Клавка

Розділ 7

Як не дивно, вранці Клавка прокинулась у доброму настрої. Вона виспалася, і, здається, її тіло помолодшало років на десять, принаймні вона була готова здавати норми ГТО і бігти стометрівку, як на шкільній спартакіаді.

Емма Германівна почала ранок вальсами, тому Клавка все робила на рахунок рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Клавка глянула на годинник. Сьогодні є небезпека запізнитися на роботу. Олександр Євдокимович з докором скаже: «Товаришко Блажкевич, ви знову порушили трудову дисципліну». Не варто ризикувати. Треба пожертвувати зачіскою і зекономити час. Вона безбожно рвала гребінцем неслухняне після вчорашньої завивки волосся, щоб надати собі більш-менш пристойного вигляду.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Потім забігла на кухню: що приготувати на сніданок? На підлозі стояв ящик з яблуками, вона взяла одне, помила й надкусила його. Сік бризнув і потік по підборіддю. Вона взяла ще кілька яблук, помила, почистила шкірочку і натерла на тертушку — для дядь-Гаврила і Емми Германівни. Обоє мали погані зуби. Буде їм на сніданок. Залишила під дверима Вінницьких і Бронштейнів по мисці дарів саду, а сама, із яблуком у зубах, вискочила з дому і, знову згадавши свої чемпіонські досягнення з бігу, рвонула вгору дворами через Афанасіївський яр — на Ворошилова.

Рáз-два-три, рáз-два-три, рáз-два-три!

Хух. Не запізнилася.

Клавка сіла на своє робоче місце, згадала вчорашній вечір, посміхнулася, вирвала із зошита аркушик паперу і написала:

«Обіцяю собі:

1. Більше не пити.

2. Не залишатися наодинці з „Бе“.

3. Мій вибір — „А“».

Перечитала списочок і подумала, що він не зовсім реалістичний. Тому порвала аркуш на маленькі шматочки і поклала купкою на столі.

Натомість написала ще раз:

«Даю собі слово:

1. Більше не пити перед тим, як залишатися наодинці з „Бе“.

2. Мій вибір — „А“».

Прочитала — знову не сподобалося.

Порвала і цей аркуш, написала втретє:

«Даю собі слово:

1. Уникати „Б“ після вживання алкоголю.

2. Мій вибір — „А“».

Знов не те. Знову знищила, взяла новий аркуш і вивела ще раз:

1. Уникати «Бе», бо

2. Мій вибір — «А».

Клавка на мить замилувалася текстом: годиться! Від сьогодні вона починає нове життя. В чому воно полягатиме, вона ще не вирішила, але налаштована була дуже рішуче.

— Клавдіє Дмитрівно, бачу, вам нíчим зайнятися? — заскочив її зненацька Яків Васильович і показав на купку маленьких клаптиків паперу.

Клавка безтурботно розсміялася і заходилася підшивати в «розшитий» учора архів стенограму зборів, яку носила до ЦК.

Вона прискіпливо оглянула приймальню: треба над нею попрацювати. Сюди так і просяться кілька вазончиків з «огоньком» і різдвяником, а також годинник на стіну, щоб голосно цокав, як у приймальні Бакланова.

Вона мимоволі глянула на телефон.

Сьогодні він — «А» — має передзвонити. Як же інакше? Після вчорашнього сюрпризу він обов’язково повинен озватися. Серце її тьохнуло. Як казала Єлизавета Петрівна, перспектива стати дружиною працівника ЦК дуже заманлива. Треба викинути з голови «Бе», а з пам’яті — все, що відбулося вчора в скверику.

— Клавдіє Дмитрівно, Клавдіє Дмитрівно!

Клавка здригнулася. Над нею стояв Сіробаба.

— А-а-а, Павле Миновичу! Доброго ранку!

— Що там чувати? — підморгнув він по-змовницькому і показав кивком голови на двері до кабінету Корнійчука.

— Не знаю, — стенула плечами Клавка. — У нього робоча нарада. Протокол не ведеться. Їм зайві вуха не потрібні.

— Клавдіє Дмитрівно, голубонько! Чи не знаєте, бува, кого збираються критикувати на Пленумі?

— Ну, Павле Миновичу, ви таке питаєте… — замахала руками Клавка.

— Я неправильно висловився. Мене інші не цікавлять. Я питаю лише про себе. До чого мені готуватися?

— Павле Миновичу, я нічого не знаю, а якби й знала, то вам би не сказала.

«А Баратинському проговорилася!» — дорікнула вона сама собі.

Насправді у доповіді Олександра Євдокимовича був іще один пасажик, де, можливо, мався на увазі Сіробаба, але, як це часто буває у Корнійчука, без називання імен: «Я, товариші, хочу згадати, як певною, невеликою частиною наших письменників у штики був прийнятий мій виступ на з’їзді КП(б)У перед війною, коли я різко виступав і критикував тих письменників, які захоплюються солом’яною стріхою і не бачать нового життя, які описують нову людину на селі — колгоспника — так само, як описували селян у дев’ятнадцятому віці!» Але хіба це критика? Це просто укус комара в порівнянні з тим, що чекає на Довженка! Бідний Олександр Петрович! Але як же тут не покритикувати Олександрові Євдокимовичу, коли сам Сталін читав сценарій Довженка і гнівно його засудив.

— Клавдіє Дмитрівно, ну признайтеся, а я вам за це — медку з нашої пасіки, з вінницької…

— Медку можна мені, Пашо!

Це був голос Єлизавети Петрівни, яка якраз увійшла в приймальню.

— Ну чого ти причепився до дитини! Хіба ти не знаєш: «Нас вчить партія, нас вчить великий Сталін, що без критики неможливо рухатися вперед!»

— А-а-а, це ти, Лізко! Чорт тебе приніс!..

— Пашко, якщо тебе й критикуватимуть, то це тобі піде лише на користь: громадськість тобою зацікавиться, мовляв, «стоп-стоп-стоп, а хто то такий Павло Сіробаба, якого так уперто критикують! Дай-но почитаю!» Гляди, й книги твої швидше розкуповуватимуться!

— Лізко, замовкни!

Прохорова продовжувала сміятися:

— Он Іван Сенченко написав у своєму романі «Його покоління», що Леонід (так звати головного героя) про Тичину знав тому, що на вулиці Коцюбинського була школа імені П.Г. Тичини!.. А школи твого імені ще не побудували, тож як про тебе дізнається «Леонід», як не з доповіді Олександра Євдокимовича?

Прохорова з Клавкою розсміялися, щоправда, остання «в кулачок».

— Ну, ти, Лізко, й язикате стерво, точнісінько, як моя жінка. Злигалися дві відьми й кров мою п’ють! Тобі добре, тебе не зачіпають, а по мені їздять уздовж і впоперек!

— А тому що, Пашечко, я не випендрююся і не пхаюся в журнал «Вітчизна», а сиджу тихо і працюю в шухляду, а «на гора» видаю дитячі віршики в журнал «Барвінок». Думаєш, у мене нема нічого показати?

Павло Минович махнув рукою і вийшов з приймальні.

Прохорова обійняла Клавку за плечі:

— Ну що, Клавочко, як там у вас все пройшло? Він, тобто «Бе», повернувся вчора такий розгублений… «Де шафа?» — питає, а думки десь далеко-далеко! Ви встояли перед напором?

— Не зовсім! Але, будь ласочка, потім, тут, як то кажуть, стіна з вухами та ще й такими величезними, як у слона. У вас щось термінове?

— Перший проводить нараду? — Прохорова кивнула на двері.

— Так.

— Голова Літфонду там?

— Немає.

— Ясно! Та в мене виникла проблемка. Я ж не знала, на коли планується Пленум, і взяла заздалегідь путівку в Ірпінь якраз на початок золотої осені — з цієї п’ятниці. А тут виявилося, що на наступному тижні буде Пленум, треба буде їздити туди-сюди, а світ же не близенький… Думаю, як перенести терміни путівки… Хто там зараз в Ірпені?

— Ой, Єлизавето Петрівно, зараз там усі завсідники — і Малишко, і Гончаренко,[22] і Гордієнко.[23] Гарна компанія, їдьте. Пленум триватиме всього кілька днів. Крім того, — вона перейшла на шепіт, — може так статися, що після Пленуму Пестуна знімуть з голови Літфонду, а прийде хтось інший — раптом не дасть вам путівки…

— Умовила. Я там у списках є? — показала вона на перелік запрошених на Пленум, що віддрукованим лежав на столі у Клавки.

— Так, є. Якраз можете взяти своє запрошення.

— Ну що, до вечора? — запропонувала Прохорова. — У мене ще кілька картоплин лишилося. Приходь на вечерю!

І намірилася вийти з приймальні, але Клавка затримала її:

— Єлизавето Петрівно, до речі, Олександр Євдокимович критикує саме це місце з роману Сенченка, яке ви щойно згадали…

Та багатозначно підморгнула їй.

…За дрібними дорученнями Клавчин день минув. Олександр Сергійович не подзвонив.

Не подзвонив!.. Не подзвонив!..

Дорогою додому зі Спілки Клавка лаяла себе: «От дурна! Розкатала губу на завідуючого відділу ЦК!» А він ні сном ні духом не підозрює, що вона собі нафантазувала!

Як же вона себе ненавиділа в цю хвилину за свою недосвідченість в амурних справах, коли бажане сприймається за дійсне!

І взагалі — геть думки про чоловіків! Невже їй самій погано живеться? І материнського інстинкту в неї не спостерігається… Буде собі сама, як Прохорова!

Вона бігла по вулиці Ворошилова і мимоволі звернула на вулицю Франка. А коли зрозуміла, що йде не до себе, а до РОЛІТу, вирішила не міняти маршрут і, не заходячи додому, рушити відразу «на картопельку» до Єлизавети Петрівни. «Тільки б „Бе“ там не було!» — благала невідомо кого вона.

Баратинського у Єлизавети Петрівни не було. Зате до неї прийшла її нерозлучна подруга — Неля Мусіївна, Сіробабиха. З нею завжди було весело: дотепи випурхували з неї, як пташки з кущів, і передавалися з вуст у вуста в ролітівській громаді. При згадці про її знамениті пироги і рибу-фіш у всіх починалося слиновиділення. Здавалося, не було людини у всьому РОЛІТі, хто б не скуштував їх. Щедрості й гостинності Нелі Мусіївни не було меж.

Крім того, вона славилася своїми педагогічними здібностями. Сіробаби мали трьох дітей різного віку, а Неля була домогосподаркою. Вона сама доглядала їх, не довіряючи менших дитячим садкам, а старших — київським дворам. Вона ретельно займалася їх вихованням, організовувала різні свята, вистави, спортивні змагання, залучала до цього інших ролітівських дітей, чиї батьки були безмежно вдячні за те, що їхні нащадки не тиняються бандитськими закутками Євбазу.

Мешканці будинку лише встигали дивуватись, як у дуже посереднього та й недолюблюваного редакторами Павла Миновича Сіробаби зростає матеріальний добробут: адже він аж ніяк не міг похвалитися хорошими гонорарами. Це приписували здатності Нелі «крутитися». Навіть у голодну зиму 1946–1947 року їй вдалося зробити навар. Вона не полінувалася і гайнула на Вінниччину, на батьківщину чоловіка. Його село з дідів-прадідів було відоме тим, що сушило грушки і сливки. Вона зібрала у господарів сушку, найняла підводу і по морозу дісталася Москви, там оселилася в смердючій кімнатці колгоспного ринку, де, крім неї, жило ще восьмеро бабів. Два місяці вона простояла на базарі, захворіла на бронхіт, змарніла, але привезла додому машину, а крім того, щедро поділилася заробітком з односельцями чоловіка.

Машина стояла під вікнами у ролітівському дворі, вилискувала і дражнила око письменників та їхніх дружин своїми бамперами і фарами. Але відверто на цю тему ніхто не висловлювався. Заздрити Нелі було своєрідним моветоном.

У ролітівській спільноті гуляла думка, ніби Неля «щось знає», і якби вона не була єврейкою, її б запідозрили в тому, що вона відьма: так у неї все добре складалося. Ходили чутки, що коли її чоловік приходив додому і починав скиглити, що його ніхто не хоче друкувати і ось знову забракували рукопис, вона кидала на стіл колоду карт, які розсипалися віялом, перемішувала їх, попльовувала зверху і примовляла весело: «Шахер-махер-парікмахер!» Після того у Сіробаби дивним чином усе складалося і його рукопис приймали до друку.

Таким було уявлення середньостатистичного ролітівця. Але Клавка знала, що це не більше, ніж казка. Вона не раз чула у своїй приймальні нарікання редакторів журналів і видавництв на те, що Неля Мусіївна Сіробаба бере їх в облогу і переконує різними аргументами взяти рукопис її чоловіка. Наприклад, її улюбленим «коником» було те, що література — це не «парад зірок», а літературний процес, у якому мають право брати участь не лише таланти, а й просто обдаровані люди, і не страшно навіть, коли затешеться якийсь середнячок: адже на його фоні зірки класиків світитимуть яскравіше. Цю тираду вона урочисто закінчувала словами: така установка партії! А потім, немов схаменувшись, щоб ніхто не подумав, що Сіробаба посередній письменник, починала «бити себе в груди»: нова повість Павла Миновича така оригінальна, подивіться, які в нього пасажі! І зачитувала уривки з артистичною майстерністю, гіпнотизуючи присутніх. І редактори, зачаровані її промовою, приймали текст у роботу. А коли пізніше, схаменувшись, кидалися шукати у статтях, виступах вождів і постановах партії висловлювання, почуті від Нелі Мусіївни, виявлялося, що таким там навіть не пахне. А фрагменти, які вона натхненно зачитувала, на папері мали бляклий і невправний вигляд. Але було пізно, бо твір уже було надруковано.

Треба віддати належне Нелі Гершко: її ніколи не ловили на поширенні пліток, хоча, здавалось би, таким активним спілкуванням з мешканцями РОЛІТу — письменниками, їхніми дружинами, дітьми, мамами, тещами, хворими тьотями і бідними племінниками — не міг похвалитися більше ніхто. Єдине місце, де вона могла розслабитися і дозволити собі вибовкнути той чи інший секрет, — це була квартира Єлизавети Петрівни. Неля й Ліза були подругами ще з дитинства, ходили до однієї школи й одного класу; подейкують, що це Єлизавета Петрівна «висватала» Нелю за Павла Миновича, перспективного селянського письменника, якому світила квартира в РОЛІТі. Щоправда, йому не вистачало своїх коштів на перший внесок (адже в 1934-му це був кооператив), ось тут і знадобилися Нелині єврейські загашники. Дружина Павла Миновича категорично заперечувала цю версію, а у відповідь на закиди щодо «незвичності» її шлюбу з національної точки зору називала десятки прізвищ українських письменників, які мали за дружин жінок її національності. Насправді в 1930-і роки це було модно: єврейські чоловіки з перспективою просування по кар’єрній лінії одружувалися з українськими дівчатами, нерідко беручи їхні прізвища, а єврейські баришні з «хороших сімей» шукали собі українських перспективних хлопців.

Через те, що Неля Мусіївна мала право заходити до Єлизавети Петрівни в будь-який час дня і ночі без попередження, Клавка нерідко опинялася в компанії цих двох жінок, які під час спілкування легко перетворювалися на фурій. Тоді в кімнаті стояв дим стовпом (це при тому, що Прохорова панічно боялася засмердіти кімнату), на столі виблискували фужери для вина чи шампанського з кольорового кришталю, які Єлизавета Петрівна виставляла лише подрузі, і в натюрморті обов’язково були присутні карти: Неля могла годинами підтримувати жваву розмову, не втрачаючи зоровий контакт зі співрозмовником, і при цьому розкладати пасьянс. Нерідко подруги й сварилися — переважно через різницю в естетичних смаках — і тоді по кімнаті аж «пір’я літало», після чого могли не розмовляти тиждень, максимум два. Але назагал це була парочка «нерозлийвода».

Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна, очевидно, до Клавчиного приходу палко обговорювали Пленум, що був «на носі», бо, коли вона зайшла, відразу затягли її в свою розмову на цю тему.

Неля ще раз перепитала Клавку, чи не збирається Корнійчук критикувати її Павла Миновича, і та не змогла їй відмовити, тим більше, що Сіробабі справді не було чого боятися.

— Нелю Мусіївно, єдине, що я можу вам сказати: на цьому Пленумі персона вашого чоловіка вже не стоятиме на порядку денному, хіба що хтось із «доброзичливців» у своїх виступах зачепить його ім’я, але то вже як ваша карта ляже, — віджартувалася Клавка, — тут щось прогнозувати важко.

— Ну, за це не гріх і випити! — розсміялася Неля Мусіївна безтурботно й і підняла вузький келих із блакитного кришталю.

Клавка здивувалася: шампанське, що за розкіш!

Неначе прочитавши її слова, Неля Мусіївна пояснила:

— У Павла Миновича книжечка вийшла. Невеличка — «метелик». Але все-таки подія. Сьогодні ми з ним напоїли редакцію прози «Радписьменника» «Советским шампанским», одну пляшечку вдалося врятувати для вас.

Ковтнувши холодного шампанського, Неля зауважила:

— Ой, як гарно пішло, дякую, Лізко!

— Це ж твоє шаманське, Нелько! — здивувалася Єлизавета Петрівна. Всі знали про зв’язки Нелі з буфетом ЦК.

— Лише в тебе з усього РОЛІТу є фужери, достойні «Советского шампанского»!

Прохорова задоволено посміхнулася. Це був вдалий комплімент. Вона ретельно стежила за тим, щоб до кожного алкогольного напою подавалася відповідна чарка. А різнокольоровий кришталь — це був чийсь німецький трофей, придбаний Прохоровою на Євбазі, і об’єкт її гордощів як світської дами.

На червоному кришталевому блюдечку (з тієї ж серії) красувалися маленькі бутербродики з ікрою. «Також із прийняття», — подумала Клавка.

— Пригощайтеся, Клавочко, — припрошувала Неля Мусіївна.

— Ні-ні-ні! — замахала Клавка, відхрещуючись від такого дорогого делікатесу. Вона побачила, що бутербродиків було чотири, отже, планувалося, що два буде для Прохорової, два — для Нелі.

Неля Мусіївна поклала на тарілочку перед Клавкою бутербродик.

— Повірте, дівчинко, мене цим уже не здивуєш! Колись я вúносила в Торгсин цілу жменю сімейного золота, щоб частувати галасливі письменницькі компанії. Тож Неля Мусіївна сьогодні обійдеться без бутербродика, а вам він запам’ятається, і Нелі Мусіївні буде приємно, — останню фразу вона промовила, стилізуючи під характерний єврейський акцент.

Клавка акуратненько вкусила смаколик з кав’яром і згадала дитинство. Колись її вернуло від риб’ячого жиру, яким тхнула ікра, бабуся ніяк не могла запхати в неслухняну внучку «торгсинівський» делікатес. А сьогодні для тієї самої дівчинки — тільки на 20 років старшої — це була «їжа богів». Після ковтка шампанського стало веселіше. «Так і спитися можна!» — посміхнулась подумки Клавка.

— І як пройшло «обмивання книги» у видавництві? — поцікавилась вона вголос.

— Ну що вам сказати, Клавочко? Лише велика доза шампанського й ікри допомогла розвіяти тривогу з приводу того, чи не громитимуть на Пленумі видавництво і редакторів за цю книгу мого Павла Миновича! — і Неля розсміялася.

— Але таки вдалося! — зауважила Єлизавета Петрівна.

— Так, на запах шампанського й ікри припхалася ще купа літераторів. Захмелівши, почали генеральну репетицію Пленуму.

— Нічого собі! — здивувалася Клавка.

— Ой, дівчатка, повірте моєму нюху, на цьому Пленумі знову буде повний вінегрет, як минулого разу, на загальних зборах, — зітхнула Неля Мусіївна. — Вилізе, як блощиці з-під старих шпалер, уся погань, заздрість, старі образи, самозакоханість, комплекси неповноцінності наших письменників. Ви побачите, вони знову немов подуріють: почнуть звинувачувати одне одного в гріхах, у запалі розкидаючись ярликами направо й наліво, а потім іще довго розхльобуватимуть кашу, яку заварили.

— Ярлики старі? — поцікавилася Прохорова. — Чи є щось новеньке? Тільки, будь ласка, без натуралізму: ніяких блощиць за столом!

— Ну, ярлик «буржуазний націоналіст» поки що поза конкуренцією. Чіплятимуть його наліво і направо одне одному так хвацько, як Малишко роздає «генеральські» і «маршальські» «погони» під час гри в дурня. — Неля взяла в руки свою колоду карт і почала їх тасувати. — Знаєте, ось що я вам скажу: в усіх цих безкінечних звинуваченнях в буржуазному націоналізмі є щось фарисейське. Одна справа — Рильський: рафінований, як кажуть львів’яни, інтелігент, який ностальгує за тим високоосвіченим колом, у якому виростав, і за тим богемним середовищем, у якому починав як поет, а друга справа — мій Павло Минович з його дитячою ностальгією за солом’яною батьковою хатою з призьбою на осонні. Як на мене, просто смішно і в одного, і в другого шукати буржуазний націоналізм. Вони обидва, хоч і такі різні, але радянські до мозку кісток люди, а те, що їм приписують, — це далеко не буржуазний націоналізм. Це свого роду хлопоманство, українофільство, нехай навіть і радянське. Повірте мені як онучці Мойше Гершка, що тримав книжкову букіністичну крамничку на Подолі з українофільською літературою! А хочете знайти буржуазний націоналізм — шерше ля Львів! Ось там його батьківщина!

— Я думаю, Нелько, — заперечила Прохорова, — і там його вже днем із вогнем не знайдеш! Там уже не письменницька організація, а кіт наплакав. Якщо до війни там було… скільки, Клавочко, членів? 58? Так?

Клавка кивнула.

— На той час, у 1940-му, це було лише вдвічі менше, ніж у Київській організації, і стільки ж, скільки в Києві у 1939 році. Це при тому, що Харківська налічувала всього 15 членів, Одеська десь 8, Донецька — 6. А в 1944-му Львівська організація вже налічувала «аж» 14 членів. А зараз, Клавочко, скільки?

— Єлизавето Петрівно… — з докором сказала Клавка. Вона не любила давати інформацію з канцелярії.

— Ну, що ви, Клавочко, комизитеся! Який же це секрет? Ми ж це обговорювали на партзборах! Я просто призабула цифру.

— Ну, вісімнадцять.

— Вісімнадцять членів Львівської письменницької організації! І скільки серед них корінних львів’ян, тобто не львів’ян, а вихідців із Західної України? Ну, від сили половина. Ну, Козланюк[24], ну, Галан, ну, Карманський[25]… До речі, його виключили зі Спілки чи ні? Я так і не зрозуміла, — вона подивилася на Клавку.

— Та там така історія сталася з ним. Коли він приїхав з Бразилії… — почала Клавка.

— З Бразилії? — здивувалася Неля Мусіївна.

— Ну, так, він там був спершу послом від ЗУНР, потім лишився жити в еміграції, а в тридцять сьомому чи тридцять восьмому — точно не знаю — повернувся на батьківщину. В тридцять дев’ятому його прийняли до Спілки. Під час війни він опинився на окупованій території і щось там видрукував не те. То рік тому Львівська організація його виключила зі Спілки. Але, наскільки я пам’ятаю, в офіційних протоколах спілчанського правління це питання не проходило, принаймні при мені. Тобто рішення це не затверджене… Але в цьогорічних загальних письменницьких списках членів Спілки його ім’я не значиться…

— Ну, добре. А чого це я зачепилась за Карманського? — задумалася Прохорова.

— Ви говорили про Львівську організацію, що там місцевих небагато…

— А-а-а, так! А тих, хто лишився, ніяк не звинуватиш у буржуазному націоналізмі. В їх числі Дарію Дмитрівну Полотнюк, чи то пак Ірину Вільде з Чернівців, яка працює кореспондентом «Правды Украины». А хіба назвеш націоналістами тих, кого послала партія туди працювати після війни? Буряка[26], Бірюкова[27], Петльованого[28]?.. Які з них буржуазні націоналісти?

— Лізо, я не про Спілку, — заперечила Неля Мусіївна. — Я про загальну атмосферу на Західній Україні… про бандерівщину. Я хочу сказати, що там дійсно націоналізм. Буржуазний чи не буржуазний, я не знаю! А що за націоналіст з мого Павла Миновича, який, зображуючи сучасне колгоспне життя, візьме та й вставить «красне» словечко, щось із улюблених архаїзмів доби Панька Куліша! Він часом буває такий кумедний у своїй наївності! Але при цьому пнеться в когорту націоналістів і де тільки можна б’є себе в груди: «Так, я робив помилки, у мене є недогляди буржуазно-націоналістичного спрямування. Але я каюсь!» Таке дурне геройство…

Неля Мусіївна то розкидала карти, то збирала, то тасувала їх різними способами — все це вона робила механічно, неначе тренувала пальці. Паралельно вона час від часу затягувалася цигаркою і струшувала попіл у зелену кришталеву попільничку.

— Він же у мене, як дитина, — продовжувала вона. — Ще й досі перебуває у романтичних тенетах Кулішевих «Записок о Южной Руси» і «Запорожской старины» Срезневського. Чортяка, начитався… Та я й сама винна: треба було кудись сплавити всі ці книжки з дачі, але ж рука не піднялася — це все, що лишилось у мене від дідуся і його букіністичної книгарні!

Вона затяглася цигаркою і випустила кілька колечок диму.

— От досі не можу збагнути: як він, той ортодоксальний містечковий єврей, збирав усі ті українофільські штучки! — Неля Мусіївна перескочила зі свого чоловіка на дідуся. — От шо йому було в голові? — останню фразу вона сказала з відчутним єврейським акцентом, який завжди симулювала, коли хотіла перевести розмову на жарт. — Міг би тримати ювелірну майстерню, щоб лишити своїй коханій онучці у спадок золото-діаманти. Так ні!

Вона розлила рештки шампанського у три бокали.

Єлизавета тримала свій келих у руках, замислившись.

— Ну, щодо твого Паші я згодна, — сказала вона подрузі, повертаючись до спілчанських ярликів. — То ти думаєш, Максима Тадейовича даремно критикують за націоналізм?

— А ти — що? Ні? Ти ж сама Ярославною плакала після загальних письменницьких зборів, де його рознесли «в пух і прах»? Я просто вважаю, що після того, що він зробив для української літератури і для всіх нас особисто, власне, як чи не для кожного письменника в Спілці, — треба не чинити над ним насильства, не вчити його, старого зубра, як писати, а дозволити йому бути таким, який він є, — трохи старомодним, трохи сентиментальним, пробачати йому старі, трошечки націоналістичні, гріхи…

— Слухай, Нелько, ось ти буваєш якась дивна! То ти кажеш, що він ніякий не націоналіст, а радянський українофіл, то знову йому приписуєш націоналістичні гріхи!..

— Ну, не кип’ятись, подруго! Це все лише слова. В цьому клятому літературному середовищі мимоволі і сама починаєш маніпулювати словами й автоматично чіпляти ярлики! Заспокойся!

Але Єлизавета Петрівна не збиралася заспокоюватись.

— Треба стежити за мовою… — повчала вона. — От я тобі скажу… — вона затяглася папіросою. — Ти ж знаєш, що я в таборах «ді-пі» працювала?

— Та тихо ти! — замахала на неї руками Неля Мусіївна. — Знаєм, знаєм. Не треба тут мені й Клавці брянчати своїми енкаведистськими медалями… Тихше, «РОЛІТ нє спіт»! Знайшла чим хвалитися!..

— Та що ти мені рота затикаєш? Всі й так про це знають!.. — Прохорова розчервонілася. — Так от там, скажу тобі, справжні буржуазні націоналісти! Я їх бачила, як оце тебе зараз. То вони — і чоловіки, і жінки, і молоді, і старі — дивляться на тебе, на комуністку з Радянського Союзу, так, що ти не знаєш, на якому світі опинилася! Вони люто ненавидять усіх нас. І вони, повір мені, далеко не жалюгідні, як тут їх інколи описують. Повір мені, Нелько, це — сила. Вони по суті — хто? Біженці! Голодранці! Вони тікали під час війни в Німеччину з двома клунками і своїми ідеалістичними уявленнями про вільну Україну. А бачила б ти, як вони трималися на наших співбесідах: не менше, як лорди! І як вони вкладали в свою чемну мову все презирство до нас! А бачила б ти, як вони облаштували свої табори: практично зробили з них маленькі держави — зі школами, університетами, церквами… І їхню віру в націоналістичні ідеї не можна нічим випалити. Ось що таке буржуазні націоналісти! А ви тут воюєте проти Рильського і Сіробаби!

— Спокійно, Лізочко, спокійно! Ніхто тут, принаймні у цій кімнаті, не збирається воювати проти Рильського і тим більше проти мого коханого Павла Миновича! Заспокойся! Чого ти?

— Та просто зло бере! Здавалось би, я — баба бабою, ти — баба бабою…

— А точніше, Сіробаба — Сіробабою, — пожартувала Неля.

Ліза посміхнулась, але продовжила:

— …але в нас більше глузду, ніж у тих мужиків, яким кинули кістку під назвою «буржуазний націоналіст», от вони й гризуть її! І гризуть не лише кістку, а й одне одного! Гризуть з остервенінням…

Клавка аж голову в плечі втягнула, перелякавшись того, що почула від Єлизавети Петрівни. Неля Мусіївна помітила цю реакцію і поплескала її по плечу:

— Не переживайте, Клавочко! І не слухайте її після двох келихів шампанського. Краще скажіть, що там у Спілці подейкують про майбутній Пленум?

— Та що там розповідати, — знехотя відмахнулася Клавка. — На закриті наради — туди, де не потрібен протокол, — мене не кличуть. Тож я знаю тільки те, що говоритиме Олександр Євдокимович у доповіді, коли, звичайно, не змінить своєї думки. А про що він говоритиме? Та про те, що й завжди… — їй таки вдалось ухилитися від відповіді.

Вона з острахом чекала, що зараз Єлизавета Петрівна її змусить переповісти, що було в ЦК, зиркнула на неї спідлоба, однак та була незворушна, як сфінкс: навіть перед найближчою подругою не подала й знаку, що знає щось більше. У цьому була вся Прохорова: сказала «я — могила!» — і слова свого дотримала.

Неля Мусіївна струсила цигарку, про яку на деякий час забула, поки над стовпчиком попелу в’юнився викрутасами димок.

— А що там думати? Я і без Клавочки можу все вам розповісти!

Вона згребла зі столу карти, ще раз їх перетасувала, розклала якоюсь химерною «шахматкою» і весело почала:

— Ну, так. Дивимось, як лягли тузи, і бачимо генеральну лінію партії, яка свідчить про те, що «не все гаразд у данському королівстві» і що прийшов час знову чистити авгієві конюшні…

Вона зітхнула, і цим скористалася Єлизавета.

— Якщо чесно, — сказала вона, — я вірю в те, що це правильно і Жданов має рацію. Останнім часом стільки сміття почало виходити друком — і в нас, і в Москві, і в Ленінграді… Але сумно, що всі зараз сприймуть цю настанову партії як команду «фас!» і можуть вихлюпнути дитя разом із водою.

— Ти віриш, що це НЕ команда «фас!»? — серйозно спитала Неля Мусіївна, припаливши нову сигарету.

— Так, я вірю, — спокійно відмовила Прохорова. — Партія хоче лише добра…

— Ну-ну! — іронічно зауважила Неля і продовжила «читати» карти: — Отже, зараз на порядку дня — критика, коли товариська, коли безпощадна. Але критика має бути. Бо, як казав товариш Жданов, «хто боїться критики — той останній боягуз». Ось так нам усе розтлумачують постанови ЦК і передовиці в газетах. І, власне, це дуже добре, бо тепер наші кохані письменники знають, що треба робити: критикувати одне одного. Ось дивіться, який розклáд: королі всіх трьох мастей повернуті до тузів, неначе спостерігають за тим, як лягають головні в колоді карти. Подивимося на королів. Піковий тут найголовніший. Він виголосить доповідь, покритикує всіх і вся — але так, як то кажуть, без фанатизму, як і вимагається від комуніста, який виконує настанови ЦК. Король сонячнокларнетний і король київськооктавний змагатимуться між собою, хто інтелігентніше і з більшим почуттям власної гідності вийде з критичної ситуації. Ось іще один король — трефовий, о, йому на цьому Пленумі не поздоровиться. Власне, як і чирвовому, київськооктавному. А ось зібралися в зграю вальти. Ух, як вони розперезалися! Готові одне одного вбити! Що я бачу? Вальти підняли руку на «святе» — на королів!

— А що у нас із дамами? — спитала Єлизавета Петрівна.

— А що — дами? Вони в меншості. Вони взагалі у світі карт завжди в меншості. І в реальному світі — вони не на перших ролях. І в Спілці вони в меншості. Як любить казати Варвара Чередниченко, у нас у Спілці не три національності — українці, росіяни і євреї, — а чотири. Четверта національність — це жінки, і в явно приниженому стані. Взагалі — дивлюся я на карти, — вам, літературним дамам, іще довго — принаймні до кінця двадцятого століття — доведеться лишатися в меншості, бачу, лише в далекій перспективі ви відіграєтеся на чоловіках. Мабуть, аж у двадцять першому столітті. Але нас тоді вже не буде на цьому світі…

— Ну, годі вже! Збирай карти, Нелько! — скомандувала Єлизавета Петрівна. — Налякала ти нас. Сподіваюся, з тебе нікудишня ворожка. Не хочу, щоб усе це збулося. Давайте краще пити чай!

Вона пішла в кухню, щоб поставити чайник. Неля Мусіївна полізла в коробочку з-під цигарок, але та виявилася порожньою. Тоді вона встала, понишпорила по кімнаті подруги і знайшла пачку з папіросами. Припалила, скривилася, проте затяглась… І знову розклала карти.

Тут нагодилась і Єлизавета Петрівна.

— Волію бути поганою ворожкою, але карти кажуть, що буде просто криваве побоїще… — заявила Нелька.

— Подруго, припини! — урвала її Прохорова, але та не послухалась і продовжила:

— Тут явно три жертви: король чирвовий, король трефовий і один валет.

На цей раз Єлизавета Петрівна піддалась на провокацію:

— Ну, припустімо, що чирвовий — це Рильський… — повільно промовила Єлизавета Петрівна. — Хто ж тоді трефовий король? Клавко? Ідеї?

Клавка мовчала. Вона думала: казати чи ні? Вирішила не казати. Тож спробувала здвигнути плечима якомога правдоподібніше.

Прохорова пильно дивилась у вічі Клавці, немов намагаючись зчитати з них потрібну їй інформацію.

— Думаю, валет — це Сенченко, — повільно сказала Єлизавета Петрівна.

«От зараза, здогадалася. Даремно я їй сказала сьогодні в приймальні, що фраза з роману Івана Юхимовича про школу імені Тичини є в доповіді Олександра Євдокимовича… Язиката Хвеська я, а не секретарка!» — картала себе Клавка.

— Да, Клавочко?

Та протестувально замахала руками.

— То хто ж тоді трефовий король? Клавко, признавайтеся!

— Я зараз піду звідси, Єлизавето Петрівно!

— Ну, добре, добре, сидіть. Допит закінчено.

Слава богу, хоч одного не вибовкала. Юрія Івановича. Яновського.

Єлизавета Петрівна принесла гарячий чайник, що майже наполовину википів, опустила його на дерев’яну підставочку, вийняла з буфету чашечки — не ті, які виставляла два дні тому для сусідів по квартирі, а інші, які тримала лише для улюбленої подруги, котра могла їх оцінити. Це був сервіз із пастýшками і пастушкáми.

— Ох, Лізко, Лізко! — замріяно сказала Неля Мусіївна, крутячи у руках і роздивляючись чашечку. — Скільки ми з тобою мріяли у дитинстві про принців і принцес, готували вистави «Попелюшка» і «Спляча красуня»! Ах, «Мечты, мечты! Где ваша сладость?». Клавко, як там Емма? Вона колись ставила наші дитячі спектаклі, шила нам костюми, грала на піаніно…

— Вже зовсім сліпа. Постаріла… Заговорюється… Їй постійно щось ввижається. Іноді щось таке «приплете», що й на голову не налазить. Я часом її боюся.

— От бачиш, Лізко, оце тобі приклад, що треба виходити заміж, поки не пізно. Ще й дитину могла б народити… Бач, як погано в старості бути самотньою…

Єлизавета тільки махнула рукою.

У цей момент у двері подзвонили, відразу у два дзвоники: Єлизавети Петрівни й Глухеньких.

Прохорова сиділа з кам’яним обличчям, наче й не чула дзвоника.

— Альо, Лізко, ти чого? Біжи відчиняти!

— Та! — ще раз махнула рукою вона. — Це наш новий сусід. Падло рідкісне! Не встиг оселитись, а вже баб водить у свою конуру! Сьогодні застала їх на гарячому!

Клавку немов окропом обпекло. До обличчя припливла кров. Це повідомлення призначалося для неї.

Неля ж відгукнулася на цю новину по-своєму:

— Новий мешканець? Ну, нічого собі! І чому я про це не знаю? — вона так само скипіла, як два дні тому Клавка. Неля Мусіївна мала право обуритись, адже тримала руку на пульсі усіх ролітівських справ і коли щось і могло вислизнути з-під її уваги, то тільки не житлове питання.

— Що — гебешник? — майже пошепки спитала вона у подруги.

Тим часом двері Борисові Андрійовичу, напевно, відкрила Мотя, і він зник у своїй кімнаті.

Розмова вже не клеїлась, і Неля Мусіївна стала збиратися додому — почала з того, що поклала карти в сумочку.

— Не йди! — попросила Єлизавета Петрівна.

— Та мене там чекають чотири голодні гобліни! — віджартувалась Сіробабиха і цмокнула подругу у щоку, а тоді звернулася до Клавки, яка сиділа з кислою міною:

— Тримай хвіст пістолетом! У тебе, на відміну від нас з Лізкою, все попереду. І це велика перевага!

От уміла Неля сказати людині те, «чим серце заспокоїться», і саме тоді, коли це бувало найпотрібніше.

Єлизавета Петрівна вийшла в коридор, щоб зачинити за подругою двері, і, очевидно, зіткнулася з Борисом Андрійовичем. Між ними відбулася коротка словесна перепалка.

Коли Прохорова зайшла до себе, Клавка вже встигла прибрати зі столу, поставити тарілки й келихи на тацю, щоб нести їх на кухню мити.

— Залиш! — заперечно помахала рукою Єлизавета. — Мотя помиє.

— Я вже додому, Єлизавето Петрівно! — жалібно сказала Клавка. — «Бе» в коридорі чи у себе?

— Та в коридорі чатує. Почекай, я тебе проведу!

— Може, не треба? — завагалася Клавка, хоча насправді була не проти. Це був єдиний спосіб безпечно прошмигнути повз Бориса Андрійовича й уникнути його проводжань.

Єлизавета Петрівна загорнула в газету кілька картоплин.

— На! — сказала вона Клавці. — Звари Еммі і своєму дядь-Гаврилові на вечерю!

Накинула на плечі пухову хустку, і вони вийшли в коридор.

— Добрий вечір! — сухо привіталася Клавка з Баратинським.

Той зрозумів, що Прохорова вибовкала його секрет, і лише винувато кивнув.

Прохорова з Клавкою вийшли з під’їзду РОЛІТу.

Прогулянка видалася приємною. Накрапував невеличкий дощик, і пахло мокрим осіннім листям. Вони непоспіхом пройшлися попід ручку, і під Клавчиним вікном Єлизавета Петрівна розпрощалася.

— Може, зайдете… — запропонувала Клавка. — З Еммою привітаєтеся…

— Не сьогодні, — відмовила та. — Боюсь… Боюсь побачити себе… у старості…

Клавка прийшла додому і, як доручила їй Єлизавета Петрівна, кинулась на кухню чистити й варити картоплю. Вона навіть не зазирнула в свою кімнату, щоб пошвидше — поки не заснули її підопічні — зготувати вечерю.

На звуки, що долинали з кухні, з’явився дядь-Гаврило. Емма Германівна чомусь не виходила.

«Нічого, покличу, коли картопля звариться!» — подумала Клавка.

Поставила картоплю на примус, забігла в свою кімнату, кинула фартух на стілець і стала перевдягатися. Раптом з-за вікна долинув спів. Вона зблідла: цей голос ні з яким іншим не можна було сплутати! Це був «Бе» — Борис Баратинський!

«Цього ще мені не вистачало!» — її кинуло в піт.

Вона відчинила вікно, і кімнату заповнив ліричний тенор, солодкий і ароматний, як цвіт акації з Афанасіївського яру. «Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай!»

— Борисе Андрійовичу, не треба, я вас прошу! Ідіть собі в добрий час!

Баратинський ніяк не відреагував на її прохання, лише артистично розкинув руки.

Клавка, знаючи натуру Бориса Андрійовича, збагнула, що він так просто не здасться, тож стала гарячково думати, як його випровадити з-під вікон.

Тим часом через увесь Афанасіївський яр пропливла урочисто, як гондола у Венеції, наступна музична фраза: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках донесу!»

Клавка прожогом кинулася на кухню і стала трясти за руку дядь-Гаврила:

— Випровадіть його кудись! Будь ласочка!

Дядь-Гаврило наказ зрозумів і покульгав на дерев’яному протезі до виходу.

Раптом із кімнати Емми Германівни почувся якийсь дивний звук — чи то стогін, чи то крик.

«Цього ще не вистачало!» — рознервувалася Клавка і шмигнула в кімнату сусідки. Та, немов мара, — сива, розпатлана, в нічній сорочці, — підвивала під вікном, незрозуміло чавкаючи беззубим ротом.

Клавці на мить здалося, що вона кличе: «Андрюшо, Андрюшо!» — але потім вона зрозуміла, що Емма просто марить.

Вона стала відводити сусідку від вікна, але та вся трусилась. Клавка її обійняла, сіла поряд з нею на ліжко, гладячи по руці.

Спів за вікном затих. Клавка підвелася з ліжка і обережно визирнула. Баратинський розгублено дивився у вікно Емми Германівни, але в цю мить до нього наблизився дядь-Гаврило, взяв його делікатно, але міцно, «по-мужицьки», під лікоть і повів до підворіття, що вело на вулицю Чапаєва.

— Пішли, синок, звідси! Пішли. Тут тобі нíчого дєлать!