Клавка

Розділ 9

Єлизавета Петрівна категорично не захотіла лишатися в Будинку творчості.

— У тебе ж кімната старшеньких вільна? — швидше констатувала, ніж запитала вона.

— Натюрліх! — підбадьорливо відказала Неля, активно маневруючи дрімучими ірпінськими дорогами. Ірпінь зустрічав їх непривітно, кілька разів машина буксувала на грузьких ділянках, які розмило після дощів.

Дім Сіробаб стояв у проваллі темряви — чужий і холодний. Рипнула хвірткою Неля Мусіївна з сонним Костиком на руках, Єлизавета Петрівна і Клавка потяглися вервечкою за Павлом Миновичем, як каченята за мамою-качкою. Настрій був не найкращий.

Але як тільки повернувся ключ у замку дачі Сіробаб, Павло Минович ожив, розправив крила. Дача була його стихією. Він заповзявся швидко перетворити холодний німий будинок, який, здавалося, вже заліг у зимову сплячку, на затишне пристановище для тих, хто любить дачну романтику. І йому вдалося здійснити це з неймовірною швидкістю: поки жінки роззиралися по хаті — що і де, — в усіх грубках оптимістично затріскотіли дрова, холодна пустка перетворилася на теплий затишок. Два відра холодної води з колонки стояли напоготові, рукомийник у маленькій комірчині був ретельно промитий содою і наповнений, на цвяшку висів білосніжний вафельний рушничок. З погреба під дерев’яною лядою волохаті руки запопадливого господаря виставляли баночки із власноручно закритою консервацією. На круглому дерев’яному столі, протертому від пилюки, лежала кругла біла скатертина, а в маленькій різьбленій «гуцульській» вазочці, яку Сіробаба привіз із рейду до Львівської письменницької організації, стояла соснова гілочка, яка під впливом тепла від грубки запахтіла на всю кімнату смолою. На великій старомодній фруктовниці з відщербленим краєчком лежали похапцем зібрані в саду і промиті під свіжою водою поцятковані чорними крапочками маленькі зелені яблучка.

Якщо в ролітівському просторі королевою була Неля Сіробаба, то тут, на цьому ірпінському острівці, безперечно, панувала влада і сила Павла Миновича.

Неля тут видавалася на диво незграбною, особливо попервах: вона розгублено тинялася по хаті, заглядала по десять разів в усі шухлядки, неначе намагаючись пригадати, де що лежить, — так, наче вона й не жила тут усе літо з дітьми.

Нарешті вона сконцентрувалась і стала готувати вечерю. Оскільки гостей не чекали, Неля не запаслася достатньою кількістю харчів. Зазвичай у суботу-неділю був хороший базар в Ірпені, тож вона планувала туди сходити. Тому зараз «зварганила» нашвидкуруч, як вона це називала, «з гівна пулю»: нарізала два великі бутерброди, призначені для неї і для чоловіка, на шість симпатичних шматочків, зварила на примусі — поки плита на дровах повільно розігрівалася, — солодку манну кашу на завбачливо купленому молоці, заправивши її корицею і ще якимись спеціями, — це був десерт. «Закрутки» Павла Миновича в скляних банках, які господар встиг помити і з яких устиг зняти металеві кришечки, виклала в салатниці, протерла тарілки-ложки-виделки…

Увесь цей час Єлизавета Петрівна, яка себе тут почувала як удома, провела нагорі, на мансардному поверсі. Вона застеляла чистими простирадлами ліжка, обкладала подушками Костика, щоб він, бува, не впав, поки батьки «бенкетуватимуть».

Лише Клавка стояла серед кімнати, опустивши руки, не знаючи, що їй робити. Озирнулася по вітальні: тут стояло піаніно, біля нього — крісло-гойдалка з пледом, а на кріслі…

Вона обмерла: там лежав журнал «Дніпро», той самий номер, де друкувався роман Яновського, котрого, судячи з доповіді Олександра Євдокимовича, обговорюватимуть на післязавтрашньому Пленумі.

Неля, що якраз забігла до вітальні з черговою порцією закусок, упіймала її погляд і спитала на ходу:

— Хочеш почитати?

Клавка кивнула.

— Ну, то бери. До речі, там роман Яновського «Жива вода». Я так і не встигла його прочитати. Ти швидко читаєш?

Та знову кивнула.

— Ну, то почитай, скажеш мені свою думку.

Клавка ще раз кивнула.

У цей час до кімнати зайшла Єлизавета Петрівна, що вже закінчила поратися нагорі у спальнях, і приєдналася до розмови.

— Ти наш професійний читач! — обняла вона свою секретарку. — До її думки я завжди прислухаюся! — похвалила Клавку перед Нелею.

Видно, що сяка-така фізична праця пішла Прохоровій на користь. Вона розчервонілася, помолодшала. І настрій покращав.

— Дивна все-таки ситуація склалася навколо нього… — сказала, думаючи про своє, Неля Гершко.

— Ти про кого? — перепитала Прохорова.

— Про «Живу воду» Яновського. Спершу її підносили до небес — я добре пам’ятаю статтю Хінкулова[38] у «Правді України». А потім, як грім на голову, посипалася критика… Цікаво знати, що в цьому романі не сподобалося ЦК? Клавко, зверни увагу на це, коли читатимеш. Яновський же стиліст ювелірний. І тема роману така сучасна — повоєнне село, Донбас…

Неля Сіробаба якраз розгрібала жар у грубці маленькою металевою кочергою з дерев’яною ручкою.

— Цікаво, хто це такий великий любитель української літератури в ЦК?.. — пожартувала. — Це ж не ліньки людині, яка займається відповідальною партійною роботою, знаходити час, щоб читати всю писанину, яку видає «на гора» Спілка письменників!

— Це ж Леонід Миколайович, — сказала Єлизавета Петрівна й уточнила: — Новиченко. Це він курує літературу у Відділі пропаганди ЦК.

— Е, ні! — заперечила Неля Мусіївна. — Новиченко похвалив роман. Спершу. Це після того ще хтось дав вказівку. Хто вищий за нього на щабель або на два. То хто ж цей любитель літератури?

І вона замислилася. Підкинула до грубки маленьке полінце і стежила, щоб воно не придушило жар і добре розгорілося.

— Невже Сашко? — тихо, немов сама до себе, сказала вона.

«Сашко? — здригнулася Клавка. — Це не про Олександра Сергійовича йде мова?»

Натомість Неля втягнула носом повітря:

— О-о-о! Здається, Павло Минович побалує нас грибочками! — і ніжно посміхнулася, дивлячись на вогонь.

Клавка з Єлизаветою Петрівною і собі глибоко вдихнули: пахло вареними грибами.

— Я не здивуюся, — повернулась до попередньої розмови Неля, — якщо трефовим вальтом виявиться Яновський… Хоча… претендентів на це місце може бути багато… Смілянський[39], наприклад, з його «Софією». Його теж критикували на минулих загальних зборах. Та кого тільки не критикували останні два роки! Навіть Натана Рибака — швагра Корнійчука! Навіть Павлу Миновичу перепало!

Останню фразу вона сказала так, начебто це була велика несподіванка для Сіробаб.

— О, вже запахло смаженою цибулькою! — знову принюхалася вона. — Дівчата! Живемо! Смажені грибочки на підході!

Вечеря і справді вдалася на славу.

Пригодилась і горобинова наливка із запасів Павла Миновича, і пляшка «Столичної», завбачливо прихоплена Прохоровою.

Вечерю лише раз порушив малий Костик, коли спустився вниз і з підозрою запитав: «А що це ви тут лобите?» Довелося Нелі відволіктись на двадцять хвилин, перевдягти його в піжаму, висадити на горщик і вкласти знову в ліжко.

— Все-таки Ірпінь — це благодатне місце, — розмірковував розімлілий після вечері Павло Минович, розвалившись у кріслі. — От здавалось би: ну що тут такого? Болото болотом! Після наших вінницьких фруктових садків з пасіками — це просто пристановище Баскервілів. Але цей ліс, що за мостом, ця річка Ірпінь, ця ірпінська заплава, що нагадує мені Хортицю…

— Павле Миновичу, тільки не про запорожців!.. — благально вигукнула Неля. — Не треба нам того, що зазнали Козланюк і Панч[40].

Сіробаба пропустив жінчине зауваження повз вуха. Він перебував у полоні приємних спогадів:

— Ох, яка це райська місцинка, особливо для рибалок і мисливців! Яка тут рибка водиться! Ні з чим не можна порівняти відчуття, коли тягнеш із чорної, здавалось би, бездонної водної глибіні велику сріблясту щуку, а вона рветься, звивається, пручається, гне вудлище в дугу! Скільки разів вона мені рвала волосінь, зараза!

Неля Мусіївна закотила очі під лоба: це надовго!

Тим часом Павло Минович захоплено продовжував:

— А пам’ятаєш, Нелько, як поетично Іван Гончаренко розповідав: «Пливеш у човні і на триметровій глибині проглядаєш дно до дрібничок. Видно, як ліниво соваються темні туші сомів, раз-по-раз чуються в лататті хижі сплески, а під днищем човна пропливають табуни головнів і язів. Побіля корчів стоять у засадах рябі щуки. То фіолетові, то світло-коричневі!» Це сила!

Єлизавета Петрівна стала нервово барабанити пальцями по столу, мовляв, досить уже рибальських байок, — але Сіробаба немов і не чув цього.

— І що добре: в Ірпені можна ловити і вудками, і вершами у ковбанях! У Максима Тадейовича взагалі вудка без грузла. І ловить він, знаєте, на що? На коників! Яких сам ловить! Ти могла б уявити собі, Нелько, Максима Тадейовича, що коників ловить?

— Максима Тадейовича? Запросто! А от Бажана — не можу. І Яновського не можу, — посміхнулася чоловікові та.

— А знаєш, як Максим Тадейович рибалить? — знову звернувся він до дружини, начебто й не було поряд Прохорової і Клавки. Він завжди так робив, коли збирався після застілля провести з Нелею бурхливу ніч. Його мова лилася ліричним струменем, немовби він намагався зачарувати і без того зачаровану дружину.

— Ну, і як? — з величезним зацікавленням в очах запитала Неля Мусіївна, вправно замаскувавши відсутність інтересу до рибальської теми.

— Він любить піти на веслах далеко проти течії, а назад плисти за водою і нахлистом ловити красноперів і в’язів.

— Феноменально! — чемно відгукнулася вона, але явно без ентузіазму.

— А що за чудо ці вальдшнепи! — заплющивши очі, замріяно промовив Сіробаба.

— О, Павле Миновичу, вас на націоналізм потягло[41]? — пожартувала Єлизавета Петрівна.

— Дурна ти, Лізко! Тіпун тобі на язика! — пробудився з солодких спогадів він. — Я не про роман Хвильового, — (це ім’я він промовив майже пошепки), — а про полювання. Уяви собі ірпінську заводь, мжичку, туманець, а він падає в кущі і розгрібає опале листя!

— Хто — Хвильовий? — підколола Прохорова, щоправда, також пошепки.

— Та ні, вальдшнеп! — ворухнув самими губами Сіробаба.

— А я люблю Ірпінь за запахи… — мрійливо сказала Неля Мусіївна. — Навіть запах болота мене приваблює. А як пахнуть тут лугові трави!..

— Особливо, коли їх косить Кость Гордієнко своєю косою!.. — додав Павло Минович, і подружжя розсміялося.

— Ану-ану, чого я ще не знаю? — поцікавилась Єлизавета Петрівна.

— А, тут у Будинку творчості ходить анекдот, як Кость Гордієнко лякає пасажирів поїзда Харків — Київ: він їздить до Ірпеня зі своєю косою! Уявляєш, зустріти такого у нічному вагоні спросоння? — засміялась Неля.

— Жартують, що він приїжджав до Будинку творчості не щоб попрацювати, а щоб покосити траву… — додав хихочучи Сіробаба.

— Це було до війни… — замріяно сказала Неля.

— Так, до війни… Я чув, що цю красу скоро знищать…

— Не лякай мене! — схопилася за серце Прохорова.

— Так, я чув, що у Хрущова великий план меліорації ірпінської заплави. Хочуть вирівняти русло річки, прорити канали і перетворити луги на сільськогосподарські угіддя…

— Та, може, все минеться, — непереконливо заспокоїла його Неля. — Вслухайтеся в цю тишу… — романтично додала вона.

І справді: тиша була просто запаморочлива. Лише десь під верандою рипіла стара чи то сосна, чи яблуня.

Неля процитувала:

— А це хто? — поцікавилася Клавка.

— А це той самий «пресловутий» Городськой. Яків Зіновійович. Написав одразу після евакуації ірпінське привітання своїм друзям-письменникам, які ще були на фронті.

— А-а-а! — без ентузіазму сказала Єлизавета.

Знову запанувала мовчанка.

Неля обвела всіх очікувальним поглядом.

— Ти чого? — здивувався Павло Минович.

— Невже ніхто нічого не помітив?

— А що таке?

— «Незаметно для людей приляжу»! — нагадала вона.

— То й що?

— Не «прилягу», а «приляжу»!!! Борець за російську секцію в Спілці українських письменників вживає українізми, та ще й підсилює їх римою: «приляжу — поклажу»! Він навіть сам не помічає цього! От парадокс!

— Якщо чесно, я відразу теж не помітила, у нас на Євбазі всі так кажуть. І на київських робітничих слобідках! — розсміялася Єлизавета. — От курйоз так курйоз! А ти питаєш, Пашо, чого я не пишу «на великом и могучем».

— До речі, Клавко, а звідки в тебе така гарна українська мова? — повернулась Єлизавета Петрівна до своєї секретарки.

Клавка знизала плечима:

— Від бабусі. Вона була вчителькою української мови. Та й дідусь був україномовним. Щоправда, в родині ми спілкувалися російською, але дідусь і бабуся по маминій лінії жили разом з нами… Ага, ще моя мама бавилася поезією… А я до війни теж закінчила філологічний факультет, українську філологію.

— Може, й тобі почати писати? — спитав Павло Минович.

— Я думала над цим. Але потім зрозуміла, що з мене вийшов би гарний редактор. А як на письменника в мене замало фантазії…

За вікном почувся звук поїзда, що наближався до залізничної станції Ірпінь. Глуха луна йшла з-за лісу, звук поволі насувався: от поїзд вискочив на залізничний міст над річкою і стукотіння коліс пройняло не лише колію під ним, не лише ферми мосту, а й землю, ліс, небо, ірпінські дачі і всіх, хто був там у цю мить. І Клавка просто нутром відчула вібрацію всередині себе.

Вони завмерли, прислухаючись, як поїзд (а це, очевидно, був Київ — Ковель) притишує ходу на станції, а потім легко, неначе вирвавшись з ірпінського виру, стрілою летить на захід.

Тишу порушила Неля — трохи видозміненою цитатою з Малишка:

Сіробаба подивився на неї затуманеним поглядом, і раптом у його очах заграв хуліганський вогник.

Неля різко встала з-за столу.

— Ну, все, ми пішли! Ми готували вечерю, а вам прибирати! — і під руку з чоловіком, похитуючись, рушила рипучими сходами нагору, до спальні.

— Дивіться, четвертого не зробіть! — кинула їм навздогін Єлизавета Петрівна, а тоді до Клавки: — І ти йди в ліжко. Я тут сама впораюся. У тебе ж домашнє завдання: до кінця неділі прочитати «Живу воду» і зробити для Нелі літературознавчий аналіз.

Клавка не опиралася. Рідко коли випадала можливість залізти в ліжечко під теплу ковдру і під світлом настільної лампи читати донесхочу, знаючи, що завтра можна відсипатися хоч до самого обіду!

Вона захопила з собою дерев’яну різьблену вазочку з пахучою гілочкою сосни і поставила на стареньку тумбочку біля ліжка, присунула до себе лампу, загорнулася в холодну ковдру і, гріючи її своїм теплом, поринула з головою в читання…

Уночі вона прокинулася від того, що вовтузилася Єлизавета Петрівна, а тоді й сама відчула, що мусить відвідати дерев’яну кабінку на подвір’ї. Вони удвох спустилися з мансарди і завмерли на порозі будинку, де їх зустріли всіяне зірками небо, рипіння старої сосни й невідомість, що починалася за кілька метрів від порогу. Обережно, тримаючись за руки, освітлюючи ліхтариком стежку, вони пробралися до туалету, почекали одна на одну, а потім стрімголов кинулись до хати, неначе боячись, що їх засмокче темрява. Переводили подих уже нагорі, у своїх ліжках, гріючись під ковдрами. Схвильована зустріччю з природою, Клавка ніяк не могла заснути. Вона неспокійно крутилася, поки не вирішила вийти на маленький дерев’яний балкончик, що прилаштувався під «шпаківнею» мансарди. Довго вдивлялася в темряву, намагалася зрозуміти, чи видно звідси залізницю, і раптом…

…І раптом у темряві зблиснув жмут світла і водночас почувся гуркіт коліс, ритмічний і старанний. Вони — світло і звук — загрозливо насувалися, здавалося, прямісінько на хатину Сіробаб. Перед в’їздом на міст паровоз засвистів довгим попереджальним гудком, і це до смерті налякало Клавку: зараз її знесе разом із цим рипучим різьбленим балкончиком, знесе і відкине кудись у темну прірву лісів, ріки, лугів. Клавка зіщулилася, напружилася, згорбилася в очікуванні катастрофи, аж тут поїзд раптово повернув убік і вже зовсім мирно почахкав повз їхній будинок, пустивши ледь чутний хвіст димку, світячи поодинокими вузькими вікнами, а потім «попрощався» з Клавкою червоним вогником на хвості останнього вагона.

Незважаючи на те, що Клавка заснула пізно, та ще й уночі проґавила частину сну, вранці вона прокинулась рано і просто в ліжку продовжила читати. Вона поринула в текст, кинувши неуважний погляд на Єлизавету Петрівну, яка вийшла навшпиньки з кімнати, пропускаючи повз вуха галас і істеричні крики Костика, стукання ложок і виделок, звуки пересування меблів, хлюпання води у відрах…

Її гукнули на сніданок, і вона наспіх вдяглася, забігла в комірчину з рукомийником і вискочила у вітальню, де вони вчора вечеряли, але там нікого не було, а круглий стіл стояв на веранді, на ньому парував самовар із заварничком нагорі, лежав у скляній мисочці свіжий базарний білий сир з прожилками масла, манили до себе пахучий хліб на дощечці і сковорода з засмаженими базарними жовтими яйцями. За столом сиділи всі, на Костиковій шиї замість слинявчика зав’язали рушник: хлопчик якраз колупав ложкою манну кашу. Сонце сочилося крізь маленькі квадратики скелець решітчатої дерев’яної веранди, розграфлюючи на клітинки ірпінський сніданок. Усі обговорювали ранковий похід на базар і плани на день (треба було позбирати яблука і «щось із ними зробити»), а вона пила чай, не відриваючись від книжки.

Потім Клавка вирішила вискочити на хвилинку до дерев’яної кабінки на подвір’ї, стала на поріг… і закам’яніла.

Перед нею постав зовсім інший простір, до якого вона, міська дівчинка, не звикла, він зачарував її своєю незрозумілістю… Здавалось би, дача повинна мати садочок, город, квітник. А будиночок Сіробаб стояв серед великих віковічних сосон, між якими господарська рука Павла Миновича повтикала яблуньки. Фруктові деревця не мали змоги розвиватися на клаптикові лісу як слід — через брак сонця і життєвого простору, але якось прилаштовувалися, химерно вигинали гілки, тягли їх уздовж сонячних тунелів. Яблуньки були чудернацькими на вигляд, проте зовсім не жалюгідними, а навпаки: густо обсипані яблучками, вони немов свідчили про те, що не мають нічого проти сусідства спокійних, навіть трохи зверхніх сосон.

Яблука падали прямо на глицю, якою було встелено землю, і від того вони не бились, а сумирно й терпляче чекали, коли приїдуть господарі і зберуть їх до кошика…

…А потім Клавка знову читала й час від часу виходила на балкончик, щоб зустріти новий зелений потяг, який спершу радісно мчав їй в обійми, а потім, в останній момент, змінював свої наміри і повертав праворуч, демонструючи своє тіло гусені з багатьма ніжками-колесами.

…А потім вони обідали. І це була курочка. Це був бульйон з курочки, з великим довгим хвостатим коренем петрушки, що мальовничо звисав з супниці…

…А потім вона випадково заснула, і не зустріла ще кількох поїздів, чиї вітання чула крізь сон, і прокинулася лише на вечерю. Неля Мусіївна і Єлизавета Петрівна зварганили пиріг з капустою, щоправда, в дачних умовах він нерівномірно спікся, але від цього був не менш смачним. Після вечері всі, крім Клавки, сиділи навколо багаття і під розстроєну гітару співали пісень.

Неділя минула якось дуже швидко, бо після обіду — а це був борщ на бульйоні, що лишився від учора, і з капустою, що лишилася від пирога, — стали збиратися назад додому.

Клавка відчула жаль, що мусить розлучитися з цим шматочком чужого простору, який на кілька днів прийняв її у свої обійми.

Повантажившись, вирішили завезти речі Єлизавети Петрівни в Будинок творчості, куди вона приїде після Пленуму, і лиш потім повернули на Київ.

— Ну, що ж, — сказала Неля, коли вони нарешті виїхали на асфальтовану дорогу до міста. — Тепер, Клавко, прийшла твоя година. Давай, звітуйся про прочитане. Ложки-виделки не мила, яблука не збирала, по дрова не ходила, — маєш відробити…

Клавка начебто була й готова до розмови, але раптом зам’ялася:

— Не знаю, з чого почати.

— Ну, почни з того, сподобався тобі роман чи ні.

— Мабуть, більше сподобався, ніж ні…

— О, відразу видно, що ти виросла на Євбазі… — пожартувала Неля.

— Просто у мене якісь суперечливі відчуття…

Вона ще трохи помовчала, збираючись з думками.

— Я ж звикла до Яновського інакшого — «Вершники», «Чотири шаблі»… Всі знають, що він віртуозно володіє словом. Ти просто тонеш у тій мові… Я коли читала, то ловила себе на думці, що стежу за грою слів, наче спостерігаю за рибками в акваріумі, і забуваю про те, що треба стежити за сюжетом…

Клавка замовкла на мить, щоб проаналізувати, чи не закучеряво вона висловилася.

— То що тебе хвилює? — поквапила її Неля.

— Як би це м’якше сказати… Роман залишає гнітюче відчуття…

— А ви, Клавочко, хотіли б, щоб Яновський писав, як Остап Вишня?

— Та ні. Не в тому річ. Роман про важке життя, ясно. Але не це гнітить… Можливо, я неправильно слово підібрала… Він не стільки гнітючий, скільки монотонний якийсь. Я не хочу сказати, що це погано, не подумайте! — виправдовувалася вона. — Ця монотонність оповіді… може, таким був задум автора? Це схоже на конвеєр, по якому рухаються приблизно однакові за розміром пакунки — це розповідні речення… всі речення правильної конструкції: обставина місця (часу) — підмет — присудок — додаток. Складнопідрядне речення — складносурядне. Все аж надто правильно… Ніяких тобі емоцій — ні позитивних, ні негативних. Ніяких оціночних суджень… Все досить одноманітно, якби не те, що на конвеєрі — в тих стандартних коробочках — лежать справжні дорогоцінності: діаманти, смарагди й рубіни української мови.

— Що, зовсім безнадійно? — спитала Неля.

— Ні! Що ви! — поспішила переконати її Клавка. — Роман чудовий! Просто трохи незвичний… Незвичний для нашого вуха. Ми ж звикли до емоційної розкоші української літератури, а тут усе якесь сухе… Може, це і є майбутнє нашої прози? Може, це і є новаторство? Може, це і є крок уперед у майстерності слова?

Вона знову замовкла. Але ніхто не хотів втручатись, аби не завадити Клавці виговоритися. І їй було що сказати, єдине — вона боялася, що їй забракне слів.

— Але у мене таке враження склалося, що роман не написаний письменником, а сконструйований інженером. Це така собі бездоганна словесна машина — кожна деталь у ній унікальна. Але це все-таки машина, вона хоч і вміє рухатися, причому дуже вправно, вміє видавати різноманітні звуки, але вона нежива. Це така собі майстерна хроніка. Лише деякі розділи прописані за знайомими нам законами роману…

— А любов там є? — поцікавилася Неля.

— Є. Але… — замислилася Клавка. — От теж дивно. У романі справжніми почуттями наділені не позитивні герої, а люди, в яких немає нічого геройського, а навпаки… Наприклад, божевільна Манька. Чи Мусій… Які в цього зрадника і брехуна почуття!..

— Даже врагу нічто чєловєческоє не чуждо, — прокоментувала Неля.

Клавка перебувала у сум’ятті.

— Я думаю, що цим романом Яновський перехитрив самого себе, — озвалася Єлизавета Петрівна.

— То ти його читала? — підскочила на місці Нелька. — А чого ж ти мовчала? Можливо, я б краще використала Клавку на зборі яблук, замість мучити її читанням упродовж двох днів і двох ночей!

— Я просто хотіла знати Клавчину думку, — здвигнула плечима Прохорова. — Вона читає багато і думки висловлює не кондові, як усі наші критики, а людські.

— Хочу, щоб ви, Клавусю, були моїм критиком! — озвався Павло Минович.

Клавка зашарілася.

— То в чому він себе перехитрив? — допитувалася Неля у Єлизавети.

— Мені бачиться так: Юрій Іванович хотів зробити взірцевий, з погляду соцреалізму, твір на догоду дня, але той його і вбив… Бо насправді душа його не лежала до нього.

— Стоп, Лізо, то твір соцреалістичний? — уточнив Сіробаба. — Я правильно зрозумів? Чому ж до нього чіпляються?

— Бо він песимістичний. Я ж кажу, без любові він його писав. Без натхнення. Що було в нього на душі, те й вилилося на папері, — спробувала пояснити Прохорова.

— А якщо життя в країні таке зараз, м’яко кажучи, не дуже оптимістичне, то що? Не змальовувати, а вигадувати його?

— Як би тобі пояснити, Пашо, — замислилася Прохорова. — Мені здається, зараз така настанова партії і особисто Йосифа Віссаріоновича, щоб письменникам, художникам, кінематографістам малювати щасливе соціалістичне майбутнє, але так, начебто воно вже є зараз.

— Тобто, повторюю, вигадувати його? — вперся Павло Минович.

— За великим рахунком, уся література — це вигадка. Слово «змальовування», вжите до літературного твору, — це фікція. І кожна епоха в літературі має свою колективну вигадку. Зараз — час соцреалізму.

— А ви, Клавочко, що з цього приводу думаєте? — поцікавився Сіробаба.

— З якого саме? — завагалася та. — Я не дуже вправна в теоретичних питаннях…

— Тоді скажіть як практик, як читач: «Жива вода» Яновського — соцреалістичний твір?

— На мій розум — так. Тема сучасна… Це широченне полотно сучасності! Тут є все: і колгосп, і партія, і повоєнне село, і недбайливий господар — голова сільради, і хороший господар — голова колгоспу, і переселенці з Польщі, і взірцева як на наш час жінка, і дурна баба, і брехун, і фашистський посіпака, і Східна Україна, і Західна, п’яниці і святенники, полонені німці на відбудові Хрещатика, підпільники й шахтарі — багато шахтарів. Тут і Донбас, куди їдуть дуже різні люди — і комсомольці в пошуках романтики, і заміжня жінка, яка тікає від нелюбого чоловіка-інваліда, і воєнний злочинець з наміром загубитися на значною мірою неконтрольованій території — словом, усе. Наскільки я розумію, Юрій Іванович бездоганно дотримується партійних вимог щодо теми…

— Але ж роман не оптимістичний!

— Так, не оптимістичний.

— Значить — не соцреалістичний?

— Павле Миновичу, відчепіться від мене! — розсердилася Клавка.

— Послухай мене, — перевела на себе увагу Сіробаби Прохорова. — Пам’ятаєш пам’ятник Артемові роботи Кавалерідзе над Святогорським монастирем?

— Ну, так… — завагався Павло Минович.

— Я б назвала це взірцем соцреалізму в галузі скульптури. Монументальність, певний схематизм — у позитивному значенні слова, форми. Тематика.

— Згоден.

— Як ти думаєш, він оптимістичний? Артем?

— Не знаю…

— Ну, так, він не либиться і повного щастя не виражає. Він суворий, але разом із тим він показує, що у нас «всьо харашо». Правда?

— Припустімо.

— А от у Яновського — «всьо плохо»!

— Так і в Горького «Мать» — «всьо плохо»!

— Дурний ти, Сіробаба, як пень! — розсердилася Єлизавета Петрівна.

— От так завжди! — з досадою плеснув себе по колінах руками Павло Минович. — Лізко, ти не відповідаєш на моє питання: твір «Жива вода» соцреалістичний чи ні?

— Соцреалізм буває різний. Йосиф Віссаріонович і партія вважають, що зараз на часі такий соцреалізм, який би переконував людей, що в нас «всьо харашо». Нам зараз так потрібно. Ми таке пережили у війні… Треба підняти дух людей… Ми ж усе-таки інженери душ… Але, за великим рахунком, усі сучасні радянські письменники — соцреалісти.

Поки той перетравлював інформацію, Прохорова продовжила:

— Посудіть самі: радянські письменники не можуть не бути соцреалістами. Розумієте, ми всі живемо в реальному світі, в реальному соціалістичному світі, де працюють заводи, колгоспи, електростанції, де є РОЛІТ, війна, мир, Сталін, Жданов, партія. Ми пишемо те, що бачимо, а не уявляємо, яке життя на Місяці. І хочемо чи не хочемо — ми самі є продуктом соцреалізму і водночас творцями соцреалізму.

В машині деякий час панувала мовчанка. Навіть Костик мовчав: Неля завбачливо купила йому на ірпінському базарі червоного півника на паличці, і він зосереджено його облизував.

Раптом озвалася Неля Мусіївна:

— А Рильський?

— Що — Рильський? — відразу не зорієнтувалася, про що йде мова, Прохорова.

— Він хто? Соцреаліст?

— Зараз — так. Він же так само живе в цьому світі, в цій країні, а не на безлюдному острові…

— І навіть його «Мандрівка в молодість»? Вона теж соцреалістична? — ядуче спитала Неля.

— Навіть «Мандрівка в молодість». Як би вам пояснити?.. Наш РОЛІТ уявляєте? — спитала вона у друзів.

Усі кивнули.

— Він складається з двох частин. Ми з вами живемо в давнішій його частині, тій, що начебто «збігає» вниз уздовж вулиці Тимофіївської. Її закінчили будувати в 1936 році. Не будемо зараз згадувати, як спаплюжили перший проект Кричевського… Зараз не це головне. Наша частина РОЛІТу не дуже приваблива зовні, схожа на вагони товарного поїзда з прорізаними вікнами. Вона проста за формою, без всіляких фінтіфлюшок, як кажуть на Євбазі. Строга, без випендрьожу, без розкоші, дещо схематична, але сучасна, зручна і функціональна. Словом, типово соцреалістична. А через три роки після того, як було зведено наш будинок, до нього прибудували нову частину, ту, що вздовж вулиці Леніна. Яка вона? Схожа на красивий паровоз до наших з вами товарних вагонів. Помпезна монументальна будівля, з п’ятикімнатними квартирами, з площею, яка дозволяє «конем грати», з височезними стелями, з фасадом, обкладеним коростенським гранітом. Все зроблено солідно, не шкодуючи матеріалів і під «класику». Але це ж побудовано не в античні, а в наші часи! В тридцяті роки двадцятого століття! І це теж соцреалізм. Так і в літературі: є «Жива вода» — це той РОЛІТ, що уздовж Тимофіївської, наш з вами «товарняк», а є «Мандрівка в молодість» — це вже РОЛІТ, що по вулиці Леніна, — дорогий паровоз, причеплений до наших вагонів.

Поки перетравлювали трактування соцреалізму за версією Єлизавети Петрівни Прохорової, в машині було чути лише плямкання Костика.

— А я хто? — несподівано спитав Сіробаба. — Теж соцреаліст?

— І ти, Павле Миновичу, і ти, дорогий! Тільки ти представляєш українофільське, хлопоманське крило соцреалізму.

— Шо-шо? — незадоволено наморщив лоба той.

— Ну, як тобі пояснити? — замислилася на хвильку Прохорова. — Ти як шкільний вчитель Ступай-Ступаненко з «Патетичної сонати» Миколи Куліша, який мріяв на червоному стязі Радянської України вишити дві стьожечки — жовту і блакитну.

— Мамо, півник скінчився! — зарепетував Костик.

Добре, що він це зробив, інакше Прохорова зараз би отримала за стьожечки.

— Ми вже майже в Києві, синку! — жваво відгукнулася Неля Мусіївна. — Потерпи ще трохи!

— Не хочу терпіти! Мені нудно! — занив він і став стрибати на задньому сидінні, обтираючи липкі руки об Клавку і Єлизавету Петрівну.

— Нелько, зроби йому щось! — закричала Прохорова. — Він мені нову сукню зіпсує!

— Я за кермом! — виправдовувалася та.

— Пашо, ти дуже хитрий, сидиш собі попереду і робиш вигляд, що це не твоя дитина! — Прохорова перекинулася на Сіробабу.

— Я дивлюся за дорогою! — сказав той. — Ти ж дитяча письменниця, придумай щось!

— Ах, я дитяча письменниця? — розізлилася Єлизавета Петрівна. — Зараз я вам влаштую!

Вона нахилилася до сумки, яка стояла біля її ніг, і стала там нишпорити. Потім витягла з неї порожню пляшку з-під «Столичної» й олівця. З цих двох предметів вона зробила «музичний інструмент»:

— Ми дзвіночки, лісові дзвіночки! — урочисто почала вона, в такт дзенькаючи олівцем по пляшці.

— Славим день! — підхопили всі, разом з Костиком.

— Ми співаєм, хором зустрічаєм…

— День!

Костик вихопив з рук Єлизавети Петрівни пляшку з-під горілки й олівця і став несамовито калатати. Сіробаба затулив вуха.

— Любим сонце, небосхил і сонце, світлу тінь! — горлав Костик, перекрикуючи хор батьків та їхніх друзів.

— Синочку, а тихше не можна? — попросила Нелька.

Той її не слухав, а гатив по пляшці з дикою радістю, неначе з наміром її розтрощити.

— Сни розкішні, все гаї затишні!

— Тінь!

Зненацька Неля різко загальмувала машину.

— Мати рідна! Через вас я проїхала на червоне світло! — заверещала вона.

До них підійшов міліціонер з регулювальною паличкою.

Неля Мусіївна відкрила вікно.

Досередини заглянув строгий немолодий чоловік у формі, вся його постава демонструвала, що зараз він вичитає й оштрафує порушника правил дорожнього руху.

Зненацька його фізіономія побагровіла, а очі буквально вилізли з орбіт: він побачив п’ятирічну дитину з пляшкою «Столичної» в руках, і ця дитина прокричала йому прямо в обличчя, з остервенінням акомпануючи собі на імпровізованому музичному інструменті: