Гра дзеркал

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Джіна вибігла назустріч міс Марпл, коли та прийшла снідати наступного ранку.

— Поліція знову тут, — сказала вона. — Тепер вони в бібліотеці. Воллі абсолютно зачарований ними. Він не розуміє, як вони можуть бути такі спокійні й такі стримані. Мені здається, він страшенно збуджений тим, що сталося. Я — ні. Мені воно дуже не до вподоби. Я відчуваю моторошний жах. Чому, ви думаєте, я так почуваюся? Тому, що я наполовину італійка?

— Цілком можливо. Принаймні це пояснює, чому ви не вважаєте за потрібне приховувати те, що відчуваєте.

Міс Марпл усміхнулася зозсім трохи, коли це говорила.

— Джоллі страшенно сердита, — сказала Джіна повиснувши на руці в міс Марпл і підштовхуючи її до їдальні. — Мабуть, тому, що тепер тут усім розпоряджається поліція і вона не може «керувати» ними, як керує всіма іншими.

— Алексові й Стівенові, — сказала Джіна тоном осуду, коли вони увійшли до їдальні, де двоє братів закінчували свій сніданок, — просто байдужісінько до всього, що сталося.

— Моя люба Джіно, — сказав Алекс, — ти до нас дуже несправедлива. Доброго ранку, міс Марпл. Мені до цього аж ніяк не байдужісінько. Якщо не брати до уваги, що я майже не знав твого дядька Кристіана, то я, безперечно, найперший підозрюваний. Ти це розумієш, гадаю.

— Чому?

— Ну, по-перше, тому, що я під'їхав до будинку приблизно в ті самі хвилини, коли його вбили. До того ж вони все тут перевіряли, і, як здається, минуло надто багато часу, поки я дістався від будки воротаря до будинку, а це означає, що я міг устигнути покинути автомобіль, оббігти навколо будинку, увійти в бічні двері, застрелити Кристіана й вибігти назад до машини.

— А що ти робив насправді?

— Я думав, малих дівчаток із дитинства навчають не ставити неделікатних запитань. Як останній йолоп я стояв у тумані, дивився, як він поглинає світло фар, і думав до яких засобів мені вдатися, щоб створити такий самий ефект на сцені. Для свого нового балету «Ночі над Темзою».

— Але ж ти можеш сказати їм про це!

— Звісно, можу. Але ж ти знаєш, які вони, полісмени. Вони скажуть: «Дякуємо вам» дуже чемно й запишуть усе, що я їм розповів, але ти не маєш найменшого уявлення, що вони думають, а тільки відчуваєш, що налаштовані вони вельми скептично.

— Цікаво буде подивитися, як ти виплутаєшся з цієї халепи, Алексе, — сказав Стівен зі своєю тонкою й досить жорстокою посмішкою. — Щодо мене, то зі мною все гаразд. Я не виходив із зали учора ввечері.

Джіна вигукнула:

— Але ж вони не можуть думати, що то був хтось із нас!

Її темні очі округлилися й були наповнені жахом.

— Тільки не кажи, що то був якийсь волоцюга, моя люба, — сказав Алекс, жадібно поглинаючи мармелад. — Це так банально.

Міс Белвер зазирнула у двері і сказала:

— Міс Марпл, коли поснідаєте, зайдіть до бібліотеки.

— Знову викликають вас, — сказала Джіна. — Раніше, ніж будь-кого з нас.

Вона здавалася трохи ображеною.

— Що то за звук? — запитав Алекс

— Я нічого не чув, — сказав Стівен.

— А мені почувся постріл із пістолета.

— Вони стріляють у кімнаті, де було вбито дядька Кристіана, — сказала Джіна. — Я не знаю, навіщо вони це роблять. І надворі теж.

Двері відчинилися знову, й увійшла Мілдред Стріт. Вона була в чорній сукні, з оніксовим намистом на шиї.

Вона пробурмотіла: «Доброго ранку», ні на кого не дивлячись і сіла.

Стишеним голосом Мілдред сказала:

— Дай мені, будь ласка, чаю, Джіно. Їсти я не хочу — візьму лише грінку.

Вона делікатно доторкнулася до своїх очей та носа хусточкою, яку тримала в руці. Потім підвела погляд і подивилася невидющими очима на двох братів. Стівен й Алекс почулися незручно. Їхні голоси знизилися майже до пошепту, і незабаром вони підвелися й вийшли.

Мілдред Стріт сказала, звертаючись чи то до всесвіту, чи до міс Марпл, визначити це було неможливо:

— Навіть чорної краватки не вдягли!

— Я не думаю, — сказала міс Марпл примирливим тоном, — що вони знали наперед про вбивство, яке тут станеться.

Джіна стримано пирснула, й Мілдред Стріт подивилася на неї гострим поглядом.

— Де Волтер, його чомусь не видно сьогодні? — запитала вона.

Джіна почервоніла.

— Не знаю. Я його не бачила.

Вона сиділа з ніяковим виразом обличчя, як провинна дитина.

Міс Марпл підвелася на ноги.

— Піду в бібліотеку, — сказала вона.

Льюїс Сероколд стояв біля вікна в бібліотеці.

Більше нікого в кімнаті не було.

Він обернувся, коли міс Марпл увійшла, й, підійшовши до неї, узяв її руку у свої.

— Сподіваюся, — сказав він, — ця подія не стала для вас надто тяжким потрясінням. Безпосередньо зіткнутися з убивством має бути надто тяжким ударом для кожного, хто раніше не бачив нічого подібного.

Скромність не дозволила міс Марпл відповісти, що вбивства стали для неї останнім часом чимось аж надто звичним. Вона тільки сказала, що життя в Сент-Мері-Мід зовсім не таке тихомирне, яким іноді воно здається людям, котрі там ніколи не жили.

— На селі трапляються дуже погані речі, запевняю вас, — сказала вона. — Там можна навчитися такого, чого ніколи не навчишся в місті.

Льюїс Сероколд вислухав її поблажливо, але тільки в піввуха.

Він сказав ду же просто:

— Мені потрібна ваша допомога.

— Розраховуйте на мене, містере Сероколд.

— Ідеться про справу, яка має стосунок до моєї дружини — має стосунок до Керолайн. Сподіваюся, ви щиро до неї прихильні?

— Так, безперечно. Усі ставляться до неї дуже прихильно.

— Я теж так думав. Але, схоже, я помилився. З дозволу інспектора Кері я хочу розповісти вам щось таке, чого ще ніхто не знає. Або, якщо висловитися точніше, про це знає лише хтось один.

Коротко він розповів їй те, про що вже розповів інспекторові Кері учора ввечері.

Міс Марпл здавалася нажаханою.

— Не можу повірити, містере Сероколд. Не можу повірити!

— Так само подумав і я, коли Кристіан Гульбрандсен мені про це розповів.

— Я сказала б, що наша люба Кері Луїза не має жодного ворога в усьому світі.

— Здається неймовірним, що вона все ж таки його має. Але ви розумієте, які з цього випливають наслідки? Отруювання — повільне отруювання — може здійснюватися лише в тісному родинному колі. Це має бути хтось із дуже близьких нам людей.

— Якщо це правда. Ви певні, що містер Гульбрандсен не помилився?

— Кристіан не помилився. Він був надто обачним чоловіком, щоб зробити таке твердження без достатніх підстав. Крім того, поліція забрала пляшечку з ліками, які пила Керолайн, й окремий зразок її вмісту. І там було знайдено миш'як — а миш'як їй не був прописаний.

Кількісний аналіз займе більше часу — але сам факт наявності миш'яку підтверджений.

— Отже, її ревматизм, труднощі з ходінням, усе це…

— Так, спазми в ногах — це типовий симптом повільного отруєння миш'яком, наскільки мені відомо. Крім того, перед тим, як ви приїхали, Керолайн мала один або два напади гострого захворювання шлункозого характеру — я навіть подумати не міг, доки не приїхав Кристіан.

Він урвав фразу. Міс Марпл тихо сказала:

— Отже, Рут мала рацію!

— Рут?

У голосі Льюїса Сероколда прозвучав подив, Міс Марпл зашарілася.

— Я дечого вам не сказала. Мій приїзд сюди не був простою випадковістю. Якщо ви дозволите мені пояснити — боюся, я не вмію говорити дуже чітко і ясно. Будь ласка майте терпіння.

Льюїс Сероколд уважно слухав, поки міс Марпл розповідала йому про тривожне передчуття Рут та її прохання, щоб вона якомога скоріше сюди приїхала.

— Дивовижно, — сказав він. — А я навіть не підозрював…

— Усе було так туманно, — сказала міс Марпл. — Рут сама не знала звідки в неї виникло таке передчуття. Причина мала бути — мій досвід підказує, що вона завжди є, але небезпека, яку вона передчувала, виявляється, і справді була зовсім близько.

Льюїс Сероколд сказав похмуро:

— Отже, вона й справді мала слушність. А тепер, міс Марпл, зрозумійте моє становище. Чи повинен я сказати Кері Луїзі про це?

Міс Марпл швидко відповіла:

— Ой, ні.

Голос її прозвучав стурбовано, але вона відразу почервоніла й подивилася на Льюїса Сероколда поглядом, у якому був сумнів. Він кивнув:

— Отже, ви почуваєтеся так само, як і я? Так само, як почувався Кристіан Гульбрандсен? Чи виникло б у нас таке відчуття, якби йшлося про пересічну жінку?

— Кері Луїза не пересічна жінка. Вона живе своєю довірою, своєю вірою в людську природу — о Господи, як погано я вмію висловлювати свої думки. Але інтуїція підказує мені, що доки ми не з'ясуємо, хто…

— Атож, у цьому вся суть. Але, гадаю, ви розумієте, міс Марпл, що, не сказавши їй нічого, ми ризикуємо.

— Тож ви хочете, щоб я — як це ліпше сказати? — оберігала її?

— Річ у тім, що ви — єдина особа, якій я можу довіряти, — просто сказав Льюїс Сероколд. — Усі тут, схоже, віддані їй. Але чи справді вони їй віддані? А коріння вашої дружби сягає в далеке минуле.

— А, крім того, я приїхала лише кілька днів тому — докинула міс Марпл.

Льюїс Сероколд усміхнувся.

— Саме так.

— Це, звичайно, дуже гендлярське запитання, — сказала міс Марпл тоном вибачення. — Але хто здобув би вигоду, якби наша дорога Кері Луїза померла?

— Гроші! — з гіркотою в голосі вигукнув Льюїс. — Усе завжди зводиться до грошей, чи не так?

— Я думаю що в цьому випадку справді так. Адже Кері Луїза — особа надзвичайно мила й чарівна, а тому просто неможливо уявити собі, що хтось міг би її ненавидіти. Я хочу сказати, що в неї не може бути ворога.

Тому, як ви дуже вдало висловилися, містере Сероколд, усе зводитеся до питання грошей, бо мені не треба вам пояснювати, що люди часто готові на все задля грошей.

— Атож, так воно і є.

Він провадив:

— Природно, що інспектор Кері уже взяв до уваги цей пункт. Містер Джилфой сьогодні приїде з Лондона й надасть нам детальну інформацію. «Джилфой, Джилфой, Джеймс і Джилфой» — це дуже відома адвокатська фірма. Батько Джилфоя був одним із перших членів правління нашого Фонду, й саме вони складали заповіт Керолайн і первісний заповіт Еріка Гульбрандсена. Я розповім вам про це простими словами…

— Дякую, — сказала міс Марпл тоном щирої вдячності. — Ці лабіринти закону завжди здаються мені суцільною містикою.

— Ерік Гульбрандсен після того, як заповів певні суми на утримання Коледжу, різних товариств і фондів та інших доброчинних установ і залишив однакові суми своїй дочці Мілдред і своїй прийомній дочці Піпі (матері Джіни), поклав решту свого великого статку на рахунок, прибуток від якого мав сплачуватися Керолайн протягом усього її життя.

— А після її смерті?

— А після ЇЇ смерті він мав бути порівну поділений між Мілдред і Піпою — або їхніми дітьми на той випадок, якби дочки Керолайн померли раніше від неї.

— Тобто peaльно ці гроші мають бути поділені між Мілдред і Джіною.

— Так. Керолайн також має свій власний і чималий статок, хоч і не на рівні класу Гульбрандсена. Половину його вона передала мені чотири роки тому. З того, що залишилося, вона відписала десять тисяч фунтів на Джульєту Белвер, а решту порівну поділила між Алексом і Стівеном Рестаріками, її двома пасинками.

— О Боже, — сказала міс Марпл — Це погано. Дуже погано.

— Тобто?

— Виходить, кожен у цьому домі має фінансовий мотив.

— Справді. А проте, ви знаєте, я не можу повірити, що хтось із них здатний на вбивство. Я просто не можу… Мілдред — її дочка, і вже досить добре забезпечена. Джіна дуже любить бабусю. Вона щедра й екстравагантна, проте прагнення до багатства їй невластиве. Джоллі Белвер фанатично віддана Керолайн. Обидва Рестаріки люблять Керолайн, як свою рідну матір. Вони не мають власних грошей, про які варто було б говорити, але велика частка від прибутку Керолайн була витрачена на фінансування їхніх проектів — особливо це стосується Алекса. Я просто не можу повірити, щоб котрийсь із тих двох умисне отруював її з метою по її смерті одержати гроші, які вона їм заповіла. Я просто не можу повірити в жоден із цих варіантів, міс Марпл.

— Ще є чоловік Джіни, чи не так?

— Так, — підтвердив Льюїс дуже серйозним голосом. — Ще є чоловік Джіни.

— Ви дуже мало знаєте про нього. І не можна не помітити, що цей молодик почуває себе дуже нещасливим.

Льюїс зітхнув.

— Він не зміг знайти себе тут, у нашому середовищі — ні, не зміг. Він не цікавиться тим, що ми тут робимо, й наша діяльність не подобається йому. Але зрештою, чому б вона мала йому подобатись? Він молодий, грубий і приїхав сюди з країни, де людину цінують за її успіхами в житті.

— Тоді як ми так дуже полюбляємо свої невдачі, — сказала міс Марпл.

Льюїс Сероколд подивився на неї гостро й підозріливо.

Вона трохи почервоніла й забурмотіла досить непослідовно:

— Іноді я думаю, знаєте, можна перебрати міру, вдаючись до якихось крайнощів… Я хочу сказати, що не можна забуваги й про тих молодих людей, які наділені, доброю спадковістю й розумно виховані в добрих родинах, наділені відвагою й твердістю духу, а також здатністю домагатися в житті успіхів, тобто про молодих людей такого гатунку, без котрих, якщо дивитися в суть проблеми, країна обійтися не може.

Льюїс спохмурнів, і міс Марпл поквапно провадила, червоніючи дедалі дужче й говорячи все більш і більш плутано:

— Не те, щоб я не цінувала — насправді я ціную — вас і Кері Луїзу, вашу справді подвижницьку працю, реальне співчуття, а людини повинна бути співчутлива, бо, зрештою, головне в людях — це те, які вони є, незалежно від того щастить їм чи не щастигь, хоч ми звісно, набагато більше сподіваємося (і цілком слушно) від тих, кому сприяє щастя. Але я іноді думаю про відчуття пропорції — о, я не маю на увазі вас, містере Сероколд. Власне, я навіть не знаю, що я маю на увазі — але англійці досить дивні люди в цьому плані. Навіть під час війни вони набагато більше пишаються своїми поразками та своїм відступом, аніж своїми перемогами. Чужоземці ніколи не зрозуміють, чому ми з такою гордістю говоримо про Дюнкерк. Про такі події у своїй історії вони воліють не згадувати. Але, схоже, ми завжди бентежимося, коли йдеться про наші перемоги й дивимося на них так, ніби непристойно хвалитися ними. А погляньте, що оспівують наші поети! Атаку легкої кавалерії[6], корабель «Рівендж»[7], який іде на дно в Карибському морі. Таке ставлення до власної історії не може не дивувати, коли ми замислюємося про це!

Міс Марпл набрала повні груди повітря.

— Я, власне, хотіла сказати, що все тут має здаватися дивним для молодого Волтера Хада.

— Так, — погодився Льюїс. — Я розумію, до чого ви хилите. Адже Волтер, безперечно, відзначився на війні. І сумніватися в його хоробрості в нас немає підстав.

— Не думаю, що з цього можна робити якісь конкретні висновки, — щиро зізналася міс Марпл. — Бо війна — одне, а повсякденне життя — зовсім інше. І я не думаю, що вбивство потребує хоробрості. Для цього вистачить хворобливого самолюбства. Атож, хворобливого самолюбства.

— Але я не бачу, щоб Волтер Хад міг мати достатній мотив.

— Не бачите? — перепитала міс Марпл — Він ненавидить усе, що тут його оточує. Він хоче забратися звідси геть. Він хоче забрати із собою Джіну. А якщо йому ще й потрібні гроші, то для нього важливо, щоб Джіна одержала свою спадщину, доки вона… е… е… не віддала остаточно свої симпатії іншому.

— Не віддала свої симпатії іншому? — здивовано повторив Льюїс.

Міс Марпл подивувалася зі сліпоти завзятих реформаторів суспільства.

— Саме це я й мала на увазі. Адже обидва Рестаріки закохані в неї, це очевидно кожному.

— О, не думаю, — неуважно заперечив Льюїс.

І провадив:

— Стівен для нас неоціненний, справді неоціненний. Як він уміє зацікавити наших хлопців, розбудити їхній інтерес! Минулого місяця вони дали блискучу виставу. Декорації, костюми, геть усе. Це незаперечно свідчить про те, — як я завжди казав Мейверікові, — що лише відсутність драми в їхньому житті приводить цих хлопців до злочину. Драматизувати своє існування — природний інстинкт дитини. Мейверік каже… ага, Мейверік…

Льюїс раптом замовк.

— Я хочу, щоб Мейверік поговорив з інспектором Кері про Едгара. Уся ця історія справді кумедна й безглузда.

— А що ви насправді знаєте про Едгара Лоусона, містере Сероколд?

— Усе, — переконано заявив Льюїс. — Усе, тобто все, що мені треба про нього знати. Про його оточення, виховання, — про його глибоко закорінену відсутність упевненості в собі.

Міс Марпл урвала його:

— А що, як це Едгар Лоусон повільно отруює місіс Сероколд? — запитала вона.

— Навряд. Він перебуває тут лише кілька тижнів. І таке припущення було б просто безглуздим! Звідки в Едгара може виникнути бажання отруїти мою дружину? Що він виграв би, якби вона вмерла?

— Нічого матеріального, я знаю. Але він може мати якусь ексцентричну причину. Він ексцентричний хлопець, ви ж знаєте.

— Ви хочете сказати, що він хлопець із розхитаною психікою?

— Думаю, що так. Ні, не зовсім. Я мала на увазі, що він весь не такий.

Це було не зовсім те, що вона відчувала. Але Льюїс Сероколд витлумачив її слова в їхньому прямому розумінні.

— Атож, — сказав він. — Він весь не такий, бідолашний хлопець. А він же подавав ознаки помітного покращення. Я справді не можу зрозуміти, чому він так відкотився назад…

Міс Марпл енергійно нахилилася вперед.

— І я теж про це думала. А якщо…

Інспектор Кері увійшов до кімнати, й вона урвала фразу на півслові.