Жах на вулиці В’язнів

Частина 2

…Правду, мабуть, кажуть, що лихо наодинці не ходить. Два тижні потому, як у Томи помер дід, вона зазнала ще однієї трагедії — в автокатастрофу потрапив чоловік. Смерть діда була очікуваною, майже бажаною — старий уже давно на ладан дихав і звістки про його кончину вона боялася, але й хотіла (краще б уже швидше, щоб не мучився) почути чи не щодня. Дід жив із її батьками в селі за кількадесят кілометрів від міста. Тома навідувалася до родичів щовихідних, хоча ті візити забирали в неї багато здоров’я та душевних сил. Із самісінького ранку вона налаштовувалася на прикрощі, бо переповнені смердючими клунками і немитими людськими тілами (ці вічні баби з лантухами, які своєю не менш брудною різкою говіркою трепанують її череп, прохачі-циганчуки на зупинках і жовтобороді та жовтошкірі від тютюну діди), автобуси змінювалися багном і холодом давно нерідного села; потім незмащені завіси хвіртки, маленьке подвір’я, рохкання свиней, скручений важкою працею батько на порозі, усмішка якого оголює порожній рот із кількома жовтими кривими пеньками замість зубів. Безперервне бурмотіння й нарікання матері… Нарешті страждання діда. Старий лежав, обкиданий ліжниками, і безперервно стогнав.

— Моли, доню, Бога, щобис він послав дідові швидку смерть! — майже прокричав він одного разу онуці й вона сахнулася від нього, як уже від неживого, що промовляє з того світу.

Вона боялася діда, його кривавих пролежнів, що їх саме їй слід було змащувати — ні мати, ні батько цього не хотіли робити.

— Що кажуть лікарі? — допитувалася Тамара, але мати лише стенала плечима й відверталася, шукаючи собі очима якої роботи, — а це єдине, чого тут завжди вистачало.

Із гір тягло холодом, пориви вітру кудись крали слова, і замість них до співрозмовника долинало лише завивання та гудіння, наче природа насміхалася над людьми.

— Певно, дідо буде вмирати скоро, — озвучила думки Томи мама. — А доктори, ти ж знаєш, тіко грошей хочуть, а сказати нічого не годні. Цироз у нього. Вода в животі. Тиск. Не знаю… Швидше би вмер, аби не мучився…

Тома нажахано дивилася на матір, механічно щось їй допомагаючи робити. Це не вкладалося їй у голові — як можна бажати швидкої смерті близькій людині. Вона любила діда, який вибавив її, доки батьки працювали й розважалися. Вона любила діда за спокій і гумор, за добрі очі. Але той чоловік із велетенським роздутим черевом, що лежав на боці й стогнав, уже не був її дідом. То був якийсь монстр, що зберіг лише подобу діда. Тома подумала, що нізащо б не погодилася залишитися з ним в одній квартирі, а тим паче не переночувала б. А що як він помре тоді? Вона уявила собі, як це все врешті мусить розрішитися. Відчайдушний зойк? Чи тихе згасання? Швидше останнє. Агонія. Конвульсивні рухи. Втрата свідомості… Зупинка серця. Вона подумала про способи оживлення, про штучне дихання й адреналін у груди… Чому ці методи не застосовують до старих? Невже вони не хочуть жити? Невже їхні родичі не мають права на бодай кілька зайвих годин щастя — спостерігати своїх кревних живими?.. Вона подумки обурювалася, але лише зітхала й чистила картоплю…

У неділю вона знову запихалася в переповнений автобус і майже годину тислася серед чужого поту, упершись носом у чиюсь подерту куфайку. На вокзалі її зустрічав чоловік, який уже віддавна не подавав Томі руки, щоб допомогти зіскочити з високої сходинки, проте забирав частину сумок із сільськими харчами.

— Як там? — запитував він навіть не задля пристойності, а просто за звичкою.

Розповідати не хотілося нічого, бо вона вже бачила його байдужість, розведений алкоголем погляд, порожнечу в думках. Проте, видавивши з себе кілька слів, раптом починала говорити. Розповідала все без винятку: про страшні пролежні, про свій страх, про дідусеві потріскані руки, його набряклий живіт і про татові пеньки-зуби. Вона бачила, що чоловік не розуміє її, уже майже не слухає слів, але не могла спинитися.

Якось до неї на роботу потелефонувала мама (дзвінки з поганими звістками якісь інакші — моторошні та зловісні), і Тома, підходячи до апарата (усе відбувалося вкрай повільно, вона навіть фіксувала міміку своїх співробітниць), вирішила, що це нарешті сталося. Вона думала, як слід відреагувати, й червоніла від сорому, знаючи, що не зможе заплакати.

Але мама хотіла повідомити їй, Томі, що діда забрали в лікарню. Тепер він у місті й саме Томі доведеться про нього піклуватися. Тома здригнулася, вона почувалася зрадженою, нагло підставленою під удар.

— Як… що… чому?.. — не розуміла вона, але пояснень не було.

Підхопила якісь папери, у сутінках свідомості зібралася й побігла. Довго не було автобуса, в обличчя дмухав той самий вітер із гір, який дошкуляв у селі, але тут він був, хоча й слабший, проте якийсь нервовіший — шарпав людей за шапки, зриваючи ненадійно закріплені, гойдав ринви, вгинав вікна. Посипав дрібний білий сніг, схожий на град. Крупинки криги сікли обличчя, наче Тому хто шмагав. Вона відвернулася та проґавила автобус — мужніші кинулися до нього першими, поштовхалися ліктями й зайняли місця на останній сходинці. Вона залишилася перед зачиненими дверима з мокрим і до болю холодним обличчям. Нарешті під’їхала якась маршрутка, Тома рвонулася й собі, роздратовано трутила якусь бабцю, увірвалася в салон і полегшено зітхнула. Бабця позаду щось кричала, сипала прокльонами, але Тома не слухала її вересків. Вона дивилася, як до вікна ліпляться сніжинки, тануть і стікають донизу. Усе туманилося, місто зовні тонуло й зникало в хаосі…

— Молись, доню, щоби Бог послав мені швидку смерть, — коли міг ще говорити, знову й знову хрипів дід наче закляття, дивлячись на онуку звідкись здалеку, із глибини очних западин.

Тома відводила погляд, тремтіла від страху, привідкривала рота, щоб промовити щось заспокійливе, але звідти вихоплювалося лише шипіння. Дідові ставало чимраз гірше, і здавалося, що це вже межа, за якою не буде нічого, але його серце знову й знову витримувало кризи, продовжуючи ліниво обертати кров у цій суцільній рані. Через три тижні, спокійно і розважливо прийнявши кілька пакетів, наповнених якимось їдлом і грецьким коньяком, що їх справно та наполегливо приносила Томина мама, молодий лікар, попросивши одного вечора вкрай втомлену Тому вийти з палати, промовив:

— Ви, я бачу, розсудлива жінка. І думаю, сприймете мої слова з… як би це делікатніше сказати… з розумінням… — попри професійну атрофацію таких шкідливих чуттів, як надмірне переймання станами пацієнтів і страх смерті, доктор хвилювався: його скронями стікали краплини поту, очі не затримувалися на жодному предметі, руки то поринали в кишені недбало защіпнутого халату, то перепліталися, немов він намагався помити їх (умити?). — Ваш дідусь приречений. Я… і взагалі медицина безсилі… Спробуємо, звісно, зібрати консиліум, але результат відомий заздалегідь. Тут же ж вік. Якби організм був молодий…

Тома майже співчутливо стежила за великими долонями лікаря, із яких вибивалося рідке блідувате волоссячко. Йому, вочевидь, не вперше доводилося виконувати цю не зовсім приємну процедуру (Тома майже щодня, навідуючись увечері до лікарні, наштовхувалася в ліфті на каталки з вкритими простирадлами тілами), але він ще не звик до неї, йому було незручно перед Томою за ті пакети, за випитий коньяк, зжерте м’ясо…

— …Летальне розрішення може настати будь-коли… За день або й за годину… Я нічого не можу гарантувати. Але якщо це трапиться в лікарні, ми змушені будемо робити розтин. Я знаю, що родичам це зазвичай неприємно…

Тома уявила пошматоване дідусеве тіло із загноєними пролежнями, і її трохи не знудило.

— Я би вам радив забрати дідуся… Може, і йому… — лікар затнувся, хряснули пальці, очі зафіксували погляд на санітарці, що почала абияк мити коридор, руки знайшли прихисток у кишенях і вже не ворушилися.

Тома сковтнула, але говорити одразу все одно не могла.

Вона похапцем кивнула, подякувала. Когось треба було ще чекати, потім у світлі хворобливо-жовтушної настільної лампи товста медсестра підписувала якісь папери. Вона довго м’ялася, розхитуючи своєю велетенською тушею благенький стілець, бурчала щось собі під ніс, дивлячись на незворушну Тому крізь скельця своїх квадратових окулярів. Вона чекала чогось (якоїсь віддяки) до останнього й проводжала Тому недобрим поглядом, усе ще мнучи своєю масивною дупою стілець.

Ще необхідно було десь роздобути каталку — увечері це виявилось украй непростою справою, бо всі чергові лікарі десь саме запропастилися. І лише якась затятість Томи, що передавалася всім іншим, дозволила знайти необхідну їй людину. Кілька чоловіків у халатах зачинилися в одній із ординаторських і пиячили. Вона наполегливо грюкала майже хвилину, і їй таки відчинили. У проймі дверей з’явилося розчервоніле й трохи перелякане обличчя. Тхнуло спиртом. Решта лікарів і їхні знайомі принишкло чекали всередині. На столі були залишки бенкету. Пляшки, очікуючи перевірки керівництва, устигли сховати — певно, під стіл, подумала Тома, але їй це було десь дуже глибоко. Вона потребувала каталки, причому негайно. Нарешті розпорядження були віддані, і з’явилося якесь допотопне інвалідне крісло на величезних колесах, що чимось нагадувало перші ровери, у яких переднє колесо в кілька разів більше, ніж заднє.

Ще слід було пройти довжелезними коридорами, опуститися ліфтом у підвал, знову петляти коридорами із запахом дешевого їдла, мила, розведеного у воді, і хвороб, а потім ще раз користуватися ліфтом — цього разу, щоб підійнятися догори.

Її супроводжував якийсь ґевал із лисим черепом, що іноді мовчав, а потім раптово видавав масний вульгарний жарт, із якого сам довго реготав. Тома навіть не поглянула на нього. Лікар, усе ще з руками в кишенях, вийшов їй назустріч й усміхнувся, наче добрій приятельці. Тома зігнорувала і його приязнь — вона нічого не відчувала, нічого не хотіла відчувати і бажала лише, щоб усе вже опинилося в минулому, але без її участі. Хтось завжди приходив на допомогу, завжди позбавляв її від потреби виконувати такі важкі обов’язки, а от тепер усі її залишили, вона сама й навіть не може втекти, послатися на слабкість, недосипання й утому. У лікаря, який разом із ґевалом, що відповідав за каталку, допомагав Томі перенести обважніле, майже непритомне дідове тіло з ліжка на візок, посоловіли очі. Дрібні червоні судинки протинали жовтуваті білки — певно, лікар, як і більшість його колег, був небайдужий до алкоголю. Дідова велика голова з колючою нерівномірною сивою бородою хиталася. Ґевал незадоволено пихтів, і Тома зрозуміла, що везти крісло доведеться їй самій. Щойно вона вхопилася за ручку, дід опритомнів і розплющив очі.

— Що сталося? — пробурмотів він. — Куди це мене?..

— Додому, дідусю, ми їдемо до мене додому, — в’яло усміхнулася до діда Тома.

Але дід раптом відчув якийсь підступ — його єство зреволюціонувало, і він почав шуміти. Марно Тома намагалася його нарозумити, що в їхніх же інтересах утекти з цього лихого місця, де лише безжально слідкують за процесом умирання, випробовуючи якісь смердючі ліки, якнайтихіше. Діда було не втихомирити.

— Гади! — майже кричав він. — Бузувіри! Москалі!

Тома полегшено зітхнула, коли за ними поволі зачинилися дверцята ліфта й дід, нарешті втомившись, умовк. Ґевал позіхав, і вона відчула, що просто знемагає від утоми — кожна кісточка нила й боліла, хотілося простягтися на ліжку та заснути мертвим сном годин так на дванадцять, якщо не більше. Проте вона знала, що нормально виспатися їй вдасться не скоро. Дід задрімав, ґевал заходився чухатися, а Тома крізь напівсон продовжувала снувати коридорами, із усіх сил штовхаючи попереду важкий візок. Нарешті вона удвох із тим лисим вульгарним хлопцем підхопила діда під пахви (надворі було дуже холодно, дув пронизливий вітер із гір, старий раптом прокинувся і застогнав) і маже впала на сидіння таксі. Кілька хвилин сну по дорозі додому здалися їй миттю. Боліла голова, усе розпливалося, ставало дибки, а таксист немилосердно термосив її та кричав:

— Пані, вставайте, куди далі, вставайте, приїхали… Ну ж бо!

Вона скерувала його до під’їзду. Попросила допомогти, і він чомусь погодився.

— Це ваш тато? — водій виявився ласим до балачок, як і всі його колеги (колись вона навіть любила пофліртувати з невідомими нічними перевізниками-харонами, коли поверталася відкілясь сама, без чоловіка).

— Дід, — буркнула Тома, котра, навпаки, жодної охоти до балочок не мала.

Дід застогнав. Іти він не міг, а вага роздутого тіла була надто значна, щоб її могли здужати один чоловік й одна жінка, навіть якщо це така відчайдушна онука, як Тамара. Вона зайшла в приміщення, щоб покликати на допомогу чоловіка. Ліфт не працював, і Тома ледь не заплакала з люті. Їй хотілося прибити ліфтера й примусити його помирати довгою та повільною смертю — від голоду, зачиненим у ліфті.

Насилу подолала кілька маршів, сперлася рукою на клямку. Ще кілька зусиль, і все буде гаразд, і можна буде впасти бодай на підлогу.

У квартирі горіло світло й лунали чиїсь голоси. Тома вже не могла нічого казати, ні з ким боротися чи сваритися. На кухні сидів її чоловік Борис, оточений трьома своїми друзями. Вони саме «добивали» третю пляшку горілки й вели жваву дискусію про долю місцевого футбольного клубу в другому колі вітчизняного чемпіонату.

Чоловік подивився на Тому так, наче вона весь цей час була в кімнаті й прийшла попрохати поводитися тихіше. Усі справді принишкли.

— Мені потрібна твоя допомога… — прошепотіла Тома. Надто награно, як здалося Борису. — Унизу таксі, там мій дідусь…

Запала тиша, крізь яку чулося совдепівське цокотіння годинника — ознака порожнечі й самотності. Надвір вийшли всім гуртом — хлопці вирішили теж допомогти. Холодний вітер із гір насував на місто чорні хмари.

— Певно, буде сніг, — промовив хтось задумливо, споглядаючи небо із завзяттям астронома.

Дід усе ще стогнав і дивився кудись крізь натовп цих чужих людей, від яких тхнуло спиртом, наче від рук медсестер, що вправно робили йому ін’єкції. Вони якось незграбно обхопили дідове тіло, але воно все одно було надто важким, зсувалося, вислизало від них. Вони гелготіли, сперечалися про щось; із кількох вікон двору одночасно врочисто залунав гімн — північ. З-поза хмар виплив місяць (уповні, звичайно), і Томі захотілося, упавши на холодну землю, завити — надривно й безтямно.

Удома дідові несподівано полегшало — за яких кілька днів він схуд, віджив, почав споживати їжу й навіть підводитися в ліжку. Томі довелося взяти відпустку, щоб доглядати за ним.

На другий день апетит у діда розгулявся настільки, що в старого з’явилося бажання жити. Тома справно підставляла під ліжко судно, обережно виносила смердючу, із запахом гнилі посудину до туалету і, ледь не блюючи, зливала все в унітаз.

Борис — Томин чоловік — на з’яву нового члена родини спочатку не відреагував ніяк. Першу ніч він із готовністю провів на розкладачці, хоча й зітхаючи. Він як ніколи потребував, щоб дружина пожаліла його й гідно оцінила ту жертву, на яку тільки заради неї він зважився. Однак Тома була надто втомлена й не зважала на такі тонкі нюанси. Сама вона змушена була спати вдень, коли чоловік ішов на роботу. Передрімавши цілу ніч поруч із дідом у кріслі, схоплюючись на кожен стогін хворого, удосвіта вона, щойно починав гриміти металічний будильник, який, здавалося, стрясав усе помешкання й вихоплював зі сну Бориса (вона вперше за роки подружнього життя помітила, як у чоловіка, коли той прокидається, злякано розплющуються очі, з’являється безтямний погляд, а потім він, наче зомбі, схоплюється й робить автоматичні рухи), кидалася до розкладачки і, як була, одягненою провалювалася у важке, хоча й солодке, забуття, що тривало лише мить. Потім прокидався дід. Він розгублено усміхався до онуки — вибачай, доню, що завдаю тобі самих турбот і страждання, але що ж я вже можу вдіяти? Таке життя: людина рухається від одного небуття через дві безпорадності — удосвітню та присмеркову — до іншого. І, вибавивши когось, ти маєш право на те, щоб і тебе, проводжаючи в ніч, бавили. Тома не слухала діда, вона з усіх сил намагалася не впасти й не витрачати решток енергії на роздратування, яке спочатку з’явилося у вигляді маленького накипу, десь на денці, потім поступово викристалізувалося в намул, осад; набрякало й збільшувалося.

Діда потягло на спогади — він, заплющивши очі, говорив, переповідаючи все своє життя й немов заново його переживаючи. Потім Тома ніяк не зможе собі пробачити, що просто засинала під це монотонне хрипіння, й уривки розповідей хіба спотворено проникали в її химерні сновиддя, де дід ставав молодим здоровим красенем, мав пухнасті, пещені вуса (точнісінько таким вона вже згодом, аж мороз тоді по шкірі пройде, побачила його на одній фотографії, яку раніше аж ніяк не могла зустрічати). Дід розповідав про свого батька, котрий служив за часів Першої світової в Австрійській армії, був поранений і вже за Польщі отримував від держави пенсію. Мав шмат поля, щоб обробляти його, доводилося залучати наймитів. Тома заплющувала очі й бачила маленького дідуся, який широко розплющеними очима дивиться на місто, у яке він уперше потрапив. Фіакри, що поволі сунуть вузькими вуличками, сірі стіни тоді ще нових (вони й зараз стоять) кам’яниць, аристократки в красивих сукнях і з парасольками, коні, які підковами цокотять по бруківці… Перша міська лікарня на околиці, яку заснували два брати-медики, що самі опікувалися хворими, деручи з них шалені гроші… Покалічений війною, дідовий батько регулярно потрапляв у їхні руки. Почала гнити рука, і її довелося ампутувати — спочатку кисть, потім майже до ліктя. Чоловік (високий, міцний, надто красивий, як на селянина, мав навіть роман із якоюсь знатною панянкою в місті) потроху марнів. Згас погляд, він почав багато пити. Виноградники, якими засадив усе подвір’я (з чого насміхалося все село: ото божевільний, замість бульби та яблук такий непотріб вирощує), перетворювалися на вино, яким не встигали заповнювати льохи, бо його одразу ж випивали. Навесні вийшов із берегів Дністер, і п’яний батько, який пішов рятувати худобу, утопився в хліві…

Поховати його вдалося аж коли зійшла вода, на п’ятий день; тіло засмерділося й жахливо набрякло. Дід навіть не плакав, він сильно змерз і був у гарячці. Коли копали яму на цвинтарі, гробарі замість землі лопатами вичерпували воду. Люди плакали не так за небіжчиком, як за знищеними городами, мертвою худобою, знесеними хатами. Рік той був голодний, але несподівано гарно вродив виноград…

Потім було ще багато всілякого — дід розповідав, як залицявся до баби, як ходив із нею цілуватися під черемху, що шалено пахла тієї весни. Як сватався, як батьки готувалися до весілля і як нарешті його гуляли. Як він уперше напився й заснув під столом. А потім тільки праця, праця і праця. Доводилося впрягатися в плуг, щоб орати землю. Вимахувати сокирою і ціпом. Носити на плечах по два — три мішки з борошном до річки, переправлятися на той берег поромом, лежачи горілиць і слухаючи вітер та обтираючи піт із чола, а потім прохати, щоб перевізник допоміг завдати лантухи на спину, і, зціпивши зуби, знову йти, топтати битий шлях, вгинаючись усе дужче й дужче. Руки відмовляли, терпли, мотузок розрізав долоні до теплої крові, яку дід потім злизував і ковтав, уже не відчуваючи смаку в пересохлому роті, але він знав, що мусить дійти. На станції вже свистів паротяг, біля кількох вагонів купчилися люди, які щось передавали одне одному, прощалися, говорили… Залізничник у лискучій уніформі з поважним виглядом проходжувався платформою. Потяг уже збирався рушати. Він наближався до вагона третього класу, знову просив допомоги, і йому подавали руку, щоб закинути речі всередину. Попри вересневу прохолоду в тамбурі було душно й прокурено. Він сам щойно, піддавшись моді, почав купувати в місті дешеві цигарки й курити їх, а не тютюн, обгорнутий папером. Огорнутий парою, тонучи в клубах диму, паротяг натужно зсувався з місця, вагони струшувало, люди кидалися один одному в обійми й чортихалися. Починалася подорож. Довкола було багато робітників, які пхалися в місто на завод. Дід хотів продати міщухам борошно дорожче, як у селі. Інколи такі поїздки приносили зиск, та часто траплялося, що, вистоявши довгий день на ринку під зливою, він змушений був увечері тягнути все своє майно знову до потяга, а потім далі пішки, на переправу, і знову на горбі — аж до хати. Для того, щоб регулярно отримувати з цієї справи прибуток, слід було заготовляти цілий вагон і продавати теж вагон. А два мішки — це лише ризик надірватися, нажити грижу. Проте жінка вимагала від нього ощадності та хазяйновитості, і він підкорявся.

Настав 39-й рік, якось непомітно змінилася влада. У селі з’явилися «совіти». Майже одразу потому, ніби й не було двох років повільних і підозрілих змін, яких селяни аж ніяк не схвалювали, прийшли німці. Діти тішилися, коли зрідка приїздили штабні автомобілі — можна було ризикнути й проїхатися кількадесят метрів на задньому бампері. Так загинув дідовий молодший брат — німецьке авто раптово спинилося, дверцята розчахнулися, і звідти з лайкою вискочив високий офіцер у кітелі та шинелі, він щось крикнув навздогін утікачу, а що той не обертався, роздратовано вихопив із кобури зброю і почав стріляти. Тринадцятирічний хлопчина скочив у кукурудзу й уже майже врятувався, але полковник саме влучив йому в спину. Побачивши, що дитина впала й не підводиться, він коротко зареготав, варнякнув щось самому собі, повернувся в авто та наказав водієві їхати далі. Хлопця принесли додому пізно ввечері. Куля прошила йому праву легеню і вийшла через груди. Лікаря довго не було, а коли він нарешті з’явився, зарадити вже не міг — рана почала гноїтися, хлопця тіпало в пропасниці, і життя витікало з нього, наче вода з простреленого глечика. Він простогнав ще тиждень, із кожним днем усе тихіше, під кінець майже не подаючи ознак життя. Мати їхня навіть не плакала, коли син помер, а дід і поготів — ніколи було.

Лінія фронту забрала життя ще кількох друзів — випадкові кулі вражали випадкових людей, смерть з’являлася ніби нізвідки, і чоловіки нагло падали посеред вулиці, а то й у хатах. Утім, друзів і дружби дід майже не знав — колеги виявлялися надто дрібними й зрадливими, щоб величати їх цим званням. Повернулася радянська армія. У лісах залишилося ще трохи місцевих хлопців. Десь за два роки їх вистріляли, а хто лишився живий, потрапив до Сибіру. Починався новий етап життя. Коли нова влада забрала худобу та землю, він твердо вирішив тікати до міста. Не було документів, у колгоспі вимагали виконувати трудодні за копійки. Пухли від голоду. Нарешті зважився вступити до якогось будівельного загону й потрапив на Схід України, де рік копав ями під опори ліній електропередач, носив цеглу, мішав розчин… Удома залишилася мала донька. Від запалення легенів помер син, а він навіть не зміг приїхати на похорон, щоб востаннє побачити маленьке обличчя того, на кого покладав майже всі надії. Рід згасає… Накопичувалися втома й хвороби. Праця ставала все нестерпнішою, а її не меншало. Ще кілька спроб вирватися, пробити безжальну механістичну систему завершилися невдачею. Він повернувся до городу з кілька сотих і колгоспного поля, яке колись належало йому.

На третій день дідового перебування в їхньому помешканні Борис вирішив, що він уже настраждався доволі і з нього годі. Повернувшись з роботи й уживши для дужчої агресивності ще півсклянки оковитої з недоторканного запасу, що зберігався в холодильнику, він відкликав Тому на кухню, щоб остаточно з’ясувати стосунки. Жінка похитувалася, ніби теж щойно випила, і трималася за стіну.

— Слухай… — сміливості в нього раптом забракло, і він розпочав здалеку. — Ти як думаєш… дід ще довго… я маю на увазі, у нас пробуде? — поспішив уточнити він, зарум’янівши від сорому.

Тома нічого не відповіла, лише невизначено стенувши плечима. Це не був жест зневаги — вона справді знала не більше від чоловіка, і безглузда балачка, що тільки ятрила її, видавалася їй зайвою. Тим часом Борис відчув себе саме знехтуваним — йому не готували вечерю й сніданок, не прали брудні речі, а тепер ще й не хочуть відповідати.

— Я ніби не в себе вдома живу, а як на вокзалі… — пробурмотів він. — Я розумію, він твій дід, але ми не можемо його тут утримувати, у нас немає умов. Нема навіть другого ліжка. Я втомлююся на роботі, а на розкладачці не висипляюсь. А в мене вже безсоння через його стогони… Ти мене чуєш? — раптом запідозрив він цілковите ігнорування з боку своєї половини.

Тома здригнулася. Вона не розуміла, що він хоче від неї, але навіть на те, щоб запитати, не вистачало сил. Щелепи наче заціпило, і їй здалося, що не зможе їх розтулити, навіть якщо помиратиме від голоду чи спраги. Тома розгублено поглянула на чоловіка широко розплющеними очима — на мить у голові проясніло й бачення стало як ніколи чітким. Жовто-сіре обличчя в променях жарівки здалося їй незнайомим. Очі Бориса не виражали нічого, крім образи та злоби. Вони здулися й стали схожі на мильні бульбашки. Її чоловік за кілька років спився й із перспективного молодого чоловіка з вищою освітою перетворився на банального алкоголіка, який постійно хвалиться своїм дипломом і каже, що міг би працювати за спеціальністю, але обставини та сім’я змусили його шукати високооплачуваної роботи, тож довелося знайти цей напівпідпільний цех із виробництва мінеральних вод. Звичайну криничну воду вони запаковували в пляшки, коркували і, наклеївши етикетку «лікувально-столова, гідронатрієво-карбонатна», відправляли на продаж довірливим покупцям. Цех містився за річкою у приміському селі й добиратися туди слід було ще вдосвіта — у переповненому холодному ЛАЗІ. У перервах між партіями мінералки, яка могла в будь-кого вибухнути в руках через перегазування, залишивши людину калікою до кінця життя, бригада бавилася горілкою. Попри офіційну заборону й суворі попередження власника (мовляв, коли когось побачу п’яним на робочому місці, одразу звільняю, незалежно від того, ким він мені доводиться) п’янство навіть заохочувалося. Горілки ніколи не бракувало. Працювали до 12 годин на день, і в суботу. Конвеєр —100 грамів — курилка — конвеєр — це був замкнений цикл виробництва, із якого ні Борис, ні його колеги вже не могли вирватися. Їхні мізки зомбувалися, вони починали творити якийсь колективний симбіоз психіки: розумніші тупішали поруч із викінченими кретинами, а останнім краплина розуму не допомагала виборсатися з абсолютної пітьми свідомості.

Тома дивилася на Бориса, який починав червоніти від люті, щось верещати їй у вічі, уважно вдивлялася в його спотворені люттю риси й не могла зрозуміти, як цей чоловік міг потрапити в її життя, що могло її привабити в ньому, змусити повірити, що з ним вона зможе перебути решту свого життя, і не розуміти, що така рештка життя мусить виявитися геть безнадійною і жалюгідною. Трапилася якась помилка, жахлива помилка, — думала Тамара. — Це не може бути правдою, ніяк не може. Поки Борис надривався (його найбільше роздрочувала її видима байдужість і відсутність реакції), Тома порпалася в пам’яті, відшукуючи бодай якесь пояснення. Він був студентом п’ятого курсу, читав їй напам’ять вірші, одягався в коротку (аж було видно пасок на штанях, коли він підіймав руки) джинсову куртку й невимушено заскакував на перила парапету, коли вони гуляли набережною. Вона почала зустрічатися з ним від безвиході — поруч не було нікого, хто бодай би трохи відповідав її вимогам «казкового принца» — дурна дівоча романтика, а Борис принаймні інколи бував дотепним. Вона марніла й укривалася прищами, чекати чуда у вигляді чистого й великого кохання набридло.

Кохалися на березі річки, у кущах, крізь які за ними любили підглядати дітлахи. У Бориса бували проблеми з потенцією, крім того, вона тільки починала збуджуватися, коли в нього вже все було позаду. Але стосунки тривали, це безглуздя набирало швидкості й кудись летіло, як сани вві сні, що несуться з гори, зриваються у прірву і…

У них немає і, певно, уже ніколи не буде дітей, їй, як і йому, не пощастило з роботою — втрапивши на початку 90-их у «модну хвилю» і якимось чудом вступивши на економічний факультет, вона уявляла собі райдужні перспективи — величезний кабінет в офісі якогось банку, комп’ютер, мобільний телефон, як у серіалах, «Вольво» чи «Мерседес» із власним водієм; у результаті ж вона заледве вхопилася за місце в якійсь совдепівській статистичній установі, де в одному кабінеті парилися над стосами паперів півтора десятка жіночок і дівчат різного ступеня знедоленості, що по черзі ділилися своїми бідами, аби потім інші мали нагоду, за їхньої відсутності, попліткувати про них. Зарплатні їм вистачало лише на їжу (ще й трохи допомагали Томині батьки), щоб сплатити за послуги, квартиру (її вони винаймали в якихось далеких Борисових родичів, що виїхали за кордон) і час від часу поновлювати гардероб дешевим турецьким шматтям. Утім, Борис, певно, приховував від Томи справжній розмір своїх доходів, аби щодня куштувати горілки. У майбутньому не проглядалося жодних перспектив, і Тома раптом жахнулася; якась темна, пекуча хмара лягла їй на душу… А ще дід, який здушив її, позбавив сну й певності в усьому, із яким вона не знає, що й робитиме далі. Господи, тільки би він швидше вмер, — зітхнула вона, злякалася того, що подумала, але думка не йшла з голови, уперто й насмішкувато напосідаючи, неначе насміхаючись над Томою. Що за маячня, я ж цього не хочу, — повторювала вона, але перша фраза засіла в мізках, наче осиновий кілок у грудях упиря, і не збиралася звідти вступатися. Тома затулила обличчя руками, але нічого не могло змінитися, зрушитися. Їй слід було терпіти повільність цієї ситуації. Чоловік надривався, він уже кричав, що це його дім і вона не має ніякого права так із ним обходитися. Він ні в кого нічого не просить, він не жебрак, як інші, не алкоголік, що би вона не казала й не думала собі. Він дбає про сім’ю, приносить додому гроші… Тома очманіло розвернулася та пішла до кімнати. Борис замовк із розкритим ротом, так і не завершивши. Лють його вже випарувалася, він викричався й тепер просто чувся ображеним і хотів плакати, як мале дитя, ультимативними вимогами якого придбати ту чи іншу іграшку знехтували батьки, навіть не пояснивши це…

Тома повернулася до діда, нахилилася до нього й заклякла — старий помирав. Він був без свідомості, пульс ледве промацувався. Навіть не маючи медичної освіти, Тома зрозуміла, що це кінець. Уже напередодні дідові стало гірше — він блював, підвищилася температура. Але що смерть прийде так раптово, вона не сподівалася. Треба було щось робити, але Тома не знала що. Вона розгубилася й злякалася, їй було зле, вона потребувала підтримки, але очікувати допомоги було нізвідки. Вона була сама-самісінька в цілому світі, і навіть дідусь її вже залишив. Кілька скупих сльозинок виступили з очей, але так і не скотилися — вона не могла навіть заплакати… Останнім зусиллям волі примусила себе встати, накинути на плечі пальтечко й вийти, щоб викликати швидку. Надворі зрозуміла, що забула взутися й на ногах у неї кімнатні пантофлі, але вже не звертала на це уваги. Байдужий голос за сотні кілометрів запитував причину виклику, і вона не могла це сформулювати, на мить їй захотілося кричати, що помирає єдина рідна їй істота, але потім і самій стало байдуже, адже нічого все одно не зміниш.

Коли вона повернулася, то застала свого чоловіка п’яним вдрузки біля холодного дідусевого тіла. Дід розплющив очі й дивився кудись у стелю невидющим поглядом. Він ще дихав, але уривчасто і хрипів. Обличчя посиніло. Чоловік щось промямлив до Тамари, проте вона не слухала й не намагалася розібрати цього бурмотіння. Вона нахилилася до дідуся, уже й сама не знаючи, яка тут може бути рада… Дід, здавалося, упізнав онуку, принаймні десь далеко в глибині очей щось зблиснуло, поворухнулися м’язи обличчя… Потім погляд знову відлинув, сховався у вічність. Лише рот дідовий ще трохи тремтів, ніби він хотів промовити на прощання кілька слів. Але він уже був не тут. Тома впала в крісло, заплющила очі й чекала. Знову підійшла до діда, подумавши, що це, певно, украй важливо: бути при помираючому в останні миті його життя…

Приспіла швидка, лікар щось розпитував Тому, але вона була вже здатна лише хитати головою, відповідаючи на ті питання, які можна було ствердити чи заперечити. Вони виміряли пульс, лікар уже мав розмову із Борисом, і Тома раптом відчула напад ревнощів — це ж її дід, це ж вона віддає йому останню шану, то ж якого дідька він розмовляє з цим п’яним одороблом? Каже йому, певно, що, на жаль, нічого вже не можна зробити, що той зараз помре. Вони вже готові виписати свідоцтво про смерть, щоб довго не засиджуватися. Але вмирання триває інколи довго. Душа надто звикає до тіла, щоб так легко його залишити. Тома не йняла віри, вона не вірила у смерть, бо ще ніколи її не торкалася, не зустрічала…

— Він помер, — раптом повідомив лікар, обернувшись від тіла. — Мені дуже шкода, — додав за мить, спохопившись, що не сказав цього раніше, перед звісткою…

Ніч із мертвим тілом… Вона не може не спати й не може спати, бо чогось боїться. За вікном віє і виє вітер. Холоднеча і пустка, ніби після атомного бомбардування…

Потім ранок, після кількох хвилин дрімоти… Туман… Вона вже стоїть у якомусь кабінеті, бо їй потрібна довідка, що дозволяє вивіз тіла за межі міста. Дідусь хотів бути похованим вдома. Потрібно сповістити маму й тата, замовити машину… Хай би хоч батьки домовилися за цвинтар. Місцева бюрократія своїм рутинним непоспіхом переслідує людину навіть після смерті — контора, де видають дозволи, чомусь не працює, під дверима зібралася черга людей у чорному, Тому обступили жіночки, що схлипують і витирають очі мереживними чорними хустинками.

А дідове набрякле тіло тим часом лежить на її ліжку, де вона стільки разів спала голою, де кохалася з Борисом і тими кількома випадковими чоловіками, що з’являлися нізвідки, проносилися крізь неї вихором, а потім раптово зникали… Діда треба було обмити — спочатку зняти з нього брудний, просмерджений потом і ліками одяг, повитирати голе тіло, потім вбрати в парадне… Виявилося, що в діда немає костюма необхідного розміру. Довелося купувати. Тома позичила грошей у знайомої на роботі. Та прийшла ввечері з кількома подружками, і вони почали щось бубоніти. Від їхніх безглуздих банальних слів, що не намагалися пояснити смерть, що сприймали її покірно та спокійно, але лише як чужу смерть, Томі не легшало, навпаки, її дратувала їхня непрохана присутність. Уже краще залишатися самій, — думала вона. Увечері приїхала мама. Завидівши в коридорі труну, про яку подбав протверезілий Борис, прийшли сусіди, яких потягло на мертве м’ясо, немов стерв’ятників.

Мати щось запитувала в Томи, розважливо й по-діловому, наче йшлося не про зникнення людини, а про повсякденну справу, про підготовку до сподіваного свята. Дідовий труп лежав на ліжку в новому костюмі, очі йому закрили, бороду зголили — Тамара кілька хвилин марно намагалася виблювати, конаючи над унітазом, коли побачила, як гостре лезо стинає густу білу щетину, місцями врізаючись у плоть, із якої проте вже не виступала кров… Ніч, тиша, чути, як скрапує зі свічки на грудях небіжчика віск. Тома думає про небуття й не відчуває страху, лише огиду та відчай… Одне й теж, без змін. Цей потворний ритуал не змінюється століттями. Коли в житті якісь зміни, бодай поверхові, відбуваються щомиті, то смерть однакова, завжди і скрізь.

Надходить ранок. З’являється Томин батько, торкається плеча дружини, щось шепоче. Повертається звідкись утомлений Борис і каже їй, що з вивозом діда нічого не виходить, доведеться ховати на міському цвинтарі — він уже домовився. Тома вже не має сил опиратися, сперечатися, доводити, що остання воля небіжчика — це якась там святість і порушити краще закон, ніж її… Якусь мляву спробу змінити щось робить її мати, яка відводить Бориса набік і починає голосно йому пояснювати, що так не можна, бо в селі всі чекають, люди готуються. Борис терпляче все це вислуховує й незворушно пояснює, що без дозволу на вивіз тіла, який ні йому, ні Томі за браком часу не вдалося вибити, ніхто не візьметься транспортувати труп, скільки б за це йому не пообіцяли. Урешті, тоді на всіх і на Тому в першу чергу очікують неприємності… Мати раптом погоджується, кудись зникає разом із батьком, певно, щоб сказати йому, що треба попередити людей у селі. Забави не буде…

Чоловіки (геть чужі та незнайомі Томі люди, що невідомо звідки і як потрапили в її помешкання) підхопили мертвого на руки, похитуючись під вагою трупа, зробили кілька кроків; один, найвищий, намагався керувати рештою, вигукуючи якісь непрактичні вказівки й лише заважаючи іншим; нарешті вони опинилися над труною і впустили діда туди. Глухо гепнуло, піднявся стовп куряви. Борис наливав у кухні горілку для помічників, вони випивали, крекали, надміру гучно висловлювали співчуття, потім виходили курити на коридор, де щось жваво обговорювали. Словом, життя тривало…

Два наступні тижні минули для Томи, як два дні. Вона навіть жартувала на роботі, але щось у ній ніби вмерло разом із дідом, щось, що рухає тебе вперед і примушує борсатися. Вона закостеніла, муміфікувалася, дихала холодно, в унісон зі смертю, наче припрошуючи, прикликаючи її до себе. Чорна синтетична блузка муляла тіло, свербіло під пахвами.

Два тижні потому минули для Томи, як два роки — два нестерпно довгих роки, порожні та пекучі, наче концентрований оцет. Обличчя співробітниць, які жадібно тяглися до неї, щиро вірячи, ніби чинять добро, утинаючи свої пащеки в її життя, невідступна увага, розпитування та ідіотські поради. Що вони можуть радити, коли це сталося не з ними? Звідки вони можуть знати, як зараз почувається вона?

Холодний весняний вітер тяг із гір залишки снігу й розпорошував їх над містом. Вона проходила повз брудні стіни, у які роками впиналася кіптява вулиць, якими стікала каламуть дощів, дивилася на них і відчувала нестерпне й неприродне для живого бажання не бути — сховатися або й зникнути взагалі… Але не можна було не лише спинитися, вона не могла дозволити собі навіть хвилевого перепочинку. Дома накопичилася бездонна прірва якихось робіт, що висіли на ній.

Борис після того, що трапилося, уникав жінки. Він допізна затримувався на роботі, заходив до приятелів на чарку або водив із ними козу майже до ранку.

Падав у ліжко поруч із Томою, яку мучило безсоння, і, не промовивши й слова, провалювався в небуття… Калатав будильник, чоловік схоплювався, вирвавши своєю активністю з нетривкого кількахвилинного сну і дружину, вмивався заготовленою з вечора водою (о п’ятій ранку, коли він починав збиратися, у кранах ще тільки починало клекотіти). Його мучила спрага, він із нудьгою та якимось несформульованим жалем дивився в темінь за вікном, відчуваючи, що віддаляється від чогось украй важливого, що могло йому принести порятунок, із кожною чаркою, із кожним робочим днем, проте змінити щось не в його владі. «Це як нарди, — казав йому одного разу власник, — ну, життя наше, як нарди. Я тому й люблю цю гру. Тут, яким би ти талановитим і вправним гравцем не був, усе залежить від костей. Що тобі випаде — із того й витанцьовуєш, тут уже тобі й карти в руки. Але основне — це кості. Я, наприклад, ніколи, хіба як хворий, то є питання, а так, здоровий, ніколи не програю тобі, скажімо, чи ще комусь із людей, у кого слабше біополе. Це ж не тому існують бідні та багаті, аристократи і плебеї, що в світі несправедливість соціальна. Навпаки — одні генетично сильніші, а інші, за всіх талантів і здібностей — слабкі. Їм і боротися за щось серед собі рівних…»

За вікном сіріло, із темряви повільно проступав будинок напроти, у кількох вікнах якого саме спалахнули перші вогники; на кухнях готували сніданок розпатлані й заспані жінки. Заграло гімн радіо, тоненькою цівкою потекла вода з відкручених кранів. Борис позіхав і подумки переносився на роботу, підраховував свій цьогомісячний заробіток і думав, скільки можна приховати від дружини, щоб потім пропити. Його вже давно не переймала безпросвітна бідність, у якій вони жили. Він звик, примирився, виправдав для себе це поступове згасання, бо довкола нього не існувало нічого іншого. Борис слухав шкварчання яєчні на сковорідці, дивився у вікно, защіпав на рукавах сорочки ґудзики й полинув думками в минуле, коли він ще вчився на інженера, але мріяв стати відомим музикантом. Йому не вистачало грошей на гітару, тож доводилося вчитися грати на чужій, у якій не вистачало двох струн, а решта були розладнаними та жахливо фальшивили. Борис витяг із підвісної тумби почату пляшку горілки, відкоркував, понюхав, скривився від бридкого запаху, підсунув до себе склянку, налив 150 грамів й усміхнувся. Зішкріб із пательні смажені яйця, перекинув їх виделкою на тарілку, безжально посолив, украяв шмат хліба. Сів за стіл, зітхнув, подивився кудись убік. Щось щемило; на денці душі нило, ніби кістки після перелому або в ревматика перед дощем. Він ще раз зітхнув, заплющив очі, перехилив похмільну склянку, хукнув, скривився, занюхав рукавом сорочки й узявся, чавкаючи, активно пережовувати яєчню… Витяг із трилітрової банки квашену помідору, надколов її виделкою, цмокнув зубами, вишпортав з-поміж них шматок їжі, висмоктав томат, пожбурив у смітник шкірку й укотре зітхнув…

Підвівся, поскладав посуд в умивальник, але не став його мити, а поволі побрів до кімнати. Натягнув светра, подивився на спляче обличчя дружини, яка чомусь стогнала і смикалася. Помітив сліди старіння й пошкодував, що вона — його ровесниця. Швидко постаріється, — подумав він. — Жінки старіються швидше за чоловіків. Але й живуть довше.

Вийшов у коридор, напастував взуття, зібрався продовжити ритуал зітхань, але чомусь стримався. «Сьогодні — перший день решти мого життя,» — згадав він раптом фразу з якогось фільму. «Якщо це не останній мій день», — доповнював за тим герой, якому судилося померти за кілька годин. Борис здригнувся; може, від холоду, бо крізь шпарину у дверях немилосердно тягло.

Він натягнув куртку, кашкет, взувся і, з якоюсь враз нахлинулою байдужістю позіхнувши, вийшов, щоб уже ніколи не повернутися. Увечері його, п’яного, затисне поміж двох автомобілів, підкине високо в повітря й ударить спочатку до капота, потім до землі… Довкола розбризкається кров, збіжаться люди, а ті, хто бачив, що сталося насправді, навпаки, зникнуть. За кілька хвилин з’явиться швидка, бездиханне тіло кинуть на ноші, оперативно доставлять у лікарню, поставлять на реанімаційне ліжко, підключать до апарата штучного дихання. Тома дізнається про все аж уранці, їй потелефонують на роботу. Вона ж, сама відчувши щось лихе ще звечора, сприйме звістку байдуже та беземоційно. Задля пристойності приїде в лікарню і просидить біля тіла чоловіка до самого кінця, якого стоїчно чекатиме більше двох діб… Йому, як і дідусеві, здуло живіт — певно, ударом пошкодило всі внутрішні органи, і важко уявити, на що б перетворилося його та її життя, якби лікарям вдалося його воскресити. Однак Борис не виходив із коми, і товстошкірий лікар із товстими пещеними ручками якось уранці, після п’ятихвилинки в кабінеті заввідділення, підійшов до напівзомлілої Томи, щоб повідомити їй, що надії, на жаль, немає і вони змушені припинити роботу апарата, який підтримував Бориса в підвішеному стані між життям і смертю. Вона не кричала, не впадала в істерику, як цього боявся лікар, якому довелося вже не один раз виконувати смертний вирок, присуджений консиліумом: підійти до апарата і, клацнувши одним пальцем тумблер, спинити чиєсь серце. Вона просто попросила дозволу підійти до чоловіка й попрощатися з ним. Лікар зітнув плечима — нехай собі, якраз цього родичі зазвичай ніколи не роблять. Тома підійшла до його набряклого живота, що нагадував величезну повітряну кульку й продовжував збільшуватися. Вона злякалася, що він от-от лусне, і вийшла… Лікар ледь помітно кивнув їй у дверях, одразу зайшов до палати, не затримуючись там довше, ніж того велів обов’язок, вийшов, швидким кроком перетнув коридор і зник у лікарській.

За кілька хвилин Тома стала вдовою. Вона чомусь чекала в коридорі, доки їй цього не сповістили — може, усе ще сподіваючись на якесь чудо? Марно, для чудес існують інші, не ми, розчаровані та розчавлені…