Гра дзеркал

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Льюїс Сероколд увійшов до кабінету, й центр інтересу в кімнаті відразу змістився. Він обернувся, щоб зачинити за собою двері, й, зробивши так, створив атмосферу конфіденційного усамітнення. Він перетнув кімнату й сів не на той стілець, який щойно звільнила міс Марпл, а на свій власний, за письмовим столом. Міс Белвер на самому початку посадила інспектора Кері на стілець, який вона поставила збоку від столу, так, ніби неусвідомлено залишила вільне місце для Льюїса Сероколда на той час, коли його сюди викличуть.

Сівши, Льюїс Сероколд подивився на двох службовців поліції замисленим поглядом. Вираз його обличчя здавався напруженим і стомленим. То було обличчя чоловіка, який щойно пройшов через суворе випробування й це трохи здивувало інспектора Кері, бо хоча вбивство Кристіана Гульбрандсена мало, безперечно, стати шоком для Льюїса Сероколда, проте Гульбрандсен не був йому ані близьким другом, ані родичем, і їх пов'язувала лише далека спорідненість через шлюб.

У якийсь дивний спосіб дійові особи ніби помінялися ролями. Не виглядало, що Льюїс Сероколд прийшов у кабінет відповідати на запитання поліції. Радше виникало враження, що Льюїс Сероколд прийшов сюди для того, щоб очолити розслідування. Це трохи роздратувало інспектора Кері.

Він сказав рішучим голосом:

— Отже, містере Сероколд…

Льюїс Сероколд, здавалося, цілком поринув у свої думки. Він сказав, зітхнувши:

— Як важко буває зрозуміти, в який спосіб тобі найкраще діяти.

Інспектор Кері сказав:

— Дозвольте нам це вирішувати, містере Сероколд. А зараз вернімося до містера Гульбрандсена, він приїхав несподівано, я правильно розумію?

— Цілком несподівано.

— Ви не знали, що він приїде, так?

— Не мав найменшого уявлення.

— І ви також не маєте найменшого уявлення, чому він приїхав?

Льюїс Сероколд спокійно відповів.

— Ні, я знаю, чому він приїхав. Він сам мені сказав.

— Коли?

— Я повертався зі станції. Він дивився з вікна будинку й вийшов мені назустріч. Самe тоді він і пояснив мені, що його привело сюди.

— Справи, пов'язані з діяльністю Фонду, я думаю?

— Ні, мета його приїзду не мала нічого спільного з діяльністю Фонду.

— Міс Белвер висловила прилущення, що вона була з нею пов'язана.

— Природно. Припущення могло бути тільки таким. Гульбрандсен не зробив нічого, щоб спростувати його. Я також.

— Чому, містере Сероколд?

Льюїс Сероколд сказав повільно:

— Бо ми обидва вважали надзвичайно важливим, щоб ніхто не здогадався про справжню мету його візиту.

— Якою ж вона була, ця справжня мета?

Льюїс Сероколд мовчав хвилину або дві. Він зітхнув.

— Гульбрандсен регулярно приїздив сюди двічі на рік на зустрічі членів правління Фонду. Остання така зустріч відбулася лише місяць тому. Тож ми не чекали його тут раніше, ніж через п'ять місяців. Тому, я думаю, кожен мусив зрозуміти, що справа, яка привела його сюди, мала бути надзвичайно важливою, але, я досі думаю, цілком нормально було припустити, що він приїхав усе ж таки у справах, які торкалися діяльності Фонду, хоч би якими вони були нагальними Наскільки мені відомо, Гульбрандсен не зробив нічого, щоб спростувати таке враження — або, радше, він думав, що не зробив. Так, це, мабуть, ближче до істини — він думав, що не зробив.

— Боюся, містере Сероколд, я не зовсім вас зрозумів.

Льюїс Сероколд відповів не одразу. Потім сказав серйозним голосом:

— Я цілком собі усвідомлюю, що після смерті Гульбрандсена — а це було вбивство, ту т немає найменшого сумніву — повинен викласти вам усі факти. Але скажу вам відверто, я насамперед турбуюся про щастя та душевний спокій своєї дружини. Я не маю права диктувати вам щось, інспекторе, але якщо ви знайдете спосіб приховати деякі відомості від неї якнайдовше, я буду вам вельми вдячний. Річ у тому, інспекторе Кері, що Кристіан Гульбрандсен приїхав сюди для того, щоб сказати мені: він вважає, що мою дружину повільно й холоднокровно отруюють.

— Що ви сказали?

Кері недовірливо нахилився вперед.

Сероколд кивнув.

— Так, і, думаю ви розумієте, яким страхітливим шоком для мене було почути цю звістку. Сам я не здогадувався про щось подібне, та відразу по тому, як Кристіан сказав це мені, я усвідомив, що певні симптоми, на які моя дружина скаржилася останнім часом, цілком відповідали такому припущенню. Те, що здавалося їй ревматизмом, спазмами ніг, болями, несподіваними нападами нудоти. Усе це дуже точно збігається із симптомами отруєння миш'яком.

— Міс Марпл розповіла нам, що Кристіан Гульбрандсен розпитував її про те, чи місіс Сероколд не нарікає на якусь хворобу серця.

— Справді? Це цікаво. Мабуть, він підозрював, що проти моєї дружини застосовують отруту, яка руйнує серце, адже вона прокладає шлях до раптової смерті, що навряд чи розбудить якісь підозри. Але я думаю, що застосування миш'яку більш імовірне.

— То ви твердо переконані, що підозри Кристіана Гульбрандсена були цілком обгрунтовані?

— О так, я переконаний. По-перше, Гульбрандсен навряд чи приїхав би до мене з таким наміром, якби не мав жодних фактичних доказів. То був дуже обачний і розважливий чоловік, якого було не так легко в чомусь переконати і який відзначався надзвичайно гострим розумом.

— І якими ж були його докази?

— У нас не було часу для того, щоб він мені їх виклав. Наша розмова була надто квапливою. Він лише встиг пояснити мені мету свого візиту, й ми також домовилися, що нічого не слід казати моїй дружині про цю справу, доки не роздобудемо точні факти.

— І кого ж він підозрюзав у намаганнях отруїти вашу дружину?

— Він цього не сказав, і я тепер думаю, що він і не знав. Можливо, він когось підозрював. Тепер я переконаний, що він когось підозрював — інакше навіщо б його вбили?

— Але вам він не назвав жодного імені?

— Не назвав. Ми погодилися на тому, що нам треба дуже ретельно розслідувати цю справу, і він запропонував попросити поради й допомоги в доктора Гелбрейта, єпископа Кромерського. Доктор Гелбрейт — давній друг Гульбрандсенів і один із членів правління Фонду. Людина великої мудрості та досвіду, він міг би надати суттєву моральну допомогу та підтримку моїй дружині — якби виникла необхідність розповісти їй про наш підозри. Ми також мали намір порадитися з ним щодо того, звертатися нам чи не звертатися до поліції.

— Справді, ситуація надзвичайна, — сказав Кері.

— Гульбрандсен покинув нас після вечері, щоб написати листа докторові Гелбрейту. Він саме друкував цього листа, коли його застрелили.

— Звідки вам це відомо?

Льюїс спокійно сказав:

— Бо я витяг листа з машинки. Він тут, у мене.

З нагрудної кишені він дістав згорнутий учетверо аркуш машинопису й подав його Кері.

Останній гостро сказав:

— Вам не слід було витягувати його чи торкатися чогось у кімнаті.

— А я й не доторкався ні до чого іншого. Я знаю, що припустився порушення, яке не має у ваших очах виправдання, забравши цього листа, але в мене була на те дуже поважна причина. Я був переконаний у тому, що моя дружина неодмінно захоче прийти в ту кімнату, і боявся, щоб вона не прочитала того, що там було написано. Я визнаю свою помилку, але боюся, що зробив би так само, якби подібна ситуація повторилася. Я готовий на все — геть на все — аби вберегти свою дружину від прикрих переживань.

Інспектор Kepi не сказав більше нічого. Він прочитав те, що було надруковано на вийнятому з машинки аркуші.

Тут лист уривався раптово.

Кері сказав:

— Отже, коли Кристіан Гульбрандсен дійшов до цього місця у своєму листі, він був застрелений?

— Так.

— Але чому лист залишився в машинці?

— Тут я можу припустити лише дві причини — одну, що вбивця не мав найменшого уявлення про те, кому Гульбрандсен писав листа і якою була його тема, а другу — він надто поспішав. Можливо, він почув, що хтось іде, і йому залишався час тільки на те, щоб утекти непоміченим.

— І Гульбрандсен навіть не натякнув вам, кого він підозрював — якщо він справді когось підозрював?

Запала дуже коротка, майже непомітна пауза перед тим, як Льюїс відповів:

— Навіть не натякнув.

І додав досить неясно:

— Кристіан був дуже справедливий чоловік.

— Як, на вашу думку, застосовувалася отрута — миш'як чи що там іще могло бути?

— Я думав про це, коли перевдягався на вечерю, і дійшов висновку, що найзручніше було б доливати її в якісь ліки чи тонік, що їх приймала моя дружина. Щодо їжі, то всі ми їмо одні й ті самі страви, і моя дружина не їсть нічого такого, що було б умисне приготоване для неї. Але будь-хто може долити миш'як у пляшечку з ліками.

— Ми повинні взяти її ліки й віддати їх на аналіз.

Льюїс сказав спокійно:

— Я вже маю один зразок. Я взяв його сьогодні, перед вечерею.

Він висунув шухляду в письмовому столі й дістав звідти невеличку закорковану пляшечку з червоною рідиною.

Інспектор Кері сказав, подивившись на нього зацікавленим поглядом:

— Ви про все подумали, містере Сероколд.

— Я вважав, що треба діяти швидко. Сьогодні ввечері я не дозволив дружині прийняти її звичну дозу. Вона досі стоїть у склянці на дубовому буфеті в залі — а пляшечка з тоніком стоїть у їдальні.

Кері нахилився вперед через стіл. Він стишив голос і заговорив довірливо та без будь-якої офіційності.

— Ви мені пробачте, містере Сероколд, але я не зовсім розумію, чому ви так наполегливо хочете приховати це від своєї дружини? Ви боїтеся, що вона запанікує? Адже для її ж таки безпеки було б краще, якби ви остерегли її.

— Атож, може, й справді так було б краще. Але я не думаю, що ви цілком розумієте мою ситуацію. Не знаючи мою дружину Керолайн, це було б важко. Моя дружина, інспекторе Кері, ідеалістка, особа, схильна всім довіряти. Про неї можна сказати, що вона не бачить зла, не чує зла й ніколи не говорить про зло. Для неї буде незбагненним довідатися, що хтось хоче її вбити. Але ми повинні піти далі. Це не просто «хтось». Ідеться — й думаю, ви повинні це розуміти — про когось дуже близького й дорогого для неї…

— Ви так думаєте?

— Ми повинні подивитися в обличчя фактам. Зовсім близько ми маємо дві сотні спотворених і недорозвинених особистостей, які досить часто виражали себе через брутальне й безглузде насильство. Але, за самою природою речей, нікого з них не можна підозрювати у скоєнні цього злочину. Той, хто повільно труїть мою дружину, перебуває десь у самому центрі нашого інтимного родинного життя. Подумайте про людей, які мешкають у цьому будинку: про її чоловіка, дочку онуку, про чрловіка її онуки про їх пасинка, до якого вона ставиться як до власного сина про міс Белвер, її віддану компаньйонку й давню подругу. Усі ці люди близькі до неї й ду же віддані їй — а проте ми ніяк не можемо відкинути підозру, що це хтось один із них.

Кері сказав повільно:

— Але ж ми маємо й сторонніх…

— Так, у певному розумінні. Ми маємо доктора Мейверіка, маємо одного або двох людей із персоналу, які часто бувають із нами, маємо слуг — але, відверто кажу чи, який вони можуть мати мотив?

Інспектор Кері сказав:

— І є тут іще один молодик — знову забув його ім'я — Едгар Лоусон, здається?

— Так. Але він буває тут як випадковий гість лише останнім часом. І в нього немає мотиву. До того ж він глибоко прив'язаний до Керолайн, як і всі ми тут.

— Але він психічно хворий. Хіба ж не він напав на вас сьогодні?

Сероколд нетерпляче відкинув це припущення.

— То було суто дитяче хуліганство. Він не хотів завдати мені шкоди.

— А ці дві дірки від куль у стіні? Він же стріляв у вас, чи не так?

— Він не хотів у мене влучили. То була просто акторська гра, не більше.

— Дуже небезпечна акторська гра, містере Сероколд.

— Ви не розумієте. Поговоріть із нашим психіатром, доктором Мейверіком. Едгар — незаконнонароджена дитина. Він утішає себе за те, що в нього немає батька, й за своє низьке походження, переконуючи сам себе, що він син знаменитого чоловіка. Це дуже добре відомий феномен, запевняю вас. Йому стало краще, набагато краще. Але потім із якоїсь невідомої нам причини він знову посунувся назад. Він ідентифікував мене як свого «батька» й здійснив на мене мелодраматичний напад, вимахуючи револьвером і викрикуючи погрози. Я анітрохи не був наляканий. Коли він нарешті зробив два постріли з револьвера, то зламався й заплакав, і доктор Мейверік забрав його геть і дав йому заспокійливе. Думаю, він повернеться до свого нормального стану вже завтра вранці.

— Ви не хочете висунути звинувачення проти нього?

— Це було б найгіршим з усіх можливих варіантів — для нього, хочу сказати.

— Відверто кажучи, містере Сероколд, мені здається, його свободу треба обмежити. Люди, які вимахують револьверами, щоб утвердити своє «я»! Нам треба думати про безпеку суспільства, ви ж повинні розуміти.

— Поговоріть на цю тему з доктором Мейверіком, — знову наполегливо порадив йому Льюїс. — Він викладе вам професійний погляд на цей випадок. Хай там як, — додав він, — а бідолашний Едгар не міг застрелити Гульбрандсена. Він був тут, у кімнаті, й погрожував застрелити мене.

— Гаразд, облишмо його, містере Сероколд. Ми коротко розглянули зовнішній фактор. Схоже, хто завгодно міг увійти ззовні й убити містера Гульбрандсена, оскільки двері на терасу були незамкнені. Але існує вужче коло людей у самому домі, й з огляду на те, про що ви мені розповіли, їм треба приділити щонайпильнішу увагу. Здається дуже ймовірним, що крім старої міс… е… е… Марпл, яка випадково визирнула з вікна своєї спальні, ніхто не знав про те, що ви вже мали з містером Гульбрандсеном коротку приватну розмову. Якщо так, то Гульбрандсена могли застрелити, щоб перешкодити йому поділитися своїми підозрами з вами. Звісно, ще рано говорити про те, чи могли існувати і якісь інші мотиви. Містер Гульбрандсен був багатий, я гадаю?

— Так, він був дуже багатою людиною. Він має синів, дочок та онуків — всі вони, либонь, отримають вигоду з його смерті. Але я не думаю, що хтось із його родини живе в цій країні, й усі вони серйозні і дуже респектабельні люди. Наскільки мені відомо, серед них немає білих ворон.

— У нього були вороги?

— Я сказав би, що це дуже малоймовірно. Він не був — справді, він не був людиною такого виду.

— Тож усе зводиться, якщо я правильно вас розумію, до цього дому та до людей, які в ньому мешкають. Хто з цих людей міг його вбити?

Льюїс Сероколд повільно промовив:

— Мені дуже важко сказати це. У нашому домі мешкають слуги, члени моєї родини та наші гості. З вашого погляду, нікого з них не можна виключати, я думаю. Можу тільки сказати вам, що, наскільки мені відомо, усі, крім слуг, були у Великій Залі, коли Кристіан покинув її, і поки я був там, ніхто з неї не виходив.

— Ніхто взагалі?

— Я думаю… — Льюїс наморщив лоба, намагаючись пригадати, — О, так. Згоріли якісь пробки, і містер Волтер Хад пішов подивитися, в чому там річ.

— Це той молодий американський джентльмен?

— Так… і я, звичайно, не знаю, що тут було після того, як Едгар і я увійшли до цього кабінету.

— І ви не можете сказати мені нічого конкретнішого, аніж це, містере Сероколд?

Льюїс Сероколд похитав головою.

— Ні, боюся, я не зможу допомогти вам. Усе це… усе це надто неймовірне.

Інспектор Кері зітхнув. Він сказав:

— Містер Гульбрандсен був убитий із невеличкого автоматичного пістолета. Ви знаєте, хто в домі має таку зброю?

— Не маю уявлення, мені це здається дуже малоймовірним.

Інспектор Кері знову зітхнув.

— Скажіть всім своїм, що вони можуть лягати спати. Я поговорю з ними завтра, — повідомив він.

Коли Сероколд залишив кімнату, інспектор Кері запитав у Лейка:

— Ну, яка твоя думка?

— Він знає або думає, що знає, хто це зробив, — сказав Лейк.

— Так. Я згоден із тобою. І йому дуже не до вподоби те, що він знає.