Грішні, чесніші за херувимів...

СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ

Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво… Матірку — на мотуззя, плоскінь — на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.

Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.

Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком — аж луна йшла.

За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями — хто більше хапне — давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.

Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії — і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято — холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!

Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів — бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять. Чудний народ… Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки: тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи…

А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а празник був!) — ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані, залишали, щоб прядиво тліло.

Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля, технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних, грубих мішків — на щедрі врожаї. І колгоспниці зобов’язані були із тих вимочених конопель ще й на десять мішків ниток за зиму напрясти.

Якщо свято ловіння риби було святом переважно чоловічим і парубочим, то мочіння конопель — виключно жіночим і дівочим. Старші жінки, як було заведено, дівчат у річку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвіна, Маруся, Стася, Катя і Таня. Досі бачу (і плачу), як наші мами, пороззувавшись із чобіт, хоч уже стояла глибока осінь, підтикавши за пояси спідниці й сорочки, лізли, одна одну підтримуючи, ухкуючи від холоду та підбадьорюючи себе жартами, у річку, вергали лопатами землю, трамбували босими ногами снопи, які їм з берега подавали дівчата й молодиці, які ще не народжували… Так жінки одна одну берегли, і словом не дорікнувши ані державі, ані місцевій владі… Готові були скалічитись, лиш би було тихо-мирно, тільки б не було війни… А потім мили на кладці червоні аж сині від холоду білі свої ніженьки, вскакували в холодні кирзові й гумові чоботи і бігли додому — розтирати їх перваком чи бодягою. Єдиним помічним ліком від колгоспної кріпаччини.

Викидали вимоклі коноплі з річки уже при заморозках, і вже чоловіки — вилами. Жінки й дівчата розтягували снопи по долині, щоб прядиво просохло, а тоді носили ряднами у клуні та на горища витягували, де воно висихало до того, що аж пирскало з під терниці сухою кострицею, перетворюючись на м’які, золотаві, як дівочі коси, пачіски і збите на овечу вовну клоччя.

Тоді кожен колгоспник зобов’язаний був вирощувати коноплі. Пригадую їх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами, екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану кашу… І не пригадую жодного наркомана…

А коли заходило на зиму, починалися вечорниці… Хто при кужелі, а ми з мамою — при візку, як у нашому селі називали прядку. Це прадідівське прядильне обладнання сьогодні можна побачити хіба що в музеях. А в моїй пам’яті зостався тихо-ніжний конопляний шурхіт сирової нитки, тихенький посвист колеса, і ледь чутний стукіт педальки… І запаморочливо рідні пахощі вимерзлого на морозі домотканого полотна…