Жах на вулиці В’язнів

Частина 9

Віктор відпиває пива й надовго вмовкає. Дивиться у вікно. Я чекаю.

— І що далі? — нарешті не витримую.

— Га? — він наче прокидається. — Що далі? А як сам думаєш?

— Не знаю. Вони переспали?

— І я не знаю. Марко далі не розповідав, яким би п’яним не був. А з його батьком у мене не ті стосунки були, щоб про таке говорити. Єдине, що знаю, — вони багато років не спілкувалися. А з Сандрою Мирон розлучився. Давно. Це, до речі, на Галичині для виборчої кампанії слабке місце. Тут культ сім’ї. Розлучений — уже щось не так. І конкуренти по цьому били. Мирон нервувався дуже тоді, коли бачив усі ці листівки про свої збочення зі змонтованими фото. Хай земля йому буде пухом.

— Царство небесне.

П’ємо не цокаючись.

— Як ти взагалі потрапив до нього в штаб? — питаю, щоб нарешті наблизитися до суті.

— Як-як? Просто. Через знайомого. Не через Марка, звісно. Тут на Галичині все так — свій до свого по своє. Чув?

Я щось смутно пригадую.

— Митрополит Андрей Шептицький придумав.

Віктор устає, підходить до холодильника й дістає ще дві пляшки пива.

— Марко запасливий хлопець. Завтра зранку, правда, буде здивований і розчарований. Але в його випадку краще круто припиняти, бо як вип’є одне пиво, то зайде на другий тур.

— То все-таки розкажи нарешті про штаб, — прошу я.

— Штаб — надто гучно, надто конспіративно та воєнно, — усміхається Віктор. — А тут якась пародія на діяльність, імітація життя. Люди, які тут працюють… працювали, здається, не знають, чого від них хочуть… Хоча в конкурентів ситуація ще гірша. Одного дядька (якийсь замголови райадміністрації, я його бачив: насуплений погляд, вигнуті від ненависті до всіх навколишніх уста) зняли з реєстрації за невідповідність декларації про доходи дійсному стану справ…

Тим часом уже на початку кампанії в одному з районів містечка з’являється псевдоагітка. Талановито зроблено. Початок — як у звичайного привітання виборцям, а потім починається: «У мене З лімузини, 2 вілли, контрольний пакет акцій» тощо. Але хлопці, які це робили, перестаралися: «Я не займався оральним сексом зі своєю секретаркою», — почуття гумору, звісно, хороша штука, але це непрофесійно.

Мій кандидат мені подобався: комунікабельний, дієвий, хоча й не без заскоків — надто вже часто впадає в меланхолію. Такого народ своїм лідерам не пробачає — він вимагає від них відданості ідеї та цілковитої концентрації. Я розмовляв із ним двічі чи тричі — часу на порожні балачки не було. Ми їхали на якусь акцію — прес-конференцію, на якій Мирон збирався спростувати наведені в псевдоагітці факти й на весь голос назвати це провокацією. Джип трясло на вибоїнах, кандидат підстрибував разом із усіма й мав украй утомлений вигляд.

— Ви знаєте… — раптом звернувся він до мене. — Ви знаєте мого сина. Певно, також знаєте, що ми зараз практично не спілкуємося. Але сподіваюся, ви розумієте, що це дуже прикро, коли хтось… я розумію — це вибори, тут не йдеться про мораль, але… у мене померла одна дружина, я… зараз я втретє одружений. Моя дружина не поділяє моїх переконань, не вірить у те, що я роблю. Мене довго переконували, я не хотів, але зараз упевнений, що…

Автомобіль спинився: ми приїхали; Мирон якось дивно скривив обличчя (мене, як прес-секретаря, турбувала його міміка, яка інколи виходила з-під контролю), потім вибачливо усміхнувся й жестом запропонував мені виходити першому. До цієї теми ми вже ніколи не поверталися…

Інколи його забудькуватість мене ображала. Коли йшлося про якісь круті фуршети з київськими гостями, кілька разів мене залишали поза вечірками, ні з чим, так само вибачливо усміхаючись; і я йшов до готелю, обіцяючи собі завтра ж покласти край цьому приниженню. Однак приходило завтра — і я знову впрягався в невдячну рутинну справу — прес-релізи, реакції на виступи конкурентів, скликання прес-конференцій, домовленості з редакціями про інтерв’ю чи прямі ефіри.

Команда в штабі працювала молода, надто молода, як на мене. Соцопитуваннями курував 23-річний Васько, що не міг працювати не розмовляючи. Не вилазячи з Нету, мигтячі сторінки якого відбивалися в його вузьких трапецевидних окулярах, він сипав анекдотами, здебільшого сороміцькими. Люд довкола реготав, а я дратувався, бо мені для зосередженості потрібна тиша. Може, я вже надто старий?..

Усім моїм стражданням і втраченому здоров’ю надходили виправдання й віддяка наприкінці місяця, коли начштабу вручав мені білісінький конвертик, із якого я одразу за дверима кімнатки, де відбувалася ця урочиста церемонія, витягав на світ Божий кілька новеньких доларових банкнот. Номіналом 100 доларів кожна. Незле. Із цього можна жити. Дружина, із якою ми вже бачилися лише на вихідні, до моєї нової професії ставилася з недовірою та погордою. Вона скрізь убачала зраду. Випитувала в мене звіти за кожен день, у хронологічному порядку, я мусив відповісти за кожну хвилину. І не приведи Господь мені затнутися чи забути, що я тоді чи тоді робив.

Це автоматично означало недовіру. Доводилося виплутуватися, вигадувати якісь неправдоподібні байки, у які, утім, Неля радо вірила.

Він жадібно ковтає пиво та продовжує:

— Штаб розташовувався в недобудованому корпусі колишнього санаторію. Під офіс обладнано лише кілька бідно вмебльованих кімнат із лунким лінолеумом та безперервним гудінням комп’ютерів. Довкола — пустка й забуття. Надтріснуті прямокутнички цегли, холодний (ноги промерзають навіть крізь найтепліше взуття) бетон підлоги, із якого, утім, уже вибиваються пагінці молодої берези; порожні очниці вікон.

Колись тут буяло життя, на мінеральні води приїздили секретарі партії з молодими вродливими секретарками чи секретарчуками; за газонами доглядав по-німецькому акуратний дідок із жовтим обличчям і незмінно розкуреною люлькою; із розпорпаних клумб охайно підводили голівки напівдекоративні одомашнені чорнобривці та (дике сусідство) крихітні троянди. А зараз скрізь запустіння та руйнування… Дідок, певно, давно помер, траву косять лише раз на рік, коли вона вже сягає пояса, — сіно для худоби заготовляють господарі сусідніх садиб, чиї дружини належать до нечисленного медперсоналу закладу.

Трасою, що за кількадесят метрів від центрального корпусу, перетвореного підприємливим головним лікарем під грант якогось міжнародного благодійного фонду в богадільню, із шипінням мчать повз заховані в хащах будівлі автомобілі та міжміські автобуси. Водії вже віддавна наче й не помічають перекошеного кубика автостанції з іржавим написом «УРО Т», якого увінчують пасма блідої трави, і пригальмовують лише на те, щоб уникнути зайвої небезпеки при крутому повороті, що трохи оддалік. Утім, один із віддалених корпусів екс-курорту все ще використовують за основним призначенням — геть знудившись від колупання в зубах мобільниками, сюди приїздять на своїх сріблястих і вороних мерседесах і ролс-ройсах представники нової касти. Їхні авта зрідка вигулькують на вибоїстій ґрунтовій дорозі, щоб, звіявши стовп куряви, на кілька днів зникнути в напрямку гір: поковтати «на халяву» чистого повітря та побавитися «лоном природи». Звичайну криничну воду цим пересиченим недоумкам продають дорожче, ніж бензин, під виглядом енергетичної лікувальної мінералки. Але побавившись кілька днів в аборигенів (утім, не позбавляючи себе жодного із урбаністичних задоволень, як-то: джакузі, відео, якісного алкоголю, жінок, та ще й яких! — тілистих, округлих, із отакенними дійками, породистих, наче корови!), вони знову знуджуються та повертаються до своїх міських двоповерхових квартир і будиночків — до шуму людського багатоголосся, автомобільного гармидеру, скреготіння гальм і металічних мелодій їхніх мобільників у фотополімерних посткарієсних пломбах.

А от хто вже ніколи звідси не втече й не повернеться — це мешканці притулку. Здається, у якійсь із північно-східних (на думку європейців — примітивних) культур, надходження немочі означає вирок. Молодші та ще здатні подбати про себе родичі повинні допомогти своїм віджилим предкам зібрати мінімум пожитків і вирушити якнайдалі від поселення, де старець на самоті, подалі від сумління та щоденних клопотів молоді, доконує свій життєвий шлях. Він поволі замерзає, тихо згорбившись над стягненою тонкою плівкою криги ополонкою, у якій годі сподіватися впіймати бодай найхудішу рибину.

Спосіб життя й суворі зовнішні умови примусили ці народи заради виживання відмовитися від такої розкоші, як старість. У них рекордно низька тривалість існування людської особини: як самця, так і самки.

Утім, мені важко уявити, що б сталося, якби закон і звичай дозволив (примусив) позбуватися старців у нас. Бачу довжелезні черги до таких-от притулків — це при тому, що тут стовбичать у сподіванні зіпхнути своїх кревняків на дбайливий догляд медперсоналу ще найгуманніші. Інші ж не гребуватимуть і замовними евтаназіями — руками спеціальних кілерів добиватимуть старше покоління: щоб не мучилися!..

Їхня присутність відчувається щохвилини — і в надмірній тиші, німотність якої тисне на вуха; і в згорблених постатях, що безладно кульгають; часто, заблукавши, вони забрідають на нашу територію, щось розгублено шамкаючи один одному беззубими ротами. Їх виловлюють кремезні медсестри та санітари, вбрані в теплі уніформені куфайки.

На брудних і смердючих штанях у багатьох старців незмивні плями їхньої власної сечі. Ходіння під себе, памперси й енурез, заплилі білком погляди, за якими згубилося щось важливе — ось і все, що зосталося від десятків людських доль, від тих чорнобрових красунь і струнких легенів, які поволі жовкнуть у запилюжених фотоальбомах…

— Я одразу їх попередив, що це безглузда ідея — заради економії коштів та часу харчуватися в притулку. Ніби й час для нас вибрали такий, щоб ми не могли перетнутися зі старими, ніби й їжу обіцяли геть іншу — куди стравнішу та гострішу… Але вже в перші відвідини величезної їдальні хлопці зрозуміли, що помилилися. Запах немочі та розкладання в’ївся в кожен сантиметр повітря, у кожен стілець, стіл, тарелю, ложку, горня. Ми мовчки й напружено працювали щелепами. Я знав, що інші думають про те ж саме, що і я: вони уявляють собі, як безпомічні обісцяні істоти, від яких тхне гнилизною скорої смерті, схиляються над цими ж тарілками, тремтячими руками підносять до пожовклих пожованих облич ці ж ложки та виделки, запихають шматки їжі в беззубі роти, із яких вона знову випадає на ці ж столи…

Із велетенської кухні долинало безперервне дзеленчання, шипіння, розмиті вигуки. У випрілому одязі вибігали огрядні жіночки з алюмінієвими казанами в руках. Із ними крізь отвори дверей у залу вривалася пара, задуха та сморід немитого начиння.

Поруч із нами запобігливо крутилася завгосп цього комплексу, якій перепадала копійчина з нашого харчування. Очевидно, вона подбала про те, щоб залу до нашого приходу відпуцували, позбавляючи її найменших ознак присутності старців. Якби ми не знали, що тут притулок, то, певно, не одразу й помітили б, де харчуємося. От тільки біда наша була в тому, що ми знали… Жінка з до потворності великою головою, великим носом і повними губами щось сюсюкала, складаючи уста в трубочку, безперервно сміялася до нас без жодного приводу, оголюючи нерівні, надламані зуби — і від цього всього ставало ще гидкіше. Ніхто не насмілився відігнати її, як бридку муху, усі ввігнули голови в плечі, і навіть наш жартівник і невиправний цинік Васько похнюпився й мовчав. У його окулярах відбивалася тепер не сторінка з інтернет-новинами, а бліда розварена фрикаделька, яку він довго колупав алюмінієвою ложкою, ніяк не наважуючись з’їсти.

Коли, нарешті второпавши, що вона нам заважає, господиня відійшла від столу, ми не змовляючись заговорили про нову харчівню. Однак з’ясувалося, що в Кобилянську — так називається містечко-центр округу — немає жодного порядного ресторану.

— Я обійшов усі місцеві заклади, можете мені повірити, — поклав руку на груди з правого боку Васько, — гидота рідкісна. Там дешево, тільки от обстановка анітрохи не краща, ніж тут. Совдеп. Тут же ж нікому не потрібен нормальний ресторан. Кільканадцять чоловік, що можуть собі дозволити цю розкіш, безумовно, якось собі раду дають. На таку кількість місцевих багатіїв — та й навіть багатство їхнє просто курам на сміх! — жодна порядна забігайлівка не окупиться. Малі міста вмирають, хлопці. За що й вип’ємо. Тобто за упокій…

Він підніс до рота зеленуватого кольору склянку з вісьмома гранями й уважно почав вивчати її вміст — такого ж зеленуватого кольору рідину: очевидно, компот із сухофруктів, бо в ній плавали розварені шматки колись яблук і грушок. Хтось із наших нервово гмикнув. Інші розгублено втупилися в тарілки, мнучи в них виделками залишки каші. Тут прочинилися зовнішні двері їдальні і до зали ввійшов один зі старих. Він, напевно, спізнився на обід чи заблукав, і його вчасно не могли знайти. Мішок штанів на дідові настовбурчився, полатаний светр перекосився. Дід ішов згорбившись, трохи випроставши вперед руки: він недобачав і, мабуть, після кількаразового, досить болісного зіткнення зі сторонніми предметами, виробив звичку промацувати простір перед собою пальцями та долонями; відчуття доторку живе в людині найдовше, воно не зраджує нам навіть тоді, коли всі інші вже давно перестають служити, навіть тоді, коли… Із кухонного вікна йому щось непривітно рявкнули, але їдло таки дали: дідок обхопив тацю з тарілками обома руками, наче обійняв найдорожчу людину, і дрібними кроками пошкандибав до найближчого столика. Нас він не помічав. Незграбно сівши — за крок від столу — він жадібно накинувся на ще гаряче «перше» (йому, певно, дали ті ж «елітні» харчі, що й нам, тож ці страви порівняно зі звичною якістю тутешнього обслуговування мали видатися бідоласі святом смаку). Із беззубого старечого рота витікала слина і разом з юшкою скрапувала підборіддям і далі, на светр. Рука з ложкою тремтіла, не влучала в рот, намацуючи окропом зморщену, невразливу до опіків шкіру підборіддя чи нерівну щетину щік… Потім старий, кілька разів зригнувши, підвівся й так само повільно та невпевнено побрів до виходу.

Ніхто з нас більше не скуштував і крихти з ще майже переповнених тарілок…

Віктор знов задумано дивиться за вікно, хоч там уже нічого не видно — щойно вимкнули єдиний вуличний ліхтар.

— А Марко? — питаю я. — Як він до цього поставився?

— Та як-як? Змирився. У нього був вихід?

Я рідко став з’являтися у редакції. Він хотів поговорити й запросив на пиво. Почали з політики, звісно, із виборів і прогнозів.

— Ми обертаємося в колах, надто близьких до політиків і політики, деякі з нас пишаються знайомствами з лідерами партій і місцевими чиновниками та посадовцями, — пояснював я Маркові. — Тому загалом нам складно судити про справжні настрої населення.

— Ну, і які ж вони, ті справжні настрої? — скептично усміхнувся він.

— Насправді в натовпі панує байдужість. Ейфорія шкідлива для суспільного здоров’я. Кандидати рвуть на грудях сорочки, майки й залишаються в самих лише трусах, обіцяючи, що віддадуть життя в офіру батьківщині та людям, які заселяють її територію. Дідька з два! Плебс, який обговорює щовечора політику на своїх пролетарських брудних кухнях, хоча й поверхово та банально, проте доходить до вірного висновку: їх хочуть надурити; однак, інтуїтивно розуміючи це, люд усе ж дозволяє виїхати деяким потворам на своїх невтомних плечах. Влада й ті, хто хоче її отримати, змістивши нинішніх засідателів білих будинків, за нашою, журналістів, допомогою, щоразу знаходить шляхи до сердець виборців, уселяючи в них надію на «світле майбутнє». Вони хочуть викликати ажіотаж, переконати народ у тому, що на кін поставлено їхнє майбутнє та майбутнє їхніх дітей…

— То що ж робити? Забити на все?.. Чи, може, організувати анархістську революцію? Батечко Махно, Гуляй-поле?.. — він рвучким порухом голови змахнув із очей волосся, яке куйовдив вітер.

Ми сиділи на лавці в одному зі сквериків і потроху дудлили ерзац-пиво, схоже на помиї.

— Можна й так… Я ж не пропоную тобі єдино правильного рецепту. Я не Бог, старушек, бо якби знав те, про що ти питаєш, не сидів би зараз тут, поруч із тобою, а принаймні спокійно правив би якоюсь невеликою країною. А може… — я раптом усміхаюся до чогось у собі. — А може, я б зробив щасливими всіх на світі… У будь-якому разі є варіант — вибрати шлях найменшого зла. Найбільшої чесності в ситуації, де чесність узагалі неможлива. Хоча до цього теж можна причепитися — надто гладко виходить…

Ми помовчали. Він задивився крізь пляшку, потім раптово обернувся до мене:

— Слухай, це правда, що тебе просили в штаб до мого батька?..

Я витримую цей полум’яний, відчайдушний погляд спокійно, тільки ледь примружившись. Рано чи пізно він мусив дізнатися і, відповідно, поставити це запитання. Я готовий до нього.

— Правда.

Осад на дні пляшки має терпкий смак справжнього хмелю. Ми дивимося один одному у вічі, як у дитячій грі: хто перший не втримає чужого погляду та кліпне? Маркові бракує витримки: він ще надто гарячий і непосидючий.

— І ти…?

— І я швидше за все погоджуся.

— А якщо я буду проти?

— Старушеку, а чи ти не забагато собі дозволяєш?.. Тобі так не здається? Я ж ніби не маю щодо тебе якихось зобов’язань. Навіть моральних. Ми ж навіть не друзі, а так, колеги… — він сидить насупившись. — Мені шкода, якщо я зруйнував твої ілюзії, але, думаю, ти й сам ніколи не довіряв мені надто, що й казати про якусь любов. Але мова не про це. Ти не можеш мені заборонити брати участь у його кампанії навіть як шеф, бо є трудове законодавство. Урешті, ті гроші, які мені пропонують, якщо це не блеф, а реальність, я ж думаю, що таки реальність… Я готовий навіть до того, щоб піти зовсім. Але не думаю, що ти наполягатимеш. Усе-таки не буде надто нескромно сказати, що без мене тобі вестиметься нелегко. Я знаю ще досить такого, чого не знаєш ти і що знати слід…

Він мовчить.

— Не знаю, мені це неприємно. Тут, звісно, більше особистого… Ми з батьком не зовсім у хороших стосунках. Радше навпаки — у зовсім нехороших. Тобто навіть ще інакше — ми взагалі не спілкуємося. Але ти маєш рацію, я не можу тобі нічого заборонити… Якщо ти вважаєш це шляхом, як ти там сказав? Максимально можливої чесності. Найменше зло?..

— Називай як хочеш. Я переконаний, що, якщо мені доведеться обрати роль прес-секретаря цілковитого негідника (я зовсім не маю на увазі твого старого, боронь Боже, Марку, він, наскільки мені відомо, доволі порядний чоловік, а головне — не мудак), але станься так, що з різних причин (безвихідь, безгрошів’я, тисячі інших «без» або й просто збіг обставин) я б таки став співпрацювати з гімнюками, можеш не сумніватися, я би знайшов для себе самого виправдання. Моральне, я маю на увазі. Людина — істота моральна, себто суспільна. Із цього — усі збочення. Ти та й я шукаємо надто багато виправдань. А це часто непросто. Тому, якщо хочеш зберегти психічне здоров’я до моїх років, не думай надто багато над мотивацією. Піддавайся бажанням і пливи за їхньою течією…

Я не сподівався, що мої слова матимуть на нього такий вплив: хлопець спохмурнів ще дужче й глипнув на мене звідкись здаля, наче поруч мене сидів не молодий чоловік, а сивий старець, що мовить із глибини віків:

— Я вже якось так зробив, старий, і не впевнений, що це звільнило мене від мороки та страждань.

— Мабуть, ти не сповідував цей принцип до кінця… Утім, я нічого не нав’язую. Кожен живе в міру своєї розбещеності.

Ми відкоркували до металічних дуг на відремонтованих до виборів лавках ще дві пляшки пива, грюкнули ними одна об одну, сумовито всміхнулися й зайшлися спорожнювати. Вітер обривав із дерев останні торішні листки, звіював пил і бруд, розкручував міні-смерчики, запилюжував очі. На зубах залишався неприємний осад…