Клавка

Розділ 3

Ще минулого робочого тижня Клавка запланувала собі вийти на роботу в неділю. Офіційно розпочато підготовку Пленуму Спілки радянських письменників України з порядком денним «Виконання постанови ЦК ВКП(б) Про журнали „Звезда“ і „Ленинград“». Клавка боялася, що не встигне зробити всього, що їй доручив Олександр Євдокимович. Планувалося, що подія відбудеться десь через два тижні — у середині вересня.

Взагалі в Спілці напруга трималася ще з минулого, 1946 року, серпень і вересень якого без будь-яких вагань можна було назвати «чорними». Спершу в Москві 14-го з’явилася постанова про «Звезду» і «Ленінград», потім, як грім на голову, у Києві 24 серпня — Постанова ЦК КП(б)У «Про спотворення та помилки у висвітленні історії української літератури в „Нарисі історії української літератури“». Треба було негайно реагувати, тож 27–28 серпня Президія Спілки терміново скликала загальні збори письменників Києва з питань ідеологічної роботи. Що там творилося, Клавка навіть не хоче згадувати. Склалося враження, що всі просто зірвалися з цепу. Найбільше дісталося Рильському. Він тоді був Головою Президії Спілки. І тільки-но всі почали оговтуватися після тих зборів, аж тут — 4 жовтня — ще дві постанови ЦК КП(б)У «Про журнал „Вітчизна“» і «Про журнал сатири і гумору „Перець“».

Клавка пам’ятає, як на початку листопада до спілчанської приймальні завітав гість у довгому чорному пальті й капелюсі.

Не привітавшись із Клавкою, він показав на кабінет Рильського і запитав:

— У себе?

— Добрий день, — чемно відповіла вона, підводячись з-за столу. — Максим Тадейович на своєму робочому місці, — і додала для солідності: — Як завжди…

— Добрий день, — різко привітався до неї гість і без стуку ввійшов у кабінет голови Спілки. Звідти деякий час долинала розмова, однак слів було не розібрати. А за двадцять хвилин розчинилися навстіж двері і чоловік з порога визвірився на Клавку:

— Ану покажіть мені всі останні протоколи засідання Президії!

Ага. Клавка все зрозуміла. Це була перевірка з ЦК.

Вона запитально поглянула на Максима Тадейовича. Він розчервонівся, але зберігав спокій.

— Клавдіє Дмитрівно, покажіть шановному товаришеві Духмяному все, що він просить!

Звичайно, після розгрому на серпневих зборах його нічим не можна було вивести з рівноваги, але, видно, його зачепило за живе те, що у Спілку прислали брутальну нишпорку. Натомість Клавка розхвилювалася. Тремтячими руками вона витягла з шафи папку з протоколами. Духмяний став шарпати сторінки:

— Давайте перевіримо, що тут у вас робиться! Як ви виконуєте рішення партії? Мені потрібен протокол засідання Президії, де ви відреагували на постанову партії про журнал «Вітчизна».

Клавка запопадливо перегорнула сторінки.

— Ось протокол номер 10 від 4 жовтня 1946 року! Засідання було точнісінько в день виходу постанови… — запевнила вона гостя. — Але ж ми передавали копію протоколу в ЦК… — делікатно зауважила вона.

— Товаришко, як вас там…

— Блажкевич.

— Ну, так, товаришко… ви передали нам витяг з протоколу, а не сам протокол. Це просто відписка… Сміховинна… А ми… а партія хоче знати, як обговорювали її постанову наші славні письменники, можна сказати, вершки української радянської літератури, на своєму закритому, повторюю, закритому засіданні. Тепер вам зрозуміло? Га?

Клавка кивнула. Якраз це вона розуміла. Вона не могла тільки втямити, причому тут вона — секретарка Спілки. Клавка зиркнула на Максима Тадейовича. Той стояв, заклавши руки за спину, і розглядав стелю.

Товариш Духмяний неначе й не помічав його, а весь свій пафос спрямовував на секретарку.

Згодом вона дістала від Прохорової таке пояснення:

— Клавочко, це так прийнято у вищих колах. Ну… як вам пояснити… коли боксер гамселить грушу, він уявляє собі, що лупить свого супротивника… Ви, Клавочко, якраз і були такою грушею… Ні більше, ні менше. Не може ж собі завідувач відділу пропаганди ЦК вичитувати Рильського, він посилає Духмяного, якогось зам зам зама маленького начальника… а той теж у свою чергу не може підняти голос на Максима Тадейовича, — Прохорова спрямувала свій вказівний палець догори, мовляв, «на самого Рильського»! — А як же йому, «малєнькому чєловєчьку», передати цьому самому Рильському гнів партії? Тільки накричати на сявку, тобто на вас, але в присутності слона…

Видно було, що Духмяному й самому не дуже подобалася своя роль. Він волів би визвірятися лише на секретарку, без присутності Максима Тадейовича, однак це було поза правилами гри.

— Ну, що тут у нас? Га? — нервово гортав він протоколи. — «Слухали: Про рішення ЦК КП(б)У щодо журналу „Вітчизна“». Та невже? Хто ж доповідає? «Товариш Золотоверхий».[11] — У його голосі звучала іронія. — Хто ж це такий? Відповідальний секретар правління? А чому ж не товариш Рильський? Не знаєте? Га? А пасувало б! Все-таки Голова Правління як-не-як! Совість Спілки. Чи, може, він не згоден з рішенням партії? Чи не хотів бруднити своїх білих рукавичок? Га? Тому й знайшов цапа відбувайла?

Клавка замислилася: Іван Демидович Золотоверхий був не лише відповідальним секретарем Спілки, він ще й очолював партійну письменницьку організацію, а це була номенклатурна посада при Відділі літератури та мистецтва Управління пропаганди та агітації ЦК КП(б)У. Такий зневажливий тон також невипадковий. Мабуть, на його місце планують когось іншого.

Духмяний, не дочекавшись Клавчиної відповіді (та, мабуть, вона й не передбачалася на риторичне запитання) і реакції Максима Тадейовича, продовжив:

— І що ж товариш Золотоверхий нам повідав? Га? «Про те, що ЦК КП(б)У викрив ідейно-політичні перекручення і помилки, що мали місце в журналі „Вітчизна“, і запропонував Президії приєднатись до рішення ЦК КП(б)У та намітити шляхи перебудови в подальшій роботі журналу». Щось не дуже він багатослівний. Ви не думаєте? Га?

Духмяний зиркнув невидющим поглядом на Клавку. Та у відповідь здвигнула плечима.

— І це все? Га? А де ж дискусія? Де дружня критика? Де імена? Га? Чи журнал «Вітчизна» — це якась абстрактна істота, яка робила різні порушення, а письменники, які там працювали, — ні при чому? Га?

Клавка кліпала очима. Зараз він іще раз скаже своє «Га?» і вона лусне від сміху.

— Щось швиденько ви всі справилися. Ще й не встигли побалакати, а вже товариш Городськой[12] спішить зачитати проект резолюції. Ну, і що там написано в тій резолюції? Га? «Ухвалили: Президія Спілки радянських письменників України цілком і повністю приєднується до постанови ЦК КП(б)У „Про журнал ‘Вітчизна’“. Ця постанова з більшовицькою прямотою викриває численні ідейно-політичні помилки, яких припустилась у своїй практиці редакція журналу „Вітчизна“. Редакція „Вітчизни“ видрукувала ряд творів з буржуазно-національної обмеженості, низкою порочних творів давала викривлене відображення життя радянських людей». Інтересно! Дуже інтересно! От усе наче правильно. А щось тут не те. Вам так не здається, га?

Клавка вщипнула себе боляче за руку, щоб не розсміятися з чергового «га?». На виручку їй прийшов, сам того не знаючи, Малишко. Крізь щілину у дверях зазирнуло його червоне обличчя з розкосими очима. Його брови підстрибнули, немов питаючи Максима Тадейовича: що відбувається? Той махнув правою долонею складених за спиною рук: іди звідси, поки живий!

Тим часом начальник з ЦК зробив паузу:

— О, ще щось інтересне! Ви тільки послухайте: «Президія СРПУ визнає, що вона не вживала заходів до виправлення лінії редакції „Вітчизни“ і не вела боротьби з ворожими впливами в літературі». Ну, це чистісінької води контрреволюція! В підтексті читай: «Ми про все знали. І мовчали. Бо не бачили в лінії редакції „Вітчизни“ нічого шкідливого!» Так? Га?

Духмяний витягнув з глибокої кишені штанів якийсь зіжмаканий несвіжий жмут матерії. Це виявився носовик, і він витер ним спітнілого лоба. Йому було жарко.

Натомість Клавка відчула, як її ноги задубли, спілчанський новий завгосп, гад, економить на дровах. Може, десь розпродує їх тихенько наліво і направо, а в приймальні — дубар!

Тим часом Духмяний продовжував цитувати:

— «Президія визнає правильною критику з боку ЦК КП(б)У». Ви тільки подумайте! Яке щире зізнання! Га? — і змінив іронію на сарказм: — «Президія зобов’язується надалі систематично стежити за роботою своїх друкованих органів, допомагати їм і послідовно боротися за високу ідейну якість літератури, у якої не може бути інших інтересів, крім інтересів радянської держави». Яка маніловщина! Га? І вашим, і нашим. Просто віртуозна спекуляція гаслами! І що ж ми ухвалюємо? Читаю: «Президія СРПУ ухвалює: зобов’язати редколегію „Вітчизни“ на найближчому засіданні подати план перебудови журналу». Та-ак. «Зобов’язати редколегію „Вітчизни“ обговорити постанову ЦК КП(б)У про журнал „Вітчизна“ на засіданні разом з авторським колективом». Дуже мило! Ви так не думаєте? Га? «Доручити секціям СРПУ обговорити постанову про журнал „Вітчизна“ на своїх найближчих засіданнях в плані розгортання ідейно-творчої роботи письменників».

«Ну, і який тут підступ?» — думала Клавка, перебираючи подумки фрази останньої цитати.

Духмяний же дочитав останнього рядка і вирячився на Клавку, неначе це вона писала ту постанову. Клавка дивилась у підлогу, подумки молячись, щоб він більше не говорив своє «га?». Максим Тадейович мовчав як риба. Духмяний заліз у кишеню, дістав носовика і знову взявся обтирати ним рясний піт на обличчі.

У цей момент до приймальні ще раз зазирнув Малишко і, за спиною Духмяного, показав Рильському пляшку. Той награно сердито поморщився і махнув головою вбік, мовляв: «Я ж тобі казав — ушивайся!»

Духмяний знову взявся гортати підшивку з протоколами.

— А тепер давайте подивимось, як виконувалося жовтневе рішення Президії Спілки про журнал «Вітчизна»? Га? Та-ак, ось протокол номер одинадцять. Чи є щось? Ні! Немає! Як же так? Га? Можливо, це є в протоколі номер дванадцять? Знову немає! Знаєте, як це називається? Га? Контрреволюція! Може, ви поділяєте погляди головного редактора журналу «Вітчизна» товариша Яновського? Га?

Духмяний втупив погляд у Клавку.

«Я?» — здивувалася вона, але потім зрозуміла, що це було риторичне запитання.

— О, в протоколі номер одинадцять ви ізволили вислухати доповідь товариша Білецького про створення «Короткого курсу історії української літератури» замість старого «Нарису»! Який героїчний вчинок! — іронізував Духмяний. — Нарешті двадцять четвертого десятого тисяча дев’ятсот сорок шостого ви згадали про постанову ЦК КП(б)У від двадцять четвертого серпня! Інтересно, інтересно! І що ж пише протокол номер одинадцять? Га? «Товариш Білецький вважає, що „Нарис з історії української літератури“, виданий раніше, не може бути названий науковою працею». Здавалося б, усе правильно написано, га? Але ні. Бо, виявляється, ця праця ненаукова лише тому, що «це є перелік окремих індивідуальних фактів в хронологічній послідовності»!!!! І це все? А ідеологічних викривлень у тому курсі не було? А те, що історія української літератури висвітлюється там ізольовано від класової боротьби, — то це неважливо? А те, що це, по суті, відродження буржуазно-націоналістичних поглядів Грушевського, — це дрібничка? Га? А те, що в «Нарисі» ігнорується вплив прогресивних діячів та течій російської літератури і перебільшується вплив західноєвропейських літератур, то це не варте критики? А те, що в «Нарисі» реставрується теорія про безкласовість, про безбуржуазність української літератури, — то це нікого не хвилює? Кого ви покриваєте? Га?

О, це вже було серйозно. Клавка навіть перестала реагувати на «га?».

— Те, що ви вирішили написати нову книгу — «Короткий курс історії української літератури», — це похвально. «На перше листопада буде складено проспект ХІХ — ХХ віків». Я зараз розплачуся від зворушення! «Не приділяти багато уваги київській літературі, зазначивши тільки, що київська література є родоначальницею української літератури». Ти диви, як загнули!

Максим Тадейович нервово зайорзав на місці: зараз гість з ЦК почне йому згадувати його виступ у Москві, де він обґрунтовував пряму спадкоємність книжної традиції Київської Русі та української літератури. Але, судячи з усього, Духмяний не хотів відволікатися на манівці. Він мав зовсім інше завдання і мусив його виконати.

— Так, то що ж ухвалили? — продовжував він. — «Подякувати товаришу Білецькому за пророблену роботу зі створення „Короткого курсу історії української літератури“ і вважати, що метод, запропонований товаришем Білецьким, складати „Історію української літератури“ не як хронологічний довідник з перерахуванням імен і окремих фактів, а показуючи процес розвитку української літератури, є правильним».

Клавка так і стояла перед цековським начальником, виструнчившись, як солдат перед офіцером, а Максим Тадейович переминався з ноги на ногу.

У цю мить на її столі задзвонив телефон і Клавка схопила трубку. На другому кінці дроту почувся схвильований голос Катерини Миколаївни:[13]

— Клавусю, Максима Тадейовича покличте!

— Вибачте, він зайнятий… — холодно відповіла секретарка — так, щоб Духмяний ні про що не здогадався.

У трубці почулося гудіння електрички, і крізь той шум проривалося тривожне:

— Це я, Клавусю, Катерина Миколаївна. Ви не впізнали мене? У Максима Тадейовича все добре? Щось мені сон поганий приснився…

— Так, я вас упізнала, він зателефонує вам пізніше, — чужим голосом відповіла та.

Рильський здогадався, хто дзвонить, і розхвилювався.

— Не кладіть трубку, Клавдіє Дмитрівно, — кинувся він до апарата. Але запізно, Клавка вже натисла на металеві пимпочки…

— Ну що ви, Клавцю, — з докором сказав він. — Це була Катерина Миколаївна? Зараз буде переживати…

Клавка безпорадно кліпала очима, дивлячись то на Рильського, то на Духмяного, не знаючи, що їй робити.

Духмяний вирячив очі. Такого нахабства він не сподівався: його перебили якимись побутовими, можна сказати, міщанськими розмовами! Йому аж забракло повітря.

— Геть звідси! — заверещав він.

Клавка розгубилася: це він до неї чи до Максима Тадейовича? Духмяний обертався то в один, то в другий бік, а потім бризнув на неї слиною:

— Я сказав геть звідси!

Клавка спершу завмерла, а потім прожогом кинулася з приймальні, але на бігу цілком інстинктивно пробурчала:

— А от плюватися — не обов’язково…

Цю фразу потім довго їй згадуватимуть і Максим Тадейович у компанії з Андрієм Самійловичем, і Єлизавета Петрівна, якій вона признається в цьому «гріху». Якщо чесно, Клавка думала, що промовила це подумки, але, як виявилося, фразу добре почули і Духмяний, і Рильський.

Різко відчинивши двері, Клавка мало не вбила ними Овсяннікова, який, очевидно, старанно підслуховував розмову для свого відомства. Той аж присів, схопившись за лоба.

Клавка не витримала і люто бовкнула до нього:

— Так тобі й треба, козел! — і побігла коридором.

Єдине місце, де вона могла виплакатися, — це у Малишка. Андрій Самійлович за Рильського не мав власного кабінету, він сидів у кімнатці, яку було виділено для чергування членів Президії. Сьогодні був «Малишків» день. Коли вона забігла до нього, він був уже напоготові розрадити її — чорнявий, смуглявий, з розкосими очима, з невеличкими делікатними долонями, з маленькими, як варенички, вушками. Чесно кажучи, Клавці дуже часто доводилося його заставати у ролі «скаженого самурая» — тобто коли він гнівався (а ввести його в такий стан було дуже легко), але сьогодні Андрій Самійлович був явно у ролі «Дусі», як називала його мама. Останнім часом його стосунки з Рильським складалися, м’яко кажучи, по-всякому. Вони пережили різне: до війни дружили сім’ями, але коли Малишко після війни став жити з Майєчкою Федоровою, покинувши дружину Дашу Лівшиць з донькою, то ходили чутки, що Максим Тадейович сказав йому: «Андрію, я тебе шаную і люблю, двері мого дому для тебе відчинені завжди. Але, вибачай, я до тебе не прийду: не зможу приходити в дім, де немає Даші та Валюшки…» Проте у критичній ситуації — а зараз був саме такий момент — забувалися всі образи і принципи.

У Андрія Самійловича на столі вже стояли напоготові «ліки» для Клавки і Максима Тадейовича: чарівна стопочка і сальце, очевидно, «шереметівське». Микола Шеремет[14] мав гучну славу неперевершеного знавця і дегустатора сала (у Спілці так і жартували про нього: «Шеремет — коло-сальний поет!»), а Малишко славився тим, що вмів вициганити його у Миколи Спиридоновича.

Клавка залпом випила горілки і проковтнула дбайливо підготовану для неї маленьку канапку з салом, що відразу розтанула в роті. Ноги стали ватяними, Андрій Самійлович метушився, намагаючись догодити своїй «підопічній». Через якийсь час до кабінету зайшов і Максим Тадейович; перед ним, як і за десять хвилин до того перед Клавкою, з’явилася стопочка, а потім ще одна і ще одна.

Тепло розлилося по Клавчиному тілу, вона сиділа на старому подертому кріслі, підібгавши під себе ноги, і слухала невимушену розмову друзів, які планували провести вихідні в Ірпені — на дачі Рильського і в Будинку творчості, половити рибки, зварити юшку… Ні слова про Духмяного, ні слова про Постанови ЦК, ні слова про роботу. Лише Ірпінь.

За вікном закрутилися перші сніжинки, але всередині, в малому захаращеному кабінеті, було затишно і по-сімейному. Малишко присів на бильце крісла, де сидів Максим Тадейович, і почав імпровізувати:

Яка ідилія! — посміхнулася сама собі Клавка. — Неначе ніколи не було «дикого монгола», який накидається, мов звірюка, на Рильського, коли той — дуже делікатно, дуже м’яко, дуже інтелігентно — каже: «Андрюшо, оцей рядок просто геніальний, а цей… трошки не теє… Може, ти б його переписав?»

Максим Тадейович торкнув Клавку за плече:

— Клавусю, записуйте за ним, бо пропаде шедевр!

Клавка схопила якийсь папірчик, тупий олівець і, наслинивши його, вправним рухом стенографістки почала дряпати закарлючки.

— Та це ще все сире, — виправдовувався Андрій Самійлович. — Колись я складу цього вірша про твій будиночок, що біліє поміж трав…

Розімлілий Максим Тадейович посміхався…

Що відбувалося далі, Клавка пам’ятала нечітко, залишилося в пам’яті, як поети вмовляли її поїхати з ними на вихідні до Ірпеня. Їм таки вдалося це під тою зачіпкою, що Катерині Миколаївні потрібні будуть «додаткові жіночі руки»: адже в хату завалиться велика чоловіча компанія…

…Клавка тоді вперше побувала на дачі Максима Тадейовича. У ті дні і сам Рильський, і Андрій Самійлович, і Платон Ілларіонович Майборода, і Кость Олексійович Гордієнко, і Катерина Миколаївна, і Любочка — племінниця Максима Тадейовича — всі дружно «квоктали» над нею, як над курчам, яке щойно вилупилося з яйця, немов загладжуючи неприємні передчуття того, що їй доведеться позбутися роботи…

…А вже через десять днів після візиту цековського гостя, 14 листопада, Клавці довелося вести протокол засідання Президії СРПУ, де було зачитано заяву Максима Тадейовича про звільнення від обов’язків Голови. Формальні підстави до звільнення були такі: по-перше, стан здоров’я Рильського, а по-друге, неможливість поєднувати дві роботи — цієї та директора Інституту АН УРСР…

Через два тижні звільнили й Клавку, але, на щастя, лише на пару місяців. Золотоверхий теж пішов зі Спілки і зараз більше проводив часу по госпіталях, ніж на роботі…

Так закінчився 1946 рік.

…І от тепер, через понад рік після виходу постанови про журнали «Ленінград» і «Звезда», українська Спілка готується «дати достойну відсіч» негативним проявам у письменницькому середовищі. Пленум Спілки письменників України щодо сумнозвісних ленінградських журналів призначено на середину вересня.

Вже багато чого зроблено. Лист у ЦК і Раду міністрів — з проханням надати додаткове асигнування на проведення Пленуму — підписано і надіслано. Список членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України, що є учасниками Пленуму, складений за організаціями — Київською, Харківською, Дніпропетровською, Донецькою, Одеською, Львівською, Закарпатською, Чернівецькою, — вже лежить на столі Голови. Доповідь Олександра Євдокимовича «Українська радянська література після історичних постанов ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У про літературу» в першому варіанті вже написано, Клавці треба її лише віддрукувати… Над проектом резолюції працюють Смолич, Стебун,[15] Малишко, Ле — обіцяли невдовзі дати Олександру Євдокимовичу на вичитку. Так, лишилося нагадати Натанові Рибаку, Леонідові Серпіліну[16] і Павлові Усенку про те, що їм доручено скласти привітального листа товаришу Сталіну, хоча Клавка була впевнена, що Леонід Семенович як нинішній відповідальний секретар якщо й не написав його, то принаймні зробив проект. От, іще треба підготувати привітального листа товаришеві Кагановичу і товаришеві Хрущову. Це кому доручено? Ага, Василеві Павловичу Козаченку, Якову Зіновійовичу Городському і… Максимові Тадейовичу! Ну й «зрадіє» Рильський! Власне, Яків Зіновійович — досвідчений спілчанський кадр, не раз виручав з такими завданнями, він усе візьме на себе. А Козаченко підредагує його українську мову.

Начебто все.

Можна взятися за рукопис доповіді Олександра Євдокимовича. Вона й вийшла на роботу в неділю, щоб принаймні почати її… В неділю у Спілці тихо, ніхто її не смикатиме, телефон мовчить. На Пленумі Корнійчук, як завжди, говоритиме «без папірця», але текст доповіді мав бути готовий.

Клавка автоматично друкувала текст, думаючи про своє.

Їй лестило, що Голова правління довірив свою доповідь саме їй, хоч по суті це мала б робити машиністка.

Але зараз прийшла нова дівчинка — Нюра, вона ще себе не проявила, тому доручено було друкувати текст Голови саме їй, Клавці. Колишня машиністка — Галина Іванівна — була вже жіночкою не те щоб у віці, але, як би це сказати делікатніше, з характером. Вона працювала хоч і добре, проте повільно, сердилася, коли треба було щось передруковувати двічі, а то й тричі, й відповідала: «Мені за це гроші не платять». Клавка дивувалась: як таке можна казати начальству?

Клавка зиркнула на годинник:

«Ой-ой-ой! Вже третя! От час пролетів! А ще ж треба занести сьогодні примус Єлизаветі Петрівні.

Ну нічого, завтра дороблю. Ще кілька абзаців — і додому».

Клавка посміхнулася. Вона впізнала неназваного процитованого персонажа. Це був Павло Минович Сіробаба, милий-милий Сіробаба, чоловік найкращої подруги Єлизавети Петрівни Нелі Гершко, улюблениці РОЛІТу, іскрометної жартівниці й заводійки ролітівських авантюр. Цікаво, чи застане вона її сьогодні у Прохорової?

Клавка автоматично передруковувала текст, думаючи про своє: Єлизавета Петрівна запросила її провести вихідні в Ірпені, в Будинку творчості, куди вона збирається взяти путівку наступного тижня. Клавка спершу відмовилася: напередодні Пленуму буде стільки роботи! 15 вересня — а найімовірніше, що саме в цей день почнеться Пленум, — це понеділок. Виїжджати з Києва в суботу-неділю напередодні — дуже ризиковано. Не близенький же світ! А раптом поїзд відмінять чи ще щось! Проте сьогоднішні спогади про минулорічне перебування на ірпінській дачі в Максима Тадейовича похитнули її попередній рішучий намір відмовити Прохоровій. Тим більше, якщо вони поїдуть із Сіробабами (ті мали в Ірпені свою дачу), — то з Нелею Мусіївною це має бути справжня пригода.

Зараз там, в Ірпені, золота осінь… Єлизаветі Петрівні виділяють кімнатку у знаменитому Чоколівському будиночку,[17] який завжди здавався Клавці маленьким казковим палацом. От би прогулятися понад річкою Ірпінь, вдихаючи запах болотно-лугових трав, перейти хисткий місточок через річку і піти лісом аж до дамби і назад, збираючи гриби, а потім повернутися навпростець у Будинок творчості, провалюючись по кісточки в торф’яний ґрунт лугу — що може бути краще!.. А потім приєднатись до компанії письменників біля розкладеного багаття… Чоловіки варитимуть рибну юшку або ж сидітимуть у будиночку Чоколова біля каміна, прийде Максим Тадейович і гратиме на роялі…

Клавка здригнулася і перервала на мить механічне клацання на машинці. Очі її наштовхнулися в тексті на прізвище «Рильський». Що вона там надрукувала?

«О, Максиме Тадейовичу, знову перепаде вам на Пленумі, як на минулорічних зборах!» — подумала Клавка і уявила, як він сидітиме, незворушно реагуючи на критику, і переживатиме не стільки за себе, скільки за Катерину Миколаївну: аби лише ніхто не передав їй нічого! Клавка була готова до того, що дружина Рильського ревно її розпитуватиме про Пленум, але добре запам’ятала урок від Максима Тадейовича: Катерину Миколаївну оберігати від поганих звісток!

Клавка пробігла очима кілька наступних сторінок і згадала уривок розмови між Корнійчуком і Рильським, коли вона заносила в кабінет голови Спілки гарячий чай на таці: «Ви ж розумієте, Максиме Тадейовичу, мені доведеться вас критикувати… Така установка… — Рильський мовчав. — А від вас Центральний Комітет теж чекає виступу. Чекає пояснень…» Олександр Євдокимович очікувально підняв очі на Клавку, мовляв, щось задовго ви розставляєте чай! Та все зрозуміла і шмигнула геть з кабінету.

О, Максиме Тадейовичу, ви навіть не підозрюєте, що тут готується!

Клавка відчула потребу терміново поговорити з Єлизаветою Петрівною. Вона не могла впоратися з хвилюванням, яке несподівано її охопило. Зиркнула на годинник: за двадцять п’ята.

«Ще двадцять хвилин попрацюю, а потім — на чайок до Прохорової».

Ті двадцять хвилин далися їй нелегко.

Ой, як Клавка часом нудьгувала за тією атмосферою: вона якраз повернулася після евакуації у щойно визволений Київ, потрапила в письменницьке коло… Всюди панувала радість від того, що наші наступали, всі розуміли, що треба потерпіти ще трохи, і перемога буде за нами! Худорлявий Максим Тадейович завжди був у парі з Вагеном Маміконяном, як Дон Кіхот зі своїм вірним Санчо Пансою, — той іще в евакуації вів усі фінансові справи Спілки і тепер був її відповідальним секретарем. Все вирішувалося якось по-домашньому, одне одному допомагали, підтримували… Письменники поверталися з евакуації, з фронту. Разом облаштовували побут, ремонтували РОЛІТ… Усі перебували у якійсь ейфорії — от зараз почнеться нове життя, знову поллється рікою творчість…