Грішні, чесніші за херувимів...

СТРАШНИЙ СУД

Це теж про мене. Бо втретє згадую себе, але не на землі, а НА СТРАШНОМУ СУДІ. Тому самому, яким, коли підросту, будуть лякати мене мої баба Наталка.

… І той Страшний Суд — у нас на обійсті. Горить наша хата. Горить-гоготить-потріскує веселим страшним вогнем. Високе, знизу криваве, жовтогаряче полум’я лиже темне нічне небо, а довкола видно, як удень. Бігають з відрами люди, хлюпають водою на вогонь, від чого той лише люто шипить та знущально гегоче, кидається в різні боки, погрожуючи перекинутись на хлів, на шопу і клуню.

— Ой Боже, ой Боже, спаси й помилуй! — метається по подвір’ї бліда, як смерть, моя мама. — Ой, що ми кому зробили? Ой, за що нам така кара Божа?

— Олексо, нате драбину! Лізьте на хлів! Щоб на хлів не перекинулось! — командує тато, теж білий, як смерть. — Бийте у відра! Кличте тачанку! Де вона, в біса, та клята тачанка?!

– Їде! Їде! — кричать люди. Але в ту ж саму мить, коли тачанка із сільськими вогнеборцями влітає на подвір’я, вихор зриває з даху величезний оберемок охопленої вогнем соломи і, розкидаючи навсібіч, несе просто на сусідське обійстя!

— Ой Боже, Страшний суд! — волає Марійчина мама, кричить тітка Бараниха, а за ними — всі решта сусідів. Крик! Плач! Схарапуджені коні хропуть, ламають тачанку, рвуться геть з цього пекла. Тачанка тріщить, пожежники не знають, куди воду лити, що рятувати. Тикають кишкою сюди-туди, помпують воду та поливають нею вогонь, але від цього тільки й толку, що пара стовпом…

Я не знаю — де я. Усе і всіх бачу, а саме себе не можу знайти на тому Страшному суді. Але я десь тут, зовсім близько, якщо так чітко бачу бліде, спотворене горем мамине лице…

Тож коли баба Наталка лякали мене Страшним Судом, я вже знала, ЧОГО боятися. Жах перед всепоглинаючою невблаганною вогняною стихією, гієною огненною — жив у нашій хаті постійно. Навіть тоді, коли ми, нарешті, збудували на новому обійсті (нашому ж городі через дорогу) нову хату, уже під бляхою, страх переселився туди разом з нами. Якийсь час ми спали всі одягнені, біля ліжок напоготові стояли чоботи, щоб, коли, не приведи Боже, та ще взимку… не вискакувати з вогню голому-босому. На цей же випадок на наших підвіконнях ніколи не було вазонів, вікна не заслонялися фіранками, напохваті на лаві стояло кілька відер з водою, прохід до дверей був завжди вільний, а ключ — постійно у замку.