Клавка

Розділ 13

Решта Клавчиного дня пройшла в дрібних клопотах машбюро.

Компанія стенографісток і друкарок виявилася не такою вже й поганою, як їй здавалося попервах. Щоб покращити її кепський настрій після прослуханих виступів, вони поїли її чаєм, намагалися розважити розмовами в перервах між диктуванням. Всі були сімейними, і в їхній поведінці було щось материнське.

Зачитувана стенограма її більше не тривожила. Клавка відчула в собі якусь байдужість до тих — коли пасквільних, коли формальних — випадів у бік Максима Тадейовича і Юрія Івановича. Вона, напевно, подолала больовий поріг, і в неї вже виробився імунітет. Критичні слова з вуст письменників на адресу одне одного більше нічого не важили.

З Клавкою таке трапилося не вперше. У неї за плечами був досвід загальних зборів письменників Києва, де промивали «Нарис історії української літератури». Спершу було боляче, огидно, а потім цілковито байдуже.

Нарешті засідання закінчилося. Одна машиністка додруковувала останню порцію стенограми, а друга вже збиралася додому.

Зайшов Олександр Євдокимович, і Клавка, як і вчора, віддала йому стенограму вечірнього засідання.

Можна було йти геть.

Пам’ятаючи про запрошення в ресторан, вона вагалася — що їй робити: йти додому чи чекати тут. Будівля Спілки і Клубу літераторів після засідань спорожніла, тут більше не було чого робити. Спустошена і виснажена, вона накинула на плечі в’язану синеньку вовняну кофтину і вийшла зі Спілки.

Там на неї вже чекала чорна машина. Коли відчинилися дверцята, вона ніскільки не здивувалася. Лише зблиснуло порівняння: «Кілька годин тому Єлизавета Петрівна, тепер — я». Її запросив сісти в машину не Олександр Сергійович, а його водій — молодий хлопчина з ретельно вистриженою, як у Овсяннікова, потилицею.

— Клавдія Дмитрівна? — спитав він, немов уточнював її особу.

— Так точно! — озвалася та, імітуючи жарт.

— Олександр Сергійович дав розпорядження вас завезти в ресторан «Динамо» і попросив, щоб ви його там почекали.

Вона кивнула.

Як виявилося під час подорожі, водія звали Митя, він без кінця теревенив, але умудрився за якихось п’ятнадцять хвилин сподобатися їй.

У ресторані «Динамо» Митю знали, він поручкався з адміністратором, і Клавку провели на другий поверх і посадили в закуток, відгороджений від решти зали. Перед нею було велике вікно, в якому вона бачила своє відображення, а що за ним — Клавка не знала, але по маленьких червоних мерехтливих вогниках здогадалася, що то були буйки на Дніпрі.

Стіл був застелений білосніжною, накрохмаленою і бездоганно випрасуваною скатертиною, на ньому стояли скляна серветниця у вигляді лебедя з паперовими серветками і вузька кришталева вазочка з гвоздикою. У двох бокалах, поставлених один навпроти одного, стирчали складені й запрасовані «квіточкою» полотняні серветки — також бездоганно білі й накрохмалені.

Тарілочки були фірмові: на них у вигляді дніпровської хвилі було вимальовано блакитною і золотою емаллю слово «Динамо».

До столу підійшов мовчазний, схожий на індика офіціант, який здався Клавці просто велетнем. Він відкрив пляшку «Нарзану», вийняв з її фужера серветку і налив газованої води.

Клавка задивилася на бульбашки, які метушливо зібрались на поверхні, виштовхуючи з фужера дрібну мжичку.

Вона навіть не знала — хоче пити чи ні.

Подивилася на офіціанта: він скелею навис над нею.

Вона відпила ковток «Нарзану», потім другий.

Офіціант ніби чекав цього: коли вона поставила келих, долив води, залишив пляшку на столі й вийшов.

З-за перегородки почулися голоси, в одному з них вона впізнала Митю. Він жартував: його точно тут добре знали. Може, він регулярно водить сюди дівчат Бакланова?

Клавка подивилась у вікно, на своє відображення.

Може, Олександр Сергійович має щодо неї інші плани? Вона ж досі не з’ясувала, чи одружений він. Може, він просто хоче зробити Клавку своєю коханкою?

Ця думка ніскільки її не збентежила.

Вона була настільки виснажена, що зараз, у цю мить, їй було просто все одно. Ця Спілка з усіма її чварами, РОЛІТ, сліпа Емма, контужений дядь-Гаврило… Їй усе це остогидло. І навіть Єлизавета Петрівна зараз була далеко-далеко зі своїм «Ми разом були в бою»…

По суті, вона, Клавка, сама-одна у цьому світі. І їй просто хочеться, щоб хтось міг її підібрати машиною після роботи, завезти у ресторан, налити шампанського, нагодувати людською вечерею… І нехай він буде сто разів жонатий — їй байдуже.

Вона на мить замислилася: взагалі-то машиною і рестораном такі справи не закінчуються. Зазвичай, у функції коханки входить іще дещо… І як вона про це забула? — підсміялася з себе Клавка.

Вона заплющила очі і спробувала уявити себе в обіймах Олександра Сергійовича. Картина її аж ніяк не надихнула: їй привиділися казенні білосніжні, як скатертина в цьому ресторані, простирадла, наволочки і підковдри з чорними інвентаризаційними штампами й Олександр Сергійович у чорних трусах. Він пестить її тіло, цілує в шию, а вона відвертається, утупившись у картинку із зображенням кримського санаторію, де крізь білі баляси видно лазурове Чорне море…

До закутка забіг Митя і сказав, що Олександр Сергійович дуже вибачався, але він затримується і що вона може починати вечерю без нього й замовляти все що хоче.

Прийшов той самий офіціант, схожий на пам’ятник Артема над Святогорським монастирем, і дав їй у руки меню, попередньо розкривши на першій сторінці.

Клавка перший раз у житті тримала меню ресторану. Для неї це був набір букв і незрозумілих слів.

Вона неквапно перечитала перелік. Порівняла ціни.

Для початку, — думала вона, — треба вибрати щось нейтральне. Щоб і не дуже дороге, і не дуже дешеве. Із закусок? Не брати ж собі салат з капусти? Це матиме плебейський вигляд. І салат з кальмарами не варто. По-перше, невідомо, що це таке, а по-друге — дивись, який він дорогий! Зупинилася на салаті «Олів’є».

З гарячих страв найпривабливішою їй здалася «котлета по-київськи». Вона ніколи її не пробувала: ось і настав цей зірковий час.

— Салат «Олів’є» і котлету по-київськи, будь ласка, — сказала якомога впевненіше Клавка.

Офіціант мовчки кивнув і записав олівчиком у блокнотику.

— А що будете пити? — нарешті озвався він і перегорнув сторінку меню на карту вин.

«Ох-ох-о! — подумала вона. — Як би тут не оскандалитися!»

— Шампанське! — прийшла рятівна ідея.

— Сухе, солодке, напівсолодке, мускатне?..

Бог його знає, яке?

— Напівсолодке! — наздогад бовкнула вона і подивилася на офіціанта.

Той кивнув, — як їй здалося, схвально, — і пішов.

Клавка знову лишилася наодинці з собою і зітхнула з полегшенням. Вона втупилася у своє відображення у вікні, намагаючись розгледіти, як крізь нього пробивається ланцюжок вогників від катера.

«Ну що ж, — подумала вона. — Ліжко, або, як кажуть на Євбазі, „постєль“, річ хоч і не дуже приємна, але необхідна. Так що треба до цього бути готовою.

Звичайно, добре було б, як жартувала Єлизавета Петрівна, спершу „вкусіть плод страсті“ з кимось молодим і привабливим…»

Вона інстинктивно закрила очі. Перед нею постав Борис Андрійович.

Він лежав, закинувши руку за голову, у неї в ліжку, а вона накручувала на палець чорне волосся у нього на грудях… Він кривився, але терпів.

«Дурна баба!» — сказала вона собі і розплющилась.

Забіг Митя:

— Не скучаєте, Клавдіє Дмитрівно?

Вона заперечно похитала головою: отак би сидіти, безкінечно дивлячись у вікно, а потім безкінечно їсти і пити шампанське. І щоб нікого більше не було…

— Я приніс вам журнал «Советская женщина». Останній номер!

Клавка змусила себе посміхнутись і подякувати.

Нагодився офіціант з довгим вузьким фужером. Налив шампанського.

Клавка дивилася на бульбашки флегматично, як півгодини тому в келих з «Нарзаном». Пригубила. Смачно. Зробила більший ковток. Іще один. Іще…

Принесли салат «Олів’є» і кілька скибочок хліба — чорного і білого.

Клавка з апетитом узялася за трапезу.

Її зображення у вікні повеселішало.

«З Олександром Сергійовичем, — думала вона, — можна буде їздити на курорти. Ну, звичайно, якщо він не жонатий. А якщо жонатий?»

Клавка задумалась. На це питання у неї відповіді не було. Вона не могла собі уявити, куди вивозять номенклатурні працівники своїх коханок.

«Там видно буде!» — подумала і сама долила собі шампанського. В принципі, ресторану «Динамо», ящиків з яблуками і спецпайків їй для повного щастя цілком вистачало.

Принесли котлету по-київськи.

Клавка роздивлялася її з усіх боків, намагаючись зрозуміти, з якого боку починати їсти.

Увіткнула виделку і… от зараза! З неї бризнуло масло!

Клавка почала поспішно промокати серветками масні плями на своєму синьому штапелевому платтячку.

— Виробнича травма? — пожартував у неї за спиною Олександр Сергійович.

Замість зашарітися, Клавка тільки посміхнулася: шампанське свою справу зробило.

Зайшов офіціант:

— Мені — як завжди! — коротко сказав Бакланов, і той, кивнувши, зник.

Клавка подивилась на нього впритул. Він був дуже втомлений.

— І як ваші справи, Клавочко? — весело запитав він.

— Добре! — сказала та і несподівано для себе поцікавилася: — А ваші?

— Краще й не буває! — посміхнувся він, і «гусячі лапки» зарясніли навколо його очей. — А як же інакше: сиджу з прекрасною дівчиною за хорошим келихом шампанського, — він сам налив собі у фужер, — що може бути краще? Ну, то що? Вип’ємо за зустріч?

Клавка кивнула і цокнулася з Баклановим.

На тарілці лежала продірявлена котлета по-київськи, і Клавка боялась до неї підступитися.

— Вперед! — заохотив він її. — Масло все вже витекло, — сказав, читаючи, як зазвичай, її думки.

Клавка акуратненько почала працювати ножем і виделкою.

— Втомилися? — неначе між іншим, спитала вона.

— Не те слово… — зітхнув той. — Ну, нічого… Закінчиться Пленум, візьму я Клавочку і поїдемо по Дніпру на теплоході… аж до Канева… до Шевченківської гори…

Клавка перестала жувати.

«Ось і відповідь на питання, — сказала вона собі, — куди возять номенклатурні начальники своїх коханок».

Вона продовжила жувати: «Тільки спочатку треба нею стати. Сподіваюся, не сьогодні».

Думка про те, що зазвичай після ресторанів «номенклатурні дівчата» розраховуються у своєрідний спосіб, трохи зіпсувала їй настрій, але вона взяла себе в руки і спробувала виявити якомога більше радості від того, що поїде з Баклановим по Дніпру.

— І на коли планувати? — про всяк випадок уточнила вона.

— А чому відтягувати? На ці вихідні й поїдемо!

Клавка, звичайно, хотіла після Пленуму виспатися, але коли їй ще випаде покататися по Дніпру на дурняк?

Нарешті вона порозумілася з котлетою по-київськи, піднесла до рота шматочок, а потім стала активно розмішувати масло, що витекло з неї, з картопляним пюре.

Жуючи, вона здивувалася, що котлета виявилася насправді не котлетою, тобто не перемеленим м’ясом, а курячою грудинкою, майстерно складеною і обваляною в паніровці, але свого здивування нічим не виказала.

Прийшов офіціант і приніс Олександрові Сергійовичу першу страву під назвою «як завжди». Це був овочевий супчик.

Добре, що він запізнився, — подумала Клавка. — Як незручно вона почувала б себе зі своїм салатом «Олів’є» поряд з його дієтичним супчиком.

Бакланов їв акуратно.

«Може, він теж із дитбудинку?» — подумала вона і спробувала визначити, скільки йому років.

Він приблизно віку Яновського… Йому років сорок… Ні, тоді дитбудинків не було… Принаймні радянських…

Це ж на скільки років він мене старший? Десь на п’ятнадцять?… Ну, це ще терпимо…

Прийшов офіціант, забрав порожню тарілку з-під супу і поставив гречку з паровими котлетами.

«Так він больний!» — словами дядь-Гаврила сказала собі Клавка, подивившись на другу дієтичну страву.

Олександр Сергійович долив собі і їй шампанського й підняв келих, немов перед тостом.

Клавка теж підняла фужер і спокійно подивилася йому в очі.

— Якщо ми погодилися на подорож до Канева Дніпром, то, може, ви погодитеся ще й на маленький подаруночок?

«А чом би й ні? Мені двадцять шість років. Можу я хоч зараз почати отримувати подарунки від чоловіків?»

Він поклав на стіл відкриту коробочку. В ній була обручка.

Клавка округлила очі:

— Це що, обручка?

— Як бачите! — підтвердив він: йому вдалося справити враження на Клавку, і він тішився.

— Тобто ви… — зам’ялася вона, соромлячись озвучити свої найсміливіші думки.

— Так, я хочу, щоб ми одружилися…

— Ви ж мене зовсім не знаєте, — тихо промовила вона.

— Повірте мені, Клавочко, знаю я вас дуже добре.

Кров ударила Клавці в обличчя.

— Я за вами спостерігаю ще з минулого року. Ще із загальних зборів київських письменників… Ви мене не пам’ятаєте?

І, оскільки вона не відповіла, він повторив — але тепер ствердно:

— Не пам’ятаєте… — він посміхнувся. — Я ж сидів на балконі…

— На балконі… — повторила вона автоматично.

— От із того часу.

— З того часу… — замислилася вона.

«Це значить, він за мною стежить не один тиждень, а цілий рік…»

— Але ж я вас зовсім не знаю… — висловила другий аргумент Клавка.

— Я чекав цього зауваження, і от що я вам відповім: у нас ціле життя попереду, щоб досконало вивчити одне одного!

На Клавку раптом налягла безмірна нудьга. На мить вона уявила, що з цим жовтим чоловіком, який рік стежив за нею, з цим Аїдом, доведеться прожити все своє життя…

— Ваші котлети вичахли, — сказала Клавка й показала йому на тарілку, — і каша теж…

Потім вона глянула на ласий шматочок курочки, який передбачливо лишила, щоб Олександр Сергійович не їв сам.

— Ну, то що? — лагідно спитав Бакланов.

— Я згодна! — сказала Клавка, імітуючи радість.

— То за це вип’ємо?

Клавка цокнулася з ним своїм келихом.

Олександр Сергійович узявся за свою страву. Настрій його швидко покращав.

— І справді, вихололо! — погодився він, але апетитно наминав.

Клавка доїла свою котлету по-київськи з картоплею.

— Розкажіть мені щось про себе! — попросила вона.

— Ти… — сказав він.

— Що? — не зрозуміла Клавка.

— Називай мене на «ти»!

«Ох-ох-о! — без ентузіазму подумала вона. — Заміжжя — це коли ще й треба називати його на „ти“, ще й якесь ніжне слово придумати… „Зайчик?“ „Котик?“ Ні. „Бакланчик“».

— Що тобі сказати, Клавочко, життя моє сіре й нецікаве! Що його розповідати?

— Ну, хоч мама у вас була?

— Була, — засміявся Бакланов.

— А батько?

— І батько був!

— Ну, то розкажіть про них.

«Зараз скаже: народився і виріс я в бідній сільській родині. Був у наймах!..»

— Ну, то що тобі сказати? Народився я в бідній селянській родині, в Херсонській губернії. Підріс — став наймитом!

«…Поступив у революційний гурток і був висланий у Сибір…»

— Потім поступив у ремісниче училище і в революційний гурток… Відсидів своє і мав іти етапом у Сибір, аж тут…

«…вибухнула революція».

— … вибухнула революція. Я, звичайно, став у перших її лавах.

«Під час громадянської війни очолив Червоний загін».

— Під час громадянської війни воював у Червоній армії…

«Після того повернувся, вступив на вищі партійні курси…»

— А далі — інститут, вищі партійні курси… І так сходинка по сходинці… так і став тим, ким я є тепер…

«Про війну не розповідає. Значить, відсиджувався в тилу. Питати про це не буду. Про що ж його спитати ще?»

— А літературою давно цікавитесь?

— Усе своє життя. Ще хлопчиком…

«… ховав книжки під подушку від батьків…»

— … ховався в чулані…

«В комірчині», — поправила його Клавка подумки.

— В комірчині, — виправився він. — Від батьків. А потім… — він затнувся, — революція, війна, партійна робота… Все не до того було… А от тепер, на цій посаді, як прорвало…

— Ясно, — знову без ентузіазму промимрила Клавка.

Бакланов не помічав її гнітючого настрою.

— Офіціант! — гукнув він.

Прийшов «пам’ятник».

— Нам — морозива! — радісно скомандував Олександр Сергійович, а тоді глянув на Клавку. — Клавусик, морозива? — перепитав.

— Морозива! — сказала вона і вишкірилася на офіціанта, вдаючи щасливу посмішку.

Той кивнув і слухняно вийшов, забравши брудні тарілки.

Вселенська туга, що охопила Клавку, проникла в кожну клітинку її тіла. Тепер їй хотілося, щоб ця вечеря вже нарешті скінчилася, щоб вона могла залізти у своє ліжечко — єдине місце, де почувала себе щасливою, — і залягти в сплячку, бажано зимову…

Тим часом Бакланов жваво про щось розповідав, але Клавка не чула його слів, вона механічно кивала, натужно посміхалась, а сама думала про те, що насправді не так уже й погано бути старою дівкою: принаймні, у неї є свій світ, куди вона пускає лише Емму, дядь-Гаврила, Єлизавету Петрівну, ну, ще інколи Сіробаб. А тепер їй усе життя доведеться жити з цим жовтим сморчком у вселенській нудьзі…

Принесли морозиво в розеточці. Клавка проковтнула його одним махом, сподіваючись, що так зробить і Олександр Сергійович, після чого можна буде нарешті піти звідси. Він же — навпаки — набирав морозиво на ложечку малесенькими порціями, а потім грів у роті, перш ніж ковтнути.

«Боїться захворіти, — подумала вона. — Больний». — І її знову огорнула туга.

— Ну що, пора йти? — спитав Бакланов.

«Нарешті!» — з полегкістю зітхнула Клавка.

— Вам… тобто тобі, сподобалося?

— Дуже! — вклала у свої слова якомога більше захоплення Клавка. — Велике вам спасибі!

— Тобі…

— Що?

— Ми домовилися на «ти».

— А! — згадала Клавка. — Тобі… — це останнє слово застряло у неї в горлі, і вона ним мало не подавилася.

Вона встала з-за столу і невпевнено подивилася на відкриту коробочку з колечком, не знаючи, що з нею робити: брати? Це значить остаточно собі сказати, що назад дороги нема. Але ж не залишати її тут!

— Це твоє! — сказав Олександр Сергійович, зрозумівши її вагання як природну скромність, і вклав коробочку їй у руки.

— О, дякую! — сказала вона.

«Ще б пасувало сказати „Яке воно гарне!“», — порадила вона сама собі.

— Яке ж воно гарне!

— Я сам вибирав! — гордо сказав Бакланов.

«Невже золоте? — прицінилася вона. — Треба буде показати Прохоровій».

У машині Олександр Сергійович весь час сипав старими заяложеними жартами, розповідав анекдоти «з бородою», а водій сміявся від душі, неначе чув їх уперше в житті. Пробувала сміятися і Клавка.

— Заїжджати? — спитав Митя перед підворіттям, що вело до її будинку.

— Заїжджай! — весело скомандував Бакланов.

«Навіть Митя знає, де я живу! — подумала Клавка з досадою. — Напевно, він один із тих „мордоворотів“, які завозили ящик з яблуками».

Біля входу в під’їзд Олександр Сергійович узяв її за руку:

— Ну то що? У неділю — по Дніпру?

Клавка кивнула.

— І наступного тижня розпишемось!

Клавка здригнулася:

— Чому так спішно?

— Так треба, Клавочко, так треба. У цьому місяці розподілятимуть квартири у новому будинку. Це гарна нагода отримати чотири кімнати на двох.

Він зам’явся.

— А до того ж…

— Що? — Клавці здалося, що внизу, у вікні Бронштейнів, ворухнулася шторка.

— До того ж, я поспішаю, щоб ти не наробила дурниць…

І він розсміявся, перетворивши останню фразу на жарт. І, щоб відвести увагу від цих слів, поцілував її в губи.

Поцілунок був сухим і безбарвним. «Формальним», — підібрала епітет Клавка.

«Ну що ж, таким і має бути поцілунок Аїда!»