Жах на вулиці В’язнів

Частина 10

Раптом пролунав жахливий нав’язливий дзвінок. Ми обоє скочили на ноги. Дзвінок повторився. Марко, здається, усе ще спав.

— Хто це може бути? — спитав я пошепки.

Віктор стенув плечима й поволі навшпиньки пішов до дверей. Глипнув у вічко.

— Хто?!

Із того боку щось пробубонів голос, здається, жіночий. Віктор відчинив. На порозі — молода жінка.

— Він п’яний мов чіп і спить, — сказав Віктор. — А ми тут на кухні пиво п’ємо. Хочеш — приєднуйся.

Вона зазирнула до кімнати й пішла в мій бік.

— Аня, — простягнула руку.

Я потис.

— А ви?

— Це наш столичний гість. Буде писати репортаж про нецікаві провінційні вибори, — представив мене Віктор.

— Будеш пиво? — спитав у Ані.

— Я б із радістю, але мені не можна.

— А-а-а! — Віктор спохмурнів.

На якусь хвильку запала тиша. Чути було, як ми сьорбаємо пиво та хропить Марко.

— Ціла рота ментів народилася, — процідила Аня.

— ? — я здивовано звів брови, не зрозумів.

— Приказка така, — пояснив Віктор. — Якщо мовчанка западає, значить, мент народився.

— A-а.

— Я думаю, час уже йти, — сказав Віктор. — Засиділись ми в гостях, хоч нас ніхто і не запрошував.

— Ходімо, — він узяв Аню за плече.

Дівчина нервово сіпнулася:

— Я тут залишуся; може, йому потрібна буде якась допомога.

Віктор знервовано засопів.

— Ти хоч крихту гордості маєш?! Він же тебе виганяв, принижував! Плюнь на нього!

— Я залишусь тут сьогодні, — тихо-тихо повторила Аня.

— Ну, як хочеш! Сама ж винна в усьому! Ходімо! — Віктор втрачав самовладання.

Ми вийшли, майже вибігли, я заледве наздогнав його аж на вулиці. Він встромив у рот сигарету, але не припалював.

— Це та сама Аня? — запитав я.

— Та сама. Медсестра, акушерка! Тупа п...да!

Я дав йому хвилину віддихатися.

— Я бачу, ти тут щось собі вже надумав. І тобі цікава історія про це?

Я всміхнувся та кивнув.

— Ну то слухай. Почну з того, як він її виганяв.

— Я втомився, — зітхнув Марко, падаючи на диван одягненим і взутим. — Господи, як я дико втомився.

— Я теж, — пробурмотіла Аня.

Вона стояла перед дзеркалом і вичавлювала з підборіддя прищі. Під тиском пальців шкіра розчервонілася. Марко, уважно вивчаючи відображення цього непроникного, наче й незнайомого обличя, відкоркував чергову пляшечку пива, пожбурив корок кудись під стіл і позіхнув.

Його дратувало її вторгнення в його життя, де й без того панували хаос і невизначеність. Спочатку ця історія ще хоч щось приносила із собою, принаймні заповнювала порожнечу й відволікала, не давала нудьгувати. Однак тепер, коли Аня навчилася порядкувати в його барлозі, вносячи у тимчасовість цього помешкання елементи постійності (наприклад? Та хоча би мотузки, які вона натягувала вздовж і впоперек кімнати, щоби на них сушити власноруч випрані Маркові шкарпетки, труси, джинси, светри чи, що найгірше — свої ліфи, панчохи та блузки), він відчув, що маховик випадковості набрав небезпечної швидкості і, якщо не загальмувати, не спинити його, далі може бути пізно. Проте зробити щось знічев’я, разово — неважко, а от боротися із наслідками, вигадувати якісь комбінації для порятунку від обважнілої спонтанності — морока, із якою нелегко впоратися. Маркові було вже не до снаги сваритися зі своєю новою пасією, його нудило від думки про можливий скандал, верески, погрози вчинити самогубство й інші банальні нісенітниці, що ними, надивившись теле- і начитавшись літературної кічухи, вагітніють його та її ровесниці. Однак і залишати все, як є, не випадало — кожен день наче додавав їй сил у цьому неоголошеному наступі, а його, навпаки, позбавляв здатності опиратися. Отож, зітхнувши та зробивши відчайдушного ковтка з пляшки (аж мало не захлинувся), Марко наважився на рішучий крок. Пиво, нашарувавшись у шлунку на кілька шарів алкоголю різної міцності, додало йому певності та мужності.

— Слухай, а що б ти робила, якби мене раптом не стало? — чомусь запитав Марко.

Аня, не підозрюючи лихого й тому почуваючись занадто певно, навіть не змусила себе відвести погляд від дзеркала й обірвати свій косметичний сеанс — черговий прищик саме луснув, і на щоку цвіркнуло підшкірним гноєм. Вона задоволено відітхнула:

— Ух-х… Як це — не стало? Такого не може бути. Ти є і нікуди не подінешся, правда ж? — нарешті вона обернулася до нього обличчям, але все ще не з передчуття змін, а просто раптом згадавши, що хтось колись її вчив, буцімто неввічливо розмовляти з людиною, сидячи до неї спиною.

Марко насилу всміхнувся — він часто робив це, ґвалтуючи себе, бо давно не мав сміху та веселості в душі. Хвилини ж надмірного реготу й агресивних, інколи брутальних, образливих для навколишніх жартів оберталися згодом падінням у глибоку яму депресії.

— Ну, ти ж знаєш, яка небезпечна професія — журналіст. От, скажімо, мене замочать, як Гонгадзе. Або сфабрикують справу. Або викинуть із роботи й затравлять так, що доведеться тікати світ за очі…

— Я поїду з тобою, — надто твердо озвалася дівчина.

Марко зітхнув. Він пильно поглянув на неї та зрозумів, що зовсім її не знає, — усі розповіді дівчини він пропустив повз вуха й не пам’ятав навіть, хто Анині батьки та де вони. Одне Марко відчував напевно: він не хоче продовжувати мордувати себе чужою присутністю. Він утомився від її набридань, бурмотінь над вухом, від того, що вона є.

— Я стаю небезпечний. Мене вже попередили.

— То, може, плюнь, стань обережнішим? Воно тобі треба? — Аня встала з-перед трюмо й, підходячи до Марка, почала розплітати своє пишне мідного кольору волосся. — У житті є чимало приємніших занять, ніж когось обсирати й обливати брудом.

— Але ж ти не розумієш! Обсирають якраз вони! — чомусь не на жарт розійшовся Марко, хоча насправді йому було байдуже, і нападки на губернатора були для нього радше такою ж забавкою, як Аня, він робив це від розгубленості й порожнечі. — Обсирають усіх нас!

Він зірвався він мало не на крик.

— І тебе теж, до речі, — уже спокійніше завершив.

— То й що? Кожному своє. Плюнь. Забий. Живи та тішся.

Але Марко не міг. Це було б надто просто, так не могло бути. Тому він хотів негайно позбутися її. Він утомився.

— Я не можу більше, не знаю, не розумію. Ти повинна піти, — нарешті вирвалося в Марка заповітне, — далі залишатися зі мною тобі буде небезпечно.

Вона сіла поруч із ним на ліжко, лагідно торкнулася плеча, і він від того дотику здригнувся.

— Що ти, любий? Не хвилюйся. Я не пішла б від тебе, навіть якби за це розстрілювали. Думаю, що ти перебільшуєш небезпеку, але якщо вона таки є, то я не піду тим більше. Я не можу залишити тебе самого.

— Будь ласка. Ти мусиш. Я так вирішив і ти повинна підкоритися.

Аня відсторонилася, і йому стало шкода дівчини. Якийсь тонкий, невловимий жаль прокинувся в ньому, протяг усе тіло жалібною ниточкою втраченості й безглуздості, але це не був жаль до Ані — він жалів себе. Йому захотілося плакати, йому було зле, як ніколи… Він ще щось говорив, пояснював їй, уже геть знесиліло, але наштовхувався на затяте мовчання й опір. Слова кудись утікали, заплітався язик, він подовгу екав, пригадуючи, про що йшлося, бо думка й погляд перебігали на геть інше.

— …Ти мене просто використав! — у якийсь момент вона перейшла до звинувачень і Марко полегшено зітхнув — це ніби давало алібі його совісті, карт-бланш для злоби, звільняло від усіх моральних імперативів, якщо такі й існували раніше. Проте спинити Аню було вже не так просто. — Тобі просто хотілося трахатися!

— Ніби тобі ні? — в’яло озвався Марко, навіть не підводячись.

— Та ти ж не вмієш трахатися! Ти дбав тільки про те, щоб ублажити себе, не дбаючи про мене! Про яке задоволення від такого сексу може йтися?! Я хотіла щось змінити, якось наповнити твій згаслий погляд, але тепер розумію, що марно… Ти як мрець — у тобі немає життя, ти від усього тікаєш і ховаєшся. Тебе ні на яке захоплення не вистачає довше, ніж на день чи два. Але щодо мене ти перевершив себе. Здавалося, що всі свої найгірші, найтемніші сторони ти заповзявся вилити на мене. Я вдавала, що не помічаю цієї байдужості, відстороненості, але ти ж наче давав ляпаса, ти позіхав у обличчя, коли йшлося про щось вкрай важливе для мене.

— Гаразд, я зрозумів. Думаю, цього достатньо. Можеш збирати речі.

Проте вона не вгамовувалася. Маркові було трохи прикро — як він й очікував, скандал затягся, що вже завдавало дискомфорту. Підвівся і вирішив сховатися в туалеті, але Аня рушила за ним назирці й не дала йому зачинити двері, повисши на них вагою всього свого чималенького тіла.

— Ах ти ж гад! Наволоч! — верещала вона.

Марко, вдаючи незворушність, спустив до колін штани й сів на унітаз.

— Сука! — не вгавала Аня.

Він напружився й соковито пукнув. Підводячись, незадоволено зітхнув.

— Якщо ти зараз не заткнешся й не почнеш збирати речі, — раптом наповнився Марко рішучістю, — я тебе йобну. Боляче.

На мить ця фраза подіяла, і вони мовчки люто та ненависно дивилися одне на одного. Проте Аня не повірила й продовжила свої зізнання в коханні. Марко зробив крок назустріч, вона відступила, зашпорталася й трохи не впала. Він насувався на неї, наче танк на позиції піхотинців, героїзм яких просто безглуздий і марний.

— Ти просто імпотент!.. Ти несправжній, тебе нема! — уже майже плакала, істерично вириваючи з себе слова, Аня. Марко помітив, як замахнувся й повільно, але сильно заліпив їй ляпаса — рука ніби й не належала йому, настільки непідвладною та чужою відчував він її і взагалі все своє тіло в ту мить…

Короткий напад істерії з киданням до кухонного ножа й розмахуванням руками, який він погамував доволі швидко. Склянка з водою, знову сльози та важкі схлипування… Нарешті вона в якомусь напівпритомному стані, монотонно схлипуючи, почала збиратися; вони майже мирно разом пакували її валізу, час від часу торкаючись необережно рук одне одного; потім він пішов викликати таксі: Марко крокував холодною порожньою вулицею швидко, наддаючи ходу, він майже біг, у душі трохи побоюючись, чи не переріже вона собі за час його відсутності вени. Але ні, усе гаразд. Вона жива, лише міцно заснула, згорнувшись калачиком на дивані поруч із начиненою якимось жіночим лахміттям сумкою. І він замість того, щоб розбудити цю істеричку й, виштовхавши її за двері, нарешті логічно завершити цей вечір та позбутись небажаного тягаря, тільки зітхнув і пішов спроваджувати таксиста. Повернувшись до кімнати, Марко обережно вкрив дівчину пледом, а сам усівся в крісло й дивився кудись у ніч, крізь ніч, крізь себе…