Жах на вулиці В’язнів

Частина 13

Ми йдемо якимось темним спальним районом. Вуличне освітлення практично відсутнє, і я кілька разів мало не падаю, вступивши в глибокі калабані. Виходимо на пустир між будинками, аж раптом Віктор хапає мене й тягне назад до розвалин якоїсь будівлі.

— Що таке? — питаю я.

Той лише приставляє палець до губів.

Чую якісь вигуки. Голоси підліткової мутації. Зміст розмови можна переказати кількома висловами: «Твою мать», «Бля», «Пі...дєц», «Нах». Вони віддаляються, і аж тоді ми висуваємося зі схованки.

— Квартал, у якому ми мешкаємо, жахітний і небезпечний — щодня когось забивають мало не до смерті, — пояснює Віктор.

— Буквально днями мав історію, — продовжує він. — Із ними ж. Темними брудними вулицями й пустирями снує п’яна або обкурена шпана, здатна на все — навіть на вбивство, лицарі без жодних докорів сумління. Вони не вміють ненавидіти, у щілинках очей — порожнеча безтямності. Настрій на руйнацію задля руйнації. Слова, помережані матом і жаргоном, позбавлені змісту, однакові, як і їхня зовнішність — лише куртки різного кольору та різної зношеності — залежно від їхньої, незрозумілої мені, ієрархії. Навіть місцеві крутії — прищаві міні-пахани — наче позбавлені особистості, ніякі від народження, уражені немічними генами цієї місцевості. Сіра трава на напівоблисілій, точнісінько як моя голова, землі, ще дужче Сіріє в темряві. Світлячки вікон відлунюють у вічних калюжах, які давно оселилися у вибоїнах дороги. Якийсь, найпридуркуватіший із компанії нічних волоцюг, пацанчик стрибає в багно обома ногами, збиваючи фонтан бризок мені (і собі) аж до обличчя. Знімаю затраскані окуляри, щоб протерти; зграя ж поволі обступає мене з хижими намірами.

— Сігарєти є, хімік? — підходить упритул пахан.

Я мовчки дістаю пачку — спеціально для них заготовлену, сам я не курю, я ж уже тобі казав. Вони, по-ідіотськи регочучи, пригощаються, по колу обходячи мене, обступивши з усіх боків. Пахан, який зростом ледь дістає мені до плеча й тому змушений дивитися знизу вгору, робить ще крок уперед, сподіваючись, що я відступлю (дарма, треба сказати)… Він наступає мені на ногу, але заточується сам, що викликає регіт його ж дружків…

— Бля!.. Малчать, сукі!.. А ти, скатіна, спічкі гані!!! — кидається він до мене.

Ще якихось п’ять років тому я би не стерпів — змолотивши двох-трьох сосунків, примусив би решту розсипатися, наклавши повні штани. Тепер же відчуваю, що будь-яка моя необережність або просто перелив їхнього настрою може скінчитися фатально — у кращому разі доведеться кілька місяців працювати на дантиста. Навіть із псами краще, — думаю, — тих, якщо не боїшся, не роздратуєш, а ці реагують не на твій, а на свій страх. Запах власної сечі доводить їх до сказу — очі вилазять із орбіт, морди оскалюються — ще би шерсть на спині з’явилася — чистісінькі вовкулаки.

Але я їм не підходжу — недостатньо інтелігентний, та й вік, певно, щось та й важить — не їхня вагова категорія. Крім того, вони ще як слід себе не накрутили алкоголем. Отож, мене милостиво відпускають, попередньо обізвавши «старим мудаком» і «педиком» — особливо старається наймолодший і найслабший серед цього падла, який, відчувши себе під захистом натовпу, умліває від усевладдя й уседозволеності. Я впізнаю його голос і даю собі слово віддячитися — цей малолітній кримінальник живе в моєму дворі. Його мати безперервно в загулах, тоді як батько горбатиться на полуничних плантаціях і будовах Португалії.

Мене проймає дрож ненависті, але я розважливий, і доводиться терпіти. Віддаляються в пошуках нової жертви — інтелігентика без сигарет. Якщо когось знайдуть, хай начувається, бо просити в них пощади — це все одно, що сподіватися на оживлення схололого трупа.

Тепер мені майже нічого боятися, крім, хіба, іншої компанії чи навіть повторної зустрічі з цими самими хлопчиками — вдруге вони мені не подарують. Болять ноги, у голові гуде. Хочеться присісти, сховатися в надійному місці… Я шукаю фортецю, але її ніде нема. Подумую про повернення додому, але йти ще так далеко і так не хочеться. Поруч парк, я поволі крокую туди, намагаючись забавити себе думками про можливу бійку. Одяг геть вимазаний — пальто, штани, про взуття взагалі мовчу. У такому вигляді додому краще не повертатися. У пачці ще залишилося кілька сигарет — одну з них я кладу собі в писок, але не припалюю, просто пожовую до нудотності смердючий фільтр. Чергова поразка, про яку ніхто, крім мене, не знатиме… Тепер знатимеш ти….