Гра дзеркал

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

— Ти кажеш, хтось хотів мене отруїти?

У голосі Кері Луїзи була розгубленість і недовіра.

— Ти знаєш, — сказала вона, — я не можу повірити в це…

Вона помовчала кілька хвилин, сидячи із заплющеними очима.

Льюїс лагідно сказав.

— Я хотів би, щоб це було не так, моя люба.

Вона майже неусвідомлеко простягла до нього руку, й він її взяв.

Міс Марпл, яка сиділа поруч, співчутливо похитала головою.

Кері Луїза розплющила очі.

— Це правда, Джейн? — запитала вона.

— Боюся, що так, моя люба.

— Тоді все… — і Кері Луїза раптом замовкла.

Вона провадила згодом:

— Я завжди думала, ніби знаю, що реальне, а що — ні… Це не здається мені реальним, а воно ж… Тож я, мабуть, помилялася в усьому. Але хто міг учинити таке щодо мене? У цьому домі не може бути людини, яка хотіла б убити мене.

У її голосі досі звучало небажання повірити.

— Я теж так думав, — сказав Льюїс. — Але я помилявся.

— І Кристіан про це знав? Тоді все зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло? — запитав Льюїс.

— Тоді мені стає зрозумілою його поведінка, — сказала Кері Луїза. — Він поводився дуже дивно, можете мені повірити. Був зовсім не схожий на себе. Він дивився сумним поглядом і, здавалося, хотів щось сказати мені, проте не казав нічого. І він запитав, чи не болить мені серце. І чи все гаразд із моїм здоров'ям. Можливо хотів натякнути мені про щось. Але чому б не сказати все навпростець? Адже набагато простіше сказати все навпростець.

— Він не хотів завдати тобі болю, Керолайн.

— Болю? Але чому… — Її очі здивовано розширились. — Отже, ти віриш у це, Льюїсе? Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся. Запевняю тебе.

Чоловік уникав її погляду.

— Пробач мені, — сказала місіс Сероколд через мить або дві. — Але я неспроможна повірити в усе те, що сталося останнім часом. Едгар, який стріляв у тебе. Джіна й Стівен. Ідіотська коробка з цукерками. Це все неправда.

Ніхто не озвався.

Керолайн Луїза Сероколд зітхнула.

— Мабуть, — сказала вона, — я надто довго жила за межами реальності… Прошу вас обох, залиште мене, мені хочеться побути самій-одній… Я спробую щось зрозуміти.

Міс Марпл спустилася сходами й увійшла до Великої Зали, зустрівши Алекса Рестаріка, який стояв біля великих арочних дверей і підняв руку, ніби хотів привітати її цим урочистим жестом.

— Заходьте, заходьте, — приязним голосом сказав Алекс, ніби це він був володарем Великої Зали. — Я якраз думаю про події минулого вечора.

Льюїс Сероколд, який спустився сходами відразу за міс Марпл, повертаючись із вітальні Кері Луїзи, перетнув Велику Залу й увійшов до свого кабінету, зачинивши за собою двері.

— Ви намагалися реконструювати вбивство? — запитала міс Марпл зі стриманою цікавістю.

— Що? — запитав її Алекс, стрепенувшись і спохмурнівши від несподіванки. Потім обличчя його проясніло: — А, ви про це? — сказав він. — Ні, ні, не зовсім. Я лише подивився на цю історію під зовсім іншим кутом. Я думав про це місце, уявивши його собі театром. Не як реальність, а як її штучне відтворення. Підійдіть-но сюди. Уявіть собі, що перед вами театральна сцена. Освітлення, вхід акторів, вихід акторів. Дійові особи. Звуки за сценою. Усе дуже цікаво. Це не моя ідея. Мені її подав інспектор. Думаю, він людина надто жорстока. Він зробив усе можливе, щоб залякати мене сьогодні вранці.

— І йому це вдалося?

— Я не певен.

Алекс описав експеримент інспектора й хронометрування пересувань та дій засапаного констебля Доджета.

— Час вводить в оману, — сказав він. — Людина думає, що та чи та подія забирає стільки-то часу, але насправді вона його стільки не забирає.

— Це правда, — сказала міс Марпл.

Зображаючи публіку, вона перейшла на інше місце.

Сцена тепер була високою, покритою гобеленом стіною, що зникала в темряві, яка висіла вгорі, з великим фортепіано на задньому плані ліворуч і вікном та сидінням біля вікна на задньому плані праворуч. Дуже близько від вікна були двері в бібліотеку. Ослінчик, який стояв біля фортепіано, був лише за вісім футів від дверей до квадратного передпокою, що виводив до коридору. Два дуже зручні виходи! Публіка, звичайно, могла дуже добре бачити обидва…

А ле вчора увечері тут не було публіки. Тобто ніхто не сидів обличчям до сцени, на яку тепер дивилася міс Марпл. Публіка учора ввечері сиділа, обернута спинами до цієї конкретної сцени.

Скільки часу, міркувала собі міс Марпл, треба було для того, щоб вислизнути з кімнати, пробігти коридором, застрелити містера Гульбрандсена й повернутися назад? Не так багато, як можна було подумати. Час, що вимірюється хвилинами та секундами, справді дуже короткий…

Що мала на увазі Кері Луїза, коли сказала своєму чоловікові: «Отже, ти віриш у це, Льюїсе. Але ти помиляєшся, бігме, помиляєшся».

— Я повинен сказати, що то було дуже глибоке зауваження інспектора, — урвав її роздуми голос Алекса. — Коли він сказав, що сценічні декорації — це щось цілком реальне. Вони виготовлені з дерева й картону, склеєні клеєм і реальні як у своєму пофарбованому, так і в непофарбованому вигляді. Ілюзія, — сказав він, — виникає в очах публіки, що дивиться виставу.

— Так роблять фокусники, — прошепотіла міс Марпл сама до себе. — Вони відводять людям очі, так, здається, кажуть про їхнє вміння.

Увійшов Стівен Рестарік, дещо засапаний.

— Привіт, Алексе, — сказав він. — Ти пам'ятаєш того дрібного щура на ім'я Еpні Грег?

— Того, який грав Феста, коли ми ставили «Дванадцяту ніч»? Хлопець не позбавлений певного таланту, так я тоді подумав.

— Атож, він не позбавлений певного таланту. Руками він теж працювати вміє. Виконує для нас багато теслярської роботи. Але я не про це. Він похвалився Джіні, що виходить уночі з Коледжу й гуляє в саду. Каже, він гуляв учора вночі й щось нібито бачив.

Алекс круто обернувся.

— Що він бачив?

— Про це він розповідати не хоче. Власне, я глибоко переконаний, що він лише хоче похизуватися й потрапити у світло рампи. Він неймовірний брехун, але я подумав, що, можливо, його варто було б допитати.

Алекс гостро сказав:

— Я дав би йому спокій на певний час. Нехай не думає, що ми ним так уже дуже зацікавилися.

— Мабуть, і справді ти маєш рацію. Ліпше відкласти розмову з ним до вечора.

Стівен пішов у бібліотеку.

Міс Марпл, тихо обходячи залу в своїй ролі рухливої публіки, наштовхнулася на Алекса Рестаріка, який відсахнувся від неї.

— Пробачте, — сказала міс Марпл.

Алекс скинув на неї похмурим поглядом і неуважно відказав:

— Пробачте й ви мені.

А потім раптом вигукнув здивованим голосом:

— А, це ви!

Міс Марпл здалося дивним що так могла вигукнути людина, з якою вона щойно досить довго розмовляла.

— Я думав про зовсім інше, — сказав Алекс Рестарік. — Про того хлопця Ерні… — і він зробив якісь дивні рухи обома руками.

Потім, якось несподівано змінившись, він перетнув залу й увійшов до бібліотеки, зачинивши за собою двері.

Гомін голосів долинув із-поза зачинених дверей, але міс Марпл не звернула на них уваги. Балакучий Ерні її зовсім не цікавив, їй було байдужісінько до того, що він бачив або здавав, ніби бачив. Її прониклива інтуїція підказувала їй, що Ерні взагалі нічого не бачив. Вона й на мить не повірила в те, шо в таку холодну, вогку й туманну ніч, якою була ніч учорашня, Ерні захотів би скористатися своїм мистецтвом відмикання замків і вийти на прогулянку в парк. А найімовірніше, що він ніколи не виходив із Коледжу вночі. Він просто любив похвалитися, ото й усе.

— Як Джонні Бекгаус, — подумала міс Марпл, яка завжди мала напоготові низку аналогій, узятих із життя мешканців її рідного села Сент-Мері-Мід.

«А я бачив вас учора вночі», — так полюбляв казати Джонні кожному, кому хотів зіпсували настрій.

І майже завжди домагався уcnixy. Просто дивовижно, скільки людей, подумала міс Марпл, бували в таких місцях, де їм не хотілося, аби хтось їх побачив!

Вона викинула Джонні з голови й зосередила всі свої думки на тому туманному «щось», яке розбудило до життя розповідь Алекса про зауваження інспектора Кері. Це зауваження підказало Алексові якусь думку. Вона не була переконана, що воно не підказало якусь думку і їй. Ту саму думку? Чи якусь іншу?

Вона стояла там, де щойно стояв Алекс Рестарік. Вона повторювала подумки: «Це не справжня зала. Це лише картон, полотно й дерево. Це театральна сцена…» Уривки фраз пролітали крізь її розум: «Ілюзія» — «В очах публіки» — «Вони відводять людям очі…» Прозорі чаші із золотими рибками… довгі кольорові стрічки… жінки, які зникають несподівано… Мистецтво фокусника, який уміє відвернути увагу глядачів…

Щось пробудилося в її свідомості — якась картина — щось сказане Алексом… щось ним описане… Засапаний констебль Доджет… Засапаний… Щось зсунулося в її уяві й несподівано картина повністю прояснилася…

— Ну, звичайно ж! — сказала міс Марпл. — Ось як воно було…