Клавка

Розділ 8

Минуло кілька днів…

У п’ятницю ввечері Клавка летіла додому з роботи стрімголов, відпросившись у Олександра Євдокимовича раніше. Вона їде в Ірпінь! І в якій компанії! З Єлизаветою Петрівною, Нелею Мусіївною і Павлом Миновичем! Прохорова намовила не лише її, Клавку, їхати разом на вихідні, а й Сіробаб. Нелька довго не опиралась, подружжя мало свою дачу неподалік Будинку творчості. Це була добра нагода перевідати її, позбирати яблука і ще й приєднатись до теплої ірпінської письменницької компанії, яка традиційно збиралася біля «пірникового» Чоколівського будиночка. Нельці треба було лише прилаштувати десь двох старших дітей, але вона швидко з цим упоралася, розкидавши їх по сім’ях письменників, які свого часу доручали своїх дітей їй. Меншого — Костика — вона нікому не довіряла. Це був її «хвостик».

До Ірпеня їхали на машині Сіробаб. Неля була за кермом. Поряд сидів Павло Минович. Ззаду — Єлизавета Петрівна і Клавка з сопливим Костиком посередині.

Коли виїхали на трасу, Неля Мусіївна затягла:

Їй бадьоро підспівували Єлизавета з Клавою і малий Костик, чеберяючи ніжками. Лише Павло Минович сидів набурмосений: не любив він пісень громадянської війни, вважав їх примітивними. Але терпляче дослухав до кінця і, як тільки стихнув задоволений жіночий сміх, що увінчав пісню, завів і собі:

«Ще цього не вистачало!» — стрепенулася Клавка.

— Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай! — підхопили пісню дві подруги-нерозлийвода.

Жінки з чоловіком поринули з головою в пісню, а Клавці здавило горло. Настрій ураз підупав. Згадався Баратинський під вікном, згадався і її страх, що серенаду почують сусіди: що вони про неї подумають! Після гвоздик, привезених «двома мордоворотами» на машині з цековськими номерами, — тепер ще й оця витівка!..

Їй кожна згадка про цю пісню муляла, як принцесі горошина. Адже кілька останніх днів пружний і чистий голос Баратинського стояв у її вухах і бентежив їй душу. Здавалось би, Борис — примітивний жеребець, і це вагома причина, щоб Клавку назавжди відвернуло від нього, але чомусь цього не сталося. От недаремно кажуть: баби дури… От і вона виявилася такою самою дурепою!

«Стоп! — обірвала вона себе подумки. — Що за соплі! Забудь про „Бе“! У тебе є лише „А“! Олександр Сергійович! Дорогий Олександр Сергійович! Інакше його не можна назвати. Він спокійний і лагідний. Він надійний і сильний. Ну, фізично, можливо, не дуже сильний… А от характером…»

…Позавчора Корнійчук викликав до себе Клавку і сказав, що йому дзвонив Бакланов і цікавився нею.

— Цікавився мною як друкаркою? — несміливо перепитала вона.

— І як друкаркою також, — посміхнувся він, а потім перейшов на серйозний тон. — А яка реакція була в Олександра Сергійовича на стенограму загальних зборів?

— Не знаю, Олександре Євдокимовичу, — я ж у приймальні сиділа.

— А лист друкували ви?

— Я.

— Я впізнав ваш стиль, — сказав Олександр Євдокимович, посміхнувшись.

Клавка підняла здивовані очі.

— Так, як ви лезом орудуєте, зрізаючи опечатки, — майже непомітно, — не робить ніхто.

Клавка завмерла: начальник з нею жартує. Це на добре чи на погане?..

…Гудіння автомобільного двигуна заколисувало Клавку. Із задуми її вивів голос Нелі Мусіївни:

— Про що задумалася, красуне-несміяно?

Клавка здригнулася.

Ця Нелька — точно відьма. «Красунею-несміяною» два дні тому назвав Клавку Олександр Сергійович у записці, яку їй передав разом із квитком у театр. У театр! Через тиждень вона йде в театр на «Платона Кречета»! Але це секрет, це великий секрет, Клавка не знала навіть, чи можна його довірити Єлизаветі Петрівні. «Принцесі-Несміяні Клавдії Дмитрівні», — було в записці. І все…

Пауза в машині затяглася.

— Ну… — шукала Клавка, що відповісти Нелі Мусіївні… — я згадую, чи все встигла зробити до Пленуму…

— І як це тебе Головний відпустив? — пожартувала Сіробаба.

«Як-як? Не можу ж я вам сказати, що тепер у мене є покровитель… Такий, що вам і не снилося…»

— Та… якось відпустив, — зам’ялася Клавка і почервоніла від своїх думок.

— О-о-о! Щось не те, — озвався, як Пилип з конопель, Павло Минович. — Чи, бува, він до тебе клинці не підбиває?

— Та як ви могли таке подумати! — обурилася Клавка. — Щоб він?.. Та ніколи!..

Павло Минович у відповідь пожартував:

І сам розсміявся зі свого жарту.

Дві подруги — Єлизавета і Неля — скривилися:

— Фу! — різко сказала Прохорова. — Не забувай, що я дружу з Вандою.

— Павле Миновичу, стежте, будь ласка, за своєю мовою! — докорила дружина чоловікові. — В машині — діти.

«Кого вона має на увазі під словом „діти“? — подумалося Клавці. — Мене і Костика?» І справді, незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна і Неля Мусіївна годилися їй за віком лише в старші сестри, у їхньому ставленні вона відчувала щось материнське.

— Та що ви на мене накинулися! Наче ви не знаєте, як ваш Олександр Євдокимович потоптався по мені! — виправдовувався Павло Минович.

— А чому через це ми повинні вислуховувати вульгарні віршики? — відказала йому на те дружина.

— А чого ти його захищаєш? Сама ж називала його «придворним пажем Сталіна»!

— Цить! Я сказала: діти в машині! — дружина різко повернулася до нього і пропекла поглядом.

Сіробаба аж пригнувся і сердито засопів.

— От дурень, — пробурчала Єлизавета Петрівна.

— Лізко, діти в машині! — засичала на неї Неля Мусіївна.

Деякий час їхали мовчки.

Мовчанку порушив Костик:

— Мамо, пісяти хочу!

Ця новина всіх збадьорила. Друзі з задоволенням вилізли з машини. Стали потягуватися, вдихати лісове повітря, розпружуватися, переминаючись з ноги на ногу. Неля взяла на руки Костика й блискавично зникла в кущах. Єлизавета Петрівна і Павло Минович і собі розбрелися між дерев. Клавка мимоволі стежила за Єлизаветою Петрівною, шукаючи привід, щоб залишитися з нею наодинці, аби розповісти і про серенаду Баратинського під вікном, і про дивну поведінку Емми, і про квиток у театр… Однак п’ятим чуттям вона збагнула, що робити цього зараз не слід. Прохорова явно хотіла побути трохи на самоті: он якраз підійшла до великого крислатого дуба і притулилася до нього спиною, занурившись у себе. Тим часом Павло Минович уже радісно біг до машини, тримаючи в руках «розеточку» сімейства білих грибів.

Клавка лягла на товстий шар глиці, неначе на килим, закинула руки під голову й задивилась у небо поміж соснами. Можна було трохи розслабитися: Павло Минович зараз захоче збирати гриби. Звичайно, це довго не триватиме, бо вже скоро почне вечоріти, але десять — двадцять законних хвилин вона має.

Вона вдихнула на повні груди запах глиці і провалилася в сон…

— Клавко-о-о-о! — почула крізь видіння і підскочила на ноги.

За мить зорієнтувалася, де вона і що з нею. Вже була намірилася гукнути «Агов, я тут!», — але в мозку ще теплився сон… Це був дуже важливий сон, віщий, — назвала б його бабуся. «Чому відразу „віщий“? Адже я не пам’ятаю його взагалі, лише крутяться уривки. Неначе вітер подер легку матерію сну на шматки». Клавка напружилася, щоб упіймати хай не всі, але хоча б кілька шматочків… І їй вдалося схопити один клаптик… Тільки це був не зоровий образ, а слуховий… це були слова… «Спитай прізвище!» Голос наче мамин… Чи бабусин…

— Агов! Я тут! — гукнула Клавка і побігла до машини.

«Спитай прізвище!»

«Спитай прізвище!»

«„Спитай прізвище“! — твердила вона собі. — Що це може означати? Якась банальна фраза. Чому я собі вбила її в голову! Знову повірила в якісь бабусині забобони! Віщі сни! Яка дурниця! Сновидіння — це лише робота мозку. І більше нічого. Ніяких знаків нам мертві посилати не можуть. Бо вони давно зітліли… Зітліли?» — Клавку обдало жаром від такого блюзнірства над пам’яттю про батьків.

Клавка прудко заскочила в машину. Попереду сидів Сіробаба без сорочки, позаду — Костик без штанів, Єлизавета Петрівна без модної газової хустинки, а Неля Мусіївна за кермом без настрою. Костик рюмсав, а Прохорова порпалась у своїй сумочці.

— Що тут сталося? — здивувалася Клавка. — Що я пропустила?

— Дивись, дивись, Клавко, скільки я грибів назбирав! — по-дитячому радісно хвалився Павло Минович, показуючи повну сорочку «врожаю».

— А хто сорочку пратиме? — суворо спитала його дружина. — Там же, мабуть, і маслюки, і піддубники є. А знаєш, який ядучий у них сік, нічим не відпереш!

— От стерво, завжди зіпсує настрій! Та я… Та я… Сам відперу!

— Ха! Ха! Ха! — гомеричним сміхом залилася та. — Згода! Заодно штанці свого сина попереш!

— Е, ні! Ти не навчила його терпіти, ти й пери!

— Між іншим, він і твій син!

— Я — письменник! Я не можу розриватися!

Неля лише глибоко зітхнула.

— А з вами яка пригода сталася? — спитала Клавка Єлизавету Петрівну. — Де ваш газовий шарфик?

— Випарувався! — пожартував Павло Минович. — Він же із газу! — і засміявся своїм дитячим сміхом.

— Та! — махнула рукою Прохорова. Вона вже заспокоїлася. — Зачепила за гілку і порвала…

Тим часом Неля Мусіївна повчала чоловіка:

— Між іншим, любий, слово «газовий» у сполученні «газова тканина» означає не поетичний зворот, мовляв, тканина легка, як газ, — а походить від назви району Газа, де цю тканину вперше стали виготовляти і продавати в Європі.

— Ой, какіє ми умниє! — зіронізував Павло Минович. — А Газа — це де?

— Це на Близькому Сході, в Палестині!

— А-а-а! Це там, куди пропонував виселити всіх євреїв з України Пивоваров[29]?

Неля різко загальмувала машину і, не дивлячись на чоловіка, стиснула руки на кермі.

— Повтори: що ти сказав?

— Нелько, я пожартував.

— Чому ти, як папуга, повторюєш антисемітські штучки?

— По-перше, це сказав не я, а науковець з Інституту літератури, між іншим, Академії наук…

— А по-друге, — залізним тоном продовжила Неля, — у тебе дружина єврейка.

— Нелько, в машині діти!

— Нехай знають. Я не соромлюсь свого походження.

— Нелько, — миролюбно заявив чоловік, — ти ж сама казала, що євреї бувають різними. Що «мєжду Абрамом Кацнельсоном[30] та його рідним братом Іллею Кацнельсоном-Стебуном така сама різниця, як між РОЛІТом-старшим і РОЛІТом-молодшим»[31]

— І зараз скажу, що Стебун — погань рєдкая, а Абрам Ісакович Кацнельсон — «луч свєта в тьомном царствє».

— Все! Все! Все! Нічого не хочу про це чути! — заголосила Єлизавета Петрівна. — Ці Сіробаби мене вже доконали! Я хочу відпочити, розслабитися! А тут у вас почуваю себе, як на загальних зборах Спілки письменників! Рушай, Нелько!

Та завела двигун і знову повела машину.

— Їсти хочу! — перервав тишу малий Костик.

— О, як я чекала на ці слова! — сказала Єлизавета Петрівна. — Як згадаю, що ти нам влаштував минулого разу по дорозі в Ірпінь, так і досі руки тремтять! На цей раз я підготувалась як слід!

І вона вийняла з сумочки верчик з газети, повний запашного, щойно посмаженого насіння.

— Лізко, ти геній! — вдячно сказала Нелька.

— Ну, хтось же мусить думати про ваших дітей! — пожартувала Прохорова, вилущуючи насінини з лушпиння і кладучи зернятко за зернятком Костикові у рот.

Всі полегшено зітхнули. Година спокою їм забезпечена!

— Слухай, Лізко, — вирішив повернутися до старої розмови Павло Минович, — як ти, росіянка, почуваєш себе у Спілці українських письменників, у ролі, за словами Варі Чередниченко, «другої національності»? Чому ти не воюєш разом з Яковом Городським за відкриття російської секції у Спілці? Натомість укупі зі своєю тезкою Старинкевич[32] з Інституту літератури, також росіянкою, виявляєш примиренські, як каже партія, настрої?

Прохорова мовчки дивилась у вікно.

— Правда, зі Старинкевич усе ясно, — продовжив Сіробаба. — Коли помер Дорошкевич[33], земля йому пухом, і ходили чутки, що його затравили євреї і росіяни, вона демонстративно написала вірша у прозі, присвяченого «своєму вчителеві», тільки тому, щоб показати, що вона, росіянка, не належить до числа тих, хто переслідував її вчителя. А ти? Що тебе спонукає писати українською мовою?

Прохорова мовчала. Здається, вона й сама не могла відповісти на це запитання.

Щоб якось розрядити атмосферу, Неля Мусіївна втрутилася:

— А при чому тут Городськой! Знайшов кого цитувати! Можна подумати, великий письменник! Ти ж сам розказував, як його підколов Малишко на минулому засіданні Президії: «А ви, Якове Зіновійовичу, як писали 25 років тому мурý, те саме пишете і зараз!» Так було, Клавко?

— Ну, не зовсім, — завагалась вона. — Слова «мурá» Андрій Самійлович не вживав.

— Але малося на увазі?

— На увазі малося, — впевнено сказав Сіробаба.

— До речі — теж твій… — Павло Минович осікся, — «землячок», — сказав він.

— Хто — Малишко?

— Та ні, Городськой… Ось ти, Нелько, єврейка, ти ж не перейшла на моє українське прізвище? То чого ж вони маскуються під українців та росіян? Ілля Кацнельсон — Стебун, Гольдфайн — Гордєєв[34], Блюмкін — Городськой!

— Павле Миновичу, ви так строго не судіть їх, — утрутилася Клавка. — Письменникам часто хочеться прикрасити літературне ім’я. І не лише єврейським. Серед українських — також: Панченко став Панчем, Губенко — Остапом Вишнею, Башмак — Башем, Мойся — Іваном Ле. І ніхто ж їм не дорікає за це! Не всім же пощастило народитися з таким звучним прізвищем, як Рильський, чи, скажімо, Вишеславський, чи Яновський…

— Чи Сіробаба… — пожартувала Прохорова.

Всі розсміялися.

— Ну добре, — погодився Павло Минович, — а до чого тут російська секція? Це ж Спілка українських, — наголосив він на останньому слові, — письменників? Чи яких?

— Але ж єврейську секцію відкрили! Чому не відкрити російську? — заперечила Єлизавета Петрівна.

— Бо євреї на Україні живуть споконвіків!

— А росіяни? — Єлизавета Петрівна напружилася.

— А росіяни лише з того часу, як почався капіталізм. Українці — чисто селянська нація!

— О-о-о! Так ти Грушевського начитався? Про безкласовість українського народу! — з награною ноткою загрози в голосі запитала його дружина.

— Якщо Максимові Тадейовичу можна, то мені теж!

— Так Максим Тадейович за це й отримав! І за свою передмову до першого тому своїх вибраних творів… І за підтримку «Нарису української літератури»…

— Я теж отримав.

— Але ж не за Грушевського… А за солом’яні хати…

— Тихо! — перебила сімейну перепалку Єлизавета Петрівна. — Хочу тобі, Пашо, відповісти на твоє запитання… щодо «росіянки» і щодо того, чому я перейшла на українську мову… Я тобі чесно признаюся: я не знаю. Я цього не знаю, так само як і того, чому мій батько — росіянин, пролетар до мозку кісток — на свята вдягав вишиванку. Може, тому, що у нього не було іншого святкового вбрання? Чи все-таки не тому? На жаль, це питання так і залишиться для мене загадкою. Так само я не знаю, коли ж відбулася моя «українізація». У школі? Ми ж з Нелькою ходили до української школи. Але ні, тоді я була не така…

— Не така, — підтвердила Неля Мусіївна.

— Можливо, це сталося, коли я потрапила в робітничий літературний гурток і ми там слухали українських письменників, які до нас приходили, можливо, я тоді була зачарована українською мовою, поезією? Може. Але не впевнена.

Вона знову замислилась, а через деякий час продовжила:

— Я — комуністка, як то кажуть, «по зову серця»… Мені близька за духом Ванда, з її чоловічим характером, мужнім підходом до справи, разом із тим я не поділяю її поглядів на українську мову. Я не розумію, навіщо їй треба було писати Сталінові гнівного листа, що у визволеному Львові за один 1939 рік відкрилося 70 нових українських шкіл. Адже до тридцять дев’ятого там було 90 польських, 14 єврейських i лише 3 українські школи. Я цього не розумію. Так само я не розумію: що ж зі мною сталося? От не знаю. А ти, Нелько? Ти ж на Євбазі виросла…

— Це я її українізував! — гордо сказав Сіробаба.

— Нелю Мусіївно, — озвалася Клавка. — А якою мовою ви говорите до своїх дітей?

Неля зам’ялася.

— Якщо чесно, то вдома — російською. До Павла Миновича — українською, а до дітей — російською. Але при людях… ні, не при людях, я неправильно висловилась… — і вона виправилася: — У своєму колі при людях я розмовляю з дітьми українською.

— От чому? — наполягала Клавка.

— Бо бути в нашому колі, в колі українських письменників, і говорити російською — це якось некомільфо… — невпевнено сказала вона.

— Ось воно! — вигукнула, радісно схопившись за думку подруги, як за рятівну соломинку, Єлизавета Петрівна. — Молодець, Нелько! Це те, що треба! Щоб бути часткою цієї спільноти — київської, ролітівської письменницької спільноти, — тобі пасує бути україномовним… І це якесь усвідомлення неможливості опиратися шарму цього середовища… Цієї літературної атмосфери, що її створили Рильський, Сосюра, Малишко, Тичина, Яновський, той же Сенченко, з усіма його «за і проти», той же Сіробаба з його витребеньками…

— Ще й Сіробабу сюди приплела! — вдавано ображено сказав Павло Минович і при цьому задоволено зашарівся від того, що опинився у списку класиків…

Усі в машині розсміялися.

— Ну, все! Стоп! Накладаю табу на ідеологічні розмови! — скомандувала Єлизавета Петрівна.

— О-о-о! — зіронізував Павло Минович. — Що за слова! «Табу»! Хочеш так само потрапити під критику «за низькопоклонство перед Заходом», як і Старинкевич? Тоді і ти зможеш прославитися.

Здається, Єлизавета Петрівна мала б вибухнути, але згадала, що ще пару днів тому в такому самому ключі піджартовувала над Сіробабою.

— А-а-а! Зло взяло! — єхидно промовив той. — Як стукне, так і грюкне!

Єлизавета Петрівна все-таки не витримала, зірвалася. Тема «незнаменитості» була для неї болючою. Вона завжди пояснювала свою «непопулярність» серед широкого кола читачів тим, що пише на «непопулярні» теми. Тобто її твори, з ідеологічної точки зору, були дуже правильні, навіть партійні, якщо можна так висловитися щодо дитячої літератури, вони й справді виховували майбутнього будівника комунізму. Їх видавали великими тиражами, а от популярними вони не були. Як і ім’я їх авторки — Єлизавети Петрівни Прохорової.

Єлизавета Петрівна спохмурніла, і Клавка знала, що це означає. Зараз почне агітувати за свою улюблену Гермінію цюр Мюлен[35]. Почне в сотий раз розповідати, як, будучи в Австрії молодим старшим сержантом, натрапила на її книги і як вони вплинули на її світогляд. Але ні, на цей раз вона закрутила розмову інакше:

— Так, я не знаменита. Так, я з пролетаріату. Так, я народилась у занюханій робітничій слобідці, а не «в садку вишневому коло хати», де «хрущі над вишнями гудуть». Так, я виросла в чорних робітничих бараках. Але ці люди, які досі живуть у мазанках, розкиданих по київських ярах Куренівки, Шулявки, Сирця, теж заслуговують на свою літературу. І вони не винні, що їм усі ваші сільські сюсі-пусі незрозумілі!..

Вона зробила паузу, і Павлу Миновичу вистачило тактовності не перебивати її. Він знав, що зараз краще цього не робити.

Єлизавета почала декламувати:

— Це про нас, — закінчила вона.

— Це хто? — здивувалася Неля Мусіївна, почувши новий вірш у репертуарі подруги.

— Рильський.

— Рильський? — здивувались усі.

Замість відповіді, Єлизавета продовжила:

— І, врешті-решт, я теж маю право писати свої «Казки для дітей робітників», подібно до того, як робила це Гермінія цюр Мюлен.

— Почалося! — закотив очі під лоба Павло Минович.

— Лізко, ну чесно, ну годі! — і собі підтримала чоловіка Неля.

— «Больше я вам, буржуинам, ничего не скажу, а самим вам, проклятым, и ввек не догадаться», — у відповідь Прохорова процитувала чи то серйозно, чи то жартома Аркадія Гайдара[36].

— О, і я знаю віршик про буржуїнів! — озвався Костик.

— Та ти що? — зобразила здивування Єлизавета Петрівна. — Вперед, читай!

Той хвацько почав:

— Дуже правильний віршик, — похвалила його Єлизавета Петрівна. — Головне, що добрий… — пожартувала вона.

— Лізо, а хто такі буржуїни? — спитав малий.

Прохорова не розгубилась:

— Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні…

— Дýрні? А пани?

— Теж дýрні.

— Ага.

— А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до ‘дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?

— Хороше питання!

Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:

— А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?

— Поети!

— Так, ми ж з тобою поети! Слухай:

Сіробаби розсміялися.

— Нема, щоб навчити дитину чогось путнього… — крізь сміх сказала Неля.

— Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!

— Та ми благодарні, благодарні! — переконала її подруга і затягла: — Командир герой, герой Чапаев…

Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були пов’язані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.

— Он все время впереди, — підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:

Павло Минович закрив вуха. Подруги на зло йому стали співати голосніше:

— Господи, спаси і сохрани! — підняв руки Василь Петрович.

Подруги надривно голосили:

— А де рима? — схопився за голову Павло Минович.

— За що мені це! — театрально нарікав чоловік.

Жінки зробили значущу паузу, щоб звернути увагу слухачів на останні рядки. Єлизавета Петрівна навіть підняла догори вказівний палець. І тут у пісню вступив малий Костик; він заверещав на повний голос:

— Амінь! — сплеснув руками Сіробаба.

— Це ж хвольклор! Наш, з Євбазу… — розреготалися подруги, натякаючи на те, що Павло Минович не вимовляв літери «ф». — Це ж наша молодість!

У машині запанували веселощі.

— Приготуватися! — скомандувала Неля Мусіївна. — Через п’ять хвилин в’їжджаємо у місто письменницької бойової слави — Ірпінь! Відкриваємо вікна в машині і вдихаємо рідний запах боліт!

— І запускаємо комарів! Нехай вони кусають і без того покусане критиками голе тіло письменника Сіробаби! — проіронізував Павло Минович, проте все-таки послухався дружину: прокрутив ручку і відкрив віконце.

Тут-таки домовилися, що Сіробаби завезуть Єлизавету Петрівну і Клавку в Будинок творчості, а самі поїдуть до себе на дачу.

Як завжди, Перша лінія — власне, колишня просіка в лісі, а нині малозаселена вуличка, на якій притулився письменницький райський куточок, — не освітлювалася. Неля їхала обережно, щоб не пошкодити машину. Після дощів тут могло розлитися болітце, яке майже ніколи не висихало, радуючи письменницьких дітей чваканням і морем незабудок.

Їхній урочистий настрій не могло погіршити навіть те, що цілу дорогу сварилися: зараз, зараз станеться це диво, і вони зі своєї сірої дійсності потраплять у рай, де на пагорбі зачаївся пірниковий будиночок, побудований колись київським комерсантом, цегляним магнатом Чоколовим. Цегляний-то цегляний, а віллу побудував дерев’яну! Його архітектори неначе мали на меті закласти ідею таємничості в стилістику будинку: планування внутрішнього простору передбачало наявність заворотів, закутків, кацебірок, прикомірок, рипучої підлоги, альковчиків, гри світла, що лилося з різних за конфігурацією вікон, тіней від химерно переплетених дерев’яних конструкцій балкончиків і веранд тощо. У вітальні — камін. І рояль.

Може, пощастить, що в цей час зі своєї дачі завітає сюди Максим Тадейович, декламуватиме «Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся плаче, бо пора…», гратиме на роялі Шопена, Лисенка, імпровізуватиме.

А, може, на компанію з Києва вже чекає розпалене багаття коло будиночка навпроти першого корпусу біля бетонних сходів, що ведуть до ставка. Влітку письменники цим бавилися щовечора, нерідко варили в казані юшку з риби, яку ловили затяті рибалки. Біля вогню зберуться Сосюра, Малишко, Воскрекасенко, Тардов, Первомайський, Голованівський, Дорошко, Швець, Шеремет, Гончаренко, Гордієнко… Затягнуть пісню… «Розпрягайте, хлопці, коні» або щось комсомольське.

А може, Малишка серед них не буде, бо якраз різатиметься в карти у «своєму» будиночку! Не дай бог у нього виграти, — приб’є!

А може, біля багаття Олександр Довженко годинами розповідатиме про мандрівки своєї молодості…

Серце калатало від радості.

Ось і він. Будинок творчості…

Павло Минович вивантажив валізку Прохорової біля воріт і визвався донести її нагору, до першого корпусу, Неля залишилася в машині з Костиком, який на останніх метрах до Будинку творчості заснув на задньому сидінні.

Перед тим, як зайти на територію письменницького пансіонату, Єлизавета Петрівна на мить прислухалася.

— Тихо. Як на цвинтарі… — промовила вона. — Щось не те…

Нагорі Клавка, Прохорова і Сіробаба побачили, що там, схоже, нікого немає. Тихо, темно, хоч око виколи. Ні багаття, ні каміну, ні звуку роялю.

Будинок творчості був мертвий.

— На це й варто було сподіватися… — пробурчав Павло Минович.

— На що? — буркнула Прохорова, не бажаючи вірити в те, що намальована нею щойно картинка раю — усього лише плід її фантазії.

— «Бенкет під час чуми» — це тільки у Пушкіна, — прокоментувала ситуацію Клавка.

— На хріна я сюди приперлася! — бовкнула Єлизавета Петрівна і додала сувору фронтову лайку.

А Неля в задумі процитувала: