Клавка

Розділ 10

Клавка встала сьогодні о пів на сьому. Вона добре виспалася, була у хорошій формі і гарному гуморі. Щоправда, вчорашня подорож з Ірпеня до Києва завершилася дивно. Біля підворіття, що вело з вулиці Чкалова до її дому, стояла, немов на чатах, чорна «Волга». Її не можна було не помітити. Клавка спершу не звернула на це уваги. Вона метушливо, щоб не затримувати Сіробаб і Прохорову, витягала з машини свій клуночок, але Неля Мусіївна зібралася вручити їй кошик з яблуками і горіхами, Клавка відхрещувалася, але та їй силою всунула його. Клавка на знак удячності поцілувала її. Крекчучи і тримаючись за спину, вилізла з машини і Єлизавета Петрівна, вони теж розцілувалися на прощання. Ну, тоді й Павло Минович обійняв Клавку і навіть малий Костик потиснув їй руку. І ось у цей момент вона випадково кинула погляд на ту чорну машину, побачила, що віконце в ній трішки опущене, і їй здалося, що за нею стежать.

Обмірковуючи вранці цей випадок під час прасування блузки й під вправляння Емми Германівни на фортеп’яно (сьогодні її потягло на маршові мелодії), Клавка сказала собі: «Навіть якщо мені це не привиділося і за мною справді стежили, то нема чого хвилюватися: у мене надійне алібі».

Сьогодні був перший день Пленуму, і Клавка вдяглася урочисто: чорний низ, білий верх. Блузку їй на день народження подарувала Єлизавета Петрівна. Вона була з тонкого батисту з дрібними рюшиками на шиї і на рукавах, а посередині мала рясний ряд перламутрових ґудзичків. Клавці довелося прасувати її дуже довго, розправляючи кожну складочку. Черевики дядь-Гаврило сяк-так їй наваксував. Трохи гірше, ніж це робила Гречанка на Євбазі чи ассирійці на Хрещатику.

Зачіска «Вікторі Ролз» їй вдалася, тож вона сьогодні почувалася в міру елегантною.

Клавка прийшла у зал засідань Клубу літераторів, розташованого в тій самій будівлі, що й Спілка, за дві години до початку. Тут уже все гуло, як у вулику: витягали довгого стола на сцену, накривали його сукном, розставляли на ньому й на трибуні карафки з водою і склянки. В коридорі прилаштували буфет.

Реєстрація проводитиметься прямо при вході, в невеличкому фойє. Клавка простежила за тим, щоб правильно поставили стіл для реєстрації учасників, перевірила, чи буде зручно працювати стенографісткам у залі, поклала на їхній стіл письмове приладдя. Через особливу важливість сьогоднішнього Пленуму запланували п’ять змін стенографісток, кожна працюватиме по 12 хвилин, потім виходитиме із зали в машбюро, де відразу ж диктуватиме свій запис машиністці. Усього друкарок передбачалося дві. Клавка перевірила, чи друкарські машинки напоготові — обидві заправлені новими стрічками, біля кожної — стосик чистого паперу.

Все було в повному порядку.

Клавка була на диво спокійна.

Ось уже прийшла і Нюра, нова спілчанська машиністочка, вона сьогодні у ролі реєстраторки. Нюра метушилася за столом, розкладаючи списки учасників Пленуму, під лінійку розграфляючи поля для відміток присутності на кожному з восьми засідань. Планувалося, що Пленум відбуватиметься чотири дні у дві зміни — ранкову і вечірню. У перерві передбачено обід.

А ось і перші відвідувачі. Ясно, що це командировочні — з Харківської, Львівської, Донецької, Закарпатської, Одеської організацій. Клавка збирала в них відрядні документи, щоб пізніше поставити печатки.

Біля машбюро вже юрмилася група друкарок і стенографісток. У зв’язку з серйозністю події їх «позичили» у якійсь солідній установі. Клавці здалося, що всі вони між собою чимось дуже схожі: старшого віку, з суворим виразом обличчя, майже однаково вдягнуті — у строгих костюмах і білих блузках.

Жінки повідомили Клавці, що одну стенографістку вночі забрали в лікарню з приступом апендициту. Клавка вирішила не шукати заміни, а перелаштувати роботу: 4 стенографістки працюватимуть не по 12, а по 15 хвилин.

Як не дивно, заперечень з їхнього боку не надійшло: вони дисципліновано кивнули головами.

«Все добре, — казала Клавка сама собі. — Все за планом».

За півгодини до початку Пленуму у вестибюль завалило багато письменників, вилаштувавшись у чергу до реєстраторки.

Клавка помітила невеличке скупчення молодих талантів — Руденко[42], Козаченко[43], Гончар, — усі вони учасники Наради молодих авторів, яка нещодавно відбулася. Вони трималися дещо осторонь. Цікаво, як вони виступатимуть на сьогоднішньому Пленумі?

Малишко, як один з організаторів Пленуму, метеором промайнув повз Клавку зі своїм «самурайським» виразом обличчя. Ось його зачепив Ільченко — краще б він цього не робив: Андрій Самійлович так накинувся на Олександра Євсейовича, що той аж побілів.

Клавка озирнулася по фойє. Ось прийшов Максим Тадейович. Біля нього стоїть його вірний Санчо Панса Ваган Маміконян. Точно про нього кажуть: Ваган Ресторанович. Він, як зазвичай, з пухким портфельчиком, в якому, подейкують, завжди є напоготові пляшка коньяку. Максим Тадейович привітний, усміхнений. Ось до нього підійшла привітатися Наталя Забіла. Спілкуються. Аж тут нагодився до їхньої компанії Малишко — звідки він узявся? Наталя Львівна делікатно відійшла, Андрій Самійлович щось говорить Максимові Тадейовичу, енергійно розмахуючи руками.

Клавка простежила, куди пішла Наталя Львівна Забіла, — а, ось де вона! З Єлизаветою Петрівною перемовляються. Прохорова немов відчула на собі Клавчин погляд, обернулася, побачила на ній свій батистово-перламутровий подарунок і підморгнула.

Що ж там у Максима Тадейовича? Він дружньо поплескує по плечу Малишка.

А де ж Яновський? Невже не з’явився?

Клавка зазирнула у список реєстрації. Навпроти його прізвища стояв плюсик. Як це він непомітно прошмигнув повз неї?

А Сенченко?

Клавка пошукала його очима в натовпі письменників. Он він! Здається, нічого не підозрює. Минулого разу на загальних зборах письменників він сам був у ролі критика. Мабуть, не сподівається, що сьогодні він буде на місці критикованого.

О, а це хто? «Явлєніє Христа народу»! Борис Андрійович Баратинський! І нахабства ж вистачило! Ще й іде реєструватися! Зараз облизня піймає!

Клавка сховалася за колону і обережно спостерігала з-за неї.

Баратинський підходить до реєстраторки, артистично поправляє рукою чорне пасмо хвилястого волосся, щоб справити враження на Нюру… «Не допоможе! Тебе немає у списках!»

У Нюрки «чолка не встала» від убивчої краси старшого лейтенанта а ля «грудь в ордєнах» — надто заклопотана вона була. Нюра водила олівцем по списку і не знаходила його імені.

«Ну що? Отримав по заслузі?»

А це що таке? Баратинський показує пальцем у кінець списку. Нюра киває і ставить хрестик!

«Вона його зареєструвала! Він є у списках?! Не може бути! Я ж сама їх друкувала!»

Щойно він рушив ходою павича у зал, як вона підлетіла до реєстраторки:

— Нюро, ти щойно зареєструвала Баратинського?

— Так, ось він дописаний рукою в кінці списку.

«Дописаний! Рукою! От пронира!»

Вона скипіла від ненависті. Гебешник клятий!

Ось прийшло і начальство, Клавка виструнчилась, як піонерка на лінійці. Її перепитали, чи все готово до початку, вона завзято кивнула.

Фойє спорожніло. Клавка тихенько зайшла у залу засідань. Вона мусила стежити за роботою стенографісток, а вони мали дуже зручне місце для роботи, біля них Клавка примоститься і, поки погляди письменників прикуті до сцени, за ними поспостерігає.

На сцену вийшла президія Пленуму.

Клавка озирнулася по перших рядах зали. Представники ЦК присутні, але Бакланова не видно. Так і було задумано. Ось зараз закінчиться перше засідання, вона збере стенограму докупи й, поки письменники обідатимуть і відпочиватимуть, занесе її, ще «гаряченьку», до ЦК. Так її проінструктувало начальство.

Іван Ле, що сидить у президії, стукає олівчиком по карафці. Засідання починається.

На трибуну виходить Олександр Євдокимович.

— Шановні товариші, дозвольте відкрити наш Пленум Спілки радянських письменників України! Порядок дня: виконання Спілкою радянських письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленінград». Які будуть пропозиції? Прийняти? Порядок денний прийнято. Щодо регламенту які будуть пропозиції? Скільки просимо для виступів?

Пролунали голоси із залу:

— Двадцять хвилин.

— Інших пропозицій нема?

— Нема.

— Регламент приймається. Є пропозиція завтра працювати з 11-ї ранку до 4-ї години дня і після перерви з 7-ї до 11-ї години вечора. Будуть інші пропозиції?

— Нема.

— Порядок роботи схвалено.

Із-за столу підіймається Іван Ле.

— Слово для доповіді надається товаришеві Корнійчуку.

Олександр Євдокимович знову виходить до трибуни.

Клавка зітхнула з полегшенням.

«Ну, все, можна розслабитися. Пленум почався. Перша стенографістка працює. Трохи хвилюється. В принципі, для підстраховки є віддрукована копія доповіді Олександра Євдокимовича, але він може й зімпровізувати…»

І справді, він трохи відхилився від написаного раніше. Виступає не «з папірця».

Клавка відключилася, бо те, що чула з трибуни, вона, з певними змінами, двічі передруковувала. Можна знову трохи роззирнутися по залу.

Письменники спокійні, але певна напруга читається з їхніх облич. Це тривога перед невідомим. Поки що нема чого хвилюватися — Олександр Євдокимович проголошує, так би мовити, теоретичну частину. Цитує уривки з постанови, пояснює. Письменники трохи розслабилися. Відпустило. Невідоме більше не лякає.

Помінялися стенографістки. Друга присіла біля Клавки, а перша побігла до машиністки надиктовувати щойно записане.

Клавка знову кинула погляд на зал.

— Ряд письменників старшого покоління, які в минулому були у ворожих націоналістичних організаціях, у ці роки написали твори, в яких відбивалося будівництво нашої країни, і тільки тому, що частина ваплітівців почала працювати на радянську тематику, наші критики не звертали уваги на їхні буржуазно-націоналістичні помилки…

І письменницький зал, заколисаний попередніми нейтральними висловлюваннями Голови Спілки, раптом здригнувся: зараз буде!

«Не буде, — подумки заперечила їм Клавка. — Ще не час, іще пару абзаців… Трохи-трохи зачекайте…»

І ось вона, перша несподіванка:

— Я, товариші, був присутній на засіданні Політбюро, коли розглядався сценарій Довженка. Був там і Довженко, була там група запрошених українських письменників. Рильський, Бажан. Ми були вражені. Товариш Сталін аналізував цей сценарій. Він сказав Довженкові у вічі: ви на сто кілометрів стоїте од ленінізму, од марксизму…

Хоча, якщо чесно, несподіванкою для багатьох письменників це не стало. В кулуарах давно шепотілися про те, як «український радянський режисер Довженко у своєму сценарії міг дійти до такого брутального наклепу на радянський народ і на Червону Армію», смакували вислів Молотова: «Как вы могли самое дорогое, воспетое лучшими писателями Украины, самый трогательный образ, созданный украинской литературой — образ украинской женщины, — оплевать?»

По залу пробіг шумок. Усі стали очима шукати Довженка.

Не шукайте. Його нема. Ті, хто любив Довженка, і ті, хто його не любив, чекали на продовження розправи. Але її не було. Корнійчук процитував Сталіна і Молотова, закинув тим українським письменникам, хто читав сценарій (не називаючи прізвищ), чому вони не побачили того, що побачили керівники партії, і швиденько переключився на іншу тему. Він свій обов’язок виконав: покритикував. А топтатись йому сьогодні не хотілося.

— Найголовніше, товариші, що до нас прийшла талановита молодь. На нараді у серпні виступали не тільки наші молоді товариші, а й передові громадяни країни, і вони критикували декого зі старих письменників за їхні помилки. Вони казали: «Ми молодими вчилися на їхніх творах, а тепер читаємо і бачимо, що вони помиляються…»

По залу прокотився легенький насмішкуватий вихор: у спілчанських рядах уже ходив анекдотичний вислів одного з молодих письменників про те, що в сучасній українській літературі є сідла, а є сідала. І що в Спілці є старі письменники, колись вони були в сідлі, а тепер — немов квочки на сідалі…

Несподівано Клавку хтось торкнув за плече: це була Нюра:

— Клавдіє Дмитрівно, рятуйте, стрічка клякси ставить!

Клавка підскочила з місця. Цього ще не вистачало!

Вона вибігла до машбюро. Перша машиністка показувала їй віддруковані початкові сторінки стенограми. Клавка похолола. Це був жах. Текст майже неможливо було розібрати.

Її, Клавку, точно звинуватять у тому, що вона це зробила зумисне.

— Обидві стрічки? — спитала вона.

Машиністки кивнули.

Вона опустилась на стілець, немов осідаючи від великого пресу, під який несподівано потрапила; він тиснув, тиснув, здавлюючи її внутрішню пружину.

І тут, як це завжди траплялося у критичні хвилини її життя, ця внутрішня пружина «вистрілила», Клавка схопилася зі стільця — енергійна й ділова, і її голова враз стала світлою і легкою:

— Знайдіть мені швидко Овсяннікова і Котенка!

Нюра прожогом кинулася на пошуки водія і завгоспа.

Першим з’явився шофер.

— О, як добре, що ви тут! — зраділа Клавка. — У нас тут катастрофа. Я вас дуже прошу, мчіть у воєнторг, знайдіть там товарознавця Розу Миронівну Бронштейн, скажіть їй, що ви від Клавки і що мені, кров з носа, потрібні дві стрічки для друкарської машинки. Тільки, будь ласочка, миттю: одна нога — тут, інша — там!

Клавка вже приготувалася до того, що зараз хвилини зо дві піде в неї на вмовляння, щоб водій, не питаючи дозволу у начальника (а той якраз стоїть за трибуною), поїхав у магазин. Але він не комизився, кивнув і швидко зник.

Фух, першу перешкоду було здолано.

«Поки добіжить до машини — хвилина. Поки заведе і прогріє двигун, поки рушить — іще одна. До воєнторгу — хвилин сім. Поки зайде, поки знайде Розу Миронівну, поки їй усе переповість — це ще хвилин п’ять. (Хоч би вона була на місці!) І назад. На все про все — хвилин двадцять п’ять».

Клавка нервово смикала задирку на пальці.

Прийшов перевальцем завгосп, оцей уже нікуди не поспішав, приніс із незадоволеною міною машинку з приймальні.

Клавка зняла з неї стрічку і переставила на одну з машинок, що працювали на Пленум. Перша друкарка продовжила роботу у спокійному режимі.

Другій Клавка сказала:

— Друкуйте чорновий варіант, поки у стенографісток ще все в пам’яті. Не переживайте, все під контролем.

Жінки, здається, й не переживали, вони з цікавістю спостерігали за ситуацією й, отримавши завдання, взялися до роботи. Переживала Клавка.

Втім, звук друкарських машинок заспокоював її. Він здавався їй одним із наймилозвучніших у світі. Стрімкий рух каретки, якому передувало рипіння важеля і помах правої руки машиністки, збудливий стукіт ударів по клавішах, миготіння міцних жіночих пальців і цей чудовий дзвіночок, що оголошував кінець рядка за п’ять знаків заздалегідь.

Задирка остаточно була здерта, з кутика нігтя цебеніла кров.

— Нюрко, аптечку! — скомандувала Клавка.

У цей момент у дверях з’явився Овсянніков.

Клавка глянула на годинник. Шістнадцять хвилин! Рекорд!

Вона кинулась йому на шию і поцілувала:

— Ви справжній друг!

Овсянніков стримано посміхнувся.

Клавка ожила, наспіх перемотала пальця, і вони з Нюркою швидко заправили нові стрічки у дві машинки. Робота йшла. Дві друкарки весело строчили. За третю машинку сіла сама Клавка і стала передруковувати перші — зіпсовані — сторінки стенограми. Трохи заважав перебинтований палець, але, як то кажуть, старий кінь борозни не зіпсує…

Здавалося, що дзвіночки з трьох друкарських машинок випереджають одне одного. Робота кипіла.

Клавка заспокоїлася.

Ось і виправлена Клавкою перша частина доповіді.

Все налагодилося. Можна піти до зали засідань. Але Клавка не насмілилася покинути машбюро, начебто побоюючись, що за її відсутності може ще щось статися.

Клавка ще раз, уже без поспіху, перебинтувала пальця й уважно роздивилась рукави своєї блузки, забруднені чорнилом від друкарської стрічки: краще не чіпати, щоб не зіпсувати батист. «Удома подумаю, як вивести пляму».

Проаналізувавши ситуацію, яку щойно довелося виправляти, Клавка замислилась: «Диверсія? Якщо так, кому це потрібно?»

Вона ж три години тому особисто заправляла стрічки! І руки в неї тоді майже не забруднились. Лише маленькі, майже непомітні плямки на кінчиках вказівних і великих пальців обох рук, яких не можна уникнути, коли насаджуєш нову котушку зі стрічкою на штифт, заправляєш її вільний кінець у порожню котушку, проводиш стрічку через рамочку, переплітаючи її між чотирма вертикальними зажимами.

Клавка точно пам’ятає, як витирала маленькі відбитки фарби від стрічки об мокрий поролончик у коробочці з-під вакси для взуття, — вона власноруч підготувала цей саморобний пристрій, щоб не бігати і не мити руки в разі чого, а то деякі друкарки додумуються після вставляння стрічки плювати на пальці, а потім протирають їх промокашкою.

Вона ще раз уважно роздивилася забраковані стрічки. Схоже, це були старі стрічки, просочені звичайним канцелярським чорнилом. Значить, хтось замінив їх… Вона з підозрою поглянула на машиністок. У тих би не було можливості…

Раптом її осяяла ідея: вона підскочила з місця і кинулася шукати завгоспа. Його не важко було знайти — він отирався біля буфету. Клавка зиркнула на його пальці, що тримали чарку, — ага, попався!

Її мозок активно працював: що робити? Що робити?

Вона схопила його за руку мертвою хваткою колишньої чемпіонки Сталінського району з метання ядра, піднесла її до його очей і процідила крізь зуби:

— Щоб через десять хвилин стрічки, які ти поцупив, лежали у мене в приймальні на столі!

Той з переляку осів на стілець.

«Можеш, якщо хочеш!» — похвалила себе Клавка і рушила до машбюро.

Тим часом у залі пролунали тривалі оплески. Це значить, Корнійчук закінчив промову.

От вона й пропустила її. «Нічого, почитаю в стенограмі».

Прийшла стенографістка з останньої зміни. Поки машиністка друкувала останні три з половиною сторінки стенограми, Клавка зібрала докупи всі попередні.

Та-ак. Є помарки, є опечаточки. Видно різнобій друкарського стилю: перша машиністка збила інтервал, очевидно, випадково зачепивши регулятор інтервалів на барабані: тут він одинарний, а не полуторний. Потім вона виправилася, але ця порція невдала, хоча нічого, зміст прочитується. Загалом же — для першого варіанту — непогано. Кожну порцію тексту підписано іменем стенографістки: раптом у доповідача виникнуть претензії до правильного відтворення його мови — буде до кого звертатися. Ну що ж, можна нести в ЦК. Тільки питання: перший примірник чи другий? Треба спитати Олександра Євдокимовича.

Корнійчука не треба було кликати. Він сам зайшов у машбюро.

— Що тут сталося? — суворо спитав він.

«Ти диви! — подумалося Клавці. — Начальник, виголошуючи доповідь, звернув увагу на метушню біля столу стенографістки».

— Маленька неприємність, але ми її швидко виправили. Прошу відзначити товариша Овсяннікова.

«Ну, й мене також!» — подумки додала вона. Інцидент з Котенком вона вирішила притримати до кінця Пленуму: професійна секретарка має дбати про рівновагу і спокій свого начальника, не тривожити його через дрібниці, особливо, коли відбувається така історична подія, як Пленум.

Олександр Євдокимович подивився на розкладену на три стосики стенограму.

— Це моя доповідь? — уточнив він.

— Так! Яку копію нести до ЦК?

— Першу, але дайте спочатку мені, я вичитаю.

І він сів за стіл з гострим олівцем. Клавка особисто їх підточувала.

Машиністки й стенографістки за Клавчиним знаком лишили голову Спілки наодинці з машинописом.

Сама ж вона сіла у вестибюлі під дверима, у нервовому очікуванні, коли той закінчить, нетерпляче поглядаючи на годинник. Їй було доручено занести стенограму не пізніше, ніж через півгодини після закінчення засідання. Минула вже година. А Олександр Сергійович має її прочитати і дати вказівки для вечірнього засідання. Йому теж потрібен час. Хоч би встигнути…

Нарешті Олександр Євдокимович вийшов з машбюро:

— Вас підвезе до ЦК Овсянніков, — сказав він, простягаючи папочку зі стенограмою.

От і добре, начальник подбав, щоб вона не бігла стрімголов униз по Свердлова[44], а потім по вулиці Жовтневої революції[45] вгору.

Корнійчук провів її до спілчанської машини, дав вказівку Овсяннікову, сам сів у свою машину і кудись поїхав, очевидно, на обід.

Клавка зручно вмостилась на передньому сидінні.

— Подобається? — спитав її Овсянніков.

Так, їй подобалося. Вона теж мріяла водити машину, як дружина Сіробаби, як дружина Остапа Вишні. Але хіба про таке скажеш уголос? Он у сьогоднішній доповіді Олександр Євдокимович критикував пасаж з роману Сенченка «Його покоління», де героїня хвалиться: «Ну, і ще я мрію про шикарні плаття, про модельні туфлі…» А що про неї, Клавку, скажуть, коли вона признається про свою «автомобільну» мрію!

Замість відповісти Овсяннікову вона ще раз подякувала йому:

— Я хочу ще раз дуже, дуже подякувати вам, Сергію Івановичу! Ви врятували мене!

— Ну що ти, Клавко, — добродушно сказав той. — Ти ж теж мені послуги робиш.

— Коли це? — здивувалася вона.

— Ти кілька разів могла вже мене здати начальству… — він зам’явся.

Клавка замислилася. Що він має на увазі? Підслуховування, на якому вона кілька разів його застукала? Хіба це злочин? У наш час це не дивина! Думаю, і Максим Тадейович, і Олександр Євдокимович добре знають про «додаткові» обов’язки спілчанських водіїв…

Вона промовчала.

— Мені на тебе чекати? — спитав Овсянніков, коли вони доїхали до будівлі ЦК.

Та кивнула і рвонула до великих важких дверей.

Вона вже подумки була в кабінеті з Олександром Сергійовичем, з дорогим Олександром Сергійовичем, який не впіймав її на гарячому, коли стежив, де вона була в неділю! Вихідні вона провела у хорошій, майже сімейній, компанії. І нічим вона не провинилася!

Вона стояла біля віконця з табличкою «Перепустки» і терпляче чекала, поки вайлувата дама випише їй папірець. А та нікуди не поспішала. У них в ЦК — що? Всі такі, як секретарка Бакланова — Віолетта… як її там по батькові? — подумки обурилася Клавка, але за мить уже й забула про ці дрібниці, адже через тиждень вона іде в театр! Чи є «пара» в того квитка, що у неї? Напевно, що є… Бо квиток — навіть не в партер, а в закриту ложу. Мабуть, там буде ВІН. З нею… Їх можуть побачити… коли завіса, що відділяє ложу від ока глядачів, випадково відгорнеться… Або принаймні зі сцени… А це означатиме, що вона скоро…

Годі! Ще рано малювати собі картинки з майбутнього! Хоч би не наврочити! — наказала Клавка сама собі і пурхнула по сходах до кабінету Бакланова.

Перед дверима його приймальні вона на хвильку зупинилася, поправила зачіску, заправила блузку у спідницю… От розтелепа! А «Белая ночь»? Як це вона забула сьогодні надушитися?

Руки опустились. Ну, нічого. Один раз можна прогавити.

Вона відкашлялась і, набравши поважного вигляду, зайшла до приймальні.

Там «возсідала» Віолетта, як її там… словом, дама з халою на голові, і тримала в руках «Василия Теркина»… Мамо рідна, вона ще й книжки читає!

— Добрий день! — привіталася Клавка, намагаючись вкласти у свій голос якомога більше самоповаги.

— Добрий, добрий! — відповіла та трохи іронічно. — Щось ви забарились. Олександр Сергійович через вас не пообідав.

— Я… — хотіла була виправдатися Клавка, але потім подумала: «Власне, а хто вона така? Скоро вона переді мною виправдовуватиметься!» Тож промовчала.

Клавка зайшла в кабінет Бакланова з трепетом у серці. Вони не бачилися тиждень. А скільки всього сталося за ці сім днів! Вона не могла стримати радості. Проте виховання не дозволяло їй випустити свої почуття на обличчя. Вона сховалася за флегматичною, але коректною маскою, яка завжди рятувала її в незрозумілих ситуаціях.

— Доброго дня, Олександре Сергійовичу, я хочу попросити вибачення за затримку… — почала вона запопадливо.

— Не треба виправдовуватись. Я все знаю. Мені дзвонив Олександр Євдокимович, він мені все пояснив. Сідайте, Клавочко! — Бакланов показав на стілець.

«Він назвав мене Клавочкою і посадив у себе в кабінеті, а не в приймальні, як минулого разу!» — закалатало її серце.

Олександр Сергійович був дуже стриманий і навіть натяком не показував, що посилав їй квіти, яблука і квиток у театр.

Клавка вирішила також триматися у цій манері.

На цей раз він їй руки не подав, а просто взяв папочку зі стенограмою.

Клавка присіла на стілець, він натиснув кнопочку на столі, зайшла Віолетта (Гарибальдівна? — згадувала Клавка по батькові дами з халою).

— Віолетто Ромуальдівно! Принесіть, будь ласка, нам чайку з Клавдією Дмитрівною!

«А-а-а! Ромуальдівна!» — зраділа Клавка, що тепер знатиме, як до неї звертатися.

Брови секретарки Бакланова (тонкі й підмальовані — помітила Клавка) від несподіванки підстрибнули. Але все решта — губи, постава, рухи — лишалися незворушними. Вона поважно випливла з кабінету і тихенько причинила за собою двері.

Олександр Сергійович відразу ж узявся за роботу, поринувши в читання. Він гортав сторінку за сторінкою, час від часу повертався до попередньої і щось записував собі у блокнотик дрібним почерком.

«Невже це і є той самий „найголовніший читач“, про якого говорили між собою Неля Мусіївна, Єлизавета Петрівна і Павло Минович? Людина, що тримає пульс усієї української літератури? І невже я зараз у кабінеті цього звіра, здатного одним розчерком пера зруйнувати всі літературні авторитети?»

Її пронизало невідоме доти почуття, хоча й тривало воно лише секунду. Це був якийсь паскудненький натяк на торжество від того, що звір, якого всі бояться, лежить… чи принаймні може лежати біля її ніг…

Це почуття налякало її. Невже вона може себе уявити поряд із тим, хто нацьковує письменників одне на одного? Хто принижує Яновського? Хто посягнув на найсвятіше — на Максима Тадейовича?

Ні! Ніколи!

Це не він. Це не Олександр Сергійович. Он який він делікатний, інтелігентний, начитаний! Він не міг би… Ні.

Клавка майже переконала себе в цьому, і тут якраз впливла лебедем у кабінет Віолетта Ромуальдівна (що за ім’я якесь нерадянське?) з тацею, на якій стояло дві склянки в підстаканниках з гарячим чаєм чудового брунатного кольору.

Клавка звернула увагу, що дама з халою поставила першу склянку перед Олександром Сергійовичем, незважаючи на те, що він сидів далі від дверей, ніж вона, Клавка, а вже потім — перед нею. Партійний ритуал? Треба запам’ятати. Вона зазвичай робила інакше. Першу чашку — гостеві, потім — господареві кабінету.

Коли секретарка Бакланова вийшла, Клавка продовжила роздуми.

«Той, хто „нагорі“ приймає рішення про українську літературу, — це, напевно, сам Каганович», — переконувала себе вона. Й автоматично подивилася на портрет Лазаря Мойсейовича, який висів симетрично до Йосифа Віссаріоновича на стіні за спиною Бакланова.

Каганович з портрета дивився на неї суворим поглядом.

«Каганович? А чом би й ні? Он Йосиф Віссаріонович читає книжки, навіть не самі книжки, а рукописи і верстки книжок та журналів іще до того, як вони будуть видрукувані! У нього ж вистачає на це часу і сил? Чому Лазар Мойсейович не може? Може. Він же українською читає. Він же з того самого села, що й дядь-Гаврило. Кабани називається. Вірніше, називалися. Тепер це Кагановичі».

Клавка один раз там була… Бр-р! Глухе, чорне Полісся… Дрімучий ліс, чорні курні хати, їхати від Чорнобиля на підводі чи не півдня… В щоденному меню селян — жито, картопля, гриби… Здається, соціалізм сюди нескоро добереться… Хоча ні, він і сюди завітав! У сільраді Клавка бачила плакат «Есть метро!», на якому зображені Лазар Мойсейович і Йосиф Віссаріонович. Очевидно, це ще з тих часів, коли милозвучні «Кабани» не перейменували на «Кагановичі». Клавка довго роздивлялася плакат у сільраді, поки дядь-Гаврило «вибивав» з п’яного голови обіцянку не карати його сестру Горпину за те, що вона нарубала собі дров у лісі.

Клавка тоді сиділа в сирій кімнатці сільради і дуріла: навколо села непрохідний ліс, а нещасну селянку хочуть віддати під суд за в’язку дров! І тут — серед повного абсурду в цій смердючій кабанівській сільраді — плакат з оптимістичними картинками Москви, з усміхненими вождями, зі схемою московського метрополітену і написами «Нет таких крепостей, которых не могли бы взять большевики»!

Метро і Кабани, тобто Кагановичі? Це ж навіть не дореволюційне село, а село часів Київської Русі! Зі ступами, серпами, коцюбами, бортнями, прялками, веретенами… І Лазар Мойсейович на плакаті: вусатий, круглощокий, в добротному пальті й кепці… Такий добродушний і радянський…

Клавка сьорбнула чаю, вийшло трохи заголосно, і вона почервоніла.

— Вибачте, — тихенько сказала вона

Олександр Сергійович посміхнувся. Вона помітила дрібні зморшки на його обличчі, вони були зовсім не загрозливі, навпаки, підкреслювали натуру добру й інтелігентну.

«Ні, він не міг!» — остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.

Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.

— Ви обідали, Клавочко? — ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.

— Ні… — трохи манірно відповіла та.

Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.

— Ось тут у мене бараночки… Це мої друзі. Вони завжди виручають мене, коли я не встигаю пообідати.

Він підніс їй кришталеву цукерничку.

Вона взяла кілька бубликів.

«Ні, він точно не міг!» — іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.

Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту п’ятнадцять.

Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання… Хоч би не запізнитися!

— Я вже закінчую, Клавочко, — знову прочитав її думки Бакланов.

Вона заспокоїлася. Це було слово мужчини. ЙОГО слово.

— От і все! — нарешті сказав він, простягаючи їй папку.

— Що передати Олександрові Євдокимовичу? — запитала Клавка.

— Нічого, я сам йому передзвоню! — відповів той.

«От не до речі бовкнула! Хіба мусить він ділитися з секретаркою своїми думками з приводу важливої державної справи?»

— То я піду? — невпевнено спитала вона.

— Виробнича травма? — замість відповіді пожартував він, показуючи на її перебинтований палець.

Клавка посміхнулася.

— І це? — він показав на блузку.

Клавка глянула собі на груди… От сором! Крім рукава, ще й тут пляма від друкарської стрічки! Це ж вона перед ним… І перед «мадам халою»… в такому вигляді!.. Жах!

І саме в цей момент Олександр Сергійович дав їй легенького щигля по кінчику носа. Так роблять діти, коли жартують: «У тебе пляма на сорочці!» — «Де?» — «У тебя на бороде!»

Клавка посміхнулася.

Бакланов поплескав її по плечу:

— До вечора!

— До… — затнулася вона. — До побачення!