Грішні, чесніші за херувимів...

ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО…

— М-да, — зітхаєш скрушно, поволі обмітаючи з валянців сніги, — є ближні, від яких можна втекти і не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з тобою… Тому… охо-хох… доведеться ділитися… Нічого не поробиш…

Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і світ веселішає, але теж — тільки трохи… Бо стільки всього в цьому світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться…

Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі гостинцями з Іваном не хочеться… Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим — бо голодним. Але ти ж — не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті сьорбнути, у дядька Тьоми — холодцю лизнути, дорогою — горіхів погризти і дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як — на голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою… І справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж… синя, коли у вас в роду всі подільчиві? Ой Боже-Боже, що за життя таке…

Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Різдво.

Твоя щедрість помічена Богом і віддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорів сумління, бо не козацьке це діло — стрічки на козацького чуба чіпляти, а от цукерки їсти — козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро роздає ближнім — мамі, татові, бабі, дідові й тобі — липкими пухкенькими ручками.

Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: “Вдягнись! Застудишся!” — бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:

— Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся — коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака — на містку!

Родичі заходять — у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)…

Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки пісний борщ і кашу — і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру — корову тримаєте, бо одним важко.

Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь “колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші.

Або: