Грішні, чесніші за херувимів...

ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ

Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди — у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше — неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову — ковтати, ковтати… жерти, замітаючи хвостом криваві сліди…

Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а — СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті… Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю… Посіявши мор духовний — пожали голодомор фізичний… Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: “Хліб і вода — нема голода”, “Хліб-вода — козацька їда”, “Той не людина, хто горя не знає”, “Голод — не тітка, не дасть пиріжка”…

Але досить моралі. Я не картаю цих людей — я їх ридаю… Але досить і лементу та лементацій буквоїдських. Прийшла пора просто згадати, пом’янути нас вчорашніх і подивитися в очі нам — сьогоднішнім: що там, в очах? На дні зіниць, у глибині душі?