Грішні, чесніші за херувимів...

ПРЕОБРАЖЕННЯ ГОСПОДНЄ

А бабу Наталку я боялася. Точніше, я боялася Бога, яким вони мене постійно лякали:

— Не скачи! Не смійся! Не ґзись! Не кажи так, бо Бог усе чує, і бачить, і язика тобі відріже!

— А Боже! — жахалась моя бідна душечка, намалювавши собі Бога страшним дядьком із ножем, і, скрутившись їжачком, ховалася в п’яти. І аж звідти (о, безстрашне виховання баби Тетяни!) питала, читаючи на свій лад “Отче наш”: “Отче наш, якщо ти єси на небесі, і святиться ім’я твоє, і є в тебе царство твоє, яко на небі так і на землі, і рятуєш ти нас від лукавого, і прощаєш усі гріхи наші, то чому ти дітям язики ріжеш лише за те, що вони скачуть чи щось там собі кричать? Що Тобі, Божечку, нема кому різати ті язики? Чи може ти не чуєш, як матом гне об’єжчик Котяра? До Соболівки чути, а ти — не чуєш? Або як заходить сваритися за межу баба Дарка? Ото вже язик — не переслухаєш! Або як зберуться коло хвіртки Курчиха з Манькою кістки всім перемивати… Ой Боже, є тих язиків, які варт різати і то при самій сраці!.. Ой, що я кажу? Таке слово погане, а я кажу… ой-ой-ой-ой… Боже, прости мені й не кажи бабі Наталці, бо вони мамі скажуть і — піде… і таке буде мені… Тому прошу Тебе, не слухай баби Наталки, хоч вони й святі та божі та, як кажуть баба Тетяна, на… ой, свят-свят, Божечку, спаси мене, бо я грішна…

Так бідкалась моя душечка між двох бабів, як між двох вогнів. А скоро страх переріс у тихий протест через непорозуміння з Богом, якого я щиро прагла слухатись і любити, а Він мене і чути не хотів, бо я, як скаржилась моя мама, вся пішла в бабу Тетяну, і мій “ротяка, аж до вух, — не зачиняється, язиком меле, як помелом, та сміхом заливається, як циган сироваткою”, ще й до всього саме скаче, мов навіжене, наче в ньому щось сидить і в одне місце коле, а то чіпляється до всіх: розкажіть та розкажіть, а починає саме щось розказувати, ні з того ні з сього заходиться плачем, замовкає, і тиняється, мов само не своє”…

Отака я була грішна гріховодниця і не знала, що з собою діяти, як мені ходити-говорити, щоб Бога не гнівити. Взагалі-то, як на мій дурний малий розум, Бог до мене особисто ніби й нічого не мав, а от те, що горе з бідою не вилазили з нашої хати… то виходило по-бабиному Наталчиному, що за мої гріхи…

Але — чому? Чому Бог одну мене на цілий куток не любить? Що я таке страшне робила, чого не роблять малі діти? А може, й справді я найгірша? Тоді нащо я, така погана, живу? Чого мене блискавка не вб’є, чи водяник не втопить? Чого мене Бог не покарає до решти — щоб я мучилася ще гірше, як мучусь?..

Ох, ці комплекси: вини за всіх і вся перед Богом і всім білим світом, недосконалості та невпевненості в собі… Господи, як же ж вони мене вимордували, дякуючи моїм бабі Наталці Панкаратівні, за все моє життя — лиш ти, Боже мій милостивий, відаєш… Хочеться вірити, що недаремно…

Врешті, я повстала. Але пізніше, коли трохи підросла і пішла в школу. Всупереч заборонам баби Наталки вступила в піонери і почепила червоний галстук, протестуючи таким робом не проти Бога, а проти баби. Аби знали! Але кари Божої чекала! Чекала, що після урочистого прийому в піонери по дорозі додому грім мене вб’є, чи земля піді мною розверзнеться. Проте… нічого не сталося. Чи то Бог мені простив, чи просто не звернув увагу, не помітив? Байдуже, але десь углибині моєї стривоженої душечки спалахнула така невимовна радість, що я зрозуміла: Бог добрий і Він любить мене! І прецінь хоче, щоб я сама розібралася і в собі, і в житті, і в тому, що людське, а що Боже…

Зовсім іншими очима подивитися на свою сувору, фанатично віруючу бабу Наталку змусив мене незвичний, як на ті часи, бабин вчинок, який в родині ніколи не обговорювали, не хвалили і не гудили. Хоча всі були вражені тим, що баба Наталка відмовились від пенсії за двох своїх убитих на війні синів-близнюків — Василя та Ахрема.

— Я за дітей грошей не візьму. Я їх на війну не продавала, — нібито сказали Наталка Пократівна смиренно, але твердо.

Ото ж бо й мої другі баба — Наталка теж мали вдачу нівроку. Тільки через роки я зрозуміла, що і цією відмовою, і всім своїм аскетичним, відданим Богові життям, баба Наталка протестували проти безбожної влади, яка принижувала таких, як вони, простих людей ні за що й ні про що голодом і холодом, війнами, злиднями, гоніннями за віру, врешті, забрала двох синів… Тільки тоді я зрозуміла й тиху злагоду між такими різними бабою Наталкою і моїм татом, і повагу тата до тещі, бо, схоже, тільки мій тато-протестант міг оцінити відчайдушний бабин вступ у заборонену радянською владою секту, причетність до якої загрожувала виселенням у Сибір… І висилали… Цілими сім’ями. Але навіть тоді мої баба Наталка не зрадили своїй фанатичній вірі у свого суворого, але й милосердного Бога, який давав їм снаги усе те гідно пережити…

Мабуть, такими, як вони, були перші християни. Я бачила серед них своїх бабу Наталку, коли читала у старших класах “У катакомбах” Лесі Українки. Я поважала їх, навіть гордилася, дивуючись їхній мужності. Але водночас мені завжди коло них було тривожно і боязко. І на те не було ради…