Місіс СтріТ уписувалася в інтер'єр бібліотеки набагато ліпше, аніж Джіна Хад. У ній не було нічого екзотичного. Вона була в чорній сукні з оніксовою брошкою, а її сиве волосся утримувалося акуратно припасованою сіточкою.
Вона мала достоту такий вигляд, подумав собі інспектор Кері, який і повинна мати вдова каноніка англіканської церкви — що здавалося майже дивним, бо дуже мало людей здаються такими, якими вони насправді є.
Навіть вузенька смужка її стиснутих губ мала аскетичний церковний присмак. Вона виражала Християнське Терпіння, а можливо, й Християнську Твердість Духу. Але тільки не Християнське Милосердя, подумав Кері.
Крім того, було очевидно, що місіс Стріт ображена.
— Мені здається, ви б могли бодай приблизно сказати мені, коли я буду вам потрібна, інспекторе. Я змушена була сидіти й чекати увесь ранок.
Кері зрозумів, що це відчуття її власної значущості зазнало образи. Він поквапився вилити оливу на збурені води.
— Я прошу у вас вибачення, місіс Стріт. Та, можливо, ви не зовсім ясно собі уявляєте, як ми працюємо в таких ситуаціях. Ми починаємо, щоб ви знали, з менш важливих свідчень — відсіюємо їх, так би мовити. А особу, на чию думку ми можемо покластися, людину розумну й спостережливу ми маємо звичай викликати останньою, щоб за її свідченнями перевірити ту інформацію, яку здобули раніше.
Місіс Стріт явно пом’якшилася.
— О, розумію. Я про це не подумала…
— Отже, ви жінка з тверезим мисленням, місіс Стріт. Жінка, яка знає життя і знає світ. А крім того, це ваш дім — ви донька родини, якій він належав, і ви можете розповісти мені все про людей, як тепер у ньому живуть.
— Звичайно, можу, — сказала Мілдред Стріт.
— Тож ви бачите, що коли ми намагаємося з'ясувати, хто вбив Кристіана Гульбрандсена, ви можете нам дуже допомогти.
— Але ж тут немає чого з'ясовувати. Хіба не абсолютно очевидно, хто вбив мого брата?
Інспектор Кері відхилився назад на стільці, пригладивши пальцями свої акуратно підстрижені вусики.
— Зрозумійте — ми повинні бути обережними у своїх висновках, — сказав він. — Ви думаєте, це очевидно?
— Звичайно. Це зробив той жахливий американець — чоловік нашої бідолашної Джіни. Він тут єдина чужа людина. Ми зовсім нічого про нього не знаємо. Він, мабуть, один із тих жахливих американських гангстерів.
— Але це аж ніяк не пояснює, чому він захотів убити Кристіана Гульбрандсена, чи не так? Який йому був інтерес убивати його?
— Бо Кристіан щось довідався про нього. Тому він і приїхав сюди так скоро після свого попереднього візиту.
— Ви в цьому впевнені, місіс Стріт?
— Повторюю, для мене це очевидно. Він намагався створити враження, що його приїзд пов'язаний зі справами Фонду, але то нісенітниця. Він був тут лише місяць тому. І нічого важливого відтоді не сталося. Тож він приїхав у якійсь приватній справі. Він бачив Волтера під час свого попереднього візиту й, мабуть, упізнав його, — а може, навів про нього довідки у Штатах — він, безперечно, має своїх агентів у всьому світі, — й довідався про якісь його темні справи. Джіні — дуже дурна дівчина. І завжди була такою. Це дуже на неї схоже — одружитися з чоловіком, про якого вона нічого не знає, вона завжди була схиблена на чоловіках! Його, мабуть, розшукує поліція, а може, він уже був одружений або є одним із провідників злочинного світу. Але мого брата Кристіана одурити було не так легко. Він приїхав сюди, я певна, щоб покласти цьому край. Викрити Волтера й показати всім, хто він такий. Тому, природно, Волтер убив його.
Інспектор Keрі, домалювавши величезні вуса одному з котів, якими був розмальований його блокнот, сказав:
— Так, так…
— То ви не згодні зі мною, що все було саме так?
— Могло бути, — уточнив інспектор.
— До якого іншого висновку тут можна прийти? Кристіан не мав ворогів. Я тільки не можу зрозуміти, чому ви досі не заарештували Волтера?
— Розумієте, місіс Стріт, нам потрібні докази.
— Думаю, ви їх легко можете добути. Якщо зателефонуєте в Америку…
— О, ми, звичайно, перевіримо всі відомості про Волтера Хада. Ви можете не сумніватися в цьому. Але поки ми не зможемо довести, що в нього був мотив, ми далеко не просунемося. Ще треба з'ясувати, чи він мав можливість…
— Він вийшов відразу за Кристіаном, удавши, ніби перегоріла пробка…
— Вона й справді перегоріла.
— Він міг легко це підлаштувати.
— Справді міг.
— Це дало йому привід вийти. Він пішов слідом за Кристіаном до його кімнати, застрелив його, потім поставив нову пробку й повернувся до зали.
— Його дружина каже, що він повернувся перед тим, як зовні пролунав постріл.
— Це неправда! Джіна може сказати що завгодно, італійці ніколи не кажуть правду. До того ж, вона католичка.
Інспектор Кері не підтримав релігійну дискусію.
— Ви гадаєте, вона була заодно з ним?
Місіс Стріт на мить завагалася.
— Ні, ні, не думаю. — Вона здавалася вельми розчарованою тим, що в неї немає підстав так думати. Вона провадила: — Можливо, це входило до його мотиву — перешкодити, щоб Джіна довідалася правду про нього. Адже Джіна — його хліб і масло.
— І дуже вродлива жінка до того ж.
— О, так. Я завжди казала, що Джіна дуже симпатична. Таких красунь в Італії багато. Але якби ви мене запитали, то я сказала б, що для Волтера головне — гроші. Тому він сюди й приїхав і живе тут коштом Сероколдів.
— Місіс Хад добре забезпечена, якщо я правильно розумію?
— Не тепер. Мій батько заповів таку саму суму грошей матері Джіни, як і мені. Але їй довелося взяти національність свого чоловіка (тепер, я думаю, закон змінили), і внаслідок війни й того, що він був фашистом, Джіна тепер має дуже мало власних грошей. Моя мати надто її розбещує, а її американська тітка, місіс Вен Райдок, під час війни витратила на неї величезні суми й купувала їй усе, чого вона хотіла. Проте, з погляду Волтера, він не зможе здобути великі гроші доти, доки не помре моя мати, тоді Джіні дістанеться дуже великий статок.
— Як і вам, місіс Стріт.
Щоки Мілдред Стріт легенько зарожевіли.
— І мені, як ви сказали. Мій чоловік і я завжди жили скромно. Він витрачав гроші здебільшого тільки на книжки — він був великим ученим. Мої власні гроші майже подвоїлися. Це більше, аніж досить для моїх скромних потреб А проте людина завжди може застосувати свої гроші на благо інших. Будь-які гроші, що мені дістануться, я розглядатиму як священний фонд.
— Але ж ці гроші не дістануться Фонду, чи не так? — запитав Кері, умисне вдаючи нерозуміння. — Вони перейдуть у ваше абсолютне особисте розпорядження.
— О, так. Саме це я й мала на увазі. Вони стануть моїми в абсолютному розумінні.
Щось у тоні її останніх слів змусило інспектора Кері рвучко підняти голову. Місіс Стріт не дивилася на нього. Її очі блищали, і довгі й тонкі губи скривилися в тріумфальній посмішці.
Інспектор Кері сказав зваженим голосом:
— Отже, на ваш погляд — а ви, звичайно, мали досить можливостей обміркувати це — містер Волтер Хад хоче здобути гроші, які дістануться його дружині, коли місіс Сероколд помре. До речі, в неї не дуже міцне здоров я, чи не так, місіс Стріт?
— Здоров'я в моєї мами було завжди делікатне.
— Авжеж. Але люди з делікатним здоров'ям часто живуть довше, аніж ті, хто на здоров'я ніколи не нарікає.
— Атож, так буває.
— А ви не помітили, щоб здоров'я вашої матері останнім часом погіршилось?
— Вона страждає від ревматизму. Та людина не може не хворіти, коли їй багато років. Мені не до вподоби ті, хто скиглить через неминучі нездужання та болі.
— А хіба місіс Сероколд скиглить?
Мілдред Стріт помовчала якусь мить. Нарешті вона сказала:
— Мама не скиглить, але ті, хто її оточує, мають звичку занадто перейматися станом її здоров'я. Мій вітчим виявляє надмірну турботливість. А щодо міс Белвер, то вона поводиться просто-таки кумедно. Хай там як, а міс Белвер дуже погано впливає на всіх, хто живе в цьому домі. Вона прийшла сюди багато років тому, і її відданість моїй матері, хоч сама по собі й викликає захват, але насправді перетворилася на щось подібне до нав'язливої хвороби. Вона буквально тероризує мою матір. Вона керує всім домом і бере на себе надто багато. Мені здається, що Льюїса це іноді дратує. Мене не здивує, якщо він попросить її піти. Вона не має такту — вона зовсім не має такту, а якому чоловікові може сподобатися, коли його дружина опиняється в цілковитій залежності від брутальної й нахабної жінки.
Інспектор Кері лагідно кивав головою.
— Я розумію… Розу мію…
І подивився на неї замислено.
— Одне мені не зовсім ясно, місіс Стріт. На яких правах перебувають тут брати Рестаріки?
— Теж дурна сентиментальність моєї матері. Їхній батько одружився з моєю бідолашною матір'ю заради грошей. Через два роки він утік із нікчемною й розпусною югославською співачкою. Це був вельми непривабливий і недостойний суб'єкт. Моя мати була надто м'якосердою й пожаліла цих двох хлопців. Позаяк і мови не могло бути, щоб вони проводили свої вакації з жінкою такої низької моралі, вона, можна сказати, всиновила їх. Відтоді вони так і залишилися висіти в неї на шиї. О, ми маємо багато дармоїдів у цьому домі, можете мені вірити.
— Алекс Рестарік мав можливість убити Кристіана Гульбрандсена, він був сам-один у своєму автомобілі, їдучи від воріт до будинку — а що ви скажете про Стівена?
— Стівен був у залі з нами. Я несхвально ставлюся до Алекса Рестаріка — він став надто брутальний, і мені здається, живе розпусним життям, але я не можу уявити його в ролі вбивці. А крім того, навіщо йому було вбивати мого брата?
— Це те, до чого ми завжди приходимо, чи не так? — запитав інспектор Кері з веселою невимушеністю. — Що стало відомо Кристіанові Гульбрандсену — про когось — щоб цей «хтось» був змушений убити його?
— Атож! — із тріумфом вигукнула місіс Стріт. — Це міг бути лише Волтер Хад.
— Якщо не хтось ближчий до родини.
Мілдред промовила гостро:
— Що ви хочете цим сказати?
Інспектор Кері повільно промовив:
— Містер Гульбрандсен був дуже стурбований станом здоров'я місіс Сероколд, коли приїхав сюди.
Місіс Стріт спохмурніла.
— Чоловіків завжди турбує здоров'я матері через те, що вона має такий делікатний вигляд. Мабуть, їй подобається така увага! А може, Кристіан повірив базіканню міс Белвер.
— А вас не турбує здоров'я вашої матері, місіс Стріт?
— Ні. Я дивлюся на життя тверезо. Моя мати вже немолода.
— І смерть неминуче приходить до кожного з нас, — сказав інспектор Кері. — Але нам не слід допускати, щоб вона приходила до людини раніше від призначеного їй часу.
Він сказав це дуже значущим тоном. Мілдред Стріт несподівано розхвилювалася.
— О, це підло — це просто підло. Усім байдужісінько. Та й чого б їм переживати? Я тут єдина особа, яка кревно споріднена з Кристіаном. Для матері він був лише дорослим пасинком. Для Джіни взагалі ніяким не родичем. А мені він був братом.
— Наполовину братом, — нагадав інспектор Кері.
— Атож, наполовину братом. Aлe ми обоє були Гульбрандсенами, попри різницю у віці.
Кері сказав лагідним голосом:
— Так, так, я вас розумію…
Зі слізьми на очах Мілдред Стріт вийшла. Кері подивився на Лейка.
— Отже, вона абсолютно впевнена, що вбивця — Волтер Хад. Навіть на мить не припускає думки, що це міг бути хтось інший, — сказав він.
— І можливо, вона має рацію.
— Можливо. На Воллі дуже все сходиться. Він мав можливість і мав мотив. Бо якщо гроші потрібні йому негайно, бабуся його дружини повинна вмерти. Тож Воллі доливає отрути до її тоніку, а Кристіан Гульбрандсен бачить, як він це робить або в якийсь спосіб довідується про це. Атож, усе досконало сходиться.
Він помовчав, а тоді сказав:
— До речі, Мілдред Стріт дуже любить гроші… Вона, можливо, не витрачає їх, але вона їх любить. Я не знаю, чому… Схоже, вона скнара — наділена пристрастями скнари. А може, вона любить ту владу, яку дають гроші. Чи хоче витрачати їх на доброчинність? Адже вона належить до родини Гульбрандсенів. Може, вона хоче перевершити батька?
— Складно все це, чи не так? — сказав сержант Лейк і почухав потилицю.
Інспектор Кері відповів:
— А зараз ми поговоримо зі схибленим молодим Лоусоном, після чого підемо у Велику Залу і з'ясуємо, хто там де був, а також усі «якщо», «чому» та «коли»… Ми почули одну-дві дуже цікаві речі сьогодні вранці.
Надзвичайно важко, подумав інспектор Кері, дати комусь правильну оцінку з того, що розповідають про нього інші.
Про Едгара Лоусона розповідали йому сьогодні чимало різних людей, але тепер, коли інспектор Кері побачив його на власні очі, у нього стало складатися про цього хлопця до абсурдності інше враження.
Едгар не здався йому ні «схибленим», ні «небезпечним», ні «зухвалим», ні навіть «ненормальним». Він справив на нього враження звичайного молодика, дуже пригніченого й у своєму смиренні схожому на Урію Гіпа[8]. Він був дуже юний, нічим особливо не прикметний і досить патетичний.
Схоже, він дуже хотів виговоритися й попросити вибачення.
— Знаю, я вчинив дуже погано. Сам не знаю, що на мене найшло — бігме, не знаю. Не знаю, чому я влаштував ту сцену і зчинив такий скандал. І навіть двічі вистрелив із пістолета. Вистрелив у містера Сероколда, який був таким добрим до мене і таким терплячим зі мною.
Він нервово заломив руки. Вони були в нього досить патетичними, з кістлявими зап'ястками.
— Якщо мене мають заарештувати, я безмовно вам підкорюся. Я цього заслуговую. Я визнаю свою провину.
— Проти вас не висунуто ніякого звинувачення, — сказав інспектор Кері суворим голосом. — Тож ми не маємо тих свідчень, на підставі яких могли б організувати проти вас процес. Містер Сероколд заявив, що ваш пістолет вистрелив випадково.
— Він так сказав, бо він дуже добра людина. Ніколи не було такої доброї людини, як містер Сероколд! Він зробив для мене все, що міг. А я йому відплатив такими діями!
— Що змусило вас учинити те, що ви вчинили?
Едгар здавався збентеженим.
— Я вчинив, як останній йолоп.
Інспектор Кері сухо сказав:
— Схоже, що так. Ви сказали містерові Сероколд у в присутності свідків, ніби ви довідалися, що він — ваш батько. То була правда?
— Ні.
— Хто навіяв вам цю думку? Хтось сам про це сказав?
— Навряд чи я зміг би вам пояснити.
Інспектор Кері подивився на нього замисленим поглядом, а потім лагідно сказав:
— А ви спробуйте. Ми вам не зичимо зла.
— Розумієте, мені дуже тяжко жилося, коли я був дитиною. Інші хлопці глузували з мене. Через те, що я не мав батька. Вони називали мене малим байстрюком, яким я, звичайно ж, був. Моя мама була весь час п'яна, й до неї постійно ходили чоловіки. Моїм батьком був чужоземний моряк, так я думаю, У нашому домі завжди смерділо, й то було справжнє пекло. І потім я став думати, а що, як мій тато не був звичайним собі чужоземним матросом, а був якоюсь дуже значною особою, і я вигадав для себе кілька історій. Спочатку уявив собі, що мене підмінили дитиною, а насправді я був законним спадкоємцем престолу — і всякі такі дурниці, А потім я пішов до іншої школи й став розповідати там про себе всякі нісенітниці. Казав, що мій батько наспразді був морським адміралом. І сам почав у це вірити. Тоді мені ставало легше на душі.
Він помовчав, а тоді повів далі:
— А потім — пізніше — у мене виникли інші фантазії. Я став зупинятися в готелях і розповідати небилиці про те, що я пілот військової авіації або працюю у військовій розвідці. Одне слово, я геть заплутався й уже не міг обходитися без брехні. Але брехав я не для того, щоб виманити в когось гроші. Я вихвалявся, бо хотів, щоб люди мене цінували більше. Я не вдавався до нечесних оборудок. Запитайте про це в доктора Сероколда або в доктора Мейверіка — вони зібрали всі відомості про мене.
Інспектор Кері кивнув. Він уже переглянув iсторію хвороби Едгара та його поліційне досьє.
— Містер Сероколд витягнув мене з тієї халепи й привіз сюди. Він сказав, йому потрібен секретар, що допомагав би йому, — і я допомагав. Я справді допомагав! Але інші глузували з мене. Вони завжди сміялися з мене.
— Хто ці інші? Місіс Сероколд?
— Ні, ні, не місіс Сероколд. Вона справжня леді, завжди лагідна й добра. Але Джіна ставиться до мене, як до сміття. І Стівен Рестарік. І місіс Стріт також зневажає мене за те, що я не джентльмен. І міс Белвер — а хто вона, міс Белвер? Вона лиш платна компаньйонка — хіба ні?
Кері помітив у свого співрозмовника ознаки збудження, які дедалі наростали.
— Отже, ви не зустріли тут великої симпатії?
Едгар сказав схвильовано:
— Вони ставляться до мене так тому, що я байстрюк. Якби я мав справжнього батька, вони б не посміли знущатися з мене.
— Тож ви й вирішили придбати собі кількох знаменитих батьків?
Едгар почервонів.
— Схоже, я приречений завжди брехати, — промурмотів він.
— І зрештою ви стали казати, що містер Сероколд — ваш батько. Навіщо?
— Бо це відразу заткнуло б усім роти, чи не так? Якби він був моїм батьком, вони нічого б мені не зробили.
— Так. Але ви звинуватили його в тому, що він — ваш ворог, що він переслідує вас.
— Знаю… — Він потер собі лоба. — Я все переплутав. Іноді я не сприймаю світ таким, яким він є. Усе для мене стає з ніг на голову.
— І ви взяли револьвер у кімнаті містера Волтера Хада?
Едгар здавався здивованим.
— Справді? To я взяв його там?
— Ви не пам'ятаєте, де ви його взяли?
Едгар сказав:
— Я хотів налякати містера Сероколда револьвером, Я погрожував йому. На мене знову напала моя дитяча хвороба.
Інспектор Кері запитав, намагаючись говорити стримано:
— Як ви роздобули револьвер?
— Ви ж самі щойно сказали — я взяв його в кімнаті Волтера.
— А ви пам ятаєте, як ви брали його, тепер?
— Думаю, я взяв його в тій кімнаті. Я ж не міг роздобути його якось інакше чи міг?
— Не знаю, — сказав інспектор Кері. — Може, хтось його вам дав?
Едгар мовчав. Обличчя в нього було бліде й безвиразне.
— То це сталося саме так?
Едгар схвильовано відповів:
— Я не пам'ятаю. Я був такий збуджений. Ходив по саду, огорнутий червоним туманом гніву. Мені здавалося, що люди шпигують і стежать за мною, намагаються зацькувати мене. Навіть ота приємна сива стара дама… Я не можу тепер цього зрозуміти. Певно, я збожеволів. Я не пам'ятаю, де був і що робив протягом половини свого часу.
— Ви не можете не пам'ятати, хто вам сказав, що містер Сероколд ваш батько!
Едгар подивився на нього тим самим безвиразним поглядом.
— Ніхто мені нічого не казав, — промовив він похмуро. — Це просто найшло на мене.
Інспектор Кері зітхнув. Він був незадоволений. Але він зрозумів, що нічого більше сьогодні не доб'ється.
— Надалі контролюйте свою поведіпку — сказав він.
— Так, сер. Я більше ніколи так не робитиму.
Коли Едгар вийшов, інспектор Кері повільно похитав головою.
— Немає нічого гіршого, як працювати з психами!
— А ви вважаєте, що він психічно хворий, сер?
— Набагато менше, ніж я думав. Недоумкуватий, хвалькуватий, брехливий — але в ньому також відчувається якась приємна простота. Я сказав би, легко піддається впливам…
— Ви думаєте, хтось вплинув на нього, щось йому підказав?
— О, так, міс Марпл мала слушність. Ця стара дама — стріляний горобець. А все ж хотілося б мені знати, хто то був. Але він не скаже. Якби ми знали… Ходімо, Лейку, спробуймо зробити детальну реконструкцію подій, які відбувалися в залі.
— Здається, ми все відтворили точно.
Інспектор Кері сидів за фортепіано. Сержант Лейк — на стільці біля вікна, з якого відкривався вид на озеро.
Кері провадив:
— Якщо я напівобернуся на фортепіанному ослінчику й дивитимуся на двері кабінету, я тебе не бачитиму.
Сержант Лейк обережно підвівся й нечутно прошмигнув у двері до бібліотеки.
— Уся ця половина зали була темна. Не погасли лише лампочки біля дверей кабінету. Ні, Лейку, я не бачив, як ти вийшов. Увійшовши до бібліотеки, ти міг вийти через інші двері в коридор — через дві хвилини підійти до Дубових покоїв, застрелити Гульбрандсена й повернутися до бібліотеки, знову сівши на свій стілець біля вікна.
Жінки біля каміна сидять до тебе спинами. Місіс Сероколд сиділа тут — праворуч від каміна, поблизу від дверей кабінету. Усі підтверджують, що вона не підводилася з місця, й лише вона була в усіх перед очима. Міс Марпл сиділа тут. Вона дивилася повз місіс Сероколд на кабінет. Місіс Стріт сиділа ліворуч від каміна — упритул до дверей, які ведуть із зали в коридор, і там дуже темний закутень. Вона могла непоміченою вийти й повернутися непоміченою. Атож, така можливість існує.
Кері несподівано посміхнувся.
— І я міг би вийти. — Він зісковзнув із фортепіанного ослінчика, боком пройшов попід стіною і вийшов у двері. — Єдиною особою, яка могла помітити, що мене немає біля фортепіано, була Джіна Хад. А ти пам'ятаєш, що сказала Джіна про Стівена: «Спочатку він грав на фортепіано, а куди він пішов потім, не знаю».
— То ви думаєіе, що це Стівен?
— Я не знаю, хто то був, — сказав Кері. — То не був ані Едгар Лоусон. ані Льюїс Сероколд, ані місіс Сероколд ані міс Джейн Марпл. Але щодо решти… — він зітхнув. — Мабуть, то був американець. Перегорілі пробки були надто зручними для вбивці — такий збіг малоймовірний. Але ти знаєш, мені, можна сказати, подобається той хлопець. А проте симпатія — не доказ.
Він замислено подивився на ноти, які лежали біля фортепіано.
— Хіндеміт? Хто він? Ніколи не чув про нього. Шостакович! Які чудернацькі прізвища в цих композиторів!
Інспектор підвівся й подивився на старомодний фортепіанний ослінчик. Він підняв його сидіння.
— А ось тут я бачу й твори давнішої музики. Largo Генделя. Етюди Черні. Вони залишилися тут ще від часів старого Гульбрандсена, принаймні, більшість із них. «Я знаю милий сад» — дружина вікарія любила наспівувати цю мелодію, коли я був малим хлопцем…
Зненацька він замовк — з пожовклими аркушами нот у руці. Під ними, на Шопенових «Прелюдіях» лежав маленький автоматичний пістолет.
— Стівен Рестарік! — вигукнув сержант Лейк із нотками торжества в голосі.
— Не роби поквапних висновків, — остеріг його інспектор Кері. — Десять шансів проти одного, що комусь дуже хочеться, аби ми так подумали.