Гра дзеркал

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Наступний день минув, на перший погляд, без якихось прикметних подій, але міс Марпл здавалося, ніби вона помічає знаки якоїсь внутрішньої напруги. Кристіан Гульбрандсен провів ранок у товаристві доктора Мейверіка, оглядаючи Інститут і обговорюючи загальні результати його діяльності. Відразу пополудні Джіна повезла його в автомобілі прогулятися, а потім міс Марпл помітила, що він попросив міс Белвер показати йому щось у саду. Їй здалося, то був привід поговорити сам-на-сам із тією не вельми привітною жінкою. Але якщо несподіваний візит Кристіана Гульбрандсена був пов'язаний лише зі справами, то навіщо йому знадобилося товариство міс Белвер, адже остання брала участь лише в домашньому житті Стоунігейтса.

Але зрештою міс Марпл переконала себе, що вона дає надто велику волю своїй фантазії. Єдиний по-справжньому тривожний випадок дня стався близько четвертої годими. Вона згорнула своє плетлво і вийшла в сад, щоб трохи прогулятися перед чаєм. Обминувши кущ рододендронів, вона зустрілася з Едгаром Лоусоном, який швидко йшов, щось бурмочучи сам до себе, й мало не наштовхнувся на неї.

Він поквапно мовив: «Пробачте!», але міс Марпл була вражена дивним виразом його очей, що пильно втупилися в якусь точку.

— Із вами все гаразд, містере Лоусон?

— Зі мною? Як зі мною може бути все гаразд? Я пережив нещодавно жахливий шок.

— Який шок?

Молодик кинув швидкий погляд їй за спину, потім стривожено подивився в інший бік. Його незвичайна поведінка вселила міс Марпл відчуття тривоги.

— Чи можу я вам сказати? — запитав він, поглянувши на неї із сумнівом. — Я не знаю. Я справді не знаю. За мною так пильно шпигають.

Міс Марпл несподівано придумала, що їй робити. Вона твердо схопила його за руку.

— Якщо ми підемо по цій стежці… Погляньте, тут немає ані дерев, ані кущів. Ніхто не зможе нас підслухати.

— Ні, не зможе, ви маєте слушність. — Він набрав повні груди повітря, нахилив голову й майже пошепки промовив свої наступні слова — Я зробив відкриття. Жахливе відкриття.

— Яке відкриття?

Едгар Лоусон затремтів із голови до ніг. Він майже плакав.

— Хіба можна комусь довіритися! Я йому повірив, а він мені збрехав. Збрехав для того, щоб я не зміг відкрити правду. Я неспроможний це пережити. Яка підлість! Розумієте, він був єдиною особою, якій я довіряв, а тепер з’ясувалося, що саме він стояв за всім цим. Це він був моїм ворогом! Цe він керував усіма тими, хто стежив і шпигував за мною. Але це йому так не минеться. Я не стану мовчати. Я скажу йому, що знаю про всі його підлі вчинки.

— Ви про кого? — запитала міс Марпл.

Едгар Лоусон випростався на повен зріст. Він хотів здатися їй патетичним і сповненим гідності. Але насправді вигляд у нього був кумедний.

— Я кажу про свого батька.

— Про віконта Монтгомері чи, може, про Вінстона Черчілля?

Едгар кинув на неї зневажливий погляд.

— Вони намагалися переконати мене в цьому аби перешкодити мені відгадати правду. Але тепер я знаю. Я маю друга — справжнього друга. Друга, який розповідає мені правду й відкриває мені, як мене досі обманювали. Але моєму батькові доведеться рахуватися зі мною. Я пожбурю його брехню йому в обличчя! Я приголомшу його правдою. Подивимося, що він зможе на це сказати.

Зненацька Едгар кинувся навтіки і зник за деревами парку.

Міс Марпл повернулася в дім, неабияк стривожена.

«Ми всі трохи божевільні, моя люба леді», — сказав їй доктор Мейверік.

Але їй здалося, що у випадку з Едгаром справи зайшли значно далі, ніж це.

Льюїс Сероколд повернувся додому десь о пів на сьому. Він зупинив автомобіль перед ворітьми й рушив до будинку пішки через парк. Виглянувша зі свого вікна, міс Марпл побачила, яі Кристіан Гульбрандсен вийшов йому назустріч і двоє чоловіків, привітавшись, обернулися й стали ходити туди-сюди по терасі.

Міс Марпл не забула взяти із собою бінокль, за допомогою якого вона спостерігала за життям птахів. Саме це вона й робила в ті хвилини. Вона дивилася на далекий гайок дерев, над яким, як їй здалося, кружляла зграя чижів.

Коли бінокль опустився, й вона ще не встигла його підняти, то помітила, що двоє чоловіків були дуже чимось стурбовані. Міс Марпл трохи більше вихилилася з вікна. Уривки з розмови вряди-годи долітали до неї. Якби один із двох підняв погляд, йому стало б очевидне, що увага захопленого спостерігача життя птахів була спрямована кудись далеко від їхньої розмови.

— …треба подбати, щоб Кері Луїза не довідалася… — говорив Гульбрандсен.

Коли вони проходили вдруге під вікном міс Марпл, до неї долетіло кілька слів Льюїса Сероколда.

— …якщо це можна буде приховати від неї. Я згоден, про неї слід подбати насамперед…

Ще кілька фрагментів долетіли до її вух:

— …Справді дуже серйозно… не варто… це означало б узяти на себе надто велику відповідальність… можливо, нам треба звернутися до когось стороннього…

І нарешті міс Марпл почула, як Кристіан Гульбрандсен сказав:

— Тут стає холодно. Ходімо в дім.

Міс Марпл відійшла від вікна з розгубленим виразом обличчя. Те, що вона підслухала, було надто фрагментарним, аби ці фрагменти можна було стулити докупи, але воно підтверджувало туманні побоювання, які поступово опановували її і в обгрунтованості яких Рут Вен Райдок була абсолютно впевнена.

Хоч би що там було не так у Стоунігейтсі, воно, безперечно, стосувалося Кері Луїзи.

Під час вечері в той день панувала досить напружена атмосфера. І Гульбрандсен, і Льюїс були неуважні й занурені у власні думки. Волтер Хад був ще похмуріший, ніж звичайно, і чи не вперше Джіна й Стівс не мали чого сказати ані одне одному, ані всьому товариству, яке зібралося за столом. Розмову головним чином підтримував доктор Мейверік, який розпочав тривалу дискусію технічного характеру з містером Баумгартеном — одним із фахівців із гігієни праці.

Коли після вечері вони вийшли до зали, Кристіан Гульбрандсен майже відразу попросив вибачення. Він сказав, що повинен написати важливого листа.

— Якщо дозволиш мені, дорога Кері Луїзо, я зараз піду до своєї кімнати.

— Ти маєш там уce, що тобі треба? Джоллі?

— Так, так. Усе. Я просив друкарську машинку, і її вже там поставили. Міс Белвер була дуже доброю та уважною.

Він покинув Велику Залу, вийшовши у двері, які були зліва й виводили до головних сходів, а далі — до коридору, в кінці якого було помешкання, що складалося зі спальні та ванної кімнати.

Коли він вийшов, Кері Луїза запитала:

— Ти не йдеш сьогодні до театру Джіно?

Дівчина похитала головою. Вона перетнула залу й сіла біля вікна, з якого було видно під'їзну алею та подвір'я.

Стівен подивився на неї й підійшов до великого фортепіано. Він сів біля нього й, дуже легко торкаючись клавішів пальцями, заграв дивну й меланхолійну мелодію. Двоє фахівців із гігієни праці, доктор Баумгартен та містер Лейсі, а також доктор Мейверік побажали всім «на добраніч» і пішли. Волтер натиснув на вимикач настільної лампи, і з тріскотом половина світильників у залі погасла.

— Цей клятий вимикач ніколи не буває справний. Піду поставлю нову пробку.

Він вийшов із Зали, й Кері Луїза прошепотіла:

— Воллі так добре тямить у всіх цих електричних приладах. Пам'ятаєте, як він полагодив отой тостер?

— Здається, це було все, що він тут зробив, — сказала Мілдред Стріт. — Мамо, ти випила свій тонік?

Міс Белвер щиро визнала свою провину:

— Мушу признатися, я зовсім забула про нього сьогодні.

Вона підхопилася на ноги, пішла в їдальню й незабаром повернулася з невеличкою склянкою, на дні якої було трохи рожевої рідини.

Кері Луїза з легкою усмішкою простягла слухняну руку.

— Така бридка мікстура, й ніхто не дозволяє мені забути про неї, — сказала вона, скривившись.

А потім, досить несподівано, Льюїс Сероколд сказав:

— Ліпше тобі не пити це сьогодні, моя люба. Я не певен, що воно піде тобі на користь.

Спокійно, але з тією контрольованою енергією, яка завжди відчувалася в ньому, він узяв склянку з руки міс Белвер і поставив її на великий дубовий вельський буфет.

Міс Белвер гостро сказала:

— Я не можу погодитися з вами, містере Сероколд. Місіс Сероколд стало набагато краще, після того як…

Вона урвала свою мову і рвучко обернулася.

Парадні двері розчинилися навстіж, гойднувшись так, що аж зарипіли. Едгар Лоусон увійшов у велику напівтемну залу з виглядом театральної знаменитості, яка робить свій перший тріумфальний вихід на сцену.

Він вийшов на середину зали й став там у позу.

Вона була майже кумедною, але сміятися нікому не захотілося.

Едгар сказав театральним голосом:

— Ось ти де, мій вороже!

Промовляючи ці слова, він дивився на Льюїса Сероколда.

Містер Сероколд поглянув на нього з лагідним подивом.

— Що з вами, Едгаре, в чому річ?

— І ви запитуєте мене про це — ви! Ви знаєте в чому річ! Ви обманювали мене, ви шпигували за мною, ви змовилися з моїми ворогами проти мене.

Льюїс узяв його за pyку.

— Ну ж бо, ну ж бо, мій хлопче, не накручуйте себе. Розкажіть мені про все спокійно. Ходімо в мій кабінет.

Він провів його через залу й вивів у двері праворуч, що зачинилися за ними. Після цього пролунав ще один звук, гучний скрегіт ключа, обернутого в замку.

Міс Белвер подивилася на міс Марпл, одна й та сама думка виникла в їхніх мізках. Це не Льюїс Сероколд обернув ключ у замку.

Міс Белвер гостро сказала:

— У цього молодика щось розгвинтилося в голові, гадаю він небезпечний.

Мілдред промовила:

— Він дуже неврівноважений й абсолютно невдячний за все що ми тут для нього зробили. Ти повинна втрутитися, мамо.

З легким зітханням Кері Луїза прошепотіла:

— Нічого небезпечного в ньому немає. Він любить Льюїса. Він дуже любить його.

Міс Марпл подивилася на неї з цікавістю. У виразі обличчя Едгара, коли він подивився на Льюїса кілька хвилин тому, не було ніякої любові, там буле щось зовсім протилежне. Вона подумала, як уже думала раніше, чи Кері Луїза не умисне обертається спиною до peaльності.

Джіна сказала гостро:

— У нього щось було в кишені. В Едгара, я хочу сказати. Він крутив його в руці.

Стівен промурмотів, відірвавши пальці від клавішів:

— У фільмі там неодмінно був би револьвер.

Міс Марпл кахикнула.

— Фільми фільмами, — сказала вона тоном вибачення, — а я думаю, там і справді був револьвер.

Голоси за зачиненими дверима Льюїсового кабінету можна було ясно почути. Несподівано їх стало чути зовсім виразно. Едгар Лоусон кричав, тоді як голос Льюїса Сероколда залишався на своїх рівних, розважливих нотах.

— Брехня, брехня, брехня — все брехня! Ви — мій батько. Я ваш син. Ви позбавили мене своїх прав. Цей маєток належить мені. Ви ненавидите мене — ви хочете мене позбутися!

Почулися лагідні, заспокійливі слова Льюїса, а потім істеричний голос залунав ще гучніше. Він викрикував брудну лайку. Едгар, здавалося, швидко втрачав контроль над собою. Долинали окремі слова Льюїса: «заспокойтеся…», «прошу вас, заспокойтеся…», «ви ж знаєте, усе це неправда…» Але ті слова, здавалося, не тільки не втихомирювали, а, навпаки, ще більше розлючували знавіснілого молодика.

У залі панувала мовчанка, підсвідомо ніхто не хотів розтуляти рота, усі напружено дослухалися, що там відбувається за замкненими дверима кабінету Льюїса.

— Я примушу вас вислухати мене! — горлав Едгар. — Я зітру цей зневажливий вираз із вашого обличчя. Я помщуся, не сумнівайтеся. Помщуся вам за всі мої страждання.

Другий голос пролунав тепер різко, несхожий на звичайний, позбавлений будь-яких емоцій голос Льюїса.

— Опустіть револьвер!

Джіна голосно зойкнула:

— Едгар його вб'є! Він божевільний. Чи не слід нам викликати поліцію абощо?

Кері Луїза, досі неззорушна, лагідно промовила:

— Немає потреби хвилюватися, Джіно. Едгар любить Льюїса. Він лише розігрує трагедію, ото й усе.

Тепер крізь двері до них долинув сміх Едгара, й міс Марпл мусила визнати, що то був справді божевільний сміх.

— Так, я маю револьвер, і він заряджений. Мовчіть і не рухайтеся. Ви повинні вислухати мене. Ви влаштували проти мене змову, й тепер ви за це заплатите.

Пролунав звук схожий на постріл із пістолета, й усі вони стрепенулися, але Кері Луїза сказала:

— Це не там — це десь зовні, у парку.

А тим часом за замкненими дверима Едгар кричав високим верескливим голосом:

— Ви тут сидите й дивитеся на мене, дивитеся і вдаєте незворушність! Чому ви не падаєте переді мною навколішки й не благаєте прощення? Я стрілятиму, попереджаю вас. Я стрілятиму і вб’ю вас! Я ваш син — ваш невизнаний, зневажений син, ви хотіли заховати мене від людей, а може, й прибрати зі світу. Ви послали своїх шпигів, щоб вони стежили за мною, щоб вони цькували мене, ви влаштували проти мене змову! Ви, мій батько! Мій батько. А я лише байстрюк, чи не так? Лише байстрюк. Ви годували мене брехнею. Вдавали, ніби ви добрий до мене, і весь час… і весь час… Ви не гідні того, щоб жити. Я не дозволю вам жити.

І знову полився потік брудної лайки. Десь посеред цієї сцени до свідомості міс Марпл дійшло, що міс Белвер сказала:

— Ми повинні зробити щось, — і покинула залу.

Едгар зробив паузу — мабуть, шоб набрати повітря у груди, а тоді закричав:

— Ви зараз помрете — помрете! Ви помрете тепер. Ось вам, дияволе, ось вам!

Гримнули два лункі постріли — і тепер уже не в парку, а за замкненими дверима, в цьому сумніву не було.

Хтось — міс Марпл здалося, що то була Мілдред — вигукнув:

— О Боже, що нам робити?

У кімнаті щось важко впало, а потім пролунав звук, ще жахливіший, ніж дотепер, звук гірких, натужних схлипувань.

Хтось пройшов повз міс Марпл і почав трясти двері та грюкати в них.

То був Стівен Рестарік.

— Відчиніть двері! Відчиніть двері! — закричав він. Міс Белвер повернулася в залу. У руці вона тримала в’язку ключів.

— Спробуйте ці, — сказала вона, важко відсапуючись. У цю мить спалахнули лампочки, які перегоріли були під час короткого замикання. Зала знову повернулася до житгя після своєї моторошної півтемряви. Стівен Рестарік став пробувати ключі. Вони почули, як у кімнаті випав із замка ключ, коли він так робив.

Там досі лунало розпачливе схлипування. Волтер Хад, ліниво увійшовши до зали, став як укопаний і запитав:

— Що тут діється?

Мілдред сказала зі слізьми на очах:

— Той псих застрелив містера Сероколда.

— Дозвольте мені, буде ласка. — це був голос Кері Луїзи. Вона підвелася, підійшла до замкнених дверей кабінету й дуже лагідно відтрутила Стівена Рестаріка вбік. — Дозвольте мені поговорити з ним.

Вона покликала — дуже лагідним голосом:

— Едгаре… Едгаре… будь ласка, дозвольте мені увійти. Прошу вас, Едгаре.

Вони почули, як ключ було вставлено в отвір замка. Він обернувся, І двері повільно відчинилися.

Але їх відчинив не Едгар. То був Льюїс Сероколд. Він важко дихав так, ніби щойно зупинився після швидкого бігу, але в усьому іншому був незворушний.

— Усе гаразд, моя люба, — сказав він. — Ти чуєш, моя найдорожча, зі мною все гаразд.

— А ми думали, він вас застрелив, — сказала міс Белвер хрипким голосом.

Льюїс Сероколд спохмурнів. Він сказав із легким роздратуванням у голосі:

— Звісно, він мене не застрелив.

Тепер вони змогли заглянути в кабінет. Едгар Лоусон лежав на підлозі, біля письмового столу. Він схлипував і важко дихав. Револьвер лежав на підлозі, там, де він випав із його руки.

— Але ж ми чули постріли, — сказала Мілдред.

— О, так, він вистрелив двічі.

— І не влучив у тебе?

— Звісно, він не влучив у мене, — сердито кинув Льюїс.

Міс Марпл не вважала що це «звісно» прозвучало доречно Адже постріли було зроблено з дуже близької відстані.

Льюїс Сероколд промовив роздратованим голосом:

— Де Мейверік? Нам потрібен Мейверік.

Міс Белвер сказала:

— Я приведу його. Мені зателефонувати також у поліцію?

— У поліцію? Звісно, ні.

— Ні, ми таки повинні зателефонувати в поліцію, — промовила Мілдред. — Він небезпечний.

— Дурниці, — сказав Льюїс Сероколд. — Бідолашний хлопець. Хіба він здається вам небезпечним?

У цю хвилину він і справді нікому не міг здатися небезпечним. Він здавався дуже юним, патетичним і досить бридким.

Його голос утратив свій дбайливо опрацьований тон.

— Я не хотів, — простогнав він. — Я не знаю, що на мене найшло, чому я молов таку нісенітницю, мабуть, я збожеволів.

Мілдред пирхнула.

— Я й справді, мабуть, збожеволів. Я не хотів. Повірте мені, містере Сероколд, я справді не хотів.

Льюїс Сероколд поплескав його по плечу.

— Усе гаразд, мій хлопче. Ти ніякої шкоди не наробив.

— Я міг убити вас, містере Сероколд.

Волтер Хад перейшов кімнату й пильно оглянув стіну за письмовим столом.

— Кулі увійшли тут — мовив Хад. Опустив погляд на стіл і на стілець за ним. — Він ледь не влучив, — сказаз він похмуро.

— Я втратив голову. Не розумів, що роблю. Я думав, він позбавив мене моїх прав. Я думав.

Міс Марпл втрутилася в розмову зі своїм запитанням яке вона хотіла поставити вже якийсь час тому:

— Хто вам сказав, — запитала вона, — що містер Сероколд — ваш батько?

Лише на якусь секунду лукавий вираз з'явився на обличчі Едгара. Він промайнув там і миттю зник.

— Ніхто, — сказав він. — Це просто спало мені на думку.

Волгер Хад дивився на револьвер, що лежав на підлозі.

— Де в біса ти взяв цього пугача? — запитав він.

— Пугача? — перепитав Едгар, витріщившись на револьвер.

— Він дуже схожий на мого пугача, — сказав Волтер. Він нахилився й підняв пістолет. — Чорти б його взяли, це справді він! Ти вкрав його з моєї кімнати, ти, мерзенна гнидо!

Льюїс Сероколд став між зніченим Едгаром і розлюченим американцем.

— Ми розберемося з цим потім, — сказав він. — А ось і Мейверік. Огляньте його, будь ласка, Мейверіку.

Доктор Мейверік підступив до Едгара з виразом загостреної професійної цікавості.

— Так не годиться, Едгаре, — сказав він. — Так не годиться, щоб ти знав.

— Він небезпечний псих, — гостро кинула Мілдред. — Він стріляв із револьвера й не тямився від люті. Він мало не влучив у мого вітчима.

Едгар заверещав, і доктор Мейверік сказав із докором у голосі:

— Обережніше, місіс Стріт, я вас благаю.

— Мене вже нудить від усього цього. Нудить від того, що ви тут робите. Я вам кажу, що він — псих.

Одним стрибком Едгар вирвався від доктора Мейверіка й упав на підлогу до ніг Сероколда.

— Допоможіть мені. Допоможіть. Не дозволяйте їм забрати мене й замкнути. Не дозволяйте їм…

Неприємна сцена, подумала міс Марпл.

Мілдред промовила сердито:

— Кажу вам, він…

Її мати сказала заспокійливим тоном:

— Будь ласка, Мілдред. Не тепер. Він страждає.

Волтер пробурчав:

— Він страждає так його перетак! Усі вони тут психовані.

— Я займуся ним, — сказав доктор Мейверік. — Ходімо зі мною, Едгаре. Я дам тобі снодійне, ти добре виспишся, а вранці ми про все поговоримо. Ти довіряєш мені, чи не так?

Зіп'явшись на ноги й тремтячи трохи, Едгар з сумнівом подивився на молодого лікаря, а потім на Мілдред Стріт.

— Вона сказала, що я псих.

— НІ, ні, ти не псих.

У залі затупотіли кроки міс Белвер. Вона увійшла з міцно стиснутими губами й червоним обличчям.

— Я зателефонувала в поліцію, — сказала вона похмуро. — Вони будуть тут через кілька хвилин.

Кері Луїза скрикнула: «Джоллі!» з переляком у голосі.

Едгар настрахано заскиглив.

Льюїс Сероколд сердито насупився.

— Хіба я не сказав вам, Джоллі, що не хочу кликати поліцію? Це випадок медичного характеру.

— Це ви так вважаєте, — сказала міс Белвер. — Я дивлюся на нього зовсім інакше. Але я мусила викликати поліцію. Містера Гульбрандсена вбито.