Грішні, чесніші за херувимів...

ВОЛИНКА

Мої баба Наталка тяжко перенесли свою добровільну колективізацію, розор, злидні, голод, наругу. В кінці голодовки, вдячні Богові за врятовану родину, вони повірили: пішли в штунди (оскільки на той час уже в нашому селі не було ні церкви, ні Бога, а батюшку на Соловки відправили), стали фанатично віруючою і останнє, що зробили, аби остаточно порвати з колишнім, на їх думку, гріховним мирським життям — зібрали на оберемок і втопили у копанці єдине, що зосталося від родинного статку — дороге намисто, за разок якого їхні тато Пократ вола віддавали. Утопили на очах у моєї, і так голої й босої, мами…

Але це буде потім, а поки що обидві мої баби йшли записуватись у колгосп, несучи на вівтар нового життя усе, що мали. Баба Тетяна з півнем — попереду. Баба Наталка — з чередою — позаду. Замикав парад колективізації дід Кирило на возі з реманентом. І лиш-но дійшли вони до середини Громадської греблі, як тривожно задзвонили церковні дзвони, як забамкало на сполох залізне било, і побачили вони чорну людську хмару, що сунула згори на майдан коло церкви. Така ж хмара насувалася з Громівки, а ще більша — з Ґонтів…

— Наталко, — второпавши, що й до чого, гукнули одні мої баба другим, — завертайте худобу! Біда! Волинка! І самі тікайте!

Але завертати назад було пізно: з тилу, згори від Уласів, накочувався, мов бурхлива повінь, ще більший натовп.

— В долини! — скомандували мої баба Тетяна, і мої баба Наталка, що були сама собі командир, послухались. Лишень встигли звернути в долини череду, діда з возом, і самим збігти, як накотилася розбурхана, розлючена повінь, підхопила Тетяну з півнем і понесла навстріч волинці. Ніхто з повстанців не здивувався, побачивши на чолі бунту моїх козир-бабу Тетяну, а навпаки, вітали їх, як гайдамаки Ґонту в Умані.

— Страх, як не хотіли люди наші в колгоспну неволю, — згадували баба Тетяна, — така січа була, якої ще люд не знав, відколи світ та Гумань (Умань). Убивалися! І мене били, і я била… Кров ріками текла, крик стояв — до Гадесу (Одеси) було чути.

Для моїх баби Тетяни на цілім світі існувало тільки два города: Умань і Одеса, в яких вони бозна-коли і бозна-чого бували, але набралися стільки вражень, що на все життя вистачило ділитися з тими, хто й того не бачив.

— А далі що було на тій волинці? — питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.

— А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх, бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила. Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там… і очі їм, нещасним, повилазили… Жодне не вернулося… А були такі хазяї крепкі, такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру — та півень спас…

Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого, щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за нею не водилось і не було помічено іншими.

Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги врятувало… Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували, як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив, то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали…

Так що один Бог знає, що зарадило, але обійшовся селянський бунт моїм бабі Тетяні надто дешево — ганебним вигнанням з більшовицької партії і комнезамівської верхівки, яка за сулію оковитої уже готова була віддати моїм політично неграмотним і нестійким бабі під ґуральню панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тоді б і маєток панський уцілів.

Другим же моїм бабі Наталці не так поталанило: по-перше, рятуючись від розправи, довелося на другий день вдосвіта віддавати до громадської спілки уцілілу вчора худобу і реманент відвозити. По-друге, через якийсь десяток літ доведеться віддавати своїй рятівниці, отій безбожниці Тарасюковій Тетяні в невістки улюблену дочку Ксеньку. А це для моїх баби Наталки з жодним Сибіром не рівнялося.