Грішні, чесніші за херувимів...

МІЙ БРАТ ЯНГОЛ

Другий момент осмислення СЕБЕ НА ЗЕМЛІ: стара наша хата. Широкий піл. Над полом — колиска. У колисці — ляля. Вона зветься — мій брат Андрушка. Біля колиски я і не я, а щось таке, чим ніколи в житті більше не буду, — одна янгольська любов, якою може любити тільки янгол янгола.

Андрушка був янголом і дуже скоро покинув свою колиску над широким полом у старій нашій хаті і полетів у небо до Бозі. Хто цей БОЗЯ, ніхто не каже. Але, мабуть, хтось ще більший і сильніший за тата, і маму, і діда, і бабу. І за всіх добріший, якщо до нього полетів мій брат Андрушка. Сталося це тоді, коли захворіла мама і її відвезли в больницю в Гайсин. Покинутий мамою Андрушка засумував і теж захворів, але до Гайсина його не довезли: спурхнув із воза янголом і — полетів, осиротивши маму з татом і мене.

Більше я себе в той час не можу пригадати. Ніби я теж кудись відлетіла була. Ніби мене теж не стало. І це було справді так, бо ми ЖИВЕМО лише тоді, коли по-справжньому любимо…

Так у моє маленьке, як горошинка, життя одночасно зайшли Любов і Смерть — білим янголом. І посіяли в моїй бідній маленькій душечці таку смертну тугу, від якої міг врятувати, певно, тільки мій дитячий БОЗЯ. Але він не хотів мене забирати на небо…

…Я повернулася до себе і на землю, коли приїхала з больниці мама. Вона взяла мене на руки, притулила до теплих грудей, і ми пішли… кудись ми пішли, до якихось людей, яким мама розказувала (пам’ятаю до слова):

— Зробили мені операцію, наче все добре, мами приїжджають обидві, кажуть: усе добре… А душа — ниє, так тяженько ниє, так додому рветься… Не можу місця знайти! Лиш розрішили після операції вставати, вийшла в садочок, а там вишні порожевіли коло огорожі. Стою, скубаю ті вишні, а йде, бачу через огорожу, Савка Вальовський (це ім’я переслідуватиме мене все дитинство, як фатум, і все життя — як символ усіх людських зол і пороків), теж у больницю йде, побачив мене, став, дивиться, питає: чи це ти, Ксеню, чи не ти? Така марненька стала, наче не ти… Та що дивувати, коли таке горе спостигло: і сама слаба, ще й на таку страшну болєзнь, і дитина вмерла. Бідна, ти, душко, бідна.

Як почула я ці слова — так і сіла хрящем.

— А ти що, не знала? — дивується Савка. — Ой дурний же ж я, дурний! Ой бідна ти бідна… — та й побіг. А я сидю хрящем і знаю, що то Андрушки мого нема.

— Ба-а-чиш, душа все чує, все зн-а-а-а-є… — каже скрушно хтось, а хто — не пригадую. — Ти б поплакала, Ксенько… Горе треба виплакати…

— Не можу, — стогне мама. І той стогін віддається в мені такою страшною розпукою, що я починаю плакати, беззвучно, щоб не розсердити маму. А то вона розсердиться і піде назад у свою больницю… Плачу і гладжу пальчиком ніжно-рожеву шовкову пелюсточку-вавку на її білому лиці, білому, ще білішому, ніж у янгола. Я ніби відчуваю, що від цієї рожевої пелюсточки, яка навіщось приліпилася до маминої скроні, мама помре. Зовсім молодою, тяжко намучившись…