Жах на вулиці В’язнів

Частина 18

Щоразу так вірити і так обламуватися! Витворювати для себе ж міф, що замінює дійсність, щоб потім із розпачем стежити за його руйнуванням…

Тома сиділа на дивані у своїх нових апартаментах (двокімнатному люксусі Штефана) і курила жіноче «Марльборо». Їй починало подобатися курити — це направду заспокоювало, крім того, створювало видимість зайнятості в моменти абсолютної порожнечі. Займало руки, уста, легені. Навіть для очей знаходилася праця — стежити за клубками диму, що витворюють якісь химерні фігурки, які одразу швидко змінюються та розчиняються в повітрі, наче їх ніколи й не було. Залишається лише їдкий запах, що скубоче ніздрі, і невловима димка, паранджа таємничості.

Тома й цього разу не могла собі пояснити, навіщо одружилася. Уже за кілька місяців до весілля вона зрозуміла, що ці стосунки — абсурд, що їх не варто, не можна продовжувати, бо ні вона Штефка, ні він її не любить, спалах чуттєвості та гіперсексуальності, який до того ж неминуче швидко згас (недосконалі тіла приїдаються одне одному), не може поєднати таких різних людей. Однак сил на те, щоб увімкнути червоне світло, урвати приготування та сказати «ні», не вистачало. Тома тупо й злякано (залякано?) чекала того дня, коли вони без свідків поставили закарлючки своїх підписів у журналі РАГСу й отримали свідоцтво, що проголошувало їх подружжям. Степан, доки товста реєстратор тлумила своїми пальцями-сардельками ручку, колупався в носі. Він поволі видобував звідти якісь корисні копалини й жбурляв їх на підлогу. Шмарки клеїлися до пальців, і Штефкові доводилося позбуватися їх щиглями. Тома знервовано смикалася на стільці й дивилася у вікно. У цю мить вона ще могла відступити, зробити крок назад і залишити для себе шанс на порятунок…

Інтимний досвід у них теж був не з найеротичніших. Кохався Степан прямолінійно, без вигадки та романтики, наче виконував якусь нудну, проте обов’язкову роботу. Він беземоційно роздягався, те саме спокійним голосом пропонував робити й Томі, підводив її до ліжка, затим брав у свою лапу її маленьку бліду долоню, наближував до свого сплющеного статевого органу, кілька разів проводив по ньому, доки не досягав ерекції, і нарешті, легко зіштовхнувши жінку навзнак, швидко входив у неї, починаючи розмірені, рівномірні рухи тазом. При цьому Штефан втуплювався в одну точку понад її плечем і за час любощів не зводив погляду з тієї порожнечі. Вираз його обличчя навіть у моменти найдужчого кайфу практично не зазнавав змін, лише очі під кінець мутніли й ніби зволожувалися. За весь час він не проронював ні слова, хіба в момент наближення еякуляції починав видавати якісь бичачі тужні звуки.

Тома якось спробувала врізноманітнити цей процес, бо її аж ніяк не збуджувала така, схожа на медичну, процедура, їй праглося чогось іншого, артистичнішого чи бодай просто живішого. Однак важке Степанове тіло не давало її схудлому тільцю, укритому пожовклою шкірою, простору для імпровізації. Він просто чавив її собою, душив, тлумив, як мамут чи мастодонт. Його черевце, яким її новий чоловік навіть пишався, повсякчас виставляючи цей «трудовий мозіль» на огляд громадськості, смішно стрясалося, коли він відтискався тулубом від її грудей, підтягшись на витягнутих руках.

Томі він скоро почав приділяти мінімум уваги — майже одразу після того, як вона погодилася вийти за нього заміж, Степан нараз почав забувати запитати у неї про здоров’я, дарувати квіти, парфуми, запросити на вечерю, що справно робив раніше. Він збайдужів до неї, утратив цікавість, прийняв її існування у своєму житті за незворотну даність, за щоденну рутину. Вона оселилася в його помешканні й стала корисною, самоорганізуючою частиною квартири, пристроєм, що вміє дати лад іншій техніці, наприклад, пральній машині та холодильнику; безкоштовною домогосподаркою, доповненням до інтер’єру, живою істотою, духом, що наповнює порожнечу скло-бетонного житла. Його, здається, тішило, що, коли він, геть знесилений, повертався додому із розв’язаною, стягненою до грудей краваткою, розщіпнутими верхніми ґудзиками сорочки з брудним комірцем, там був хтось, хто міг заговорити, розстелити ліжко, поцілувати в щетину, притулитися до спини в ліжку. Усе своє життя, поневіряючись гуртожитковими кімнатами, винайнятими «хрущовками» та готельними номерами, Степан у найпотаємнішому, запавутиненому від незазирання кутику душі леліяв мрію саме про таке життя. І ось воно настало: інколи, щоб потішитися втіленням своїх фантазій, він зоставався на вихідні вдома. Босі ноги в подертих пантофлях випромінювали сморід, неголене обличчя з підв’ялими, геть не пишними й уже зовсім не козацькими вусами — страх. Тома намагалася не дивитися на це чергове втілення поразки — не так його, як її.

У нього було до десяти різних іпостасей. Степан, Стефан, Штефко, Степан Петрович, Штефан, навіть Стьопа. Із часом Томі довелося навчитися визначати за звертанням ступінь близькості людини до її чоловіка, щоб правильно розмовляти по телефону. Потім ці люди почали навідуватися в його помешкання. Вони з’являлися поодинці та гуртами, засідали на кухні, зачинивши двері, за якими збиралася отруйна концентрація сигаретного диму, або ж у вітальні, вбиралися у фраки та джинси, носили бакенбарди чи були лисими. Усіх їх цікавила політика. Декого Степан не любив і давав це зрозуміти Томі, нервуючи при ній після їхніх візитів. Інших він толерував, навіть записував інтерв’ю з ними на диктофон, змушуючи потім Тамару розшифровувати ці безглузді слововиливи в мозок. Дружина також повинна була піддавати все це літературній обробці. Скрізь політика: звинувачення, компромата, образи чиїхось родичів. Згодом Тамара чула це в ефірі радіо, читала в газетах, бачила в екрані телевізора.

Довкола роду Штефкових занять навіть через рік після їхнього одруження для Тамари снував ореол таємничості. На основному місці робота (одному з телеканалів міста) застати чоловіка їй практично не вдавалося (приємний жіночий голос, тобто кілька голосів, хоча Томі чомусь здавалося, що один, делікатно й лагідно, аж через дріт передавалася усмішка, питав: «Я вас слухаю… Ні, на жаль, його зараз немає. Ви в якійсь конкретній справі? Щось переказати?..»).

Час від часу навідувався і Шура, той самий Степановий знайомий, зі сталевого мерседеса. Його чорні вуса та золоті зуби вишкірювалися до Томи разом із незмінним букетом якихось химерних квітів (Штефко невдоволено кривився — ревнував). Цей чоловік завжди з’являвся в супроводі свого вкрай неприємного помічника з епатажною зачіскою, ланцями та сережками. Він володів платною громадською вбиральнею в центрі міста, а також заміським цехом із виробництва мінеральних вод. Тим самим, де колись працював Борис. За чутками, в одному з бокових відгалужень туалету, що розташовувався в неглибокому підземеллі, Шура влаштував наркопритон, де не тільки вели жваву торгівлю різним дурман-зіллям, але й проводили «гуманні» ін’єкції стерильними інструментами. Шура був єдиним у місті, а може, і в регіоні дилером, хто мав доступ до великих партій ЛСД, героїну та навіть постачав для найделікатніших білий порошок із листя коки. Утім, очевидно, він не був власником цього добра, а лише розпорядником. Але й це лише за чутками.

Невдачі робили його несамовитим. Він не міг нікуди подітися від люті, не мав на кому її застосувати, ні з ким поділитися. Із нею доводилося співіснувати. Бити кулаком до стін чи дверей теж уже не можна — за тобою стежать, і кілька таких нападів не лише спотворять потом і працею набутий імідж, але й завдадуть куди серйозніших неприємностей. Таких, скажімо, як профілактичні бесіди з психіатром чи, у кращому разі, психоаналітиком. Або ще, чого доброго, копнуть глибше й знайдуть історію хвороби, те, що він був на обліку в психдиспансері. Це, звичайно, нічого спільного з шизухою не мало, але кому тепер доведеш, що невропатології та психопатії — різні речі? Тому потрібно приховувати свій справжній стан, свої агресивні настрої. Хочеться всіх бити? — солоденько всміхайся! Рвати чиюсь пащеку? — будь якомога люб’язніший і ґречніший, як істинний арієць і галичанин.

— Не пінься, Стьопа! — сміявся з нього Шура. — Я ж тебе прідупріждав, що це не зовсім ті ігри, у які ти звик гратися. Я свої обіцянки виконав? Виконав. Тепер очірідь за тобою. Я знаю, ти рахуєш мене таким собі мефістофеликом: купив чесну душу за гроші… Так же ж? Ну по глазах віжу, шо так, Стьопа. Тільки не треба мені врать, я ж усьо знаю. Тільки я тобі одне скажу. Нічого просто так не буває. І ти вибрав сам. Я прідупріждав, так шо звиняй. Я хотів помочь, ми ж з тобою ніби не чужі, ніби разом училися і разом дєвок ходили трахати, як пацанами були. Тільки от пиздитися двір на двір ти весь час сцяв. А я нє. Я ходив…

Степан кусав кутики посивілих вусів і тер долонями підборіддя та вилиці.

— Послухай, Саша. Ну, я ж не можу більше в цьому жити. Ну, люди довкола якісь живуть. Вони ж мене за останнього мудака мають.

— Так шо ж, мають — ну і хай собі мають. А ти їх май. В дупі чи у пизді. Кроме того, вони же праві. Треба працювати, Стьопа. Наше діло правоє, ми побєдім. Якщо ми пропхаєм своїх кандидатів, зможем розвернутися крутіше, легалізуватися і тоді заспіваємо іншої. Не треба вже буде відстьогувати такого бабла, як щас. Це ж, бляха, придумали: обдирати народ чесний. До нитки. Ми їм мусимо показати, Стьопа, поки вони нас не прижали…

— Я більше не можу, Саша. Я видохся. Я боюся. У мене вже два судових позови. Мені цих грошей не вистачить, навіть щоб розрахуватися.

— Не боїсь, Маша! Всьо устроїм. Ти ж в очах нації пачті герой. Як мінімум Гонгадзе. Борец за справедливость. Суд ми тобі в пользу здєлаєм. Піде как по маслу. Ти же знаєш, без злого умислу навіть найгіршу чорнуху можна толкати в кефір — і ніц тобі за то не буде… Ну шо, давай по соточці? Ну, чого головою мотаєш, як бик? Давай, давай. Ти ж мужик, бляха, а не баба якась. Ну, залпиком, раз! Маладєц!.. Отак і далі.

Степан невпевнено хитає головою. Йому пече в грудях, холодно та нестерпно, ніби там зима…

Тома ліниво потягується в ліжку: до вже позеленілих гілок за вікном липне мокрий сніг; вітер, хурделиця. Варто лише трохи відхилити ковдру — і холоднеча загрожує вторгненням на суверенну територію ранкової дрімоти. Степан швидко вбирається й дивиться на жінку зі злістю — йому здається, що вона не має права так ніжитися, коли він страждає, напівпрокинувшись, тремтить від холоду в неопалюваній кімнаті. Умикає камін, проте одразу ж і вимикає: доки повітря розігріється, його все одно вже тут не буде, а жінка хай трохи померзне так, як зараз він.

День не віщує нічого приємного — вітер січе маленькими мокрими крижаними брилами в очі, задуває їх за комір, навіює передапокаліптичний страх. Відсутність неба та залляті вологою чорні стіни. Здається, негода ніколи не завершиться й зима триватиме довіку.

Усе, чого він досяг, обертається на фікцію. Воно йому не належить, лише дано в користування, як забавка. Він і ставиться до власних речей, наче до готельного майна, — боїться залишити бодай дактилоскопічний слід чи подряпину. Нічого свого, усе чуже: чуже місто, чужі друзі, чужі люди й навіть дружина не його. Степан ховається від вогкої пронизливості в офісний півморок. Агресивно щось відказує прищавому охоронцеві, дратується, коли той не вірить і вимагає посвідки.

— Ви розпочинаєте свою службу з доволі невдалого вчинку! — цідить крізь зуби Степан, хоча йому кортить верещати на весь голос інше: «Ти звільнений, козел!!! Пішов звідси!!! На х…!!! Я сказав: на х…!!!» — і кинутися в істериці на цього недоумка з кулаками.

Треба буде подбати, щоб він більше не з’являвся на студії, — зазначає подумки Степан. — Сказати Жорі, хай підшукає кмітливішого хлопця, — потроху заспокоює він свої розхитані нерви. — А цьому мудакові буде наука. Щоб знав, хто є хто.

Він утомлено падає в безлике офісне крісло, пожбуривши зібганий плащ на стіл. Навіть не вмикає комп’ютер — не зосталося сил. Усі пішли на роздратування. Треба себе контролювати, треба себе тримати в руках! — зціпивши зуби, проводить Штефко автотерапію. Нарешті серцебиття вгамовується, руки перестають дрижати.

Він упадає в стан дивовижного заціпеніння, що межує з прострацією. Його охоплює хвороблива апатія, настільки сильна, що в цю мить він би й пальцем не поворухнув, щоб врятувати своє життя, станься якась загроза. Байдужість і нерозбірливий погляд дебіла в чорне дзеркало монітора. Тиша. За стіною гримить музика в ефірній радіо. Телебачення ще спить. Однак мине кілька хвилин — і озвуться вчорашні новини, потім ще кілька заздалегідь підготованих програм, нарешті трохи свіжака та фільм. Сьогодні він за старшого. Потроху скидає з себе заціпеніння, починає ворушитися. Спочатку вмикає екран, потім вирішує засмикнути жалюзі, щоб не дратувати себе похмурим пейзажем із закіптюженими трубами заводу на обрії та чорним димарем кондитерської фабрики у дворі офісу. Два підприємства в місті, які ще працюють. Решту давно законсервовано, розібрано, вікна цехів вибиті каменюками, подекуди вибрані дбайливими працівниками. Крізь величезні пройми в спорожнілі приміщення навідується тільки вітер. Недобудовані монстри машинобудівної індустрії пороззявляли пащеки своїх цехів, але там тепер скрізь росте бур’ян — на бетонній підлозі, у стелі, під перекриттями…

Степан намагається себе переконати, що він робить правильно, що люди, яких він мусить підтримати, — справді гідні цього, а ті, кого слід дискредитувати, — навпаки, потвори. Марно. Він загруз у гімні, й виходу з цієї клоаки немає. Тільки вниз, до дна. Згнити в їхньому смороді, серед них. Травка, макова соломка, потім героїн. Усе з красивою облицювальною плиткою, у катакомбі, поруч зі справжнім сральником.

Тільки от він бачив, як Шура сам рятував того хлопця з трьома кольоровими сережками в правому вусі: той посинів, із рота текла брудна, густа піна. Ним тіпало, як у пропасниці. «Язик! Та хтось же поможіть, суки! Дайте мені залізяку! Ложку, лом, суки! Хоч шось! Бистро!» — верещав пополотнілий Шура, який намагався втримати тіло, що здригалося в конвульсіях. Кілька наркош сиділи попід стіною й очманіло на нього витріщалися, один блював над новеньким білим пісуаром. Нарешті хтось неприродно поволі підбіг, передав Степанові алюмінієву виделку, і той змушений був простягнути її Шурі. Несміливо наблизився. Хлопець на руках у Саші широко розплющив очі, аж вилізли з орбіт очні яблука. Він вирячився, наче побачив якесь диво, не менше, ніж друге пришестя Христа. Шура вихопив із рук розгубленого Штефка виделку, управно впхав її в рот наркомана, напружився — виступили одночасно на руках і шиї жили, рельєфно вирізьбилися м’язи. Хлопець нараз зайшовся кашлем — повітря потрапило до легень.

— Ми мусимо його відвезти, щоб він перележав, десь перебув ніч. Щоб його оглянув лікар.

«О, Господи! — нажахано майнуло Штефкові. — Та він же, напевно, гомик, а це його коханець. Господи, яка гидота!»

— К тебе едем, так надьожнєй! — раптом обернувся Шура обличчям до Степана.

— Та ти шо, старий, у мене ж жінка вдома…

— У мене тоже. Моя не сама… А в тебе нікого не може бить.

— А якщо він загнеться в мене? Шо тоді? Як я поясню мєнтурі, звідки в мене в хаті труп із явними ознаками наркотичного передозування?

— Він не загнеться, тільки йому нада помогти… Ти мусиш це зробити. Ти ж хрістіанін? Селі зараз не заберьош його, він просто здохне, скопитіцца тут, у тебе на глазах, старічок, — Шура обережно опустив тіло на забльовані кахлі підлоги й, упритул наблизившись до Штефка, поклав йому руку на плече, зазирнув в очі й промовив:

— А тагда… запомни його лічіко, вніматєльно приглядись до нього, очінь вніматєльно!.. Патаму што його дух буде приходити до тебе каждую ночь… Ти, Стьопа, уже нікагда не зможеш спати спокойно… Карочє, питання не обсуждається. Визивай таксі…

Степан здригнувся від неприємного спогаду, який ще й досі мав на нього моторошний сугестивний вплив. Усе довкола підв’язано одне до одного в складному неповороткому механізмі, де кожна ланка тримається за інші, але й ті, своєю чергою, підтримують одна одну.

Потрібно пропхати узгоджених кандидатів — від влади, а в найкритичніших випадках — «мочити» конкурентів. Компромат уже наскладаний у банки, законсервований і лише чекає свого часу. Відповідні люди працюють на «журналістські розслідування», вишукуючи людей, готових перед камерами дати псевдосвідчення, звинувачуючи «чужих» у всіх можливих гріхах. А коли вдасться розкопати щось справжнє, тоді «хазяї» вже не скупляться на премії. Тільки от ніхто собі не завдає клопоту порпатися. «Мочарня» надто вже примітивна, докази притягнуті за вуха. Позови в суд натомість реальні, ще реальніші ті суми, які вказані в тих позовах…

До своїх кабінок, відгороджених одна від одної змієподібною пластиковою стіною, заходять журналісти, у «курилці» кучкуються оператори. Степан прислухається до монотонного гудіння людських голосів, дзижчання комп’ютерів і принтерів. Він ніяк не може збагнути того, що чує від цих людей: невже вони вірять у всі ці вигадки, якими їх щодня вже протягом кількох років годують редактори та директори? Невже можна вважати темінь світлом і пишатися приналежністю до зла? Невже є виправдання вбивствам, грабежам й іншим важким злочинам?..