Грішні, чесніші за херувимів...

ХАТОПАЛИ

Чорний страх перед пожежею підживлювався у моїй душі трагічними розповідями про дітей — хатопалів, якими лякали нас із малим моїм братом Іваном усі підряд, наказуючи грізно, щоб не брали до рук сірників, бо… один уже взяв…

Якби ті історії впорядкувати, класифікувати — вийшов би непоганий підручник для криміналістів, або посібник для профілактики паліївських нахилів не лиш у неповнолітніх, а й усіх, хто не сповна розуму…

Ото ж один такий, розказували, взяв сірники, поліз на горище та й підпалив клоччя, в якому його мама щороку знаходила малу дитину, бо тому бідному одному так уже обридли мамині малі діти, що він, бідний, не лише клоччя й рідну хату спалив, а й півсела заодно…

Другий один такий, коли старші були в полі, під рідною стріхою розклав багаття і пік яйця собі на полудень. Доки приїхала тачанка з бочкою, той малий палій усьому кутку яєць напік.

А ще один… Тих історій було стільки, що не розказати й не переписати, як казали мої баба Тетяна, на волячій шкурі. І кожна завершувалася трагічно фразою: “доки приїхала тачанка, лиш один попіл зостався…”

Усім, хто пам’ятає ту легендарну пожежну тачанку повоєнного села, зовсім не дивно, що весь хатопальсько-паліївський народний епос завершувався так трагічно. У мою ж пам’ять навіки вкарбувався колоритний, гідний оспівування прообраз пожежної машини — гібрид римської колісниці, присідательської брички-бідки і червоноармійської тачанки, до якої замість кулемета припасували здоровенну діжку, що тахтарахкала з тим же вбивчим ефектом. Стояла тачанка на найвищому горбі — коло дзвіниці, що залишилася після зруйнування комнезамівцями церкви. Щоправда, із дзвіниці комнезамівці зробили комору, а дзвони, як і мечі, перекували на орала, то ж тепер били на сполох у рейсу, підвішену до гіляки старого дуба, лякаючи до смерті ворон, що теж висіли гронами на дубі.

Запряжена була тачанка парою, списаних, тобто звільнених від важкою колгоспної роботи, замучених шкап, що не мали сили навіть хвостом чи вухами мух відігнати — тільки очима печально кліпали… Ніби струшували сльози за не одною сільською садибою, що дочасно пішла в небо димами.

На ті далекі п’ятдесяті роки хати в нашому селі були під соломою, стояли тісно, й найменший вітерець міг роздмухати лиху іскру… А зжерши одну, висушену на перець селянську стріху, вогонь набирався сили і в кліп ока перескакував, як здичавілий рудий кіт, на другу, а потім на третю і, заохочений гарячим степовим вітерцем, скакав доти, доки не перетворював веселу сільську вулицю на сумне попелище…

Я пам’ятаю те попелище. Ту печальну картину пожарища: чорна безверха хата, обвуглені двері й віконні рами, потріскані шиби, ядучий, блювотний запах погару й чаду. Адже три рази підряд горіла наша хата. Три роки підряд жили ми погорільцями…

Розказували пізніше мої тітка Вера, що не встигали тато з дядьками звести новий верх, вкрити околотом, як він спалахував серед ночі тріскучим полум’ям. Жах, що тоді робилося в селі: горіли скирти, ожереди…

У ту ж ніч, коли вперше згоріла наша хата, обікрали колгоспну комору, в якій мій тато був комірником…