоню на плече, щось запитує та, не дочекавшись відповіді, кудись веде… Кімната, сморід, троє дідуганів, що ріжуться в доміно, усі троє однаково коротко стрижені, і єдине, що бачу кілька хвилин, — це їхні лискучі сиві потилиці…

Потім ранок судного дня. Ритуали, зміст яких збагнути годі, якісь слова, розуміння чи нерозуміння, чужі обличчя, що тасуються перед моїм незгірш карт. Здається, що щось суттєве відбулося за моєї відсутності в стосунках усіх інших учасників цієї драми. Багатозначні погляди, торкання рук, Тома невідступно слідує за Марком, Аня стежить за ними звіддалік, але яке мені до того діло? — я вже ні до кого не маю жалю… Віко труни опускають, якісь люди, що проголошували пафосні промови, беруть цей паралелепіпед у руки й, похитуючись, несуть. Хтось невідомий намагається підсобити, але лише зміщує центр ваги й уся система хилиться, от-от упаде. Ні, встояли…

— Нічого… Нічого не можу згадати… — підходить до мене весь змарнілий від марних намагань Марко. — Він ніби зник із мене, розумієш, усе стерто. Не зосталося навіть голосу…

Я хитаю головою — так-так, зрозуміло, це буває, це просто від нервової перенапруги, а потім минеться, а не минеться, ну, то й сіроман, із цим можна жити, я нічого не знаю та не хочу знати, утомився думати…

Виходимо надвір. Сонце. Яскраве, сліпуче весняне сонце. Запаморочливо-різке ранкове повітря б’є в ніздрі запахом пробудження, запахом народження, запахом життя… Він, цей запах, долає трупний сморід, долає це розкладання довкола, цих покинутих партбосів і люмпенів, і просто нещасних старих, паркінсонів й альцгеймерів… Навіть сечовиння починає пахнути інакше — природніше та свіжіше… Вони йдуть, найперший зліва, вусань у довгому чорному плащі, раз по раз хустинкою стирає піт з чола. Стає все тепліше, щебечуть пташки, а ми несемо труп. Марко обертається й із німим благанням дивиться на мене. Праворуч від нього Аня, ліворуч — Тома. Гарем. Про мене забули — і нехай. Так краще. Хтось наводить на мене об’єктив відеокамери — журналісти: оператор усміхається, але я затуляюся долонею — забирайтеся! Дайте мені спокій! Довкола повно людей, які чомусь супроводжують наш сумний кортеж, — тут майже всі старі з притулку, довкола котрих солдатики з внутрішніх військ, а ще міліціянти з псом і білий лімузин із затемненими вікнами поволі котить свої колеса багнистою трасою…

— Що це? — запитую у Васька. — Вони на похорон? Усі до нього? Їх хтось зігнав?

— Частково… — сумно всміхається Марко… — Зігнати-то зігнали… Але от не на похорон. Їх женуть на дільницю. Вона на цвинтарі, в одному із підсобних приміщень…

— Голосуй за смерть! Номер один у наших виборчих бюлетенях! — чую чийсь насмішкуватий голос, але в нього немає носія.

На мить мені здалося, що то озвався з могили Мирон Павлович… І якби навіть так, я б не здивувався. Це не найбільше жахіття з тих, що я спізнав тут…

Вулиця вузька й дуже брудна, багно просто квакає, чіпляється за ноги, наче збитий додолу супротивник у бійці. Вервечка людей поволі тягнеться догори. Із одного боку вулиці — якісь хатки. Убогі, утиснуті в землю, дерев’яні хатки. Із димарів тягнеться цівка диму, червоні присьби, землисті, непроникні від нужди обличчя… І раптом — крізь усю цю статику жаху — крик дитинчати, надривний і розпачливий! Дитя із якоїсь із цих хат аж заходиться, так реве, немов прочуваючи близьку смерть. І цей плач розриває тишу, аж нишкнуть пташки, а хмарка затуляє сонце, і спиняється лімузин, наштовхнувшись на чиїсь спини… Раптом починають гавкати пси — заливчасто, гучно, і дитина вмовкає, її голос губиться в цьому гаморі… Труни вже не видно, вона подалася кудись уперед, не бачу ні Марка, ні Ані, ні Томи. Тільки жах, тільки вицвілі очі… Якась згорблена жінка вивішує на мотузках, що висять посеред двору, білизну: сіру-сіру… Я, помітивши на стіні будинку якийсь трафарет, наближаюся до тину, щоб краще роздивитися ту табличку.

— Палітічєскіх… — пояснює мені жовтуватий (і волосся, і борода, і лице, і навіть очі цього кольору) дідуган, убраний у так само жовті кальсони. — Тут раньше била уліца 26-ті бакінскіх камісаров. А украінскіє националісти сразу же єйо пєрєімєновалі, ізвінітє… — і він, підштовхуваний у спину дулом Калашникова в руках солдатика, понуро бреде далі — на цвинтар.

Коли колона проходить, на землі залишаються лежати тіла розтоптаних дідів і бабуль із висолопленими язиками та виряченими очима, їх не підбирають.

Я, обходячи цих бідолах, іду навздогін основному пелетону. Хоча треба б навпаки — тікати донизу.

Тепер по обидва боки дороги — сади, десятки дерев, що з їхніх тисячоруких гілок вибиваються перші пелюстки листя. Бліда непевна зелень. Сіра трава долом.

Нарешті цвинтар. Він наче в яру. Старі камінні хрести, і хащі, і дерева. Усі надгробки злегка похилені, наче від сумніву, наче від бажання зникнути зовсім… Церква, на сріблястих банях якої виграють сонячні промені… Кілька обідраних державних прапорців на подвір’ї лепечуть на вітрі, як немовлята.

Усі розгублено спиняються.

Солдатики внутрішніх військ не знають, що діяти, пес міліціянтів гарчить і скалить зуби. Труну кладуть просто на землю, за кілька метрів від входу до дерев’яної, зі зрубів церквиці. Люди в плащах мають намір влаштувати тут щось на кшталт мітингу чи маніфестації. Захопили з собою все необхідне: табуретки, із яких можна організувати щось, що замінюватиме трибуну, прапор, гучномовець. Але апарат не працює, він спотворює голоси, й один із політиків нервово його жбурляє в натовп. Тут же, за кількадесят метрів, утворюється інша тусовка, що планує вже свою маніфестацію. Люди нічого не розуміють: де «свої», а де «чужі», і просто собі ходять довкола церковиці. Священик віддано стоїть біля тіла, відганяючи від нього представників обох груп. «Геть! Геть, нечиста сило!» — пафосно згукує він, б’ючи свистким прутиком по руках, які тягнуться до труни…

Нарешті процесія рушає далі — поміж могил, поверх могил, кістками минулих поколінь… Торішнім опалим листям, під свіжим сонцем, що стрягне в гілках… Думка підганяє кроки, що в’язнуть у високій сухій ламкій траві, яка схожа на погано зачесане волосся: швидше! Швидше! Швидше!!!

Он воно: яма без дна. Сонячні промені провалюються в землю, і звідти долинає шкварчання… Навпроти мене та Марка з’являється — я впізнаю його! — жирний, із набряклими щоками й велетенськими долонями, які складає в замок на животі, губернатор. Десь поруч, у натовпі, Шура, який чомусь зголив свої вусики й замінив вставні золоті зуби на справжні.

Промова губернатора, рівно п’ять хвилин — графік. Люди в плащах поволі відступають, ховаючись поміж хрестів, рятуються втечею… Але їх упіймають і там — я спиною відчуваю, як спітнілі засапані обличчя опозиціонерів наштовхуються на люфи автоматів Калашникова, що їх міцно стискають безжальні пальці солдатиків внутрішніх військ… Але я не озираюся, бо серед упійманих і побитих — Васько, розбиті окуляри якого перекосилися на розбитому переніссі, із ніздрі стікає цівка чорної крові, а очі дивляться кудись крізь гілля, із дна яру вгору, на сонце, велика жовтава пляма якого — єдине, що він зараз може розрізняти…

Тупий біль у голові, стукіт крові в скронях, крячання ворон, вогкість яру, клекотіння чогось незвіданого на дні бездонної ями, похитування крон дерев, легкий прохолодний вітерець, що ще?..

Кудись нараз зникли всі альцгеймери та паркінсони, а разом із ними віддалилися солдати внутрішніх військ: задкуючи, немов на плівці, яку відмотують у зворотному напрямку. Так само смішно — задом наперед — ушивається губернатор: роблена усмішка, лише на мить, щоб не «передати куті меду», адже ж похорон, сумно, стримано, хоча йому чого сумувати? — його плани збуваються, його кандидат (по праву руку, поруч із Шурою) приречений на перемогу, он на вицвілих від часу могилах — листочки бюлетенів, випадково випущені котримось із старих; усі папірці вже позначено й помічено — перемога гарантована…