Грішні, чесніші за херувимів...

ВИГНАННЯ З РАЮ

Бог врятував мене від тюрми, але не від ганьби. Щось зі мною після замаху сапою на Котяру, почалося таке коїтись… Чи то світ перевернувся чи іншим боком до мене повернувся, бо я стала помічати те, про що раніше й не здогадувалась. А часом мені взагалі починало здаватися, ніби мене взяли і вигнали бозна-куди із мого рідного села, де я все і всіх знала й розуміла, де мені було, хоча й не зовсім, але все ж таки затишно і надійно. А тут раптом — усе навпаки! Шкереберть і сторч головою! От іду я собі тітчиною Лідиною стежкою в Яр, де мама череду пасе, аж чую — кукурудза тріщить, видно, якась корова забігла. Я туди, корову вигнати, а там… тітка Ліда, дядькова Іванова жінка, а коло неї… зовсім не дядько Іван, а сусід дядько Семен — і… чогось без штанів! Той голий дядьків зад і товсті сліпучо-білі стегна тітки Ліди до сих пір мені ввижаються! Та це ще не все! Лиш-но я стрілою вилетіла з кукурудзи на дядькову Микитину леваду, як… наткнулася на тітку Марфину, Мальвінину маму, і Микиту Рудого — під копичкою отави… А Боже! Вилетіла в Яр, слава Богу, на самому вершку, на кручі, на тлі синього-синього неба — мама з палюгою, за худобою стежить, щоб у шкоду не полізла. А я, не худоба, а в шкоду знову вскочила: у шаливі, просто перед моїм носом, дембільзований солдат Сірожа Бурмаків мою товаришку Катрю Ліпину колошматить, та так, що та аж вищить, але солодко, як мед лиже!

Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці — святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а “Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й “Страсті-мордасті” Горького… Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий — невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий — у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то стільки всього… несосвітенного навалилося на мою бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати по хатах, як женеться за мною Настка:

— Гайда, — каже, — на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!

Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.

Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала — в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика… і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити…

А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?

Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав “чорний ворон”… А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все — на мою бідну голову!

І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних… Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям…

І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але — чому? І тут я згадала — чому… Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею… Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила… Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її — безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я… Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!.. Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива… Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..

Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила… не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що — на смерть…

І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло… Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я… Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева… пляму на своїй совісті…

А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку…

Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя… аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:

— Ну всьо! Не плач!

… Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, — вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана — Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка… І то через мене…

Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і… Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину…

Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.