Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником…
Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.
— Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам викручуватись, — пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка завжди надіялась тільки на Бога.
Однак мені здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора, і то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще як у воєнному шпиталі санітаром служив.
“Клізми ставив”, — уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак. Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати…
Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під девізом: або пан або пропав! Зате — помічні! Від летального результату мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так — тільки шкура з мене злізла. Теж — в буквальному значенні…
Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу — ані на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті, то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок, якби не Секлетин золотник…
Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували баба від давлєнія — п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить — по три — по чотири слабих, обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.
— Що то за дівка, яка п’явок боїться? — встидали баба, міряючи мене по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася — стала поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих, зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали, буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.
Як би там не було, а, дякуючи бабиному знахарству, ми трохи віджили. І підлаталися. Бо відколи тато з тюрми вернувся, його ніде не брали на добру роботу, а оскільки він боявся красти, щоб не попасти знов у каталажку, а мама Бога боялася красти, а я красти ще мала була, а баба Тетяна — вже старі, то ми дуже бідували, так бідували, що навіть я, мала, це розуміла. А тут така лахва: самі люди в хату несуть.
На жаль, бабу п’явки не врятували… Правду кажучи, забули мої баба, людей рятуючи, про себе. А коли стало їм погано з головою, забули про п’явок своїх, хоч вони вигравали, як коні, у трьохлітрових банках на причільному вікні. Тоді їх і параліч розбив…
Але це горе трапиться пізніше, а поки що ми з бабою робимо святу справу. Баба — одну, а я аж цілих три зразу: ряску — качкам, п’явки — бабі, а собі — науку. Я вже тоді твердо поставила, що буду дохтором. Та всі мої плани-мрії мати поважну хлібну роботу полетіли шкереберть через той Секлетин золотник, про який уже пора й розказати.
Як я зараз розумію, у всіх моїх односельців, худих, вимучених важкою роботою, була одна серйозна проблема: обірвані нутрощі. Усі поспіль жалілися на опущеніє жолудка, блуждающі почки, гоморой, а жінки ще й на випадєніє матки — особливо на старість.
Пригадую, сапаємо ми з мамою буряки на полі. Усі попереду — тітка Стася, тітка Келя, баба Степаня. А я ззаду волочуся — крижі ломить, руки болять сапою махати. Спека. Парко. Жінки поскидали спідниці, попідтикали підтички сорочок — щоб вітром обдувало, біліють білими, не торканими засмагою литками… А в баби Степані коло стегна (на білій підтичці видно) якась ганчірка брудна прилипла.
— Степаню, — каже котрась із молодиць, — вам до підтички якась ганчірка вчепилася.
— Га? Де?! — Степаня рукою — під підтичку. — Вже нема. Назад запхала! — гірко жартує.
— Да, — усе збагнувши, ще гіркіше віджартовують молодиці. — Незчулися, як та, що медом була мащена, вже ганчіркою стала…
А бабі Степані було тоді ледь за п’ятдесят…
Бабі Секлеті теж було не більше, але мучилась вона не випадєнієм матки, хоч народила десятеро, а опущенієм жолудка, що ще гірше, хоч нічого важчого за борщ із кашею не кинула мати-героїня у шлунок за все своє життя.
Не помагало й ліченіє Юстика. Стільки гасу натощак випила, що коло печі боялася стояти, а болєзнь не минає. Не поміг і нашатир з гасом. На той час (так збіглося!) мої баба Тетяна саме освоювали унікальний стародавній метод лікування обірваної середини, яким, якщо вірити моїм бабі Тетяні, український народ рятувався, відколи світ та Умань, та й вони не раз лікувалися — ще в покійної шептухи Варивонихи, прозваної Чорною через її чорну, як в циганки, твар. Звався той метод, століттями перевірений, — вправляти золотник.
Оскільки добра слава летить селом ще швидше, як недобра, то скоро нашу хвіртку вже відчиняла баба Секлета зі своїм золотником.
Що там далі було, Бог його знає, бо мене в змиг ока з хати випровадили і наказали не заходити, доки не покличуть, а поки що гусей пасти попідтинню та пильнувати, щоб Віхрук не подушив, маючи на увазі дядька Віхрука, який з гонору гасав по селу на єдиній у колгоспі полуторці так, що міг кого хоч задушити.
Однак мене швидко покликали. “Біжи за татом!” — наказали.
Але те, що я побачила, прицвяшкувало мене до порога. На лаві, обхопивши руками здоровенний горщик, з-під якого визирали тільки величезні вирячені очі та маленькі, як у дитини, ніжки, вмирала баба Секлета.
— Біжи за татом, хай рятує, бо я сама її з того горщика не витягну! — вперше в житті я побачила бабу Тетяну зляканими.
— А ви — молотком! — порадила я, боячись, що баба Секлета помре раніше, ніж я добіжу до конюшні, де тато конюхом робив.
— Та ще вб’ю, скільки тої Секлети! — бідкалися мої баба. — Гон подивись: в трилітровий горщик усю втягнуло!
— То давайте витягати. Я — за ноги, ви — за голову.
— Пробувала: кричить! І я боюсь тягнути дужче, бо ще позвонишник вломлю… Скільки тої Секлети… пучка духу! — журилися баба Тетяна, але вже трохи до пам’яті приходячи:
— А ну, Секлето, отак-о робіть, наче тягніть живіт назад з горшка, в себе втягайте! А ну пробуйте, а я горщик буду тимчасом розхилитувати, щоб у нього воздух попадав. Як попаде, тоді легше буде розчепити вас… Ану тужтеся, ви ж десятеро, слава Богу, родили, тілько не з себе, а наче в себе! А ну ж бо! Ворушіться!
Тим часом Секлета бідна вже й очі закотила. Баба Тетяна як звомплять:
— Неси воду свячену! — та з пляшки — та на конаючу, та по хаті. — Бач, аж пирснуло в різні боки! — кажуть грізно, маючи на увазі нечисту силу, без якої тут точно не обійшлося…
Що вже намучилися ми з тим горщиком, від Секлетиного золотника відриваючи, не приведи Господи! Нарешті поволі, потихеньку таки визволили її, але моїми молитвами. Бо доки баба Тетяна того горщика розхитували та Секлету відливали, я до Божечка лементувала таким лементом (куди моїй мамі!), що якби Він і кам’яним був, то почув би:
— Ой, Божечку, визволи Секлету, спаси нас від горя, а моїх бабу — ще й від тюрми, бо хватить нам татової тюрми, і Савки Вальовського, що на тата прокуророві пише, і Теклички, що Сивусі на нас клепле, а в нас же діти малі, і хата три рази горіла! Ой, Божечку, зглянься, та визволи з горщика Секлету, та спаси нас, бо нема нам і так спасу від горя всілякого!
І Бог почув, зглянувся, напоумив моїх бабу Тетяну, а ті — як вхоплять макогін та як гарахнуть ним той горщик попід боки!.. Горщик — череп’ям по хаті, а визволена Секлета — з хати, прикривши літником свій, хоч і посинілий, зате вправлений золотник.
Отакі-то придибенції різні і всілякі приключини з нами траплялися! Не знаю навіть, як за тими вічними гризотами з нечистою силою і клопотами з цілющою, мої баба Тетяна викроїли час і навчили мене “Отче наш”?! І за це їм, покійниці, дяка велика, як і за те, що привчили мене нікого й нічого не боятися, окрім Господа Бога….
Хоча в тому є заслуга і моїх баби по матері — Наталки.