Грішні, чесніші за херувимів...

ПЕРЕБЕНДЯ

Певно, мої баба Тетяна про той жаль великий здогадувалися, бо віддячили своїм свасі достойно, придумавши прізвисько — Превелебна, мабуть, з огляду на їхню побожність. Взагалі, мої баба Тетяна були великою мастачкою давати всім прізвиська. Вже пройшло більше, як півстоліття, відколи баби нема, а односельці й досі один одного бабиними вуличними іменами величають. А старші, напевно, що бабу моїх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво давати прізвиська у нас високо цінувалося. Рідко хто кого на прізвище називав, частіше — по-вуличному. І люди намагалися догодити сільським гострословам, аби лиш ті припечатали їм кличку звучну. Подейкували, буцімто один хазяїн на прізвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках і називався Семеном Розумом, та мої баба, те зачувши, прозвали бідачину Галабурдою. Так Галабурдою й звікував…

Усі невістки і внуки в баби теж якось звались. Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:

— Меліть, Омельку, лиш помаленьку.

На мене, коли сердилися, гукали: — Гапко! А зазвичай кликали: — синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає… Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.

Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:

— Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу, — і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.

А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:

— Тьомко — Тьомко… Ганько… Гальошко… Тьомко… Тьомко…

І моїй мамі наказували:

— Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!

Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі — на ворота. Хто йде-їде:

— А що там чувати?

Встають дід до роботи, встає тато мій:

— Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок — обідали, а в обід — полуднали).

Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба — до діда:

— Омельку, несіть дрова!

Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі — на ворота:

— Що чувати?

І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.

Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди…

Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама — палити, а я — під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:

— Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала…

Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники — завбільшки з косарську долоню.

Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама… Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати…