Відокремлення від спільноти
Коли тварина почувається в безпеці в групі подібних до себе, будь-яка загроза цій спільноті сприймається як особиста загроза виживанню. Поведінка тварини, що залишається на місці, коли решта стада йде, також може бути розцінена як загроза виживанню. Можливо, вам доводилося відчувати те саме й на собі. Тварина поза стадом може спровокувати хижака, що стане загрозою для всього стада. Якщо тварина не підкоряється загальним правилам, вона ризикує бути вигнаною зі стада. З точки зору мозку ссавця, то є серйозною загрозою, тож зазвичай тварина робить усе, що від неї вимагається, заради підтримки соціальних зв’язків. Ви можете переконувати себе, що робите те саме, що й інші, із власних причин, і так і не зрозуміти: це у вас говорить потреба ссавця в підтримці рівню окситоцину.
Стадний інстинкт
Тварини чітко розділяють світ на тих, хто є членами їхньої групи, та чужинців. Знайомий запах стимулює синтез окситоцину, тоді як запах чужинця його не викликає. Якщо тварина наближається до іншої групи, найімовірніше, на неї буде здійснена атака, оскільки члени іншої групи сприйматимуть цю тварину як загрозу. Завдяки подібній захисній реакції потомство конкретної групи не ризикує тим, що занадто багато особин намагатимуться прогодуватися на обмеженій території. Тварина має швидко продемонструвати свою приналежність до групи, інакше вона може постраждати. У кожного різновиду є власний запах, забарвлення та звуки, що за ними їх можна ідентифікувати. Наприклад, в одних газелей на крупі чорна смуга, в інших – біла або дві білі, або чорна й біла. Ці відмінності легко помітити. У нашому суспільстві теж склалися швидкі способи визначати своїх. Вони можуть бути серйозними або легковажними, але виконують свою функцію. Наприклад, у комедійному серіалі «Портленд» новачкові одразу пояснюють, з яким пірсингом у місті ходити можна, а з яким його не приймуть.
Людина активно намагається обмежувати свій «стадний інстинкт», хоча постійно його наслідує. Люди, які стверджують, що люблять усе людство, формують спільноти з тими, хто любить усе людство. Люди, які зізнаються, що зневажають організовані спільноти, об’єднуються з іншими ненависниками спільнот. Дехто каже: «Ми погані хлопці» – і довіряє лише іншим «поганим хлопцям». У людини продовжує існувати бажання створювати кола довіри, хоча це бажання може приймати різні форми.
У більшості тварин відмінності між своїми і чужими досить прості. У приматів усе ускладнюється через додаткові нейрони. У зграї таких мавп існує багато підгруп, що їхній склад перманентно змінюється, тому в них постійно формуються нові соціальні угруповання заради забезпечення виживання. Старі підгрупи розпадаються, нові утворюються. Загрозу для примата можуть становити члени його колишньої підгрупи, тож він може уникнути загрози і навіть підвищити свій статус, якщо укладе соціальний альянс на підґрунті грумінгу з іншими приматами.
Люди теж охоче формують коаліції. При цьому коаліції інших часто сприймаються нами як такі, що несуть у собі загрозу. Людина знає, що її не кусатимуть чи не шарпатимуть, але мозок ссавця бачить загрозу. У разі посилення іншої групи ви ризикуєте втратити свої ресурси. Мозок починає синтезувати гормон стресу. Ви розумієте, що можете вижити і без приналежності до певної коаліції, але успадкували мозок, для якого ізоляція подібна до смерті.
Дещо про мозок ссавця…
У разі посилення іншої групи ви ризикуєте втратити свої ресурси. Мозок починає синтезувати гормон стресу. Ви розумієте, що можете вижити і без приналежності до певної коаліції, але успадкували мозок, для якого ізоляція подібна до смерті.
Спільний ворог
Група тварин об’єднується за наявності ознак загальної загрози. Переваги перебування в групі мотивують їх терпіти жорсткі внутрішні конфлікти. Леви тримаються разом попри сутички, що відбуваються в них під час боротьби за ласий шматок, бо гієни мають достатньо сили та навичок, щоб відібрати здобич у самотнього лева. Павіани воліють триматися разом, хоча і кусають одне одного через кращі ягоди, оскільки поодинці вони перетворяться на легку здобич для леопарда. Шимпанзе теж живуть у групах, де постійно виникають внутрішні конфлікти, бо мавпи з інших груп можуть легко вбити самотнього чужинця (виняток – статевозрілі самки, яких вони забирають до своєї групи). Вовки й сурикати живуть у зграях, хоча альфа-самці не допускають розмноження інших самців. Вовкам група потрібна для успішного полювання, а сурикатам – заради уникнення хижаків. Слонихи об’єднуються в матріархальні групи, оскільки поодинці не можуть захистити потомство.
Леон Юріс у своєму романі «Хаджі» дуже точно описав стиль співробітництва, що є притаманний для ссавців: «Мені не виповнилося ще й дев’яти років, коли я засвоїв основні правила життя. Я був проти брата; ми з братом – проти батька; моя сім’я – проти далеких родичів і клану; клан – проти племені; плем’я – проти світу; і ми всі разом – проти невірних».
Спільний ворог – це те, що об’єднує групу тварин. Її члени почуваються в безпеці, бо життя поза групою сповнене загроз. Тварини готові терпіти біль усередині групи, бо очікують на те, що за її межами біль виявиться ще сильнішим.
Дослідження, що було проведене на новонароджених щурах, підтвердило цю готовність миритися з болем всередині групи. Маленькі щурята були здатні терпіти слабкі розряди електричного струму, щоб залишатися поруч із матір’ю. Згодом учені почали подавати попереджувальний сигнал, після якого слідував розряд струму. Якщо матері не було поруч, почувши цей сигнал, пацюки швидко вчилися уникати удару струмом. Однак у присутності матері вони навіть не намагалися уникати електричного розряду. Учені підтвердили, що мозок щурят блокував навчання, щоб уникнути закріплення асоціації між матір’ю і болем. Така асоціація не сприяла б виживанню.
Можливо, серед ваших знайомих є люди, що готові терпіти жорстоке поводження, наприклад у родині. Людина не намагається змінити ситуацію, якщо вона переконана, що без свого ката їй буде гірше, ніж із ним. Вона ігнорує той біль, що їй завдають, бо в неї сформовано стійке очікування зовнішньої загрози.
У літературі існує популярний сюжет, коли люди дотримуються свого «племені» попри страждання, що їм це приносить. Історії – від «Ромео і Джульєтти» до «Титаніка» – розповідають про нещасних закоханих, чий вибір не схвалюють родина та суспільство. Коли я чую такі історії, то кажу «Просто переїжджайте жити до сусіднього села». Але люди так не вчиняють: історії відомі лише поодинокі випадки, коли люди розривали колишні зв’язки та вибудовували нові. Сьогодні, відправляючи п’ятирічного малюка в дитячий садок, ми чекаємо на те, що він буде вибудовувати нові зв’язки. Це відносно нова модель поведінки, що дозволяє зрозуміти, чому вибір столика в кав’ярні обертається для нас викидом кортизолу.
З давніх-давен групи людей об’єднувалися проти спільного ворога. Цей принцип активно діє навіть у сучасному суспільстві. Відділ продажу товаришує проти відділу маркетингу, відділ маркетингу відповідає відділу продажу взаємністю, і всі разом вони об’єднуються проти фірми-конкурента. Професори класичної літератури тримаються разом і не люблять тих, хто спеціалізується на сучасній літературі, але всі разом, єдиним фронтом виступають проти адміністрації. Другі скрипки ставляться до перших з тією ж антипатією, що й перші до них, але їх об’єднує нелюбов до колег, що грають на духових інструментах. Ссавці об’єднуються перед обличчям спільної небезпеки.
Коли рівень кортизолу підвищується, найлегше в цьому звинуватити зовнішнього ворога. У переважній більшості випадків складно сказати, що саме стимулювало синтез цього гормону, тому зрозуміла причина – зовнішній ворог – допомагає звільнитися від гнітючого бажання щось із цим зробити, водночас не викликаючи тертя всередині групи. Якщо джерело занепокоєння – зовнішня загроза, приємно підвищується рівень довіри всередині спільноти. Чи варто дивуватися, що сьогодні так багато груп, які об’єдналися під гаслом «У наших стражданнях винен хтось інший!».
Відмова в довірі
Якщо людина відмовляється розділяти загальний настрій групи, то може втратити її підтримку. А в деяких випадках навіть буде вважатися ворогом. Якщо представники вашої соціальної групи говорять: «Усі біди через тих недоумків», вам доведеться або погодитися з цими людьми, або розпрощатися з ними. Якщо ви наважитеся сперечатися із загальноприйнятою думкою, то матимете всі шанси ознайомитися з тим жахом, що його відчуває газель, яка опинилася залишеною на самоті в савані, або павіан, що зазнав нападу родичів. Ви можете стати заручником ситуації і підтримувати думку, яку не поділяєте, бо альтернатива здається вам ще гіршою.
Зазвичай така поведінка є очевидною, коли ми спостерігаємо за іншими, за собою її помітити складно. Найчастіше, людина щиро вірить, що вона вища за таке. У нижчих ссавців спільний ворог зберігається протягом поколінь. Вони народжуються з нейронними зв’язками, що допомагають їм усвідомлювати різницю між «хорошими хлопцями» і «поганими хлопцями» так само, як це робили їхні предки. У вищих ссавців спільні вороги з’являються протягом життя. Можливо, вам не подобається спостерігати за групами людей, що їх об’єднує спільний ворог. Але якщо ви проаналізуєте свої стосунки з власним близьким колом спілкування, то неодмінно знайдете вашого спільного ворога. Ссавці надзвичайно ефективні в колективних діях, коли їх об’єднує спільне почуття небезпеки.
Дещо про мозок ссавця…
Можливо, вам не подобається спостерігати за групами людей, що їх об’єднує спільний ворог. Але якщо ви проаналізуєте свої стосунки з власним близьким колом спілкування, то неодмінно знайдете вашого спільного ворога.
Плутанина соціальної солідарності
Почуття згуртованості та єдності виявляється настільки приємним, що може привести до парадокса. Наочний приклад – те, як британський письменник Джеймс Баллард розповідав про перебування під час Другої світової війни разом із батьками у японському концтаборі в Шанхаї для цивільних осіб. В одному з телевізійних інтерв’ю він із теплом згадував про той час. Як він пояснював, його родина постійно була разом, з іншими в’язнями в них теж зав’язалися близькі стосунки. Він знав, що це важке випробування для його батьків, і дуже їх жалів, але сам почувався добре. Зовсім іншу історію Баллард розповідає в автобіографічному романі «Імперія сонця», за яким Стівен Спілберг створив однойменний фільм. Його персонаж героїчно захищає друзів та рідних від жахів табірного життя. Фільм глибоко мене вразив, тому я була здивована, почувши, що Балларду навіть подобалося життя в таборі, оскільки батько завжди був поруч із ним. Ось вона, величезна сила окситоцину.
Громадяни комуністичного радянського союзу ділилися схожими почуттями. Відчуття спільної долі полегшувало біль від політичного тиску і фізичних труднощів. Соціальні зв’язки були на дуже високому рівні попри серйозні обмеження. Але люди вкрай рідко відкрито вели дискусії, бо їх могли прослуховувати. Підґрунтям соціальних зв’язків ставали жарти. Коли люди обмінювалися ними, то ризикували так само, і через це в них виникало відчуття єдності. Зрозуміло, побутові складнощі життя в комунальних квартирах із загальними кухнею і ванною кімнатою провокували гострі внутрішні конфлікти. Але відчуття спільної загрози було сильнішим. З розпадом радянського союзу зник і спільний ворог. Критикувати систему тепер можна було відкрито, не вдаючись до тонких жартів і ритуалу створення загального кола втаємничених. У людей зник нейрохімічний фактор, що полегшував їхнє сприйняття труднощів повсякденного життя. Почуття болю, яке прийшло на зміну, було настільки гострим, що багато хто почав ідеалізувати колишній політичний устрій. Почуття згуртованості буває таким приємним, що відволікає мозок ссавця від безпосередньої загрози.
Цинізм – то один зі способів оточити себе людьми, що поділяють ваше сприйняття загрози. Нарікання з приводу нестерпності сучасного суспільства стимулюють приємне відчуття довіри. Ви почуваєтеся в безпеці поруч з іншими людьми, що також налаштовані на негативне мислення, а вони почуваються в безпеці з вами. Дія окситоцину швидко минає, але її завжди можна стимулювати новою порцією скарг та критики. Кожен викид окситоцину зміцнює нейронні зв’язки, що на їхній основі будується соціальна прихильність. Відновлення відчуття загрози зміцнює ці ланцюжки. Однак мозок звикає до старих загроз, тому потрібно постійно підвищувати ступінь небезпеки, щоб стимулювати синтез окситоцину. Зазвичай ви одразу помічаєте, коли це роблять інші, але щодо себе самого і свого кола спілкування вам здається, що ви просто є об’єктивними.
Час від часу ви можете навіть розділяти точку зору своїх ворогів, але якщо зізнатися в цьому, навряд чи реакція членів вашої групи буде позитивною. Відмовитися від негативного мислення складно, тому що це загрожує втратою окситоцину. Утрата своєї «зграї» здається настільки небезпечною, що люди вважають за краще залишатися разом із нею. Коли людина не отримує необхідний окситоцин, світ навколо втрачає фарби.