Грішні, чесніші за херувимів...

ШТУРХАН НА ВІЧНУ ПАМ’ЯТЬ

Що ж до моїх діда Омелька, то через їхню скромну другоплановість і затіненість надто вже яскравою особистістю баби Тетяни, я пам’ятаю їх більше з фотографій, а з життя — лише їхній прокурений, жовтий від тютюну, великий палець. Я ще тоді Гоголя не читала, тож мої асоціації від дідового пальця виникли незалежно від його (Гоголя, звичайно) “Носа”, що в свою чергу засвідчує парадоксальність абстрактного мислення українців, чим вони й виокремлюються серед інших народів.

…Перед останнім своїм Різдвом дід захворіли на запалення легенів, лежали на печі і замість того, щоб лікуватися, тихенько покурювали самокрутки, за що на них сварилися усі родичі. Дід, мабуть, були таки серйозно хворі, бо лиш вони затихали на печі, як мама мене посилала подивитися, що дід роблять. Я вилазила на піл, зазирала на піч і доносила мамі:

— Дід сплять… дід дивляться… дід читають Псалтир…

А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:

— Мамо, а дід курять!

Тоді й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем — донощиця погана. Той штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.

Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій. Навіть перед лицем смерті.

Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.

— Не можна вам, тату, — відповіла мама, — пийте оно чай з липою.

Але дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба — до воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок вмерли.

Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:

— Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним завалився…

— Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! — складала руки молитовно на грудях моя бідна мама. — Не грішіть хоч у такий день!