Гра дзеркал

РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ

— Гей, міс. А правда, що в цьому домі якийсь чувак труїть людей?

Джіна відкинула з чола пасмо волосся і здригнулася, почувши цей хрипкий шепіт. Її щоки і її штани були обляпані фарбою. Вона та підібрані нею помічники трудилися, лаштуючи декорації для майбутньої театральної вистави, що мали зображати призахідне сонце над Нілом.

Один із помічників і поставив їй це запитання. Ерні, хлопець, який дав їй стільки цінних порад про те, як зламувати замки. Руки Ерні були не менш вправними в теслярському ремеслі, й він був одним із найбільших ентузіастів підготовки до театральних спектаклів.

Тепер його очі блищали у сподіванні почути щось надзвичайно цікаве.

— Хто тобі бовклув таку нісенітницю? — обурено запитала Джіна.

— А в нас усі про це базікають, — сказав він. — Але щоб ви знали, міс, ніхто з наших такого не вчинив би. І ніхто не дозволив би собі скривдити місіс Сероколд. Навіть Дженкінс не підняв би на неї руку. А от стару суку, що біля неї крутиться, я сам би залюбки порішив.

— Не кажи такого про міс Белвер.

— Даруйте, міс. Це вихопилося в мене несамохіть. А якою отрутою хотіли її отруїти? Стрихніном? Від нього людину скручує в дугу, й вона помирає в агонії. А може, синильною кислотою?

— Я не знаю, про що ти говориш, Ерні.

Ерні знову їй підморгнув.

— Так уже й не знаєте. Кажуть, ніби це зробив містер Алекс. Купив у Лондоні ті шоколадки. Але то брехня. Містер Алекс ніколи не вчинив би такого, чи не так, міс?

— Звичайно, ні, — сказала Джіна.

— Я радше подумав би на містера Баумгартена. Коли він дає нам ліки, він так кривить пику, що Дон і я вважаємо його психом.

— Забери-но ліпше звідси скипидар.

Ерні підкорився, бурмочучи сам до ceбe:

— Що тут тільки коїться, нехай йому біс! Учора порішили старого Гульбрандсена, а тепер з'явився якийсь таємний отруювач. Ви думаєте, це одна й та сама особа? А що ви сказали б, міс, якби я вам сказав, що знаю, хто вкоротив йому віку?

— Ти нічого не можеш знати.

— Чому не можу? А якщо вчора вночі я був у парку й щось бачив?

— Як ти міг бути в парку? Коледж замикають після переклички о сьомій.

— Після переклички… Та я можу бути там, де мені захочеться, міс. Замки для мене ніщо. Я виходжу з Коледжу, коли мені заманеться, й гуляю собі, де завгодно.

Джіна сказала:

— Перестань брехати, Ерні.

— Хто бреше?

— Ти брешеш. Ти брешеш і вихваляєшся тим, чого не робив ніколи.

— Це ви так кажете, міс. Нехай лишень прийдуть копи й запитають мене про те, що я бачив учора вночі.

— І що ж ти там бачив?

— Ага! — сказав Ерні. — То вам би хотілося знати про це, еге ж?

Джіна погрозливо посунула на нього, й він обрав стратегічний відступ. З протилежного кінця театру до Джіни підійшов Стівен. Вони обговорили кілька питань технічного характеру, а потім разом пішли до будинку.

— Усі вони, схоже, знають про бабусю та шоколадки, — сказала Джіна. — Я кажу про хлопців. Звідки вони знають?

— Якийсь місцевий бездротовий телеграф.

— Вони знають навіть про візитівку Алекса. Стівене, чи ж не дурним було покласти візитівку Алекса в посилку, тоді як він сам зібрався їхати сюди?

— Це так, але хто знав, що він зібрався їхати сюди? Він вирішив приїхати несподівано й надіслав телеграму. А посилку тоді вже, мабуть, здали на пошту. І якби він відразу по тому не приїхав, то покласти візитівку в посилку було б доброю думкою, бо він іноді надсилає Керолайн шоколадні цукерки.

Стівен повільно провадив:

— Чого я не можу зрозуміти, то це…

— Чому комусь заманулося отруїти бабусю, — урвала його Джіна. — Я знаю. Це незбагненно! Вона така чудова — і абсолютно всі тут обожнюють її.

Стівен не відповів. Джіна подивилася на нього гострим поглядом.

— Я знаю, що ти думаєш, Стіве!

— Я собі міркую.

— Ти думаєш, що Воллі її не обожнює. Але Воллі нікого неспроможний отруїти. Про це смішно навіть думати.

— Вірна дружина.

— Не кажи нього таким глузливим голосом.

— Я не глузую. Я справді думаю, ти вірна дружина. І я захоплююся твоєю вірністю. Але, моя люба Джіно, це не може тривати довго.

— Про що ти, Стіве?

— Ти чудово розумієш, про що я кажу. Ти й Воллі не підходите одне одному. І тут нічого не вдієш. Він також це знає. Розрив між вами може відбутися в будь-який день. І ви обоє будете набагато щасливішими, коли це станеться.

— Не будь ідіотом, — сказала Джіна.

Стівен засміявся.

— Облиш, було б дурістю із твого боку прикидатися, ніби ви підходите одне одному або що Воллі почувається тут щасливим.

— О, я просто не знаю, що з ним діється, — мало не заплакала Джіна. — Він супиться на мене весь час. Майже не розмовляє зі мною. Я — я не знаю, що мені з ним робити. Чому він не може втішатися тут життям? Колись нам було так добре й так весело разом — усе нас тішило й розважало, — а тепер він здається мені іншою людиною. Чому люди так змінюються?

— А я хіба змінився?

— Ні любий Стіве, ти не змінився. Ти був і залишаєшся Стівом. Пам'ятаєш, як я мала звичку бігати за тобою на вакаціях?

— А я вважав тебе такою причепою — ту жалюгідну малявку Джіну. Але тепер ролі помінялися. Я готовий іти за тобою всюди, куди ти мене покличеш, повір мені, Джіно.

Джіна швидко сказала:

— Який же ти йолоп. — і поквапно провадила: — Як ти думаєш! Ерні бреше? Він сказав мені, що блукав у тумані вчора вночі, й натякнув, що може дещо розповісти про вбивство По-твоєму, це може бути правдою?

— Правдою? Звісно, ні. Ти ж знаєш, як він любить похвалитися. Скаже що завгодно, аби вдати із себе важливу персону.

— О, знаю. Я тільки подумала…

Вони пішли далі мовчки, не розмовляючи.

Призахідне сонце освітлювало західний фасад будинку. Інспектор Кері подивився в тому напрямку.

— Це приблизно те місце, де ви зупинили свій автомобіль учора? — запитав він.

Алекс Рестарік відступив трохи назад, ніби міркуючи.

— Десь тут, — сказав він. — Але точно визначити мені важко, адже вчора висів густий туман. Так я майже певен, це те саме місце.

Інспектор Кері стояв, дивлячись навколо оцінливим поглядом. Вистелена гравієм під'їзна алея робила широкий поворот, і саме в цьому місці за довгим рядом рододендронів ставав видимим західний фасад будинку з його терасою та живоплотами з тисів і сходами, які вели вниз до моріжків. Далі під'їзна алея продовжувала свій широкий поворот, проходячи крізь смугу дерев і скінчуючись широким вигином, якии теж був вимощений гравієм, біля східної сторони будинку.

— Доджет! — покликав інспектор Кері.

Поліційний констебль Доджет, який стояв напоготові, узяв спазматичний старт. Він швидко перетнув по діагоналі моріжок, який відокремлював його від будинку, добіг до тераси й увійшов у дім через бічні двері. Через кілька хвилин штори в одному з вікон заколивалися. Потім констебль Доджет знову з'явився у дверях і побіг до них через сад, пахкаючи, мов паровоз.

— Дві хвилини й сорок дві секунди, — сказав інспектор Кері, клацнувши секундоміром. — Такі справи не забирають багато часу, чи не так?

Тон його голосу був приязним і поблажливим.

— Я не бігаю так швидко, як ваш констебль, — сказав Алекс. — Адже ви хронометруєте мої можливі пересування, чи не так?

— Я лише з'ясував, що ви мали можливість учинити вбивство. Це все, містере Рестарік. Я не висуваю проти вас звинувачення — поки що.

Алекс Рестарік люб'язно сказав констеблю Доджету, який досі важко дихав:

— Я не зміг би пробігти цю відстань так швидко, як ви, але не думаю, що так би засапався.

— Це через бронхіт, на який я перехворів минулої зими, — сказав Доджет.

Алекс обернувся до інспектора.

— Скажіть серйозно, навіщо ви ставите мене в незручне становище й спостерігаєте за моїми реакціями — хіба ви не розумієте, які ми, люди мистецтва, вразливі й ніжні створіння? — його голос зазвучав насмішкувато. — Невже ви й справді вірите, що я так чи інак причетний до цього злочину? У такому разі невже в мене вистачило б дурості послати місіс Сероколд коробку з отруєними цукерками та ще й покласти туди свою візитівку?

— Можливо, для того, щоб збити нас зі сліду. Адже існує така річ, як подвійний блеф, містере Рестарік.

— Яка дотепна гіпотеза! До речі, ті цукерки були справді отруєні?

— Шість шоколадок у верхньому шарі, начинених вишневим бренді, були справді отруєні. Вони містили в собі аконітин[9].

— Аконітин не належить до моїх улюблених отрут, інспекторе. Я віддаю перевагу кураре[10].

— Кураре вводиться у кров, містере Рестарік, а не у шлунок.

— Воістину безмежними знаннями володіє поліція! — сказав Алекс Рестарік зі щирим захватом у голосі.

Інспектор Кері скоса кинув на молодика пильний погляд. Він відзначив трохи відстовбурчені зуха, не англійський, а радше монголоїдний тип обличчя. Очі, в яких танцювали глузливі іскорки. З виразу обличчя Алекса Рестаріка було важко вгадати, що він думає. Він був сатиром чи, радше фавном? Радше перегодованим фавном, зненацька подумав інспектор Кері, й від цієї думки йому стало чомусь неприємно.

Брехун, але брехун із мозком — так йому раптом захотілося характеризувати Алекса Рестаріка. Розумніший, ніж його брат. Його мати була росіянкою, так принаймні він чув. На «росіян» інспектор Кері дивився так, як дивилися його співвітчизники на Нагюлеона Бонаиарта на початку дев’ятнадцятого сторіччя або на «гунів» у перші роки сторіччя двадцятого. Усе, що мало якийсь стосунок до Росії, було поганим в очах інспектора Кері, і якби Алекс Рестарік убив Гульбрандсена, він був би для нього цілком вірогідним злочинцем. Та, на жаль, Кері зовсім не був переконаний у тому, що вбивця — Алекс.

Констебль Доджет нарешті відсапався й заговорив:

— Я смикав штори, як ви мені й наказали, сер, — промовив він. — І рахував до тридцяти. Я помітив, що штори трохи надірвані вгорі. Отже, світло в кімнаті можна побачити із саду.

Інспектор Kepi запитав, звертаючись до Алекса:

— Ви помітили вчора ввечері, горіло чи не горіло світло в тій кімнаті?

— Я не бачив будинку, бо туман був надто густий. Я вже вам про це казав.

— Туман завжди висить клаптями. Іноді він розходиться то там, то там.

— Він жодного разу не розійшовся так, щоб я міг побачити будинок — тобго його головний корпус. Будівля гімнастичної зали, яка була ближче, бовваніла крізь туман, створюючи враження дивної нереальності. Я ніби побачив перед собою досконалу ілюзію портових пакгаузів. Я вже казав вам, що ставлю балет «Ночі над Темзою», і…

— Так, ви мені казали, — погодився інспектор Кері.

— Знаєте, людина мого фаху звикає дивитися на речі радше з точки зору сценічних декорацій, аніж із точки зору реальності.

— Я вас розумію. А проте сценічні декорації — це щось цілком реальне, хіба ні, містере Рестарік?

— Я не розумію до пуття, що ви маєте на увазі, інспекторе.

— Я маю на увазі, що декорації виготовляють із цілком реальних матеріалів — полотна й дерева, фарби й картону. Ілюзія виникає з очах того, хто на них дивиться, а не в самих декораціях. А вони, як я вже сказав, є цілком реальними як на задньому плані сцени, так і на передньому.

Алекс подивився на нього з якимсь несподіваним подивом.

— Надзвичайно проникливе спостереження, інспекторе. Воно наштовхнуло мене на одну думку.

— Про ще один балет?

— Ні, ні, зовсім не про балет… О Господи, невже ми всі були такі дурні?

Інспектор і Доджет пішли до будинку через моріжок. («Шукають сліди», — подумав Алекс, але він помилявся. Сліди вони шукали ще рано-вранці, але марно, бо о другій ночі пройшов сильний дощ.) Алекс повільно рушив під'їзною алеєю, міркуючи про можливі наслідки думки, яка щойно прийшла йому в голову.

Проте від цих трудів його відволікла поява Джіни, яка йшла понад озером. Будинок стояв на невисокому узгірку, й пологий схил починався відразу від замощеного гравієм майданчика перед ним, спускаючись до озера, оточеного рододендронами та іншими кущовими рослинами. Алекс збіг униз стежкою й підійшов до Джіни.

— Якби стерти весь цей вікторіанським абсурд, — сказав він, мружачи очі, — то це озеро можна було б уявити собі чудовим Лебединим озером, а тебе, Джіно, як дівчину-лебедя, що плаває на ньому. Хоча ти більше схожа на Снігову Королеву, якщо придивитися пильніше. Жорстока, невблаганна, сповнена рішучості все робити тільки по-своєму, нікого не жаліючи й ні до кого не виявляючи співчуття. Ти дуже й дуже жіночна, моя люба Джіно.

— А ти лукавий і підступний, мій любий Алексе!

— Тому що я бачу тебе наскрізь? Ти дуже задоволена собою, хіба ні, Джіно? Ти всіх нас змушуєш танцювати під свою дудку. Мене, Стівена і свого незграбного, простакуватого чоловіка.

— Ти верзеш нісенітницю.

— О, ні, я не верзу нісенітниці. Стівен у тебе закоханий, я в тебе закоханий, а Воллі почуває себе глибоко нещасним біля тебе. Чого ще могла б захотіти жінка?

Джіна подивилася на нього й засміялася.

Алекс енергійно кивнув.

— Але, на щастя, ти зберегла якісь рештки порядності. Я радий це бачити. Твоя італійська кров не дозволяє тобі завдавати собі клопоту й прикидатися, що ти не спокушаєш чоловіків — і що тобі дуже жаль, якщо вони закохуються в тебе. Тобі дуже подобається закохувати в себе чоловіків, чи не так, о жорстока Джіно? Навіть таких, як отой жалюгідний малий Едгар Лоусон!

Джіна подивилася на нього пильним поглядом.

— Це триває недовго, ти ж знаєш, — сказала вона спокійним і дуже серйозним голосом. — Жінкам набагато важче живеться на світі, аніж чоловікам. Вони вразливіші. Вони народжують дітей і приділяють їм дуже, дуже багаго уваги. Коли вони втрачають свою красу, чоловіки перестають їх любити. Вони їх зраджують, кидають і відтручують убік. Я не звинувачую чоловіків. Я сама б так робила на їхньому місці. Не люблю людей старих, негарних або хворих, не люблю тих, котрі стогнуть і вічно на щось нарікають або виставляють себе блазнями, як Едгар, удаючи із себе важливих персон і прикидаючись, ніби вони чогось варті. Ти кажеш, я жорстока? Це світ жорстокий! Рано чи пізно він стане жорстоким у стосунку до мене! Але сьогодні я молода, вродлива, і люди кажуть, що приваблива. — її зуби зблиснули в характерній для неї теплій, сонячній усмішці. — Так, Алексе, мені це подобається. А чом би й ні?

— А й справді, чом би й ні? — сказав Алекс. — Я лише хочу знати, як ти збираєшся розпорядитися своєю красою? Ти одружишся зі мною чи зі Стівеном?

— Я одружена з Воллі.

— Тимчасово. Кожна жінка має право припуститися однієї помилки, коли вона бере шлюб — і чим швидше вона її виправить, тим ліпше. Ти домоглася успіху на провінційній сцені, але пора тобі показати свій спектакль у Вест-Енді.

— Ти і є мій Вест-Енд?

— Поза всяким сумнівом.

— Ти справді хочеш одружитися зі мною? Я не можу уявити тебе одруженим.

— Я наполягаю на oдpужeннi. Любовні пригоди, як на мене, давно застаріли. Надто багато труднощів із паспортами, готелями та всім іншим. Я ніколи не зроблю жінку своєю коханкою, хіба що не зможу домогтися її прихильності в жоден інший спосіб.

Джіна відповіла йому дзвінким і веселим сміхом.

— Ти насмішив мене, Алексе.

— Це моя найбільша перевага. Стівен набагато вродливіший за мене. Він не тільки гарний, а й дуже енергійний — якість, що її високо цінують жінки. Але в домашньому житті енергійність стомлює. А зі мною, Джіно, твоє життя перетвориться на розвагу.

— А ти не хочеш сказати, що шалено в мене закоханий?

— Хоч би якою це було правдою, я тобі, безперечно, так не скажу У такому разі я подарував би тобі зайве очко, а своє одне очко втратив. Ні, я готовий лише зробити тобі цілком ділову пропозицію про одруження.

— Я обміркую твою пропозицію, — сказала Джіна з усмішкою.

— Природно. Але спершу ти повинна покласти край стражданням Воллі. Я дуже співчуваю Воллі. Для нього це справжнє пекло — бути одруженим із тобою і бути прикутим до твоєї колісниці, яка затягує його в цю задушливу атмосферу родинної філантропії.

— Який же ти сучий син, Алексе!

— Вельми проникливий сучий син.

— Іноді мені здається, що Воллі зовсім мене не любить, — сказала Джіна. — Він просто більше мене не помічає.

— Ти тицяєш у нього палицею, а він не реагує? Це справді вкрай неприємно.

Швидким, як блискавка, рухом Джіна занесла руку й ляснула розкритою долонею по гладенькій щоці Алекса.

— Вельми влучно! — вигукнув Алекс.

Швидким і вправним рухом він схопив її в обійми й перш, ніж вона змогла вчинити опір, його губи припали до її губ у довгому й палкому поцілунку. Вона пручалася спершу, але потім обм'якла.

— Джіно!

Вони відсахнулись одне від одного. На них дивилася лютим і злісним поглядом Мілдред Стріт — її обличчя почервоніло, а губи сіпалися. На якусь мить лють здушила їй горло, і слова виривалися з нього з великими труднощами.

— Як гидко… як гидко… ти розпусна й паскудна дівчино… ти така ж, як і твоя мати… Ви — бридке поріддя. Я завжди знала, що ви бридке поріддя… Розпущене та розбещене… І ти не тільки хвойда, а й убивця. О, так, ти вбивця. Мені все про тебе відомо.

— Що вам про мене відомо? Не верзіть нісенітницю, тітко Мілдред!

— Я тобі не тітка, Богу дякувати. У нас різна кров. А ти навіть не знаєш, хто була твоя мати і звідки її взяли! Але ти добре знаєш, яким був мій батько і якою є моя мати. Яку дитину могли б вони вдочерити? Дочку злочинця або повії. Такими вже вони були. Але їм слід би було пам'ятати, що погана кров рано чи пізно дасть про себе знати. Хоч, я думаю, це твоя італійська кров примусила тебе взятися за отруту.

— Як ви смієте так казати?

— Я можу казати все, що мені заманеться. Ти ж не станеш тепер заперечувати, що хтось намагався отруїти мою матір? А кому це вигідно? Хто одержав би величезну спадщину, якби моя мати померла? Ти, Джіно, й можеш не сумніватися, що поліція не обмине увагою цей факт.

Досі тремтячи, Мілдред швидко подалася геть.

— Патологічний випадок, — сказав Алекс. — Безперечно, патологічний. І надзвичайно цікавий Це змушує думати, що покійний канонік Стріт мав якісь причини… Можливо, релігійного характеру… А може, пов’язані з імпотенцією…

— Не говори гидоти, Алексе. О, як я її ненавиджу, як я її ненавиджу, як я її ненавиджу!

Джіна зчепила пальці обох рук і вся тремтіла від люті.

— Богу дякувати, що в тебе не було ножа в панчосі, — сказав Алекс. — Інакше наша дорога місіс Стріт довідалася б про вбивство з погляду жертви. Заспокойся, Джіно. Не будь такою мелодраматичною, бо ти зараз схожа на героїню з італійської опери.

— Як вона посміла сказати, що я отруїла бaбуcю?

— Але, моя люба, хтось же намагався отруїти її? А ти, безперечно, мала мотив, хіба ні?

— Алексе! — Джіна подивилася на нього з жахом. — Невже поліція так думає?

— Хіба можна вгадати, що думає поліція?.. Вони вміють приховувати свої висновки. І вони зовсім не дурні, ти повинна знати. Це нагадує мені…

— Куди ти йдеш.

— Іду обміркувати одну свою ідею.