Грішні, чесніші за херувимів...

ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ

Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та ангелів.

Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком — останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.

На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік — вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя… А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, — місяць жінка, а місяць — чоловік.

— Не лякайте дитину! — жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.

Яке — лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком — хвіст, а під шапкою — ріжки… Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій — дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить…

Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:

— От шкода! Бачиш, не дано тобі… А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.

— Нащо їй ту вашу нечисть бачити! — сердилася мама.

— Не кажи! У житті все знадобиться! — заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.

— Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! — мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.

— Не вчи мене! Я міру знаю! — гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.

— У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити — і пустити парадом по селу — хай світять страмом. Але — нащо?! Як вони Богові не мішають, то мені й поготів! — казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було не до сміху… а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі — не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть… Ве-е-е…Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати…Свят! Свят! Свят!

Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали — он як вихиляються — похваляються… А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще — мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка — перша мастачка за межу битися і сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:

— Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!

— Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! — дивуються сусіди, позбігавшись.

— А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! — закинувши на голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й попліскує долонями по ситих сідницях — аж відляски йдуть.

— Рєч товаріща… кхи-кхи… нашої стахановки… товаріща… Домки Круцьової преривалася бурними аплодісментами, — коментує зі своєї майстерні те кіно мій тато.

— І не стидається… — стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.

— А що там за крик, а драки нєт? — побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.

— Та ж Домка… свою… цю… показує… — встидалася мама слово глупосне вимовити.

Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна, ще й жару піддавали:

— Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть — з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити — брови-губи шмарувати, вся краса — на виду!

Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:

— А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася…

— То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, — усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.

А баба Тетяна з вікна:

— Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару. Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!

Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять. О, це вони вміли — перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті пародії не посадили, тільки один… чи то пак, одні баба знали.

Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як не робити — і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ — перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над ними завалилося, і земля розверзлася…

— Мамо! Не лайте так страшно! — зойкала моя мама з ванькира.

— А що — не правду кажу?! — огризалися баба, і, сердиті на невістку, кликали мене ближче — на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз поділитися.

Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули, що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих зносків, щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся. Але, слава Богу, зноски — або вишкрібки, як у нас називали маленькі яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, — хоч ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не дочекавшись строку.