Гра дзеркал

РОЗДІЛ ШОСТИЙ

Загалом це був досить виснажливий день. Ентузіазм, за самою своєю природою, може надзвичайно стомлювати людину, подумала міс Марпл. Вона відчувала невиразне невдоволення собою та своїми реакціями. Тут існувала певна система, можливо, кілька систем, але вона ніяк не могла скласти собі чітке уявлення про неї або про них. Вона мала відчуття, що якась невиразна тривога зосереджується навколо патетичної, але досить непримітної особи Едгара Лоусона. Якби лиш їй пощастило знайти у своїй пам'яті схожу паралель.

Вона ретельно розглянула й послідовно відкинула дивну поведінку містера Селкірка з його фургоном доставки, неуважного листоноші, садівника, що працював у понеділок після Трійці, та ще кілька незвичайних випадків, як їй пощастило пригадати.

Щось було не зовсім гаразд із Едгаром Лоусоном — щось таке, чого вона не могла збагнути і що лежало поза спостереженими й очевидними фактами. Але як міс Марпл не напружувала уяву, вона не могла зрозуміти, яким чином це «негаразд», хоч би в чому воно полягало, могло мати стосунок до її подруги Кері Луізи. У заплутаних ситуаціях життя в Стоунігейтсі тривоги та прагнення людей зіштовхувалися між собою. Але жодна з цих тривог, жодне з цих прагнень (знову ж таки, наскільки вона могла бачити) не наштовхувалися на Кері Луїзу.

Кері Луїзу… Зненацька до міс Марпл дійшло, що тепер тільки вона, якщо не брати до уваги відсутньої Рут, користувалася цим ім'ям. Для її чоловіка вона була Керолайн. Для міс Белвер Карою. Стівен Рестарік, звертаючись до неї, називав її Мадонною. Для Воллі вона формально була місіс Сероколд, а Джіна мала звичай називати її просто бабусею.

Чи був якийсь сенс у різних іменах, якими називали в цьому домі Керолайн Луїзу Сероколд? Чи не була вона для всіх якимсь символом, а не реальною особою?

Коли наступного ранку Кері Луїза, трохи тягнучи ноги, підійшла й сіла на садову лаву поруч зі своєю подругою й запитала її, про що вона думає, міс Марпл відразу відповіла:

— Про тебе, Кері Луїзо.

— А що можна про мене думати?

— Скажи мені чесно — що-небудь тебе турбує?

— Мене турбує? — її співрозмовниця здивовано підвела свої сині очі. — Але, Джейн, чому щось має мене турбувати?

— Ну, знаєш, більшість із нас чимось завжди стурбовані. — Очі міс Марпл спалахнули неяскравим світлом. — Я, наприклад, маю свої турботи. Слимаки в кімнатах, труднощі, пов'язані з церуванням білизни, відсутність льодяників, якими я підсолоджую свій джин, настояний на чорносливі. О, безліч усяких дрібниць — мені здається неприродним, якщо тебе взагалі ніщо не турбує.

— Мабуть, і справді в мене є підстави для певної стурбованості, — сказала місіс Сероколд без особливої переконаності в голосі. — Льюїс працює надто багато, Стівен забуває навіть поїсти, працюючи наче раб, у театрі, а Джіна поводиться надто нестримано, але мені ніколи не щастило змінити людей, і я не бачу, як могла б змінити їх ти. Тому яка нам користь від того, що ми турбуємося?

— Мілдред також не дуже щаслива, якщо я не помиляюся.

— О, ні, — сказала Кері Луїза. — Мілдред ніколи не буває щасливою. Вона не була щасливою вже в дитинстві. На противагу Піпі, яка завжди променилася щастям.

— А може, — припустила міс Марпл, — Мілдред має причину не бути щасливою?

Кері Луїза сказала спокійно:

— Через ревнощі? Авжеж, я думаю. Але людям насправді не треба ніякої причини для того, щоб вони почували себе так, як вони почувають. Просто вони так зроблені. А ти з цим не згодна, Джейн?

Міс Марпл на якусь мить пригадалася міс Монкріф, рабиня деспотичної матері-інваліда. Бідолашна міс Монкріф, котра мріяла про подорожі й знемагалa від бажання побачити світ. Пригадалося їй і те, як Сент-Мері-Мід відверто раділо, коли місіс Монкріф нарешті поховали на сільському цвинтарі, й міс Монкріф, маючи невеличкий, але надійний прибуток, нарешті здобула волю. І як міс Монкріф, розпочавши свої омр'яні мандри, змогла добутися не далі, як до Гаєрса, де, пішовши провідати одну з «найдавніший материних подруг», була така зворушена тяжким становищем літньої жінки, хворої на іпохондрію, що скасувала всі свої попередні замовлення на квитки й оселилася на її віллі, щоб знову терпіти від несправедливої лайки. Тяжко працювати й знову мріяли про радощі далеких подорожей і широких обріїв.

Міс Марпл сказала:

— Схоже, ти маєш рацію, Кері Луїзо.

— Звичайно, той факт, що я майже вільна від будь-яких турбот, я почасти завдячую Джоллі. Моїй дорогій Джоллі. Вона прийшла до мене, коли Джонні і я щойно одружилися, і була чудовою від самого початку. Вона піклується про мене так, ніби я дитина й цілком безпорадна. Вона готова зробити для мене все. Іноді мені стає зовсім соромно. Я щиро вірю, що Джоллі готова заради мене когось убити, Джейн. Хіба не жахливо таке припускати?

— Вона, безперечно, дуже віддана тобі, — сказала міс Марпл.

— Вона іноді так гнівається, — сказала місіс Сероколд, засміявшись своїм дзвінким сріблястим сміхом. — Вона хоче, щоб я часто замовляла собі гарний одяг й оточувала себе розкішшю, і вона вважає, що всі повинні мені підкорятися й дбати про мене. Вона, либонь, єдина людина, на яку не справляє жодного враження ентузіазм Льюїса. Усі наші бідолашні хлопці, на її думку, розбещені юні злочинці й не заслуговують на те, щоб про них дбати. Вона вважає, що тут надто вогко для мого ревматизму і що я повинна переселитися в Єгипет або в якесь таке місце, де тепло й cуxo.

— А ти дуже страждаєш від ревматизму?

— Віднедавна мені стало набагато гірше. Я маю великі проблеми з ходінням. Жахливі спазми в ногах. Але що тут поробиш, — і знову на її обличчі і з'явилася притаманна їй чарівна усмішка, — вік є вік.

Міс Белвер вийшла з дому крізь засклені двері й поквапилася до них.

— Надійшла телеграма, Каро, її щойно передали по телефону: «Прибуваю сьогодні пополудні, Кристіан Гульбрандсен».

— Кристіан? — Кері Луїза здавалася дуже здивованою. — Я не мала найменшого уявлення, що він в Англії.

— Дубові покої, я думаю?

— Атож, підготу й їх, будь ласка, Джоллі. Тоді йому не знадобляться сходи.

Міс Белвер кивнула головою і повернулася в дім.

— Кристіан Гульбрандсен — мій пасинок, — сказала Кері Луїза. — Старший син Еріка. Власне, він на два роки старший, ніж я. Він — один із членів правління, які розпоряджаються коштами Фонду, — головний із членів правління. Яка прикрість, що Льюїса немає вдома. Кристіан рідко залишається тут довше, ніж на одну ніч. Він страшенно заклопотаний чоловік. А немає сумніву, що існує багато проблем, які вони хотіли б обговорити.

Кристіан Гульбрандсен приїхав пополудні, встигнувши на чай. Це був чоловік із досить грубими рисами обличчя, зі звичкою говорити повільно й методично. Він привітав Кері Луїзу з виразом великої приязні.

— То як тут поживає наша маленька Кері Луїза? А ти анітрохи не постаріла, навіть на один день.

Він поклав руки їй на плечі і стояв, усміхаючись до неї. Чиясь рука потягла його за рукав.

— Привіт, Кристіане!

— А, — обернувся він, — це ти, Мілдред? Як ся маєш, Мілдред?

— Останнім часом не дуже добре.

— Погано. Це дуже погано.

Між Кристіаном Гульбрандсеном і його зведеною сестрою Мілдред була велика схожість. Різниця віку між ними становила близько тридцятьох років, і їх легко можна було прийняти за батька й дочку. Мілдред, схоже, дуже зраділа, що він приїхав. Вона розчервонілася, була дуже балакучою і протягом цілого дня знай повторювала: «мій брат», «мій брат Кристіан», «мій брат, містер Гульбрандсен».

— А як наша маленька Джіна? — запитав Гульбрандсен, обертаючись до молодої жінки. — Отже, ти і твій чоловік досі тут?

— Атож. Думаю, ми оселилися тут надовго, чи не так, Воллі?

— Схоже на те, — сказав Воллі.

Маленькі, гострі очі Гульбрандсена швидко оглянули й оцінили Воллі. Той, як завжди, був похмурий і непривітний.

— Отже, я знову тут, разом з усією родиною, — сказав Гульбрандсен.

Його голос свідчив про цілком щиру доброзичливість — але насправді, подумала міс Марпл, його настрій не був таким уже доброзичливим. Можна було помітити похмуру складку біля його губів і деяку схвильованість манер.

Коли його відрекомендували міс Марпл, він окинув її пильним поглядом, ніби оцінюючи нову гостю.

— А ми й не знали, що ти в Англії, Кристіане, — сказала місіс Сероколд.

— Мене тут і не було, я приїхав досить несподівано.

— Погано, що Льюїса немає вдома. Ти скільки можеш тут побути?

— Я планував поїхати завтра. А коли Льюїс повернеться?

— Завтра пополудні або ввечері.

— Тоді, мабуть, мені доведеться залишитися ще на одну ніч.

— Якби ти нас попередив…

— Моя люба Кері Луїзо, обставини, що змусили мене приїхати, виникли дуже раптово.

— Ти залишишся, щоб побачитися з Льюїсом?

— Так, мені необхідно зустрітися з Льюїсом.

Міс Белвер сказала, звертаючись до міс Марпл:

— Містер Гульбрандсен і містер Сероколд обидва входять до правління Фонду Гульбрандсена. Інші члени правління — це єпископ Кромерський та містер Джилрой.

Отже, можна було припустити, що Кристіан Гульбрандсен приїхав до Стоунігейтса у справах, пов'язаних із Фондом Гульбрандсена. Схоже, так вважала й міс Белвер, і всі нші. А проте міс Марпл відчула певний сумнів.

Раз або двічі старий кидав досить дивний погляд на Кері Луїзу, коли вона цього не помічала — погляд, який здався не зовсім звичайним спостережливій подрузі Кері Луїзи. Від Кері Луїзи він переводив свій погляд на інших, ніби намагаючись оцінити кожного, що здавалося досить дивним.

Після чаю міс Марпл тактовно покинула інших і пішла в бібліотеку, але на її неабиякий подив, коли вона влаштувалася там зі своїм плетивом, до бібліотеки увійшов Кристіан Гульбрандсен і сів поруч неї.

— Наскільки я зрозумів, ви дуже давня подруга нашої любої Кері Луїзи? — сказав він.

— Ми разом навчалася у школі в Італії, містере Гульбрандсен. Це було дуже й дуже давно.

— Розумію. Ви її любите?

— Атож, — сказала міс Марпл із теплим почуттям.

— Гадаю, що й усі її люблять Атож, я справді так думаю. Так і має бути. Адже вона надзвичайно мила й чарівна особа. Відтоді, як наш батько одружився з нею, я й мої брати полюбили її від щирого серця. Вона була для нас ніби дорогою сестрою. Вона була вірною дружиною моєму батькові й поділяла всі його ідеї. Вона ніколи не думала про себе, добробут інших був для неї чимось набагато важливішим.

— Вона завжди була ідеалісткою, — сказала міс Марпл.

— Ідеалісткою? Атож. Атож, це саме те слово. І, можливо. тому вона погано розуміє те зло, якого так багато у світі.

Міс Марпл подивилася на нього з подивом. Вираз його обличчя був дуже суворим.

— Скажіть мені, — запитав він, — як її здоров'я?

Міс Марпл знову відчула подив.

— Мені здається, вона почувається непогано. Якщо не брати до уваги артриту — чи ревматизму.

— Ревматизму? Атож. А як її серце? Воно працює добре?

— Наскільки мені відомо, з серцем у неї все гаразд, — сказала міс Марпл, дивуючись дедалі більше. — Але до вчорашнього дня я не бачилася з нею дуже багато років. Якщо ви хочете довідатися про стан її здоров'я, то розпитайте про це людей, які тут живуть. Міс Белвер, наприклад.

— Міс Белвер… Атож, міс Белвер. Або Мілдред?

— Або, як ви кажете, Мілдред.

Міс Марпл була дещо збентежена.

Кристіан Гульбрандсен дивився на неї пильним поглядом.

— Між матір'ю і дочкою не існує великої симпатії, ви це помітили?

— Думаю, що помітила.

— Я теж давно це помітив. Дуже шкода — це ж її єдина дочка, але так воно є. А міс Белвер справді дуже прив'язана до неї, як ви гадаєте?

— Думаю, що дуже.

— І Кері Луїза залежить від цієї міс Белвер?

— Думаю, що залежить.

Кристіан Гульбрандсен геть спохмурнів. Він заговорив, звертаючись, як здавалося, більше до себе, аніж до міс Марпл.

— Існує ще мала Джіна — але вона надто юна. Дуже нелегко… — Він урвав свою фразу на півслові. — Іноді, — сказав він просто, — дуже важко зрозуміти, як щось зробити найкраще. Мені дуже хотілося б зробити якнайкраще. Я особливо боюся, щоб цій милій жінці не було завдано якоїсь прикрості чи шкоди. А це нелегко — дуже й дуже нелегко.

У цю мить до кімнати увійшла місіс Стріт.

— О, ти тут, Кристіане. А ми не могли зрозуміти, де ти є. Доктор Мейверік запитує, чи не хотів би ти поговорити про якісь справи з ним.

— Це той новий молодий лікар? Ні, ні, я зачекаю, доки повернеться Льюїс.

— Він чекає в кабінеті Льюїса. Сказати йому…

— Я сам скажу йому кілька слів.

Гульбрандсен поквапно вийшов. Мілдред Стріт провела його пильним поглядом, потім не менш пильно подивилася на міс Марпл.

— Я думаю, чи не сталося чогось поганого. Кристіан не схожий сам на себе… Він щось сказав…

— Він лише запитав мене про здоров'я вашої матері.

— Про її здоров'я? Чому б він мав запитувати про це вас?

Мілдред говорила сердитим голосом, її велике квадратне обличчя почервоніло, від чого стало ще більш негарним.

— Я не знаю.

— Здоров'я матері в чудовому стані. Навдивовижу добре, якщо взяти до уваги її вік. Вона почуває себе набагато краще, ніж я, якщо вже на те пішло. — Вона на мить замовкла перед тим, як промовити. — Сподіваюся, ви йому так сказали?

— Я, власне, нічого про це не знаю, — мовила міс Марпл. — Він запитував мене про її серце.

— Її серце?

— Так.

— У матері немає жодних проблем із серцем. Жоднісіньких!

— Мені дуже приємно почути про це від вас, моя люба.

— Звідки в голові Кристіана могли з'явитися такі дивні думки?

— Не маю найменшого уявлення, — сказала міс Марпл.