Гра дзеркал

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Алекс Рестарік був багатослівний. Він також вимахував обома руками.

— Знаю, знаю! Я ідеальний підозрюваний. Приїхав сюди сам-один, і, коли я під'їздив до дому, мене опанував напад творчого натхнення. Я знаю, ви цього не зрозумієте. Та і як би ви могли?

— Я міг би, — сухо відповів йому Кері, але Алекса Рестаріка зупинити було неможливо.

— Таке з нами буває! Натхнення приходить до нас невідомо коли й невідомо як. Якесь миттєве враження, якась ідея — і все навколо перестає існувати! Я маю намір поставити «Ночі над Темзою» наступного місяця. І несподівано — учора ввечері — я побачив прямо перед собою чудові декорації… Досконале освітлення. Туман — і світло прожекторів, що пробивається крізь туман, і відкидається назад, і тьмяно освітлює довгий ряд будівель. Усе як треба! Постріли — тупотіння ніг і гуркіт динамомашини — либонь, спускають корабель на води Темзи. І я подумав, а що, як мені застосувати саме такі ефекти, і я…

Інспектор Кері урвав його:

— Ви чули постріли? Де?

— То були постріли з туману, інспекторе. — Алекс помахав обома руками в повітрі — пухкими, добре доглянутими руками. — 3 туману. Це було просто чудово.

— Вам не спало на думку, що трапилось лихо?

— Лихо? З якого дива?

— Хіба постріли — така звичайна річ?

— Я так і думав що ви нічого не зрозумієте! Постріли вкладалися в ту сцену, яку я створював у своїй уяві. Мені були потрібні постріли. Небезпека — опій — божевільний бізнес. Навіщо мені було знати, чому ті постріли пролунали в реальності? Може, то були вихлопи з двигуна вантажівки, яка їхала по дорозі? Чи якийсь браконьєр полював ка кролів?

— Кролів тут здебільшого ловлять сильцями.

Але Алекс не замовкав:

— А може, то дитина влаштувала собі феєрверк? Я навіть не думав про ті звуки як про постріли. Я сидів у театрі — у задніх рядах — і дивився на сцену.

— Скільки було пострілів?

— Я не знаю, — роздратовано відповів Алекс. — Два чи три. Два пролунали один зa одним — це я пам ятаю.

Інспектор Кері кивнув.

— А тупотіння ніг, здається, ви сказали? Де воно було?

— Воно долинуло до мене з туману. Десь від будинку.

Інспектор Кері лагідно промовив:

— Це може свідчити про те, що вбивця Кристіана Гульбрандсена проник у дім іззовні.

— Звичайно. Чом би й ні? Ви ж не станете серйозно припускати, що вбивця Кристіана Гульбрандсена прийшов із середини будинку?

Усе ще дуже лагідно інспектор Кері сказав:

— Ми мусимо розглянути всі можливості.

— Мабуть, що так, — великодушно погодився з ним Алекс Рестарік. — Яка руйнівна робота для душі — ваша професія, інспекторе! Найдрібніші подробиці, точний час і точні місця, скільки крутійства та дріб'язковості! А в кінці — який результат? Хіба ви зможете повернути нещасного Кристіана Гульбрандсена до життя?

— А втіха, коли ми схопимо вбивцю, містере Рестарік?

— Манери Дикого Заходу!

— Ви добре знали містера Гульбрандсена?

— Не досить добре для того, щоб убити його, інспекторе. Я зустрічався з ним іноді, коли жив тут малим хлопцем. Вряди-годи він приїздив сюди на короткий час. Він був одним із капітанів нашої індустрії. Люди такого типу мене не цікавлять. Наскільки мені відомо, він зібрав велику колекцію скульптур Торвальдсена… — Алекс здригнувся. — Це вже свідчить саме за себе. Ох, уже ці багатії!

Інспектор Кері дивився на нього замисленим поглядом. Потім запитав:

— У вас немає особливого інтересу до отрут, містере Рестарік?

— До отрут? Невже, чоловіче, його спочатку отруїли, а потім застрелили? Тоді це справді шалено детективна історія.

— Він не був отруєний. Але ви не відповіли на моє запитання.

— Отрута має певну привабливість… Вона вбиває не так брутально, як револьверна куля або тупа зброя. Але я не маю якихось спеціальних знань у галузі отрут, якщо це вас цікавить.

— Ви коли-небудь мали миш'як?

— Сандвічі, приправлені миш'яком, після спектаклю? Ця ідея видається мені цікавою. Ви не знайомі з Розою Глайден? Ці актриси вважають, що вони відомі всім! Ні, я ніколи не думав про миш'як. Його можна видобути з гербіцидів або з липучки для мух, мені здається.

— Як часто ви приїжджаєте сюди, містере Рестарік?

— Коли як, інспекторе. Іноді я не буваю ту т по кілька тижнів. Але намагаюся приїздити сюди на вікенди щоразу, коли маю таку можливість. Я завжди дивлюся на Стоунігейтс, як ча свій дім.

— Місіс Сероколд завжди рада вас тут бачити, чи не так?

— Те, чим я завдячую місіс Сероколд, я ніколи не зможу їй повернути. Симпатію, розуміння, любов…

— І чималі суми грошей також, якщо я не помиляюся.

На обличчі Алекса з'явився вираз огиди.

— Вона ставиться до мене як до сина, і вона вірить у мою працю.

— Вона коли-небудь говорила з вами про свій заповіт?

— Звичайно. Але можна мені поцікавитися, в чому суть усіх цих запитань, інспекторе? Адже з місіс Сероколд усе гаразд.

— Сподіваюся, що так. — похмуро сказав інспектор Кері.

— Що ви хочете цим сказати?

— Якщо ви не знаєте, тим ліпше для вас, — сказав інспектор Кері. — А якщо знаєте, то я вас остерігаю.

Коли Алекс пішов, сержант Лейк сказав:

— Фальшивий молодик, вам не здається?

Кері похитав головою.

— Важко сказати. Може, й справді він наділений творчим талантом. А можливо, він просто любить жити легко, а базікати багато. Я не знаю. То він чув тупотіння ніг? Я ладен закластися, що він це вигадав.

— З якоїсь конкретної причини?

— Безперечно, з якоїсь конкретної причини. Ми ще її не знаємо, але взнаємо.

— Зрештою, сер, один із тих винахідливих хлопців міг вибратися з Коледжу непоміченим. Немає сумніву, серед них є кілька злодіїв-домушників, а якщо так…

— Хтось дуже хоче, щоб ми в це повірили. Дуже зручна версія. Але якщо це справді так, Лейку, то я з'їм свого новенького капелюха.

— Я сидів за фортепіано, — сказав Стівен Рестарік. — Тихенько бив по клавішах, коли вибухнула сварка. Між Льюїсом і Едгаром.

— І що ви про це подумали?

— Сказати правду, я не сприйняв її серйозно. Бідолаха часто переживає такі напади люті. Він не слравжній псих, повірте мені. Він просто випускає пару. Правду кажучи, ми часто з нього збиткуємося — а надто Джіна.

— Джіна? Ви маєте на увазі місіс Хад? А чому вона з нього збиткується?

— Тому що вона — жінка, і дуже вродлива жінка, і тому що вона вважає його кумедним. Вона наполовину італійка, ви знаєте, а італійцям притаманна така неусвідомлена жорстокість. Вони не мають ніякого співчуття до того, хто старий або потворний, або в чомусь не такий, як інші. Вони показують на нього пальцями й регочуть. Саме так робила й Джіна, в метафоричному розумінні. Вона була нещадна у своєму ставленні до молодого Едгара. Він був кумедний, хвалькуватий, а в глибині душі фундаментально невпевнений у собі. Він намагався вдати із себе особу значущу, а домагався лише того, що здавався геть дурним. А Джіні було байдужісінько до того, що бідолаха дуже страждає.

— Ви вважаєте, що Едгар Лоусон закоханий у місіс Хад? — запитав інспектор Кері.

Стівен весело відповів:

— О, так. Власне кажучи, всі ми в неї закохані, більш або менш! А їй це подобається.

— А її чоловікові це подобається?

— Він удає, ніби нічого не помічає. Він також страждає, бідолашний. Це не може тривати довго, повірте мені. Я маю на увазі їхній шлюб. Дуже скоро він розпадеться. То була лише одна зі скороминущих воєнних пригод.

— Усе це вельми цікаво, — сказав інспектор. — Але ми відхилилися від нашої головної теми, тобто від убивства Кристіана Гульбрандсена.

— Справді, — погодився Стівен. — Але я нічого не можу вам розповісти про нього. Я сидів за фортепіано й залишався там доти, доки люба Джоллі не прийшла зі зв'язкою якихось іржавих старих ключів і не спробувала підібрати серед них такий, який можна було б устромити в замок кабінетних дверей.

— Ви залишалися біля фортепіано. Ви й далі грали на ньому?

— Акомпануючи боротьбі між життям і смертю, яка відбувалася в кабінеті Льюїса? Ні, я припинив грати, коли боротьба там стала надто бурхливою. Хоч я не мав ані найменших сумнівів щодо того, як вона скінчиться. Льюїс наділений тим, що можна описати як убивчий погляд. Він міг легко зламати Едгара, лише подивившись на нього.

— А проте Едгар Лоусон двічі вистрелив у нього.

Стівен легенько похитав головою.

— То була гра, не більше. Він, так би мовити, розважався. Моя люба матінка теж мала таку звичку. Вона померла чи з кимось утекла, коли мені було лише чотири роки, але я пам'ятаю, як вона палила з пістолета, коли щось її дратувало. Якось вона кілька разів пальнула з нього в нічному клубі. Створила справжній візерунок на стіні. Вона була чудовим стрільцем. Але ніякої шкоди нікому не завдала. Вона була російською танцівницею.

— Он як. Ви можете сказати мені, містере Рестарік, хто виходив із зали учора ввечері, коли ви там були — протягом періоду, що має стосунок до вбивства?

— Воллі — полагодити електрику. Джульєта Белвер — знайти ключ, яким можна було б відімкнути двері до кабінету. Більше ніхто, наскільки мені відомо.

— А ви помітили б, якби хтось вийшов?

Стівен трохи подумав.

— Міг і не помітити. Тобто якби хтось навшпиньки вийшов і швидко повернувся. У залі було темно, а в кабінеті відбувалася боротьба, до якої ми всі жадібно дослухалися.

— Ви можете сказати про когось, що він там був протягом усього цього часу?

— Місіс Сероколд — так, вона й Джіна. Я міг би заприсягтися, що ці двоє нікуди не виходили.

— Дякую вам, містере Рестарік.

Стівен рушив до дверей. Потім завагався й повернувся.

— Чому ви розпитували про миш'як? — запитав він.

— Хто сказав вам про миш'як?

— Мій брат.

— А, справді.

Стівен запитав:

— Хтось давав місіс Сероколд миш'як?

— Чому ви згадали про місіс Сероколд?

— Я читав про симптоми отруєння миш'яком. Периферійний неврит, чи не так? Це більш або менш збігається з тим, від чого вона страждала останнім часом. А потім я звернув увагу, як Льюїс не дозволив їй випити тонік учора ввечері. Отже, тут відбувається ще й таке?

— Цю справу ми розслідуємо, — сказав інспектор Кері у своїй офіційній манері.

— А вона сама про це знає?

— Містер Сероколд надає великої ваги тому, щоб її не тривожити.

— Тривожити — не те слово, інспекторе. Місіс Сероколд ніколи не знає тривоги… Отже, саме це лежить за смертю Кристіана Гульбрандсена? Це він відкрив, що її отруюють, але як він міг відкрити це? Хай там як, а вся ця історія видається вкрай неймовірною. Вона не має сенсу.

— Це вас дуже дивує, чи не так, містере Рестарік?

— Так, дуже. Коли Алекс мені розповів, я майже йому не повірив.

— Хто, на вашу думку, міг би труїти миш'яком місіс Сероколд?

На якусь мить усмішка розтягла губи на вродливому обличчі Стівена Рестаріка.

— Не зовсім звичайна особа. Ви можете відкинути її чоловіка. Льюїс Сероколд нічого на цьому не виграв би. І до того ж він обожнює свою дружину. Він не зміг би навіть уколоти її в палець.

— Хто ж тоді? Ви підозрюєте когось?

— О, так. Це навіть не підозра, а майже певність.

— Поясніть, будь ласка.

Стівен похитав головою.

— Це певність у психологічному розумінні. І ні в якому іншому. Я не маю жодних доказів. І ви, думаю, мені не повірили б.

Стівен Рестарік із незворушним виразом вийшов із кабінету, а інспектор Кері став малювати котів на аркуші паперу, який лежав перед ним.

Він думав про три речі. По-перше, Стівен Рестарік був надзвичайно високої думки про себе; по-друге, Стівен Рестарік і його брат виступають єдиним фронтом; і, по-третє, Стівен Рестарік був чоловік вродливий, а Волтер Хад — негарний.

Потім він став міркувати ще про дві речі — що саме Стівен мав на увазі, коли сказав «у психологічному розумінні», й чи міг Стівен бачити Джіну зі свого місця за фортепіано. Він дійшов висновку, що, мабуть, не міг.

У готичну сутінь бібліотеки Джіна принесла екзотичне сяйво. Навіть інспектор Кері закліпав очима, коли сліпуча молода жінка сіла, нахилилася вперед через стіл і запитала:

— Отже?

Інспектор Кері, дивлячись на її яскраво-червону сорочку та темнозелені широкі штани, сухо сказав:

— Я бачу, ви не носите жалоби, місіс Хад?

— Не бачу в цьому потреби, — сказала Джіна. — Я знаю, що кожен із нас повинен мати маленький чорний номер і носити його разом із перлами. Але я такого номера не маю. Я ненавиджу чорний колір. Він мені бридкий, і гадаю, що лише реєстратори, економки та інші такі люди повинні носити його. До того ж, Кристіан Гульбрандсен насправді не був мені родичем. Він — пасинок моєї бабусі.

— І, мабуть, ви знали його не дуже добре?

Джіна похитала головою.

— Він приїздив сюди три або чотири рази, коли я була дитиною, але під час війни я переселилася до Америки й повернулася сюди жити лише півроку тому.

— Ви остаточно переселилися сюди щоб тут жити? Ви не просто приїхали в гості?

— Власне, я про це не думала, — сказала Джіна.

— Ви були у Великій Залі учора ввечері, коли містер Гульбрандсен пішов у свою кімнату?

— Так, була. Він побажав усім «на добраніч» і пішов. Бабуся запитала в нього, чи має він усе, що йому треба, і він сказав «так» — сказав, Джоллі про все подбала. Не точно цими словами, але їхній зміст був такий. Він сказав, що йому треба написати листи.

— А потім?

Джіна описала сцену між Льюїсом і Едгаром Лоусоном. Це була та сама історія, яку інспектор Кері чув уже багато разів, але вона набула додаткового забарвлення, нового смаку у витлумаченні Джіни. Вона перетворилася на драму.

— То був револьвер Воллі, — сказала вона. — Подумати тільки, що Едгарові вистачило сміливості увійти до його кімнати й забрати пістолет там. Я ніколи не подумала б, що Едгар здатний на сміливий вчинок.

— Ви відчули страх, коли вони увійшли до кабінету й Едгар Лоусон замкнув двері?

— О, ні, — сказала Джіна, широко відкривши свої величезні чорні очі. — Я щиро тішилася. Це було так театрально, до безуму театрально. Усе що робить Едгар, завжди є кумедним. Його не можна сприймати серйозно ні на хвилину.

— А проте він вистрелив із револьвера!

— Так. Ми всі тоді подумали, що він усе-таки спромігся застрелити Льюїса.

— І ви цим тішилися? — не зміг утриматися Кері від запитання.

— О, ні, я була тоді нажахана. Усі були нажахані, крім бабусі. Вона й бровою не повела.

— Це здається досить дивним.

— Нічого дивного. Така вона людина. Вона перебуває не зовсім у цьому світі. Вона з тих, котрі ніколи не вірять, що може статися якесь лихо. Вона — диво.

— Під час тієї сцени хто був у залі?

— О, всі ми були там крім дядька Кристіана, звісно.

— Не всі, місіс Хад. Люди заходили й виходили.

— Хіба? — без певності в голосі запитала Джіна.

— Ваш чоловік, наприклад, вийшов, щоб налагодити освітлення.

— Атож. Воллі вміє налагодили хай там що.

— У той час, як його не було, в залі почули постріл, наскільки мені відомо. Постріл, що, як усім здалося, пролунав у парку.

— Я не пам'ятаю… О, так, це сталося відразу по тому, як світло загорілося знову й Воллі повернувся.

— Хтось іще виходив із зали?

— Не думаю. Я не пам'ятаю.

— Де ви сиділи, місіс Хад?

— З протилежного боку зали, біля вікна.

— Біля дверей до бібліотеки?

— Так.

— Ви самі виходили із зали?

— Виходила із зали? Коли там панувало таке збудження? Звісно, ні.

У голосі Джіни пролунало обурення, що в когось могло виникнути таке припущення.

— А де сиділи інші?

— Переважно біля каміна, я думаю. Тітка Мілдред плела й те саме робила тітка Джейн, — я маю на увазі міс Марпл, — бабуся просто сиділа.

— А містер Стівен Рестарік?

— Стівен? Спочатку грав на фортепіано, а куди він пішов потім, я не знаю.

— А міс Белвер?

— Метушилася скрізь, як завжди. Вона практично не сидить ніколи. Вона шукала ключі чи щось таке.

Джіна сказала несподівано:

— А що там за балачки про бабусин тонік? Аптекар припустився помилки, готуючи його чи щось таке?

— А чому ви так думаєте?

— Бо пляшечка зникла, і Джоллі здійняла справжній переполох, гарячково її шукаючи. Алекс сказав їй, що пляшечку забрала поліція. Ви справді її забрали?

Замість відповідати на запитання, інспектор Кері запитав:

— Міс Белвер була стривожена, ви кажете?

— О, Джоллі завжди здіймає переполох, — недбало відповіла Джіна. — Вона любить метушню. Іноді я запитую себе, як бабуся може все це витерпіти.

— І ще одне, останнє запитання, місіс Хад, Ви не маєте якоїсь власної думки про те, хто міг убити Кристіана Гульбрандсена і чому він його вбив?

— Один із хлопчиків-психів, я думаю. Душогуби завжди бувають дуже практичними. Я хочу сказати, вони кінчають людей лише для того, щоб заволодіти їхніми цінностями, — грішми або коштовностями, — а не просто для розваги. Але психи — ви знаєте, ті, кого вони називають людьми з розладнаною психікою, — можуть зробити це й для розваги, вам не здається? Бо я не бачу іншої причини, з якої можна було б убити дядька Кристіана, крім як для розваги, ви згодні? Власне, я маю на увазі не розвагу в її точному розумінні, а…

— Тобто ви не знаходите тут мотиву?

— Атож, саме це я й хочу сказати, — вдячно потвердила Джіна — Адже його не пограбували чи там що, еге ж?

— Але ж вам відомо, місіс Хад, що будівлі Коледжу замкнені й дуже добре охороняються. Ніхто не може вийти звідти без спеціальної перепустки.

— Не вірте в це! — весело засміялася Джіна. — Ці хлопчики можуть вийти звідки завгодно! Вони навчили мене багатьох трюків.

— Вродлива дівчина, — сказав Лейк, коли Джіна пішла. — Уперше я побачив її так близько. Має справді чудову фігуру. Це фігура чужоземного зразка, якщо ви розумієте, про що я кажу.

Інспектор Кері зміряв його холодним поглядом. Сержант Лейк поквапно додав, що вона здалася йому дуже веселою.

— Усе це тільки розважає її, так принаймні здається.

— Має чи не має слушність Стівен Рестарік, коли каже, що її шлюб незабаром розпадеться, але я помітив: вона з добре обміркованим наміром згадала, що Волтер Хад уже повернувся у Велику Залу, коли пролунав той постріл.

— Що не дуже узгоджується з розповіддю всіх інших?

— Атож.

— Вона також не згадала про те, що міс Белвер покинула залу й пішла шукати ключі.

— Ні, — замислено промовив інспектор, — не згадала…