Керуй гормонами щастя

Darwin’s Ghosts: The Secret History of Evolution (Привиди Дарвіна. Таємна історія еволюції. Ребека Скот)

У ролі привидів тут виступають люди, що зрозуміли концепцію еволюції до Чарлза Дарвіна. Хоча попередники Дарвіна не сформулювали принцип природного відбору, але вони усвідомили, що нескінченна різноманітність видів обумовлена адаптаційним механізмом для забезпечення виживання. Одним із цих людей був дідусь Чарлза – Еразм Дарвін, який помер ще до народження онука. Еразм Дарвін був лікарем, натуралістом, винахідником та поетом. Він виклав свою концепцію еволюції в поемі – сподіваючись, що в такому форматі її сприйматимуть легше. Ця книжка є своєрідним нагадуванням, що наші зусилля не минають без наслідків: наступні покоління доб’ються на їхньому підґрунті ще більшого успіху.

Ще один привид – сам Чарлз Дарвін у молодості. Читач зустрічає героя на березі, оскільки Чарлзу не подобається вивчати медицину в університеті, куди він вступив за наполяганням батька, проте його захоплює колекціонування представників морської фауни. На березі він знайомиться з іншими натуралістами-початківцями, один з яких цікавиться: «Ти онук Еразма Дарвіна?» Так, Чарлз усвідомлює значущість праці свого діда і розуміє, що можна заслужити повагу, якщо присвятити себе улюбленій справі.

Роздуми на тему еволюції видів можна зустріти задовго до Дарвіна в працях давньогрецьких, ісламських, американських та французьких філософів. У книжці йдеться про людей, що дивилися на світ свіжим поглядом. У них не було магнітно-резонансного томографа для сканування мозку або електронних мікроскопів для вивчення молекулярної генетики, але вони спостерігали за процесом розмноження тварин та рослин і вивчали результат. За часів Дарвіна виведення нових видів домашніх тварин та нових видів рослин було важливим чинником економічної діяльності та популярним хобі. Закони спадковості активно застосовували на практиці задовго до того, як було сформульовано теоретичне підґрунтя механізму передачі генів.

Сьогодні люди, як і раніше, інтерпретують еволюційний процес з точки зору своїх укорінених переконань. Наприклад, я часто чую, що їсти м’ясо шкідливо або неетично, але ті, хто це стверджує, ігнорують роль полювання в процесі еволюції. Очевидно, що мозок людини зростав, набував активності та розвивався відповідно до того, як отримував усе більше тваринних білків і жирів. Що ефективніше люди полювали, то краще розвивався мозок, і так далі. Учені, що замовчують тему полювання, спираються на принцип колективізму. Вони вважають, що колективний пошук продовольства вів до збільшення доступного обсягу їжі, що, своєю чергою, вело до збільшення мозку і, як наслідок, ще вищого рівня колективізму. При цьому м’ясо не згадується в принципі.

Аналогічно довгий час замовчували тему вибору сексуального партнера – такий само важливий фактор еволюції, як генетичні мутації. На жаль, поведінка тварин під час вибору партнера для спаровування в багатьох аспектах суперечить прогресивним гендерним ідеалам. Люди вважають за краще не зачіпати цю тему. Замість цього ставлять на перший план генетичні мутації, що веде до виникнення апокаліптичної точки зору, ніби теперішні види тварин повинні зникнути з лиця землі, поступившись місцем більш пристосованим. Однак правда полягає в тому, що завдяки механізму вибору сексуального партнера поширення адаптивних рис відбувається без необхідності масового вимирання видів. Тварини просто обирають партнера для спаровування, що має характеристики, які здатні забезпечити виживання виду в конкретній екологічній ніші. Політично некоректний вибір партнера для спаровування стимулює еволюційний процес, але, на жаль, говорити про це не прийнятно.

У сучасному суспільстві під прапором еволюції дуже часто йдуть боротьба з релігією або боротьба за порятунок дикої природи. Коли наука перетворюється на зброю для боротьби, вона неодмінно щось утрачає. У книжці «Привиди Дарвіна» науковий підхід перш за все передбачає відкритість для спостережень незалежно від соціальних наслідків.

Wildlife Wars: My Fight to Save Africa’s Natural Treasures (Війни в дикій природі: Моя боротьба за спасіння природних скарбів Африки. Річард Лікі та Вірджинія Морел)

У 1980-ті Африка була сповнена бракон’єрами з АК-47, а винищення африканських слонів відбувалося неймовірними темпами. Річард Лікі розповідає, як боровся з цим. Його успіхи порушували плани впливових людей, що отримували частку від незаконного обігу слонової кістки. 1993 року невеликий літак, що був пілотований Річардом Лікі, зазнав аварії. Підозрювали диверсію з боку бракон’єрів, але це так і не змогли довести. Річард Лікі вижив, однак йому ампутували обидві ноги. За три місяці він навчився ходити на протезах, повернувся до роботи і очолив Службу охорони дикої природи Кенії. На світлині в книжці можна побачити Річарда Лікі з протезами. Це надихає як приклад великої мужності та позитивного настрою!

Річард Лікі народився в Кенії. Його батьки – відомі вчені Луїс і Мері Лікі. Сам Річард теж був авторитетним палеоантропологом. Йому запропонували очолити Службу охорони дикої природи Кенії, оскільки він невпинно привертав світову увагу до проблеми знищення слонів. На момент його призначення ця служба була вкрай корумпованою. Доходи від туристичних зборів за відвідування національних парків, так само як і міжнародна допомога, зникали в чиїхось кишенях. Через корупцію зовсім не залишалося коштів на охорону кордонів національних парків або підтримку інфраструктури, що була необхідною для розвитку туризму. Якщо у вас колись виникало запитання «Чому нічого не робиться для захисту дикої природи?», із книжки Річарда Лікі ви дізнаєтеся про деякі з великої кількості інших перешкоди на шляху вирішення цього складного завдання.

Річард Лікі продемонстрував дивовижну силу духу перед обличчям серйозних проблем. Підтримку бракон’єрам продовжували надавати корумповані чиновники, у числі яких опинився й рідний брат Річарда. Ситуація ускладнювалася тим, що багато років тому він урятував Річарду життя, ставши для нього донором нирки. Переплетення сімейної та світової політики, історія розчарувань та надій змальована в цій книжці захопливо та реалістично.

Disclosing the Past (Викриття минулого. Мері Лікі)

Минуле, що про нього йдеться в назві книжки, має стосунок до минулого людини як біологічного виду, а також до минулого антрополога та археолога Мері Лікі, матері Річарда Лікі й дружини Луїса Лікі. Луїс та Мері Лікі залишили слід у науці, виявивши останки пращурів сучасної людини в Африці. З цієї книжки стає зрозумілим, що більшість розкопок проводила саме Мері, тоді як її чоловік шукав кошти й налагоджував зв’язки – тобто поводився наче типовий альфа-самець. Їхнє сімейне та професійне партнерство тривало три десятиліття, вони заснували нову галузь палеонтології та зростили в досить суворих умовах трьох дітей.

У Мері не було формальної освіти. Замість ходити до школи, вона наслідувала батька, що був художником-пейзажистом. У віці 11 років Мері жила у Франції, у регіоні Дордонь, де зустрічається багато наскального живопису. У її сім’ї зав’язалися дружні стосунки з місцевим колекціонером, що збирав артефакти первісного суспільства. Саме тоді Мері й вирішила стати археологом. До того віку, коли її однолітки зазвичай отримували вищу освіту, Мері вирушила до Лондона, щоб знайти роботу археолога. У батька вона навчилася малюванню, і це була дуже корисна навичка для польових досліджень – адже тоді ще не було ані цифрової світлини, ані фотокопіювання. Незабаром вона познайомилася з Луїсом Лікі та почала з ним працювати.

Після весілля Мері поїхала за чоловіком буквально на край світу. У Луїса Лікі були й інші помічниці. Наприклад, він знайшов кошти і організував проєкт, завдяки якому ми отримали перші систематичні знання стосовно життя вищих людиноподібних мавп у дикій природі. Цю інформацію здобули в польових дослідженнях Джейн Гудолл, дослідниця шимпанзе, Діана Фоссі, що працювала з гірськими горилами, та Біруте Галдикас, яка вивчала орангутангів. Оскільки їх навчав Луїс Лікі, згодом їх стали називати «ангелами Лікі».

Усю решту життя Мері Лікі провела в Африці, де часто брала участь у розкопках. Вона присвятила себе прикладній науці, тоді як Луїс переважно виступав на публіці. Проте Мері віддає належне і визнає важливість обох цих ролей.

The Doctors’ Plague: Germs, Childbed Fever, and the Strange Story of lgnac Semmelweis (Лікарська чума: бактерії, пологова гарячка та трагічна історія Ігнаца Земмельвейса. Шервін Нуланд)

Можливо, вам доводилося чути про Ігнаца Земмельвейса – австрійського лікаря, що жив у XIX столітті, – він першим відкрив, що миття рук може врятувати життя. Можливо, ви знаєте, що медична громадськість того часу сприйняла відкриття Земмельвейса із глузуванням і поставилася до нього вкрай зневажливо. У своїй книжці відомий хірург та автор медичних текстів Шервін Нуланд стає на захист тодішньої медичної спільноти. Про який захист тут може йтися?

Як пише Нуланд, коли Земмельвейс наполягав, щоб його колеги мили руки хлорованою водою – найбільш ефективним з досяжних на той час антисептиків, – це зовсім не було ввічливим проханням. Аргумент Нуланда здається беззмістовним.

Зрештою, Земмельвейс знав, що нехтування його рекомендацією закінчиться болісною смертю матері, а дитина залишиться сиротою. Хто б зберігав спокій та ввічливість у подібній ситуації? Проте в книжці порушене важливе питання. Найкраще, що Земмельвейс міг зробити для пацієнтів, – це донести інформацію до своїх колег у такій формі, щоб вони її сприйняли. Нуланд лише залишається реалістичним, тому його книжка й потрапила до цього переліку.

За часів Земмельвейса бактерії ще не було відкрито. Лікарі висміювали нісенітницю про те, що невидимі живі організми поширюють хвороби. У ті роки панував так званий анатомічний напрямок: акушери захоплювалися препаруванням трупів. Вони працювали в анатомічному театрі, а потім йшли приймати пологи та заносили інфекцію до родових шляхів породіллі. Рівень смертності серед породіль у лікарнях був надзвичайно високим. Земмельвейсу вдалося звести його практично до нуля завдяки тому, що він жорстко стежив, щоб персонал мив руки хлорованою водою. Він мав завоювати загальну повагу та шану. Чому ж багато вчених та лікарів ставилися до його відкриття негативно?

Давайте проаналізуємо мотивацію інших людей. Земмельвейс міг довести свою теорію тільки в один спосіб: повсюдно зобов’язати лікарів мити руки перед оглядом пацієнта. Не можна було залишати це питання на розсуд лікаря, оскільки тоді пацієнти продовжували б вмирати, а теорія Земмельвейса так і залишилася б непідтвердженою. Було необхідне жорстке дотримання правил миття рук, але лікарів це дуже дратувало.

Тоді Земмельвейс написав п’ять листів: чотири особисті – знаменитим лікарям і один загальний – усім акушерам, щоб розповісти про своє відкриття. На той час це був найрозумніший крок, але, на жаль, він не спрацював. Нуланд пояснює це кількома причинами. По-перше, Земмельвейс не провів лабораторних досліджень і не опублікував їхні результати так, як то було заведено в науковому співтоваристві. Коли це зробили Луї Пастер та Джозеф Лістер, думка медичної спільноти змінилася досить швидко. Нуланд уважає, що Земмельвейс занадто різко реагував на неприйняття з боку колег через те, що під час навчання в університеті його професійні ідеї також неодноразово відхилялися. Крім того, Нуланд указує на ще один аспект. Земмельвейс був угорцем за походженням, але про своє відкриття писав німецькою. Нуланд уважає, що німецьке наукове співтовариство не сприймало його через походження, тоді як угорські лікарі не довіряли йому через те, що він писав німецькою.

Можливо, це раціональні аргументи, але чи надають вони цілковите уявлення щодо цієї історії? Прочитайте книжку та вирішуйте самі. На мою думку, Нуланд перебільшує роль суспільного неприйняття. Жоден лікар не захоче зізнатися, що з його вини сталося стільки жахливих смертей. Земмельвейса підштовхнула до цього трагічна загибель його найкращого друга, що під час розтину трупа випадково поранив палець, після чого в нього почався сепсис. Земмельвейс, який багато міркував над причиною пологової гарячки, швидко зрозумів, що смерть друга сталася з тієї ж причини, через яку гинули породіллі. Особистий біль від втрати стимулював синтез кортизолу, під дією якого мозок «переформатувався» набагато швидше, ніж від читання статистики в наукових виданнях.

На той час, коли Пастер і Лістер виступили зі своїми науковими концепціями, теорія про те, що збудники хвороб – це бактерії, уже в тому чи іншому вигляді висловлювалася протягом декількох десятиліть. Інакше кажучи, вирішальною стала думка того покоління людей, що сприймало ідею стосовно бактерій у той період свого життя, коли йшов активний процес мієлінізації їхніх нейронних зв’язків. Зрушення в суспільній свідомості сталося не тільки через те, що було зібрано достатньо даних, але й тому, що на зміну колишнім ученим мужам прийшли люди, які сприйняли цю інформацію в тому віці, коли їхній мозок відрізнявся найбільш високим ступенем нейропластичності.

Доктор Земмельвейс, якого не зрозуміли, відкинули й осміяли колеги, захворів на душевну хворобу і був відправлений до будинку для божевільних. За іронією долі, він помер від зараження крові, що почалося з невеликої ранки, що він її отримав, коли сварився з персоналом психіатричної лікарні під час його оформлення в заклад. Коли читаєш книжку, легко перейнятися ненавистю до світил медицини, що через них жертвами «лікарської чуми» стало стільки пацієнтів. Але краще поставити собі запитання «Який саме урок можна винести з історії Ігнаца Земмельвейса?». Ненависть до медичної спільноти ні до чого не веде.

Сьогодні багато хто з ворожістю ставиться до медиків. Цілком природно, що, коли хтось із близьких хворіє, у людині є прагнення щось зробити. Коли вона починає звинувачувати лікарів, її мозок сприймає це як дію. Хотілося б, щоб засоби лікування хвороб були простими і зрозумілими. На жаль, іноді минає не одне десятиліття, перш ніж з’ясовується правда щодо певної медичної процедури. Причиною смерті Джорджа Вашингтона стало кровопускання, що на ньому він особисто наполягав. Наше виживання залежить від нейронних зв’язків, що в нас уже сформовані.

Іноді професійне співтовариство виявляється не готовим сприймати важливу інформацію. Коли таке відбувається, ми не замислюючись звинувачуємо в усьому часи або сучасне суспільство. Книжка Нуланд демонструє, як це сталося в інший час та в іншому суспільстві. Ця історія допомагає нам краще зрозуміти поведінку, що є властивою для людей, а не звинувачувати у всьому за звичкою «поганих хлопців».

The Man Farthest Down: A Record of Observation and Study in Europe (Глибина падіння людини: хроніка спостережень та вивчення рівня життя у Європі. Букер Т. Вашингтон)

Майже сто років тому просвітник, оратор та письменник Букер Вашингтон спостерігав за тим, як штат Алабама, у якому він жив, заполонили іммігранти з Південної Європи. Він зацікавився причинами, що змусили їх покинути рідні країни та шукати щастя на іншому континенті. Щоб з’ясувати це, письменник вирушив у подорож Європою. Він узяв собі за мету визначити, у якій саме країні умови життя були найгіршими. Вашингтон побував у різних регіонах, і найглибшим «дном», на його думку, виявилася Сицилія. Можливо, він зупинився на Італії, оскільки його предками були італійці, що кілька поколінь тому емігрували до Лондона. Вашингтон переконливо змалював проблему використання дитячої праці на шахтах в Італії, оскільки сам у молодості працював у шахті в Західній Вірджинії.

Вашингтон дає нам наочний приклад подолання негативного мислення. Усі його книжки присвячені покращенню кожного наступного кроку, а не боротьбі з ворогами. Захопливо дивитися його очима на Європу початку ХХ століття, хоча картина, яку він змальовує, є вельми сумною. У цій книжці Вашингтон порівнює дійсність у європейських країнах з життям афроамериканців у США та робить висновок, що життя європейців є набагато важчим, що допомагає нам зрозуміти, якою насправді була ситуація ще 100 років тому. Це важливе знання, коли всі навколишні не перестають нарікати на те, як складно живеться сьогодні. Коли розумієш, наскільки важким було життя в США та Європі тоді, починаєш цінувати плоди прогресу та припиняєш скаржитися.

Noble Savages: My Life Among Two Dangerous Tribes (Нобель Саваджес: моє життя серед двох небезпечних племен. Наполеон А. Шаньйон)

Війни інтелектуалів не можуть не викликати захоплення, оскільки в таких ситуаціях емоції примітивного конфлікту завуальовано піднесеними міркуваннями. Це захоплива історія протистояння антрополога Наполеона Шаньйона та всього наукового антропологічного співтовариства після того, як Шаньйон провів кілька десятиліть серед первісних племен у джунглях Амазонки. У соціальних науках дані складно протестувати щодо відповідності реальності, як це робиться в точних дисциплінах. Зрештою, загальне визнання отримують відкриття, що відповідають загальноприйнятим очікуванням. У соціальних науках панувало твердження, що джерелом усіх бід є суспільство, тоді як первісні закони природи є гуманними та прекрасними. Наполеон Шаньйон наважився виступити проти цього твердження, зокрема вказавши на той факт, що приблизно третина дорослих чоловіків групи родинних індіанських племен яномамо помирають унаслідок конфліктів усередині племені, а ті воїни, що вижили, отримують більшу кількість дружин і зрештою у них більше дітей. Тож їхні шанси на поширення своїх генів є вищими. Проти Шаньйона пішли майже всі світила антропології. Я з цікавістю читала цю книжку, бо більшу частину життя провела в академічному середовищі, де постійно спостерігала за соціальним суперництвом такого ґатунку. На мене теж тиснули, щоб я дотримувалася загальноприйнятої точки зору на шкоду всім фактам. Я із задоволенням пішла за Шаньйоном у його відмові підкоритися стадній поведінці.

Country Driving: A Journey Through China from Farm to Factory (Поїздка селом: Мандрівка крізь Китай від ферм до фабрик. Пітер Гесслер)

Наразі Китай переживає активний процес урбанізації. Пітер Гесслер у своїй книжці вивчає, чим саме керуються люди, що полишають рідні села, їдучи до міст, і ті, які залишаються. Нелегкому життю китайських робітників присвячено чимало книжок. Однак Гесслера цікавить саме процес прийняття рішення: він описує зусилля людей, що прагнуть скористатися новими можливостями, а його спостереження за людською суттю викликали в мене усмішку протягом усієї розповіді.

Гесслер прибув до Китаю як волонтер у складі Корпусу Миру і залишився в Пекіні як журналіст. Він орендував невеликий сільський будиночок із видом на Велику китайську стіну, щоб у тиші та спокої присвятити себе письменництву. Село було лише за дві години їзди від Пекіна, але було майже покинутим через урбанізацію. Місцеві жителі, сусіди Гесслера, намагалися виживати, заробляючи на іноземних туристах, що приїжджають подивитися на Велику китайську стіну. На жаль, ця ділянка стіни не є відреставрованою, і для китайців середнього класу село залишається тим місцем, що з нього необхідно якомога швидше їхати. Гесслер багато спілкувався зі своїми сусідами та розповів нам їхні історії з точки зору кожного з членів сім’ї.

Раніше подорожувати Китаєм було досить складно, тому Гесслер був неймовірно задоволений шансом, що він отримав. Під час своєї подорожі він також побував у промислових зонах та завів багато нових знайомств. Гесслер розповів про життя робітників, керівників, підприємців, про те, як вони формували нові очікування і вибудовували нові стратегії. Перешкоди, що з ними вони стикалися, були унікальними, але водночас мали багато спільного з труднощами, що притаманні всім людям.

The Bookseller of Kabul (Продавець книжок з Кабула. Осне Сеєрстад)

Це документальний роман про чоловіка, що протягом кількох десятиліть продавав книжки в Кабулі, не припиняючи своєї діяльності попри всілякі труднощі. Він із величезною відвагою пручався радянському режимові, а потім ісламському рухові «Талібан». Але в родині він поводився як справжній деспот, учиняючи на близьких такий саме тиск, який чинила на нього самого офіційна влада. Автор книжки – норвезька журналістка Осне Сеєрстад, яка довгий час жила в родині головного героя. Їй удалося захопливо розповісти про життя і страждання кожного члена сім’ї. Трагедія полягає в тому, що та сила, що дозволяла головному героєві протистояти суспільному тиску, змушувала його демонструвати домінування вдома. Життя кожного з членів родини підпорядковувалося жорсткій ієрархії, де не було місця особистим бажанням. Прочитавши цю книжку, ви припините сприймати свою свободу за даність.

Intellectuals: From Marx and Tolstoy to Sartre and Chomsky (Інтелектуали: від Маркса та Толстого до Сартра та Хомського. Пол Джонсон)

У книжці наведено пікантні подробиці особистого життя людей, що з них освічене суспільство вже давно створило собі кумирів. Вам буде цікаво дізнатися про звички до соціального домінування в Жан-Жака Руссо, Жан-Поля Сартра, Карла Маркса, Персі Шеллі, Генріка Ібсена, Льва Толстого, Ернеста Гемінгвея, Бертольта Брехта, Бертрана Рассела, Ліліан Хеллман, Нормана Мейлера, Джеймса Болдвіна і Ноама Хомського. Їхня егоїстична та підступна поведінка стосовно колег, друзів, членів сім’ї просто шокує – і ці люди виступали з осудом решти людства. У людей, що повчають інших, як ті мають жити, найчастіше є руйнівні звички та залежності. Найнеприємніше читати про їхню зневагу до власних дітей, оскільки переважна більшість їхніх тверджень робилася в ім’я «наших дітей». Ця книжка переконала мене, що статус альфа-самця в суспільстві інтелектуалів дуже нагадує аналогічний статус у дикій природі. Прочитавши її, я ще більше почала цінувати те, що мені майже зовсім не властиве прагнення до домінування, що є частиною поведінки людини.

Breaking Down the Wall of Silence: The Liberating Experience of Facing Painful Truth (Руйнування стіни мовчання: звільнення від болючої істини. Аліс Міллер)

Швейцарська психотерапевт Аліс Міллер багато писала про вплив на людину її дитячого досвіду. У цій книжці вона показує, що практика виховання дітей впливає на історію, а дитячий досвід політичного лідера здатний вплинути на цілу націю. Ідеться про долю відданого сталініста Ніколае Чаушеску, лідера Румунії. Ця країна прославилася на увесь світ тим, у яких жахливих умовах утримували там дітей у дитячих будинках у період правління Чаушеску. У розділі «Жахливі наслідки відмови» Міллер демонструє, як Чаушеску та його дружина в масштабах усієї країни відтворювали жорстоке ставлення, яке самі відчули, коли були дітьми. Читати про це важко, але необхідно, щоб розуміти природу людини. У школі нас учили, що в усіх вадах людства винна економічна система. Сьогодні в усьому прийнято звинувачувати гени. У цій книжці показано, як ранній досвід впливає на подальше формування характеру. За словами авторки, людина не обов’язково стає заручником свого раннього досвіду: простого усвідомлення подібної моделі поведінки достатньо, щоб людина обрала інший шлях.

The Fortunate Pilgrim (Щаслива мандрівниця. Маріо П’юзо)

Американський письменник Маріо П’юзо розповідає про свою матір, що змушувала дітей заробляти гроші. Ви можете подумати, що вона закликала їх учитися та перетворюватися на високооплачуваних професіоналів. Але ні, насправді вона наполягала: «Кинь цю кляту книжку та знайди де-небудь грошей». Це один із перших романів Маріо П’юзо, що не приніс йому комерційного успіху, але він відрізняється потужною реалістичністю. Автор називає свою матір щасливою мандрівницею, тому що вона не припиняє нагадувати дітям, як їм пощастило жити в Нью-Йорку, де перед ними відкриваються такі можливості, яких ніколи б не було в Італії. П’юзо відверто розповідає про те, якого болю йому завдавала матір. Він не намагається показати свою сім’ю в гарному світлі, а близьких – як жертв обставин та поганих хлопців. Книжка дає цінну можливість зрозуміти, як потреба у фізичному виживанні мотивувала молодих людей здобувати навички виживання протягом усієї історії людства.

На щастя, у Маріо П’юзо була можливість чинити опір очікуванням матері, оскільки він був наймолодшим, а старші брати і сестри приносили достатньо грошей, щоб забезпечити сім’ю. Один із братів працював на мафію, і його досвід став підґрунтям пізніших романів П’юзо.

Роман «Щаслива мандрівниця» провалився, і тоді П’юзо написав «Хрещеного батька» – адже йому потрібно було якось сплачувати рахунки. Безсумнівно, що захоплення П’юзо своїм старшим братом вплинуло на те, як він зобразив у своєму романі мафію. П’юзо завжди заперечував, що роман написаний на основі особистого досвіду його самого та його брата, але автобіографічний характер твору це спростовує. Можна припустити, що успіх «Хрещеного батька» був зумовлений тим, що роман цілком заснований на негативному мисленні. Він виправдовує один із базових тваринних інстинктів: стверджувати, що члени вашого соціального альянсу – це хороші хлопці незалежно від того, що вони роблять. Насильство та жорстокість відбуваються в ім’я сім’ї та відданості. Соціальна солідарність – це така цінність для внутрішнього ссавця, що люди ладні заплющити очі на те, якими непривабливими речами вона супроводжується.

Вивчення поведінки мавп та вищих приматів може надати ключ до розуміння популярності «Хрещеного батька». Справа в тім, що персонажі П’юзо демонструють невербальні імпульси наших тваринних пращурів. Класичний приклад – сцена на весіллі та спілкування дона Корлеоне з гостем, що звертається до нього з проханням скоїти вбивство. Хрещений батько не проти вбивства. Він проти того, що його просять про послугу, не надавши спочатку послугу йому. Він зарозуміло заявляє, що послуги – то тільки для друзів. Напевно, кожен із нас хоч раз відчував змішане почуття, коли була потрібна допомога людини, що на неї до цієї миті ми не звертали уваги, тому нам приємно чути неписані правила етикету, озвучені гангстерами. Дон Корлеоне пояснює, що потрібно зробити, щоб заслужити його прихильність, і його очікування нагадують жести підпорядкування, що на них ватажок мавп очікує від своїх одноплемінників.

Paris Reborn (Відродження Парижа. Стефан Кіркланд)

Споглядаючи сучасний Париж, багато хто ставить собі запитання «Чому інші міста не можуть бути такими ж красивими?» Але якби ці люди жили в Парижі в середині XIX століття, у період, коли в місті велося інтенсивне будівництво, то, найімовірніше, прокляли б зміни. Сучасні бульвари насправді було збудовано на місці старих житлових кварталів. Сучасні пам’ятки архітектури було встановлено з надмірним використанням бюджетних коштів, головним було прагнення до статусу. З книжки ви дізнаєтеся подробиці цього масштабного будівництва.

Життя було б набагато простішим, якби благородні цілі досягалися благородними методами. На жаль, Париж було реорганізовано недемократичними екстравагантними методами. Барон Жорж Ежен Осман керував будівництвом, проте з книжки ми дізнаємося, що душею проєкту був Луї Наполеон, Наполеон III. Племінник Бонапарта був не тією людиною, що сьогодні викликала б захоплення суспільства. Він прийшов до влади внаслідок низки заколотів та змов, вирізнявся любов’ю до розкоші та пишних церемоній. Він був одержимий ідеєю зробити Париж сучасним містом. Протягом двох десятиліть за його наказами було побудовано перші системи водопроводу та каналізації, організовано транспортну мережу, а також зведено більшість будівель, що сьогодні вважаються пам’ятками архітектури.

Працювати з бароном Османом вам навряд чи сподобалося б. Він був зверхньою та владною людиною і завжди волів, щоб усе робили саме так, як він сказав. Мені запам’яталася цитата з книжки: «Під час усіх дій Осман усіляко принижував роботу свого попередника і демонстрував власну перевагу». Можливо, вам доводилося працювати з такими людьми і тоді вам здавалося, що вони псують вам життя. Однак у довгостроковій перспективі може статися так, що ви згодом навіть вихвалятиметеся, що брали участь у великому проєкті під керівництвом великої людини.

Наполеон III та барон Осман залишали без уваги думку супротивників і перетворили Париж на туристичну столицю Європи, що на той час було значним досягненням. Сьогодні ми вкрай негативно ставимося до авторитарних лідерів, але багато з того, що захоплює нас сьогодні, раніше викликало ненависть. Нескінченна критика нових проєктів здатна паралізувати роботу, хоча часто буває так, що зауваження висловлюють не з добрими намірами, а через бажання принизити конкурента та прагнення до влади. У книжці продемонстровано, як лідери в один конкретний період та в конкретному місці створювали те, що їм здавалося важливим, попри опір суспільства.

У творі також міститься цікавий погляд на наше сучасне відчуття безпеки. Коли кінним трамваям на вулицях Парижа додали поверх, стався трагічний випадок: пасажири впали з другого поверху та розбилися на смерть. Проте ці трамваї вважалися видатним досягненням. Сьогодні та подія перетворилася б на грандіозний скандал. Громадськість неодмінно зажадала б з’ясувати причини та вжити всіх заходів, щоб уникнути повторення подібної ситуації. Наш світ став безпечнішим завдяки взаємним претензіям і пошуку винуватих. Запобігти деяких ризиків буває неможливо, і це миттю викликає хвилю обурення. Проте коли профілактичні заходи дають результат, ми цього навіть не помічаємо. Деякі заходи безпеки з’являються саме внаслідок того, що амбітний лідер усіляко принижує роботу свого попередника, щоб просунутися кар’єрними сходами. Така поведінка властива для людини, але, крім очевидних мінусів, у неї є також і позитивні моменти.