Гра дзеркал

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Льюїс Сероколд вийшов, а інспектор Кері сів і подивився на міс Марпл із досить дивною усмішкою.

— Отже, містер Сероколд попросив вас зіграти роль сторожового собаки, — сказав він.

— Щось подібне, — сказала вона тоном вибачення й додала: — Сподіваюся, ви нічого не маєте проти…

— Я нічого не маю проти. Як на мене, то це добра думка. А чи знає містер Сероколд, наскільки добре ви кваліфіковані, щоб виконати таке завдання?

— Я не зовсім вас зрозуміла, інспекторе.

— Я бачу. Він думає, ви просто приємна літня дама, яка ходила до школи разом із його дружиною. — Інспектор похитав головою, дивлячись на неї. — Але, як нам відомо, ви щось більше, ніж це, міс Марпл, адже так? Злочини — ваш фах. Містер Сероколд знає лише один вид злочинців — перспективних початківців. Мене іноді від них просто нудить. Мабуть, я надто старомодний і в цьому помиляюся. Але ж я бачу багато пристойних і порядних хлопців навколо, хлопців, які спроможні взяти добрий старт у житті. Але в їхньому випадку порядність має бути власною винагородою — мільйонери не засновують фонди для допомоги людям достойним. Гаразд, гаразд, ви не звертайте на мене уваги. Я справді надто старомодний. Я бачив хлопців, — і дівчат, — проти яких, здавалося, було все: убогі батьки, життєві невдачі, всі можливі невигоди, — і вони мали мужність усе здолати, все побороти. Це молоді люди того зразка, яким я коли-небудь залишу свої гроші, якщо їх матиму. Але я їх, звісно, ніколи не матиму. Матиму лише свою пенсію і, можливо, скромний садочок.

Він привітно кивнув головою міс Марпл.

— Старший офіцер поліції Блекер розповів мені про вас учора ввечері. Сказав, що ви маєте великий досвід у дослідженні темних сторін людської природи. Тож я хочу тепер запитати, хто, на вашу думку, лиходій у цій непривабливій історії? Американський солдат і за сумісництвом чоловік однієї з тутешніх дам?

— Така версія, — сказала міс Марпл, — була б дуже зручною для всіх.

Інспектор Кері усміхнувся сам до себе.

— Один такий солдат колись відбив у мене мою найкращу дівчину, — сказав він із тужливими нотками в голосі. — Природно, що я тепер дивлюся на них з упередженням. Поведінка цього молодика теж не свідчить на його користь. Тож я хочу тепер вислухати точку зору детектива-аматора. Хто таємно й систематично отруює місіс Сероколд?

— Зазвичай, — розважливо сказала міс Марпл, — знаючи про особливості людської природи, ми насамперед схильні підозрювати чоловіка. Ну, а в протилежному випадку — дружину. Таким завжди буває перше припущення, коли йдеться про випадки з отруєннями. Ви зі мною згодні?

— Я схильний погоджуватися з вами в усьому, — сказав інспектор Кері.

— Але тільки не в нашому випадку, — сказала міс Марпл, хитаючи головою. — Ні, я нездатна серйозно підозрювати містера Сероколда. Бо ви ж самі бачите, інспекторе, він справді дуже любить свою дружину.

Звичайно, у таких випадках чоловіки прагнуть виставляти напоказ свою любов — але він так не робить. Його почуття майже не впадають в око, але вони справжні. Він любить свою дружину, і я глибоко переконана — він її не отруює.

— Не згадуючи вже про той факт, що він не має жодного мотиву, аби це робити. Вона вже передала йому свої гроші.

— Звісно, — розважливо припустила міс Марпл, — існують й інші причини для того, щоб джентльменові захотілося прибрати з дороги свою дружину. Прихильність до іншої жінки, наприклад. Але я не бачу жодних таких ознак у нашому випадку. Містер Сероколд не поводиться так, як мав би поводитися чоловік романтично закоханий. Боюся, — і в голосі її прозвучав відвертий жаль, — нам доведеться відкинути варіант із містером Сероколдом.

— Шкода, що в нас немає такого простого рішення, — сказав інспектор. Він усміхнувся. — І хай там як, а він не міг убити Гульбрандсена. А мені здається незаперечним фактом, що одне тягне за собою й друге. Саме той, хто труїть місіс Сероколд, убив Гульбрандсена, щоб перешкодити йому розповісти комусь про свої підозри. Зараз ми насамперед повинні зосередитися на тому, хто мав змогу вбити Гульбрандсена в той вечір. І наш найперший підозрюваний — тут немає жодного сумніву — це молодий Волтер Хад. Саме він увімкнув лампу, яка спричинилася до короткого замикання, давши йому нагоду вийти із зали й піти до ящика з пробками А ящик із пробками висить у коридорі, що веде до кухні й відгалужується від головного коридору. Саме під час його відсутності у Великій Залі пролунав постріл. Тож ми маємо в його особі підозрюваного номер один, який мав усі умови для скоєння злочину.

— А хто підозрюваний номер два? — запитала міс Марпл.

— Підозрюваний номер два — це Алекс Рестарік, який був сам-один у своєму автомобілі, десь між будкою воротаря й будинком і чомусь дуже довго долав цю відстань.

— Маєте когось іще? — міс Марпл із цікавістю нахилилася вперед і не забула додати: — Вельми люб'язно з вашою боку розповісти мені про все.

— Це не люб'язність, — сказав інспектор Кері. — Мені потрібна ваша допомога. Але ви влучили в саму точку, коли запитали: «Маєте когось іще?» Бо тут я залежу від вас. Ви були у Великій Залі учора ввечері, і ви можете мені сказати, хто з неї виходив…

— Так, так, я могла б вам сказаги… Але чи зможу? Розумієте, обставини…

— Ви хочете сказати, що всі ви напружено дослухалися до сварки, яка відбувалася за дверима кабінету містера Сероколда?

Міс Марпл енергійно кивнула.

— Так, бо ми всі, як ви можете зрозуміти, були тоді дуже налякані. Містер Лоусон, здавалося, — і не тільки здавалося — геть збожеволів. Крім місіс Сероколд, яка, схоже, зберігала цілковитий спокій, ми всі боялися за містера Сероколда. Лоусон кричав і обкладав його жахливою лайкою, — ми все чули дуже виразно, — а крім того, майже всі лампочки в залі погасли, й за таких обставин помітити там щось іще було важко.

— Тобто ви хочете сказати, що поки розігрувалася та сцена, хто завгодно міг вислизнути із зали, пройти коридором, застрелити містера Гульбрандсена й непомітно повернутися назад?

— Я думаю, це було можливо.

— А ви можете про когось сказати напевне, що ця людина залишалася у Великій Залі протягом усього часу?

Міс Марпл замислилася.

— Я можу стверджувати, що місіс Сероколд там залишалася, бо я спостерігала за нею. Вона сиділа дуже близько до дверей кабінету й жодного разу не підвелася зі свого стільця. Я тоді була дуже здивована, як вона могла залишатися такою спокійною.

— А що інші?

— Міс Белвер вийшла, — але я думаю, я майже певна, — це було вже після того як пролунав постріл. Місіс Стріт? Не знаю. Вона сиділа позад мене, і я її не бачила. Джіна була навпроти, біля далекого вікна. Я думаю, вона залишалася там весь час, але, звичайно ж, не можу сказати з певністю. Стівен сидів за фортепіано. Він перестав грати, коли сварка стала надто запеклою…

— Ми не повинні прив'язувати себе до того часу, коли пролунав постріл, — сказав інспектор Кері. — Це трюк, відомий дуже давно. Вистрелити, щоб зафіксувати час злочину й зафіксувати його неправильно. Якби міс Белвер могла влаштувати щось подібне (версія притягнута за вуха, але ніколи не можна ні в чому бути певним), тоді вона могла також відкрито вийти із зали вже після того, як усі почули постріл. Ні, ми не можемо будувати свої гіпотези, посилаючись на постріл. Наш період обмежується тим часом, коли Кристіан Гульбрандсен покинув залу, й тією хвилиною, коли міс Белвер знайшла його мертвим, і ми можемо виключити лише тих людей, котрі не мали нагоди вчинити злочин протягом цього часового проміжку. Такими людьми були Льюїс Сероколд і молодий Едгар у кабінеті та місіс Сероколд у залі. Нам дуже не пощастило, звичайно, що Гульбрандсена було вбито саме в той вечір, коли сталася та сутичка між містером Сероколдом і молодим Лоусоном.

— Не пощастило, гадаєте? — пробурмотіла міс Марпл.

— А ви іншої думки?

— Я подумала, — тихо проказала міс Марпл, — що все це могло бути підлаштовано.

— Яким чином?

— Знаєте, усі дивуються, чому Едгар Лоусон так несподівано повернувся до свого колишнього стану. Він мав дивний комплекс — чи як воно там у них називається — вважати, що має знаменитого батька. Вінстон Черчілль, чи віконт Монтгомері, чи будь-хто інший могли претендувати на роль його батьків у тому стані, в якому він був. Його батьком міг стати будь-який славетний чоловік, що спадав йому на думку. Але припустімо, хтось заклав би йому в голову, що Льюїс Сероколд — його справжній батько, що це Льюїс Сероколд його переслідував — що він насправді має право стати законним власником Стоунігейтса. У своєму слабкому психічному стані він прийняв би цю ідею, довів би себе до шаленства й рано чи пізно влаштував би сцену, яку улаштував. І яким би це стало чудовим прикриттям для злочинця! Кожен би зосередив усю свою увагу на небезпечній ситуації, що розвивалася б — а надто в тому випадку, якби хтось здогадався підсунути знавіснілому хлопцеві револьвер.

— Так, так. І револьвер, про який ідеться, був револьвером Волтера Хада.

— О, так, — сказала міс Марпл. — Я про це думала. Але ви ж розумієте, Волтер дуже небалакучий і не схильний ні з ким спілкуватися, він похмурий і брутальний, але я не думаю, що він дурний.

— То ви не думаєте, що то був Волтер?

— Я думаю, кожен відчув би велику полегкість, якби то був Волтер. Бо він чужинець, хоч би як неделікатно це звучало.

— А як щодо його дружини? — запитав нспектор Кері. — Вона теж відчула б полегкість?

Міс Марпл не відповіла. Вона думала про Джіну й Стівена Рестаріка, які стояли поруч, коли вона побачила їх відразу по своєму приїзді. І вона пригадала також, як погляд Алекса Рестаріка відразу прикипів до Джіни, коли він увійшов до зали вчора ввечері. А сама Джіна? Кому віддає вона перевагу?

Через дві години інспектор Кері відхилився назад на своєму стільці, потягнувся й зітхнув.

— Дуже добре, — сказав він. — Ми багатьох відсіяли.

Сержант Лейк погодився з ним.

— Слуги відпадають, — сказав він. — Вони всі були разом протягом критичного періоду, ті, які тут ночують. Ті, хто тут не живе, уже пішли додому.

Кері кивнув. Голова йому боліла від перевтоми.

Він уже опитав фізіотерапевтів, учительський персонал, і тих, кого він назвав подумки «двома молодими каторжниками», чия черга вечеряти з родиною припала на той вечір. Їхні розповіді цілком збігалися. Він мав усі підстави їх відсіяти. Їхні дії та їхні звички були колективними. Самотніх душ серед них не було. Це допомагало встановлювати незаперечні алібі. Kepi відклав насамкінець розмову з доктором Мейверіком, який, наскільки він міг судити, був головною особою в керівному персоналі Інституту.

— А тепер покличте його, Лейку.

Молодий лікар, який здавався досить екстравагантним за своїм пенсне, увійшов швидкою ходою, акуратний і елегантно вдягнений.

Мейверік підтвердив свідчення свого персоналу й погодився з висновками інспектора. Мури Коледжу були непроникні, охорона надійна, і смерть Кристіана Гульбрандсена ніяк не можна було приписати «молодим пацієнтам», як, сам того не помітивши, назвав їх Кері — так його загіпнотизувала палка медична атмосфера, що тут панувала.

— Вони й справді наші пацієнти, інспекторе, — сказав доктор Мейверік із ледь помітною посмішкою.

То була зверхня, поблажлива посмішка, й інспектор Кері не був би людиною, якби вона його трохи не роздратувала.

Він сказав, переходячи на сухий професійний тон.

— А зараз, докторе Мейверік, перейдімо до ваших власних дій і пересувань у той вечір. Ви можете дати мені детальний звіт про них?

— Безперечно. Я записав їх для вас, повсюди вказавши приблизний час.

Доктор Мейверік покинув Велику Залу десь о чверть на десяту разом із містером Лейсі та доктором Баумгартеном. Усі троє пішли до помешкання доктора Баумгартена, де залишалися, обговорюючи певні методи лікування, аж поки прийшла міс Белвер, яка дуже квапилася, й покликала доктора Мейверіка до Великої Зали. Він відразу пішов туди і знайшов там Едгара Лоусона у стані колапсу.

Інспектор Кері заворушився.

— Одну хвилину, докторе Мейверік. Чи вважаєте ви, що цей молодик перебуває у стані очевидного психічного розладу?

Доктор Мейверік знову усміхнувся зверхньою посмішкою.

— Усі ми перебуваємо у стані психічного розладу, інспекторе Кері.

Ідіотська відповідь, подумав інспектор. Кері чудово знав, що він не перебував у стані психічного розладу, хоч би що там доктор Мейверік думав про себе!

— Чи спроможний він відповідати за свої дії? Він розуміє, що робить, принаймні?

— Чудово розуміє.

— У такому разі коли він стріляв із револьвера в доктора Сероколда, то була, безперечно, спроба вбивства.

— Ні, ні, інспекторе Кері! Нічого подібного.

— Облиште, докторе Мейверік. Я бачив дві дірки від куль у стіні. Вони були в дуже небезпечній близькості від голови містера Сероколда.

— Можливо. Але Лоусон не мав наміру вбивати містера Сероколда чи бодай поранити його. Він дуже любить містера Сероколда.

— Він обрав дивний спосіб довести свою любов.

Доктор Мейверік посміхнувся знову. Інспектора Кері ця посмішка стала дратувати дедалі дужче.

— Усе, що людина робить, вона робить із певним наміром. Щоразу, коли ви, інспекторе, забуваєте якесь ім'я або обличчя, це відбувається тому, що ви неусвідомлено хочете забути його.

Інспектор Кері слухав його недовірливо.

— Щоразу, коли ви щось недоговорюєте, ця недомовленість має певне значення. Едгар Лoycoн стояв за кілька футів від містера Сероколда. Він міг легко вбити його. Натомість він у нього не влучив. Чому він у нього не влучив? Бо хотів не влучити. Це дуже просто. Містер Сероколд не був у небезпеці — і сам містер Сероколд чудово усвідомлював цей факт. Він сприйняв поведінку Едгара такою, якою вона й була, — як виклик проти світу, що позбавив хлопця простих потреб дитячого існування — безпеки й любові.

— У мене таке відчуття, що я хотів би поговорити з цим молодиком.

— Звичайно, поговоріть, якщо хочете. Учорашній вибух емоцій очистив йому розум і заспокоїв душу. Сьогодні йому набагато краще. Доктор Сероколд буде дуже задоволений.

Інспектор Кері подивився на нього пильним поглядом, але доктор Мейверік був такий самий серйозний, як і завжди.

Кері зітхнув.

— Ви маєте миш'як? — запитав він.

— Миш'як? — це запитання захопило доктора Мейверіка зненацька. Воно було надто несподіваним для нього. — Що за дивне запитання! До чого тут миш'як?

— Відповідайте на моє запитання.

— Ні, я не маю миш'яку в жодному з його варіантів.

— Але ви маєте якісь ліки?

— О, безперечно. Заспокійливі. Морфій, барбітурати. Звичайний набір.

— Ви лікуєте місіс Сероколд?

— Ні. Їхній сімейний лікар — доктор Гантер із Маркет-Кімбла. Я маю диплом лікаря, звичайно, але практикую лише як психіатр.

— Розумію. Гаразд, дуже вам дякую, докторе Мейверік.

Коли доктор Мейверік вийшов, інспектор Кері пробурчав, звертаючись до Лейка, що психіатри йому до біса остогидли.

— Перейдімо тепер до родини, — сказав він. — Спочатку я хочу поговорити з молодим Волтером Хадом.

Волтер Хад поводився обережно. Здавалося, він насторожено придивляється до поліційного інспектора. Але на всі запитання відповідав охоче.

— Електропроводка в Стоунігейтсі в дуже поганому стані. Уся система давно застаріла. У Штатах таку проводку не стали б терпіти.

— Думаю, вона була встановлена покійним містером Гульбрандсеном ще тоді, коли електричне освітлення було новинкою, — сказав інспектор Кері зі слабкою усмішкою.

— Мабуть, і спраздї! Добра стара феодальна Англія, яка так і не прийшла до сучасності.

Пробка, що контролювала більшість освітлення у Великій Залі, перегоріла, й він вийшов подивитися, що там сталося. Через певний час він замінив пробку й повернувся до зали.

— Як довго вас там не було?

— Цього я сказати точно не можу Ящик із пробками висить у дуже незручному місці. Мені довелося шукати драбину й свічку. Поки я все зробив, минуло хвилин із десять, а може, й чверть години.

— Ви чули постріл?

— Ні, не чув та й не міг почути нічого подібного. До кухонних приміщень ведуть подвійні двері, й одні з них оббиті чимось на зразок повсті.

— Зрозуміло. А коли ви повернулися до зали, то що ви побачили?

— Усі з'юрмилися біля дверей до кабінету містера Сероколда. Місіс Стріт сказала, що містер Сероколд убитий, але насправді все було не так. З'ясувалося, що з ним усе гаразд. Той йолоп у нього не влучив.

— Ви впізнали револьвер?

— Звичайно, впізнав! То був мій револьвер.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Два або три дні тому.

— Де він у вас лежав?

— У шухляді стола, в моїй кімнаті.

— Хто знав, що він у вас там лежигь?

— Мені не відомо, хто про що знає в цьому будинку.

— Що ви хочете цим сказати, містер Хад?

— Що всі вони тут божевільні!

— Коли ви повернулися в залу, чи всі там були?

— Що ви маєте на увазі під усіма?

— Чи там були всі ті люди, яких ви покинули, коли пішли міняти пробку?

— Джіна була там… і стара дама із сивим волоссям… і міс Белвер… Я особливо не придивлявся, хто там є, але ці люди були там точно.

— Містер Гульбрандсен приїхав цілком несподівано позавчора, чи не так?

— Думаю, що так. Він приїхав не в ті дні, коли приїздить зазвичай, якщо я правильно розумію.

— Чи хто-небудь був невдоволений його приїздом?

Волтер Хад замислився на мить або дві, перш ніж відповів:

— Не думаю, я нічого такого не помітив.

У його поведінці знову проступила якась настороженість.

— Ви маєте якесь уявлення, чому він приїхав?

— У справах того дорогоцінного Фонду Гульбрандсена, я думаю. Божевільна витівка, я сказав би.

— Але ж до таких «витівок», як ви це назвали, люди вдаються й у Штатах.

— Одне діло створити програму соціальної допомоги, а зовсім інше влаштовувати ідіотську метушню з перевихованням малолітніх психів, яку вони влаштовують тут. Психіатри мені ще в армії остогидли. А тут їх — хоч греблю гати. Навчають юних головорізів плести кошички з пальмових волокон і робити підставки для люльок. Граються з ними, наче з малими дітьми!

Інспектор Кері не став коментувати його критику. Мабуть, він поділяв цю думку.

Він запитав, пильно дивлячись Волтерові у вічі:

— То ви не маєте найменшого уявлення, хто вбив містера Гульбрандсена?

— Один з обдарованих хлопчиків із Коледжу, що вдосконалювався у своїй професії, я сказав би.

— Ні, містере Хад, такий варіант відпадає. Коледж, попри всі намагання створити там атмосферу свободи, це все ж таки місце ув'язнення, й порядки там відповідні. Ніхто не може вийти з нього після того, як смеркне, і скоїти вбивство.

— Я все ж таки не виключав би участі одного з тих талановитих хлопчиків. А якщо ви хочете пошукати вбивцю ближче до родини, то придивіться уважніше до Алекса Рестаріка.

— Чому ви так думаєте?

— Він мав таку можливість. У ці хвилини він був у парку, сам один у своєму автомобілі.

— А навіщо йому було вбивати Кристіана Гульбрандсена?

Волтер стенув плечима.

— Я тут людина чужа. Я не знаю всіх тонкощів у їхніх родинних стосунках. Можливо, старий щось довідався про Алекса й мав намір розповісти про це Сероколдам.

— І що б тоді було?

— Вони б йому перестали давати гроші. А гроші тринькати він уміє й любить, як розповідають.

— На свої театральні антрепризи?

— Це він їх так називає.

— А ви гадаєте, він витрачає гроші на щось інше?

І знову Волтер Хад стенув плечима.

— Хіба я знаю? — сказав він.