Гра дзеркал

«…як бачиш, дорога тітко Рут, ці події були справжнім кошмаром — а надто їхній кінень. Я вже розповідала тобі про того дивного молодика, Едгара Лоусона. Він завжди був боягузом, і коли інспектор почав допитувати його й загнав у глухий кут, він утратив від страху розум і дременув від нього, як заєць. Вистрибнув із вікна, оббіг навколо дому й звернув на під'їзну алею, але там дорогу йому перетнув полісмен, і тоді він круто звернув убік і побіг до озера. Стрибнув у старого трухлявого човна, який гнив там багато років і відштовхнувся від берега. То був безглуздий учинок, звичайно ж, але, як я тобі вже сказала, він ударився в паніку, як наполоханий заєць. Тоді Льюїс голосно вигукнув: «То гнилий човен!» і теж побіг до озера. Човен пішов на дно, а Едгар опинився у воді. Плавати він не вмів. Льюїс стрибнув у воду й поплив йому на допомогу. Він доплив до нього, але вони обоє заплуталися в очереті. Один із людей інспектора обв'язався мотузкою й теж поліз у воду, але він також потрапив у густі водорості, й вони мусили витягти його на берег. Тітка Мілдред стала по-дурному повторювати: «Вони втопляться, вони втопляться, вони обидва втопляться», а бабуня лише сказала: «Так!». Я навіть не можу тобі описати яким тоном промовила вона це одне слово. Лише «так», але це «так» пройшло крізь мене, немовби гострий меч.

Тобі не здається, що я дурна й мелодраматична? Мабуть, і справді. Aлe те слово прозвучало саме так.

А потім — коли все закінчилося, коли вони витягли їх на берег і намагалися зробити їм штучне дихання (але марно), — інспектор підійшов до нас і сказав бабусі: «Боюся, місіс Сероколд, що надії немає», і бабуся дуже спокійно відповіла. «Дякую вам, інспекторе».

Потім вона подивилася на нас усіх. На мене, яка дуже хотіла допомогти їй, але не знала як, на Джоллі, що була похмура, лагідна і, як завжди, готова взяти на себе всі турботи, на Стівена, який простягував до неї руки, й на кумедну стареньку міс Марпл, що здавалася сумною і стомленою. І навіть у Воллі був засмучений вигляд. Усі ми дуже любили її й хотіли зробити для неї що-небудь.

Але бабуся лише сказала: «Мілдред!». А тітка Мілдред сказала: «Мамо!» І вони разом пішли в дім. Бабуся здавалася маленькою й тендітною, і вона спиралася на тітку Мілдред. Я ніколи не усвідомлювала раніше, як сильно вони любили одна одну. Ці почуття не проступали назовні, але вони були завжди з ними.

Щодо мене й Воллі, то ми повернемося у Штати, як тільки зможемо…»