Жах на вулиці В’язнів

Частина 6

Дівчина у смугастій тільняшці подає нам горілку в графині, чарки, сік в пакеті й оселедець на тарілці.

— Як завжди? — питає вона.

— Як завжди, — хитає головою Віктор.

— Я рідко буваю тут удень, — наче виправдовується він. — Це один із небагатьох закладів, що працює після 11-ї, коли місто засинає. Але цей жебрак нагадав мені покійного Терешкуна, коли той бував п’яним, і Тому, про яку так багато сьогодні сказано і яка ніякого стосунку до історії, що тебе цікавить, не має.

— А хто ж має?! — мені вже й шкода його, і водночас я злюсь, бо мені здається, що ми все далі від епіцентру подій, від основи матеріалу.

— Я маю, Марко має. Аня. Та свята трійця, яку ти бачив, має — я про губернатора, вусатого й кандидата. Терешкун має. Та й Тома, врешті, через нього має. Отже, усі. Базар, через який ми йшли, належить вусатому. Наче. Не факт. Можливо, це просто прикриття для містера «Стабільність».

— Хто такий цей вусатий? Шура?

— Шура, Саша, ЦАРЬ. Пох. Ніхто не знає, як він з’явився в місті. Не так давно. Одразу після бандитських розборок кінця 90-х, коли перебили крутих. Спочатку прибрали Єна, потім Цицю. Царь зайшов непомітно. У нього був туалет у центрі, громадський туалет. Десь за рік він обзавівся лімузином. Але звернули на нього увагу трошки раніше.

— Через вуса й шляпу?

— Ні, через туалет. Там наркопритон. Зайдем туди, як захочеш відлити. Смердюче підземелля. Запах сциклиння та смерті. У нас маленьке місто. Кілька трупів наркоманів у центрі — і пішли плітки. Тоді й виплив дивний чувак, що говорить суржом і їздить на лімузині. Якось самозрозуміло було, що раз його не чіпають менти, значить, усе схвачено. Потім почали говорити, що й базар його, хоч тут є сумніви.

Раптом ми чуємо шум, обертаємось і бачимо його — молодого небритого чоловіка з масним волоссям. Він п’яний, аж заточується.

— Вітя! — кричить він, і на очах сльози.

— А, от і наш герой, — встає з-за столу Віктор. — Марко.

Дівчина в матросці допомагає Маркові дістатися до нашого столу. Він важко падає поруч зі мною й одразу тягнеться до графина горілки.

— Розкажи, як ти познайомився з Шурою, — без передмов і знайомства просить Віктор. — Розкажи, тобі легше стане.

Марко допиває, тягнеться до виделки, вона падає на землю. Він махає на неї рукою та хапає оселедець пальцями. Дивиться на мене невидющим поглядом.

— У мене тато помер, — каже і плаче.

— Співчуваю, — видушую я.

— Пусте, — махає рукою Марко, кладе голову на стіл і засинає.

— Гаразд, тоді розповім я. Може, мені полегшає? Так це й було. Десь так, — Віктор згортає свою куртку й запихає Маркові під голову. — Він, Марко, був п’яний… Отямився десь під ранок, коли поруч уже не залишилося нікого з тих, хто був поруч звечора. Мене теж не було. Тільки він, один. Холод чіплявся до одягу з внутрішнього боку, наповнював крізь шпарини в шкірі все тіло й опікав м’язи. В очах паморочилося, руки тремтіли; щось смерділо — він пригадав, що раніше його вирвало потужним кислим струменем просто на підлогу. На рукавах куртки залишилося кілька клейких плямок-горошинок. Брудна засалена скатертина під затерплою головою то фіалковіло сіріла від непевного проміння несправної лампи денного світла, то на якусь мить зникала в темряві. Порожня сільничка, довгаста та вузька ваза з вицвілими (відцвілими?) пластмасовими квітами. Дешеві речі — як безкоштовна громадська вбиральня — вони огидні та неякісні. А все тому, що легкодоступні.

За спиною відлунювали від кахлів підлоги чиїсь по-військовому різкі й методичні кроки, але обернутися, щоб подивитися, хто то, він не міг. Не було сил. Нічого не хотілося, лише спати. Або розчинитися в хаосі, у сум’ятті небуття. Кроки спинилися десь позаду — за метр, а може, і ближче — він просто фізично відчув, як той, хто спинився, нахиляється до його вуха. Від того, що діється, відгонило кіношністю, дешевим і смердючим сюрреалізмом.

— Мх… — тихо озвався хтось із-за спини, готуючись щось сказати. — Я перепрошую, пане…

Він мусив обернутися й хоч щось відповісти. Цього вимагав якийсь неозначений кодекс, якийсь ген місцевості, де він виріс. Із зусиллям примусив своє тіло поворухнутися — світ поплив перед очима, змигнув, зник у темряві, потім розмазався всіма присутніми барвами й нарешті зафіксувався. Перед ним було обличчя, яке виринало з-над контрастного чорного метелика й білого комірця-стійки.

— Ми зачиняємося… — так само тихо озвався вилицюватий бармен, одяг і делікатність якого геть не пасували цьому приміщенню — велетенській, десь зо сто квадратних метрів, залі, що розташовувалась у залізній будці.

Марко подивився на хлопця майже агресивно — навіщо той потурбував його через таку дрібницю? Хочуть зачинятися? — заради Бога, але до чого тут він? Чому його хоча б на хвилину не залишать самого?

— На жаль, Ви мусите йти звідси…

Це повідомлення було наче повістка з прокуратури, ніби виклик на допит або тортури. Він подивився крізь велике поґратоване вікно надвір, де лиш починало сіріти, і спробував уявити, у скільки разів той, зовнішній холод, лютіший від цього, із яким він не може впоратися тут. Крім того, його примушували рухатися, робити якісь кроки, що могли датися хіба шаленими надзусиллями.

Бармен уже не всміхався, у втомлених очах напроти з’явилася ворожість, і він раптом зрозумів небезпеку та непевність свого становища. Адже в такому стані він не становитиме жодної загрози навіть для дуже втомленого бармена, і той завиграшки впорається з ним — спочатку штовхне додолу, потім почне бити ногами, нарешті вхопить до рук великого тесака з-за стійки і, стиснувши руків’я долонею так, що лезо опиниться внизу… Усе це промайнуло в погляді того хлопця, що виставляв його за двері, а може, йому лише здалося. Марко підвівся, опираючись рукою на стілець, але трохи не розрахував розташування центру ваги та похитнувся. Бармен підхопив його під руку. Легкий (щоб не впав) поштовх у напрямку дверей. Він таки трохи заточився, але встояв. Двері неохоче піддалися й під тиском пружини швидко полетіли назад — назустріч темряві порожнього кафе.

Синдром ампутанта — певний час після операції продовжує боліти чи чухатися відтятий орган — нога, рука, голова. У дитинстві, коли він разом із батьками вперше змінив житло, ще довго, забуваючись, повертався зі школи до старого дому й лише на порозі спохоплювався, червонів, уявляючи непорозуміння, яке от-от мало трапитися. Він знервовано тікав, майже біг від колись свого дому, контури кімнат якого зникали з пам’яті, як і все, що минає; лишалася лише якась тінь, загальна означеність «мій колишній дім», що ховалася за стандартним фасадом, із вікон котрого інколи визирали знайомі й незнайомі фізії — кричали щось одна одній жінки, гиготіли прищаві дівчатка-підлітки, що нещодавно позбулися цноти… У снах він таки потрапляв у ту, навіки втрачену квартиру, відмикаючи її старим ключем, — там хтось уже мешкав; саме спав у ліжку, що стояло точнісінько на місці його дивана. Працював телевізор, але не їхній «Електрон», а нова модель іноземного виробництва з пласким екраном. Він наближався до екрана, стараючись ступати нечутно, вдивлявся в сіру розпливчасту картину й чомусь намагався відшукати на одному з каналів якусь програму. Раптом вмикалося світло, озивалася нестерпно гучна сигналізація, невідомий із ліжка схоплювався, метався до стіни, на якій висіла рушниця, і, націливши її на Марка, зажадав негайних пояснень. Той белькотів щось про своє право бодай інколи, бодай у снах — та це ж сон! — навідуватися в колишнє помешкання, проте зброя в руках нового мешканця однокімнатки виблискувала надто реально, надто зловісно, і він схоплювався, рясно скроплений холодним потом страху.

Вітер задував йому за комір згустки туману, ноги тремтіли та відмовлялися слухатися. Якби не жахлива холоднеча, що примушувала його зіщулитися й тремтіти тілом і духом, він просто впав би на якусь лавчину й заснув. Вогкий мороз штовхав Марка вперед — бездумно та безперспективно. Він зашпортався за прочинений каналізаційний люк і трохи не впав у яму. Сірі будинки потроху проступали крізь темряву, вимальовуючись на фоні молочного киселю й затінюючи скелети дерев. Спалахували вікна в тих, кому найраніше ставати до праці. У тумані світло розповзалося, жевріло та блимало, але відчуття тепла, схованого за цими вогниками, чомусь примушувало Марка почуватися ще більш змерзлим і самотнім тут, на вулиці. Ніхто його вже ніде не чекає. Він зіщулився ще дужче, згорбився й посунув далі, вийшовши на проїжджу частину. Спалахнули вуличні ліхтарі, розганяючи рештки туману, час від часу вулицею повз Марка прошмигували перші авта. На роботу вийшли двірники, мляво розмахуючи своїми віниками. Але від цього Маркові не стало менш самотньо. Важка голова падала на груди, очі злипалися. Із кількох під’їздів бадьоро вийшли надвір люди в сірих і чорних плащах, злилися в колону й закрокували поруч із Марком. Вони маже не розмовляли, по-військовому чітко вимахували руками, ступали в ногу й рівно тримали голови. Їхня дисциплінованість захопила Марка, він забув про втому та похмілля, намагаючись відтворювати ці нехитрі методичні рухи, але йому погано вдавалося. Увійшов в азарт, і чим гірше у нього виходило, тим затятіше намагався бути схожим на колону. По дорозі до них приєднувалися нові й нові люди, вони обступали Марка з усіх боків і, не озираючись, крокували кудись уперед. Йому треба було повертати, але натовп йшов прямо й потяг його за собою. На якусь мить він завагався, збився з ритму, проте спинитися не встиг — хтось штовхнув його плечем, підпихаючи в загальному напрямку, і Маркові, за відсутності інших перспектив, довелося скоритися. За кілька хвилин вони вийшли центральною вулицею з густозаселених мікрорайонів на пустир, де починалася промислова зона. Марко вже зрозумів, куди рухаються ці люди. Вони йшли на завод (один із небагатьох, що все ще функціонував у цьому зомлілому від економічної кризи місті), де донедавна працював на керівній посаді його батько. Він пішов із цими людьми за інерцією, бо не раз крокував цим шляхом сам, а ще частіше їздив сюди на батьковому авті… Тепер же завод із височезними закіптюженими трубами, із яких навіть уночі елегантно звивається тоненька цівка диму, нараз став чужим… Його привів сюди той самий синдром ампутанта.

Марко спинився біля прохідної, звернув набік, пройшов вулицею ще метрів зі сто й зазирнув в одну з робітничих забігайлівок, що відкрилася першою. Дешевий «гастрономчик» із запахом ліверу, курива й похмільних ста грамів. Вистояв чергу, вислухав новини якогось цеху й примостився за стійкою поруч із кількома робітниками, обличчя яких здалися йому знайомими. У почорнілих руках із брудними поламаними нігтями вони тримали гранчасті склянки та шматки ковбаси, зробленої з хрящів здохлих тварин. Марко вирішив обійтися без закуски. Крім смердючої горілки, яку, певно, виготовляли з відходів виробництва, він купив собі ще кухоль пива. Сподівався загрітися.

Огорожа заводу протягом кількох сотень метрів була заклеєна передвиборчою агітацією — плакатами, листівками, написами, зробленими неякісною червоною фарбою, що розпливалася й стікала парканом донизу, наче кров. Вулицею поволі сунули тролейбуси з робітниками, а Марко брів у зворотному напрямку, вчитуючись у написи, які саме почали затирати ацетоном кілька чоловіків у куфайках. Кожен напис звинувачував усіх кандидатів у хабарництві, окрім якогось одного, звісно. За останнього й радили голосувати. На горизонті з’явилося величезне червоне сонце, визирнуло з-над будівель, засліпило закіптюжені труби, зайнялось над парканом яскравим півколом пекла й за кілька хвилин злетіло в небо, як повітряна кулька. Марко задивився й не помітив, що його гукають…

З авта по той бік дороги визирав чоловік і заклично махав йому рукою. Марко примружив очі, але ніяк не міг пізнати того, хто махає, — було надто далеко, щоб вирізнити риси обличчя. Однак, безумовно, запросини стосувалися саме його, бо чоловік кілька разів, скрутивши газету трубою та приклавши її до вуст, немов у гучномовець, прокричав Маркове ім’я і прізвище. Марко спинився, несподівана зустріч викликала в нього невдоволення та розгубленість. Знову нахлинула втома. Удати, що він не почув і не побачив людини з автомобіля, вже не випадало, однак якесь чуття підказувало Маркові, що йти назустріч не варто. Отож, навіть не дбаючи про збереження пристойності, він розвернувся та поволі почимчикував туди, звідки прийшов, — у бік міста. Назустріч мчали переповнені мікроавтобуси і тролейбуси, летіли шикарні легкові авта, сунули вантажівки… Попереду з-поза моста виднілося місто — шпилі, телевежа, дахи висотних будинків. Чим ближче він підходив до моста через ріку, тим вищало місто й ширша перспектива відкривалася. Праворуч стіною стояли панельні багатоповерхівки робітничих кварталів. Попереду — скупчення архітектурних пам’яток, збудованих ще два століття тому, за часів Австро-Угорщини. Атланти, які підпирають балкони, колони, витіюваті дахи й піддашшя, підгнилі стіни… Марко якраз перейшов вулицю і ступив на міст, коли поруч спинився червоно-сірий «Мерседес-бенц», той самий, із якого кілька хвилин тому до нього звертався чоловік. З авта вискакує плечистий молодик із доволі своєрідною зачіскою — щось на мотив індіанців із американських прерій. Кілька важких ланців на руках і шиї — підробка під золото. У вусі — масивна сережка; погляд злий і бездумний.

— Тєбя ж пра-асілі па-адайті, падла!

Марко спиняється, до нього раптом доходить, що гра скінчилася й починається справжнє життя, починається якраз там, де він цього не сподівався. Громила підхоплює його під руку та штовхає до задніх дверцят. Ті прочиняються, Марко відчуває легкий, але образливий удар у спину й падає на сидіння лімузина.

— Нехарашо палучаєця, — без жодних привітань каже молодому чоловікові незнайомець зі згорнутою в рурку газетою. — Ігнорите. А зря. Ми ж, так сказать (Марко напружився, згадуючи, де він уже міг чути ці слова), про вас бдім, щоб чого не случилося. І що? Як завжди — чорна неблагодарность… Ви свого предка давно востаннє бачили, друг?..

Марко відчуває, як автомобіль рушає, набирає ходи, стрясаючись у вибоїнах, однак бачити цього крізь тоноване скло не може.

— Даруйте, але я не розмовляю з незнайомими людьми…

— А хто вам сказав, що ми незнайомі? Я от вас, бачите, хорошо знаю. Виходить, ми знакомі. Єслі ви думаєте, що ця встреча связана з газетою ілі там какімі-то матеріалами про губернатора, то ви ошибаетесь. Неінтересно. Только для мудаків. А я про серйозних людей. Ми ж із вами серйозні люди?

— Я про вас нічого сказати не можу. Ні лихого, ні доброго, — вдався до цілковитої непоступливості Марко. — Утім, дещо злого ви мені заподіяли — проти моєї волі всадили до цього салону й везете невідомо куди.

Чоловік усміхнувся. У нього були великі банькаті очі, тонкі чорні вусики й зморшкувате обличчя…